Поезія та проза

УКРАЇНА В МЕНІ

Україна - це кров моя
Вона в мені -
всередині тече
Вона - як вирва
із порізаної вени
А як порозумітись
з нею ще
Тепер я знаю
достеменно -
Відчути генно!

Олександр Смик 2010р.

 

Павло Гірник

І хто сказав — пора прощання?
Ще не сльота, не самота,
Але і князя, і кохання
Весільна скрипка налита.

Ой віддаватимуть дівчину,
Ой буде сміху і жалю…
Невже ти знову, побратиме,
Повіриш тому скрипалю,

Що йде з похмілля безголосий,
Десь загубивши картуза,
І скрипку знову перепросить,
Коли навернеться сльоза?

Хай калата бубніст вусатий
І до вінця, і до хреста,
Але скрипаль?!

Він мусить грати,

Коли сльота і самота,

Коли повільно тане військо,
Зникає князь і край життя
Сама народжується пісня,
Яка вертає з небуття

І тихий дзвін, і шлях останній,
І ніч, і свічку край вікна…
Поезія — завжди прощання
На мить, що більше не мина,

На вічність, що не має влади
Над князем сивим, як земля,
І совістю, що бога ради
Не просить обіч скрипаля.

* * *

Суди мене, прокляття не моє,
Суди як є, не май жалю до слова.
Такого дару й Бог не переп’є —
Це не весілля, а пора Судова.

Свіча горить, і падає свіча,
І світ горить, і зорі над вертепом.
Кого вам, браття, ще не вистача —
Художника? Хорунжого? Поета?

Судіть мене — ні Прип’яті, ні круч.
Судіть мене — ні розуму, ні влади.
Нашвидкоруч… Усе нашвидкоруч..
Немає спину і немає ради…

 

ПЛАСТУНКА N

Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники буґі-вуґі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.
Все ще попереду – перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю –
так починалася контркультура.

З теплими гільзами “Біломору”,
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! –
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю – між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми –
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб’єш на теми.
Так ми кохали. І нам – воздасться.

Сергій Жадан

 

Коли б тобі бажав я сліз і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.

В. Симоненко

 

На світі є Відень, Гонконг і Нью-Йорк,
Я ж нігди туди не поїду,
Бо зроду не схильний до хибних думок,
Зі Львова я ані на крок.

Бо де ще так файно є людям, як ту,
Тільку ві Львові.
Бо де ще зубачиш таку красоту,
Тільку ві Львові.

Ховаймо на спід тягар наших бід,
І в Штати нема чо тікати.
Таж пиво у нас холодне, як лід,
Дівчата солодкі, як мід.

Бо де ще зубачиш таку красоту,
Тільку ві Львові.
Роздінут, роззуют, ще й писок наб'ют
Тільку ві Львові.

Якби ще десь раз я вродитисі вмів, то
Тільку ві Львові.
Так люблю той Львів, що бракує ми слів.
Львів то є Львів.

 

Сергій Татчин

Коли б менi священнi крила,
Я б полетiв на край землi,
Де надi мною плаче мила,
А я – обмитий – на столi.
I я б схилився над собою,
Собi на грудях руки склав,
Й закрив, як рiдному, з любов’ю,
Зеленi очi, повнi скла...

А мила б тiшила сльозами
Тендiтну свiчку в головах,
I називала нiжним самим,
I билась пташкою в словах.
А я б здiйняв над нею крила,
I стало тихо, як ввi снi,
I нас би нiжнiстю накрили
Нiким не спiванi пiснi…

Коли б менi високий голос,
Я б над собою заспiвав
Про вперте серце, що боролось
За обездоленi слова.
I з неба б янголи злетiли,
I стали з правої руки,
I на моє бурштинне тiло
Поклали жалiбнi квiтки.
А в ноги – вишиту сорочку
Iз неземного полотна.
А потiм сiли б у куточку,
Налили й випили до дна...

А я б рядком поклав їх спати,
Своїми крилами накрив,
Й на нас небеснi Батько й Мати
Не надивилися б згори.
А iз живих – нiхто б не бачив,
Нiхто пiсень моїх не чув.
Й менi б зробилось легко, наче –
Над Україною лечу.

Там Божi птахи в Божий вирiй
Несуть на крилах Божi днi…
I я б летiв з собою в мирi
I ледь шептав: – Коли б менi…

 

Ліна Костенко

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, - час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки.

 

То є Львів

Вдягнена в елеганське, пані крокує Львовом.
Що там надумала пані? – Богу одне відомо.
Мало не всі кав’ярні їй відчиняють двері,
Та лиш в одну заходить, побачивши файного хлопа.


То є Львів, там бо нічні кав’ярні,
Не легковажте, пані, бо то є Львів.
То є Львів, там бо нічні кав’ярні,
Не легковажте, пані, бо то є Львів.

Хлоп запрошує пані, хлоп замовляє каву,
Пані, напевно, знає, все починається з кави.
Як Ви не бачили Львова? Як Ви не знаєте мови?
І причаїлись музики, йой, що то зараз буде?

Пані встає і чемно дякує хлопа за каву,
Пані кладе доляра, цмокає хлопа в лоб.
Пані крокує Львовом і мало не всі кав’ярні,
Мало не всі кав’ярні їй відчиняють двері.
А знаєте чому? Бо то є Львів!

Олександр Смик, 2002р.

 

Павло Тичина

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
«Я твій» — десь чують дідугани.
А солов’ї!...
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1912

 

Як романтично пахне ковбаса
І помідори в банцi зашарiлись.
А в пляшечцi, так тихо як роса,
Горiлочка домашня причаїлась.
I сало нiжно зваблює тiльцем,
I хлiб наставив загорiлу спину…
Якщо ж ти млiєш, слухаючи це,
Чому ж ти, гад, не любиш Украiну?!

 

Ви забули вказати, що автор - Юрко Позаяк...



Уже весна


Уже весна, але поля ще голі,
І сірі хмари виснуть у вікні,
Безлисті дерева на видноколі
Ще сплять і марять у зимовім сні.

І раптом вітер, ніби мимоволі,
Жбурнув листок, як вісточку, мені.
Він вдаривсь в шибку, потім при стіні
Кружляв ще трошки, опускавсь поволі.

Живим він був улітку і зеленим,
Сухим сьогодні прилетів до мене.
Чому постукав у моє вікно?

Це – вісник вічності життя, не смерті.
Хто був живим, цього повік не стерти.
Поглянь: бруньки побільшали давно.

Іван Коваленко

 

тарас шевченко

Гімн черничий
Удар, громе, над тим домом,
Над тим божим, де мремо ми,
Тебе ж, боже, зневажаєм,
Зневажаючи, співаєм:
Алілуя!

Якби не ти, ми б любились,
Кохалися б, та дружились,
Та діточок виростали,
Научали б та співали:
Алілуя!

Одурив ти нас, убогих.
Ми ж, окрадені небоги,
Самі тебе одурили
І, скиглячи, возопили:
Алілуя!

Ти постриг нас у черниці,
А ми собі молодиці...
Та танцюєм, та співаєм,
Співаючи, примовляєм:
Алілуя!

 

тарас шевченко

Бували войни й військовії свари:
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гнів,— і все те, все.

 

ВІРШ З ІДЕАЛЬНОЮ РИМОЮ
НА АГРАРНУ ТЕМАТИКУ

Стодола, рів…
Сто доларів

Олександр Ірванець

 

То ше по старих цінах...зараз вже 10 штук мінімум)))

 

НАША ЗВИТЯГА


Дню Незалежності України присвячую.
Автор.

За роком рік повільно теліпається,
А влітку час узагалі не йде.
Та кожен серпень, як серпом по пальцях:
Двадцять четверте! Це ж знаменний день!!!

Звершили ми в цей день борню велику.
Тому минає дев’ятнадцять літ,
Як подолавши вщент кремлівську кліку,
Державності собі зірвали плід!

Підтвердять всі керівники теперішні,
Що провидіння зовсім не сліпе.
Згадаймо ж, як у дев’яносто першім
Вони боролися з ҐКЧП!

Повсюдно будували барикади.
Вогонь у душах пломенів, не тух,
І запальні промови до громади
Підтримували українцям дух.

«Ми как одін умрьом в борьбє за ето!» -
Лунала пісня, й ставши ланцюжком,
Ішли вперед Азаров і Ахметов,
Колєсніков, Лук’янов і Цушко.

Щоб перетнути шлях катам московським,
Без суперечностей і протиріч
Ще юний Шуфрич з юним Хорошковським
За Україну стали пліч о пліч.

Свій кожен крок надійно прораховуючи,
Плануючи майбутній хід подій,
Сам особисто Віктор Янукович
Свою автоколону вів у бій!

У тій борні й зродились Регіони!
В підпіллі дочекавши до пори,
Вивішував Донбас на терикони
Червоно-чорні рідні прапори!

Як відступила пріч орда московська,
Змінивши плач на переможний сміх,
Богатирьова, Герман й Богословська
Вітали славних лицарів своїх.

В своїм краю самі ми порядкуєм.
Співаєм вільних, радісних пісень
І вже удев’ятнадцяте святкуєм
Двадцять четверте серпня – славний день!

Гостей до нас з усіх усюд прибуде –
Безмежно раді ми завжди гостям.
Вони до нас махатимуть з трибуни,
А потім карамельками вгостять.

Натішившись обличчями новими,
Уже за рік ми з помпою відзначимо
Державності двадцяті роковини!
Або річницю. Доживем – побачимо!..

Ірванець

 

Олег Малашевський

Я придумав тебе,
Ти придумала розлуку,
А огрядна молодиця в барі
Придумала каву.
З усіх цих вигадок
Кава була, мабуть, найгіршою.

* * *

Ти далека, безжально далека...
Тихий погляд, усмішка – і все.
Це сьогодні загинув лелека,
Що колись нам діток принесе.

І не треба останнього слова,
Без кохання, без зла, без вини.
Ми пройдемось по вулицях Львова,
Ах, як холодно їм восени!

Ходять справно, на диво трамваї,
Тільки нам в протилежні кінці.
Я рукою тобі помахаю,
І не блисне сльоза на щоці.

Буде пусто, а отже, і легко,
Осінь сумом зайшлася дарма.
Тільки жаль, що загинув лелека.
Тільки жаль, що лелеки нема.

* * *

Я віддаю твою свободу,
Бо і своєї ніде діти.
Ти не шкодуй для мене льоду –
Мені його не розтопити.

Я не ввійду в твої палати,
Бо на взутті багато бруду.
Ти не зуміла покохати,
Ти не зумієш й позабути.

Обманюй дні, обманюй ночі,
Шукай себе, мене втрачай.
А я нічого не пророчу,
Я не пророчу, тільки знай;

Я докір твій твоя провина,
Що буде довго ще жевріти.
А ти моя одна-єдина,
Мій біль, мій сніг посеред літа.

* * *

гастрономічний парадокс

Не будь солодким, бо розлижуть,
Не будь гірким, бо розплюють.
/ Народна мудрість /


Я був здивований немало,
Бо парадокс побачив в тім:
Як був солодким – розплювали,
Куштують всі, як став гірким.

 

Гофайзен Михаил

всех тех
кого не смог принять
среди рассветов и проталин
кого терял за пядью пядь
в тысячелетиях печали
всех
не услышанных в ночи
в беде
грехе
и покаянье
среди набегов саранчи
и бесконечных состязаний
кого ни хлебом ни вином
на обезлюдевших дорогах
не поддержал
и всех о ком
порой судил чрезмерно строго
всех
по кому не заказал
прочесть молебен расставанья
и тех
кому не подавал
к кому не ведал состраданья
кого не спас
не защитил
не показал пути в обитель
кого отверг
хотя любил
в развёрстой пропасти событий -

их всех
вернёт мне бумеранг
соединяя вместе доли
из плачей
снов
и рваных ран
костром неукротимой боли...

 

Ранок при вікні


Гримлять тарелі сніданкові в кухнях партерових,
І по розтоптаних окраїнах тієї вулиці.
Я свідомий спітнілих душ покойових служниць
Що розростаються понуро при дверях пивниць.
Несе до мене хвилями засмаглого туману
Спотворені обличчя з вуличного днища,
Сльозу від перехожого захляпаного скраю
Усміхнення безцільне що зависло у повітрі
І розпрозорюється понад площиною тих дахів.

Томас Еліот, переклад Остапа Дзондзи

 

*...о моей жизни...*

А как первая любовь - она сердце жжет.
А вторая любовь - она к первой льнет.
А как третья - ключ дрожит в замке,
ключ дрожит в замке , чемодан в руке.

А как первая война - да ничья вина.
А вторая война - чья-нибудь вина.
А третья война - лишь моя вина,
а моя вина - она всем видна.

А как первый обман - да на заре туман.
А второй обман - закачался пьян.
А как третий обман - он ночи черней,
он ночи черней, он войны страшней.

Булат Окуджава