Поезія та проза

Єхидна

Повертаємся, всіявши зойком оази;
Кров на піхвах, засмага східна.
Та зачинене місто, мов острів прокази,
Або клітка, в якій єхидна.

Поки нас не було, поки нас у пустині
Прошивала сурма побідна,
На стовпах і криницях, мов сіль на хустині,
Проступило тавро: єхидна.

Ми згубили себе в агорянськім поході,
Перемога цілком невидна.
І до рідних дверей нам достукатись годі,
І вітчизна немов єхидна.

Рідні панни зів`яли по вежах і клітях,
Пізня ласка така фригідна.
В зимних венах померло дзвінке повноліття,
А в очах ожила єхидна.

Що я можу? Хрипуча сурма наді мною.
Я півсвіту пройшов приблизно.
Можу босим піти за твоєю труною,
Рідна панно, стара вітчизно.

Андрухович

 

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ...

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Думи мої, думи мої!
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню сиротами,
А я - тут загину.

Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину!

Т.Г. ШЕВЧЕНКО

 

Бодлер

ПАДАЛЬ

Вы помните ли то, что видели мы летом?
Мой ангел, помните ли вы
Ту лошадь дохлую под ярким белым светом,
Среди рыжеющей травы?

Полуистлевшая, она, раскинув ноги,
Подобно девке площадной,
Бесстыдно, брюхом вверх лежала у дороги,
Зловонный выделяя гной.

И солнце эту гниль палило с небосвода,
Чтобы останки сжечь дотла,
Чтоб слитая в одном великая Природа
Разъединенье приняла.

И в небо щерились уже куски скелета,
Большим подобные цветам.
От смрада на лугу, в душистом зное лета,
Едва не стало дурно вам.

Спеша на пиршество, жужжащей тучей мухи
Над мерзкой грудою вились,
И черви ползали и копошились в брюхе,
Как черная густая слизь.

Все это двигалось, вздымалось и блестело,
Как будто, вдруг оживлено,
Росло и множилось чудовищное тело,
Дыханья смутного полно.

И этот мир струил таинственные звуки,
Как ветер, как бегущий вал,
Как будто сеятель, подъемля плавно руки,
Над нивой зерна развевал.

То зыбкий хаос был, лишенный форм и линий,
Как первый очерк, как пятно,
Где взор художника провидит стан богини,
Готовый лечь на полотно.

Из-за куста на нас, худая, вся в коросте,
Косила cука злой зрачок,
И выжидала миг, чтоб отхватить от кости
И лакомый сожрать кусок.

Но вспомните: и вы, заразу источая,
Вы трупом ляжете гнилым,
Вы, солнце глаз моих, звезда моя живая,
Вы, лучезарный серафим.

И вас, красавица, и вас коснется тленье,
И вы сгниете до костей,
Одетая в цветы под скорбные моленья,
Добыча гробовых гостей.

Скажите же червям, когда начнут, целуя,
Вас пожирать во тьме сырой,
Что тленной красоты - навеки сберегу я
И форму, и бессмертный строй.

 

В.Пицман

Увяданье - на каждом шагу.
Даже сквозь молодые побеги.
Я не видеть его не могу.
Ослабели мои обереги.

Я пожухлые листья ловлю,
Мне навстречу швыряет их ветер.
Я одну разгребаю золу
Там, где кто-то когда-то приветил.

Увяданье... А рядом весна
Рвёт картину моих доказательств,
Вечность якобы вечного сна
Не приняв и безудержно тратясь.

Я завидую силе её,
Безмятежной ей, рвущейся к солнцу,
И в слезах сознаю, что моё
Всё тусклее и уже оконце.

Я поникну бесплодным цветком,
Не сказав даже тихого слова.
А весна, не грустя ни о ком,
Следом выгонит тысячи новых.

* * *

Этот в зеркале... Кто ты?.. Не знаю.
Тусклый взгляд и в щетине щека.
Я себя - не таким ощущаю:
Мне - семнадцать... ну, больше слегка!

Так же я неуверен, как прежде,
В правоте и в поступках своих.
Так же - всё пребываю в надежде...
Так же - горблюсь от взглядов чужих.

Инфантильность?.. Не знаю... Быть может...
Не сносить мне уж этот ярлык!
Не становится толстою кожа,
И ходить напрямик - не привык.

Всё - сомненья, сомненья, сомненья...
Не задеть, не обидеть кого...
Так однажды в своём отраженьи
Не узнаешь себя самого!

Где тот мальчик?.. Он будто бы рядом,
Лишь не смотрится в это стекло,
В стороне - с недоверчивым взглядом:
Как его, мол, сюда занесло? -

В этот дом, в это чуждое тело:
Седина и затравленный взгляд, -
И никак уже - странное дело! -
Без него - ни вперёд, ни назад!

Этот мальчик... Он рос, да не вырос,
Он откладывал всё - на потом,
Он глядит - может в зеркале вирус? -
Незнакомым - почти стариком.

Слева - боли, потише походка,
Тянет в сон и всегда - невпопад.
Взгляд ещё пробежит по молодкам,
Но спешит возвратиться назад...

Уж не воин!.. Но вдруг замечаю:
Мне оттуда взметнулась рука!
Этот в зеркале! Я его знаю!
Это - я... Повзрослевший слегка.

* * *

Что удивляться, что наглым и злобным
Все открываются в жизни пути?
Только представьте: вдруг сделался добрым
Зверь... Или - травы, деревья, кусты.

Вдруг отодвинулся; щёку подставил;
Лучшее место врагу уступил...
Род этих добреньких Землю б оставил -
Ибо зашёл бы, конечно, в тупик.

Вот потому-то и - (Дарвину - слава!) -
Всюду победно внедряется зло.
Всё пепелящая - катится лава.
Доброе - где-то под ней: унесло!

Доброе, если оно с кулаками, -
Как бы не то, чем считает себя...
Шествует злоба победно веками,
Слабых, увечных нещадно губя.

А побеждённое - песни слагает
О справдливости на небесах...
Нет её. И на незримых весах
Зло - неизменно! всегда! - побеждает.

 

Со всей Земли
Из гнезд насиженных,
От Колымы
До моря Черного
Слетались птицы на болота
В место гиблое.
На кой туда вело -
Бог-леший ведает.
Но исстари
Тянулись косяки
К гранитным рекам,
В небо-олово.
В трясину-хлябь
На крыльях солнце несли,
На черный день
Лучей не прятали,
А жили жадно -
Так, словно к рассвету расстрел.
Расстрел!
Транжирили
Руду непопадя,
Любви ведро
Делили с прорвою,
Роднились с пиявками
И гнезда вили в петлях виселиц.

Ветрам
Вверяли голову,
Огню - кресты нательные,
Легко ли быть послушником
В приходе ряженых?
Христос с тобой,
Великий каверзник!
Стакан с тобой,
Великий трезвенник!
Любовь с тобой,
Великий пакостник!
Любовь с тобой!
Любовь...

Тянулись косяки
Да жрали легкие,
От стен сырых
Воняло жаренным,
Да белые снега сверкали кровью
Солнцеприношения.
Да ныли-скалились
Собаки-нелюди,
Да чавкала
Зима-блокадница.
Так погреба сырые
На свет-волю
Отпускали весну.
Весну...

Шабаш!

Солнце с рассвета в седле,
Кони храпят да жрут удила.
Пламя таится в угле.
Небу - костры, ветру - зола!
Песни пол стон топора.
Пляшет в огне чертополох.
Жги да гуляй до утра,
Сей по земле переполох!
Рысью по трупам живых,
Сбитых подков не терпит металл.
Пни, буреломы и рвы,
Да пьяной орда хищный оскал.
Памятью гибель красна.
Пей мою кровь, пей, не прекословь!
Мир тебе, воля-весна!
Мир да любовь!
Мир да любовь!
Мир да любовь!

К. Кинчев

 

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають,
Що й за труди не находять!
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

 

Спит ковыль. Равнина дорогая,
И свинцовой свежести полынь.
Никакая родина другая
Не вольет мне в грудь мою теплынь.

Знать, у всех у нас такая участь,
И, пожалуй, всякого спроси -
Радуясь, свирепствуя и мучась,
Хорошо живется на Руси?

Свет луны, таинственный и длинный,
Плачут вербы, шепчут тополя.
Но никто под окрик журавлиный
Не разлюбит отчие поля.

И теперь, когда вот новым светом
И моей коснулась жизнь судьбы,
Все равно остался я поэтом
Золотой бревенчатой избы.

По ночам, прижавшись к изголовью,
Вижу я, как сильного врага,
Как чужая юность брызжет новью
На мои поляны и луга.

Но и все же, новью той теснимый,
Я могу прочувственно пропеть:
Дайте мне на родине любимой,
Все любя, спокойно умереть!

С. Есенин

 

В.Стус

Дорога самовтечі, непідвладна
моїм бажанням, рине, як вода.
І я спливаю не за течією,
але всупір — неначе в горловину
пролитих криків. Ніби повертаюсь
до давнього народження (моє
перейдене життя — то простір смерті).
Протипотік — запраг гори, як горя —
без світу, спогадів і навіть снів.
Я ніби закоркований. Неначе
лиш улягаю силі рабування
і самознищую буремний дух.
Малію, обертаючись на тугу,
пряму, як смерть, і чорну, ніби смерть.
Пролита цятка болю, я шукаю
утраченої грудки самосну,
іще не розпочатої. І марно:
бо ж самопроминання — твій приділ.

* * *

Ти ще живий, але на самім споді
пригашеного попелу. Дотлівши,
збагнув про небезпеку життьових
намарних промислів душі і тіла?
Ще не збагнув? І не збагнеш повік?
А задарма. А шкода бо. Під сподом
пригашеного попелу так ясно
і недоречно мислиться. Душа
пускається на всі чотири вітри,
як кінь, котрий урвав свою припону
і потішається. Ти ще, живий,
ясним шарієш спалахом? Видніше,
усе видніше стало надовкола,
бо світ тебе сліпить ...

* * *

Ти, наче Богородиця, мені
ввижаєшся, лише склепляю очі,
а довкруги страшні парсуни вовчі
колошкають і сонну уві сні.
А часом я вже й спогади жену
про тебе, рідна, що на окрайсвіті,
немов конвалія у передлітті,
хапливому довірилася сну.
І так у мрінні, тиші та покорі
не знає, де то світ, а де сама,
і вимріяла все, чого нема,
однакова і в радості, і в горі.

 

К закату сны из дома прочь,
Hесло, кружило по земле
Всех тех, кто вздохом принял ночь
И до рассвета был в седле.
Кресты им метили пути,
Следы их хоронил туман,
По небу землю пронесли,
Созвал их ветер-ураган.
К дождю звенели облака,
Ласкался путь полынь-травой,
Шли далеко издалека,
Шли, пели, звали за собой.

И если к ночи день,
Как первый раз,
Смотри, как пляшет табор звeзд,
Смотри и слушай мой рассказ:
"В мутный час, под хохот Луны,
Ветер плeл из леса узду,
Выводил на круг табуны,
В руки брал нагайку-звезду.
Ох, он и гулял по чeрной земле,
Смутой жeг за собой мосты,
Исповедовал на помеле,
Храм хлестал да лизал кресты.
Жирно чавкал по рясе болот,
Хохотал обвалами гор,
Собирал народ в хоровод,
Да и начинал вести разговор:

"Эй, слушай мой рассказ,
Верь голосам в себе,
Сон не схоронил, а крест не спас
Тех, кто прожил в стороне."

Hу а тех, кто встал глазами к огню,
Кто рискнул остаться собой,
Кто пошeл войной на войну,
По Земле веду за собой.
По земле, где в почeте пни,
Где мошна забрюхатела мздой.
Где тоской заблeваны дни,
Где любовь торгует пиздой.
Там, где срам верой наречeн,
А поклeп - правдой-совестью,
Где позор знает что почeм,
Где стыд сосeт вымя подлости".

Эй, слушай мой рассказ,
Верь голосам в себе,
Сон не схоронил, а крест не спас
Тех, кто прожил в стороне.

Вставай! Ветер водит хоровод!

К. Кинчев

 

Олена ТЕЛІГА

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні…
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів.

Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів,
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.

Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.

А я поцілунком теплим,
М'яким, мов дитячний сміх,
Згашу полум'яне пекло
В очах і думках твоїх.

Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.

Не візьмеш плачу з собою —
Я плакати буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті —
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі як вистріл,
Тверді як лезо меча.

 

Ліна Костенко

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,
не встигне вийти річка з берегів, —
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.

* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.

* * *

Сади стояли в білому наливі.
Іскрив зеніт, як вольтова дуга.
А ми були безсмертні, бо щасливі.
За нами пам’ять руки простяга.

 

ПАМЯТИ ВЫСОЦКОГО

Хоть в стенку башкою, хоть криком кричи,
Я услышал такое в июльские ночи,
Что в больничном загоне, не допев лучший стих
После долгих агоний Высоцкий затих.

Смолкли лучшие трели, хоть криком кричи,
Что же вы просмотрели, друзья и враги?
Я бреду как в тумане, вместо компаса злость,
Отчего росияне, так у нас повелось?!

Только явится парень неземной души,
И сгорит, как Гагарин и замрет как Шукшин,
Как Есенин повиснет, как Вампилов нырнет
Будто кто поразмыслив стреляет на взлет.

До свидания тезка! Я пропитан тобой,
Твоей рифмою, хлесткой судьбой!
Что там я, - миллионы, а точнее, народ
Твои песни - знамена по жизни несет.

Ты был совесть и смелость, ты был личность и злость,
Чтобы там тебе пелось и конечно пилось!
В звоне струн и в ритме клавиш, ты на века речист,
До свидания, товарищ народный артист!

Владимир СОЛОУХИН
*****

Всего пятак прибавил Бог к той цыфре 37,
Всего пять лет накинул жизни плотской,
И в 42 закончил и Пресли и Дассен
И в 42 закончил петь Высоцкий.

Не нужен больше пистолет, чтоб замолчал поет!
Он сердцем пел, и в сердце разорвалось
Он знал - ему до смерти петь!
Не знал лишь сколько петь,а оставалась такая малость!

Но на дворе ХХ век - остался голос жить,
Записан он на диски и кассеты,
А пленки сколько есть, что если разложить ,
То можно ею обернуть планету.

И пусть по радио молчат твердят, что умер Джо Дассен,
И пусть молчат, что умер наш Высоцкий.
Что нам Дассен! О чем он пел, не знаем мы совсем,
Высоцкий пел о нашей жизни скотской!

Он пел о чем молчим, себя сжигая пел,
Свою большую совесть в мир обрушив,
По лезвию ножа ходил, хамил,ругал,хрипел
И резал в кровь свою и наши души.

Нам этих ран не залечить и не перевязать
Он вдруг затих, и холодом подуло!
Пусть умер от инфаркта он, но можем мы сказать-
За всех за нас он лег виском на дуло!

А. ВОЗНЕСЕНСКИЙ

---------- Додано в 14:24 ---------- Попередній допис був написаний в 14:06 ----------

Владимир ВЫСОЦКИЙ

ПОСЛЕДНИЙ ПРИЮТ

Спасибо, друг, что посетил последний мой приют
Постой один среди могил,почуствуй бег минут,
Ты помнишь, как я петь любил,как распирало грудь,
Теперь ни голоса, ни сил, чтоб губы разомкнуть.

И воскресают словно сон, былые времена,
И в хриплый мой магнитофон влюбляется страна,
Я пел и грезил, и творил, я многое сумел,
Какую женщину любил, каких друзей имел!

Прощай Таганка и кино! Прощай зеленый мир!
В могиле страшно и темно, вода течет из дыр,
Спасибо, друг, что посетил приют печальный мой,
Мы все здесь узники могил, а ты один живой.

За все, чем дышишь и живешь,зубами брат держись,
Когда умрешь, тогда поймешь, какая штука жизнь,
Прощай, себя я пережил в кассете "Маяка"
И песни, что для вас сложил ,переживут века!

 

райнер мария рильке

Поздняя осень в Венеции

Теперь она не кажется блесною
и юрких не приманивает дней.
Дворцы звенят стеклянней, чем весною,
о взгляд твой разбиваясь. И темней

сады, где лето тысячью паяцев
висит, тоскует, смерти ждёт;
но вот, морские толщи опоясав,
восстала воля, словно вырос флот,

удвоившись по знаку адмирала,
и выплыл, пропитав рассвет смолой,
из тайного ночного арсенала,

и, накренившись тяжкими бортами,
уходит вдаль под всеми парусами,
и ветер в них попутный, роковой.

 

В.Стус

І обпоїла нас цілюща смерть,
і провела за руку, щоб за краєм
живого існування ми жили,
не відаючи, що нестерпний простір,
переступивши нас, переступив
самого себе — за найдальші межі,
і, втративши себе, утратив нас.
І, живучи в пустелі існування,
не витримавши вічності огрому,
що наломився на охлялу душу,
ми стали рятуватися од світу,
мов од наслання. І гріховні думи
гризуть нас ізсередини. І так
під панцирями вимерлого світу
і вимертвілої душі душа
сховалась, плюскла: поживи під сподом,
коли тороси вікових невір
наломлюються із узвиш. Таємно.
Бо обпоїла нас цілюща смерть.
Як древні вогнища спередвіків,
ми дотліваємо. У невідоме
дорога найдорожча. І по ній
ступай, не знаючи, нащо і прощо,
бо так забута доля прирекла
і призначила і кудись пропала.
І обпоїла нас цілюща смерть.

* * *

Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,
обвітрені, обшерхлі і незрадні,
і доторкнутися рукою глиці,
що відросла без мене. Віднайти
стежок забутих вимерлого світу
між давніх тьмяних голосів-подоб.
Туди, де гурт берізок на горбі
(яких там лижов пишуть середзимком!)
де паділ переярку і гойдання
святкових невибагливих бажань.
І там тебе зустріти — межи віт:
залякану і молоду і гарну
але в сльозах. Бо стали довкруги
потвори з забороненим обличчям
і так безгубо щось тобі шепочуть,
і провіщають присмерки журби.
Але далеко — далі смерти — ліс,
моє нестерпне і старе бажання
не раз згодовуване та голодне —
себе не розпізнає між подоб,
поміж намарних спроб, і кожна з них
скидається обличчям на воління,
що простягає руку і кінець
передчуває свій — і раз і вдруге,
допоки аж не зникне, бо дарма
спізнати світ, задуманий раніше,
іще до зустрічі. Отож — страшись
тих зустрічей нищівних, що одразу
навернуть на дорогу самозрад
і скажуть: згинь. І знову — згинь і згинь
потворо з забороненим обличчям,
почезни — і врятуєшся. В ганьбі
поперед смерти власної. Подоби —
ось та признака і остання грань,
котрої краще не переступати,
аби лишитися вовіки вік
собою і вивищеним, пробути
в переджитті, наприпочатку спроб
в недоновонародженні. Дарма.
Бо що це — надмір? Розкіш? Спроневіра?

 

В.Стус

О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!
Ця самоокупація душі,
оця облуда людяності, може,
страшніша за злочинство. Ця жага
самотерзання в вимерлому світі
напівречей-напівлюдей. Цей крик
ізрунтаного сонця — то занадто
нестерпно для людини. Тиші дай,
мій Господи. Зніми з душі бажання
нових чинінь. Дай можновладну смерть
для успокоєння, аби збагнути
оте, що ми збагненням перейшли
(мов гуси, кинуті на воду, вийшли,
не замочивши тіла). Тиші дай:
зупину. Абож — самоповертання
до роздоріж. Значи справжніші межі
між смертю і життям, між днем і ніччю,
між правдою й брехнею. Та найперше —
дай тиші, Господи. Од божевілля
цілющих зілль. А то земля занадто
змістилася з орбіти. Надто дивен
оцей розвій смертельний. Надто сперта
пружина узвичаєних терпінь.
Страшні занадто ці самотороси
почезлих душ. З височини, на кризі
лежить розплатаний орангутанг
глузливо язика солопить, косми
турботливо прочісує в дві лапи
і жде своєї ери. Надто мало
землі для духу. Надто для душі
розкошланої тісно на планеті,
де жити — горбитись (самовивищень
западини). О Боже, тиші дай.
А площина плавучих екзистенцій
нарешті успокоїлася. Море
розтопленого жалю хлюпотить
і нас відстрашує — чеканням довгим
благословенної своєї смерти,
як найпевнішого самозникання
у завше безгріховнім небутті.

 

Василь Стус

І прочуваю таїнство життя,
свідомий того, що його я втрачу.
Здається, більше я мовчанням значу,
ніж бесідою. Марно вороття
собі діждати. Вже по той бік гір
заходить яре сонце. Іншим — сходить.
Тим, кими теж лиха недоля водить
по тих самих стежках. На той же взір.
Але нічого не передаси
з набутого. Бо що передається,
те тільки ошуканством і зоветься,
без мудрої, немов життя, краси
першоджерел. Потоку. І води
цілющої, мов небуття, криниці.
Пильную щедрі кола ауспіцій
в смеркальнім небі. Там мої сліди,
неходжені, лишилися навічно,
бережені для тих, для кого лет
ледь-ледь своїм крилом значив поет
у всевельможній пітьмі галактичній.
Та в світ уже немає вороття,
і більше я, здається, не настачу
за істину, що лиш на сконі значу
і прочуваю таїнство життя.

* * *

Сидимо біля погаслого вогнища,
перетрушуємо в долонях попіл,
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
Тут темно і темно там і ще далі темно,
але жар ніби жевріє.
Ось він, задумано каже друг,
очі його туманіють страхом.
Бачу, відказую скорбно другові,
придивляючись до нічних світлячків.
Сидимо біля погаслого вогнища —
століття, друге, третє,
жар не стухає, не гасне.
Так що друг, коли невіра його нестерпна,
називає купину вічним вогнем
і просить сірника,
щоб запалити цигарку.

 

* * *
Вимріяна і близька донині,
Незнайома, але й знана теж,
Заховавшись в довгій самотині,
Вже мене не кличеш, не зовеш.
Спогадами не повернеш хвилі,
В сумі сновидіння не відкинь,
Не скорись непам'яті в знесиллі
І фантазувати не покинь.
Не зрони кохання в теплім гніві —
Ти мені дорогу перейшла,
Опустивши очі мовчазливі,
Лиш на серці легкий сплеск весла.
Може, ти нічого не забула,
Може, ти і досі зберегла
Серце, розтривожене і чуле, —
Тільки все припорошила мла.

 

Богдан Бойчук

ДЕСЬ СУТЬ БУЛА

Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти ?

Мій шлях
неждано виховзнув
з-під ніг
піском розлився
в безконечність.

Я йшов
і по коліна груз
в темнoті.
На грані світляних років
являвся часом день,
і час від часу зірка
падала комусь
в долоні.

Так :
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав :
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав :
мій хід — життя.

---------- Додано в 22:57 ---------- Попередній допис був написаний в 22:03 ----------

Леонід Терехович

Не набивайте клепок в мою голову,
бо наклепів наклепано сповна,
хоч не додасть це похвали чи гонору
і жовчних пересудів не спиня.
Кривавий слід,
жорстокий запах крові,
Що тягнуться за мною крізь роки...
Ой, як болять, потріскуючи, скроні,
з яким натхненням гатять молотки!..

* * *
Доля — вельми іронічна дама,
так і підбива людей на сміх;
знов мене знічев'я пригадала
і на кпини підняла при всіх.
Тільки я уже міняю ролі,
насміху людського не боюсь,
і тепер над глупотою долі,
доки не заплаче, посміюсь..

* * *
Не підбиваю «в ногу» крок,
знаменом не розмахую,
із повсякденних помилок
складаю біографію.
Я не рівняв ходи нічуть
та думав — маю право...
А мене все життя женуть
наліво чи направо.
Послали вже під три чорти
ті, хто вгадать уміє,
в якому напрямку іти,
та звідки вітер віє...
Піду собі до «трьох чортів»:
стрічайте в пеклі брата!
...Нічого тільки не схотів
туди «на пам'ять» брати.

 

Леонід Терехович

Якісь солодкі спогади
минуле з серця вийняло
і натяки, і погляди
десь в забутті розвіяло...
Недоброю недолею
реве суха метелиця,
а доля — і недоєна,
й не мукає, й не телиться...

* * *

В цю поруху, від розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч Богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з Богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»

 

райнер мария рильке

Лицо

Родился бы я простым мужиком,
то жил бы с большим просторным лицом:
в моих чертах не доносил бы я
что думать трудно и чего нельзя
сказать...
И только руки наполнились бы
моей любовью и моим терпением,-
но днём работой-то закрылись бы,
ночь запирала б их моленьем.
Никто кругом не узнал бы – кто я.
Я постарел, и моя голова
плавала на груди вниз, да с течением.
Как будто мягче кажется она.
Я понимал, что близко день разлуки,
и я открыл, как книгу, мои руки
и обе клал на щёки, рот и лоб...

Пустыя сниму их, кладу их в гроб,-
но на моём лице узнают внуки
всё, что я был... но всё-таки не я;
в этих чертах и радости и муки
огромныя и сильнее меня:
вот, это вечное лицо труда.

Ps: полагают, здесь поэт перевоплащается в русского мужика .....