Поезія та проза

Грицько Чубай

МУЗИКА

Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,

у музичному лісі, на синім узліссі

цвіла, мов калина, віолончель

і пахло весною чиєсь піаніссімо.

І пахли зеленими зорями очі,

і у флейти-тополі благав хтось покаянь,

і смичком трепетливим свою жіночність

питалася скрипка: «Яка... яка я..?»

І бігла музична струнка олениця,

і птаха музична кудись летіла...

І стояла моя зачудована ницість.

Тремтіла... і деревом стати хотіла.

 

"В Вас стільки сонця золотого..."

В Вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла, —
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.

І як Ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель,
Промінням серця свого гріти
Граніт холодний мертвих скель!!

Чи принесли Вас крила хвилі,
Щоб Ви світили в сизій млі,
Щоб люде вірили, терпіли
І ждали сонця на землі.

Олександр Олесь

 

Л.Костенко
* * *
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

 

Ліна Костенко

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних –
все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

 

Александр Солженицын: Крохотки (ЛИХОЕ ЗЕЛЬЕ)
ЛИХОЕ ЗЕЛЬЕ

Сколько же труда кладёт земледелец: сохранить зёрна до срока, посеять угодно, дохолить до плодов растения добрые. Но с дикой резвостью взбрасываются сорняки - не только без ухода-досмотра, а против всякого ухода, в насмешку. То-то и пословица: лихое зелье - нескоро в землю уйдёт.

Отчего ж у добрых растений всегда сил меньше?

Видя невылазность человеческой истории, что в дальнем-дальнем давне, что в наисегодняшнем сегодня, - понуро склоняешь голову: да, знать - таков закон всемирный. И нам из него не выбиться - никогда, никакими благими издумками, никакими земными прожектами.

До конца человечества.

И отпущено каждому живущему только: свой труд - и своя душа.

 

Леся Українка :: САФО


Над хвилями моря, на скелі,
Хороша дівчина сидить,
В лавровім вінку вона сяє,
Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної
На лірі вона приграє.
І з піснею тою у серці
Велика їй туга встає:

В тій пісні згадала і славу
Величну свою, красний світ,
Лукавих людей, і кохання,
І зраду, печаль своїх літ,

Надії і розпач… Дівчина
Зірвала лавровий вінець
І в хвилях шумливого моря
Знайшла своїй пісні кінець.

[с. Колодяжне. 1884. З листопаду]

 

Владимир Леви

…А потом ты опять один.
Умывается утро
на старом мосту,
вон там, где фонтан как будто
и будто бы вправду мост,
а за ним уступ
и как будто облако,
будто бы вправду облако,
это можно себе представить, хотя
это облако и на самом деле,
то самое, на котором мысли твои улетели,
в самом деле летят.



…А потом ты опять один.
Есть на свете пространство.
Из картинок твоей души
вырастает его убранство.
Есть на свете карандаши
и летучие мысли,
они прилетят обратно,
только свистни
и скорее пиши.



…А потом ты опять один.


Эти мысли, Бог с ними,
а веки твои стреножились, ты их расслабь,
это утро никто, представляешь ли,
никто, кроме тебя,
у тебя не отнимет.
Смотри, не прошляпь
этот мост, этот старый мост, он обещан,
и облако обещает явь,
и взахлеб волны плещутся, волны будто бы
рукоплещут,
и глаза одобряют рябь.

* * *

Оглушенный собственным эхом,
не узнаешь, поди, сколько силы в груди,
то ли ревом ревешь, то ли смехом,
оглушенный собственным эхом,
не заметишь, поди, что трудов посреди
то ли мохом оброс, то ли мехом,
заглушенный собственным эхом,
заглушенный собственным эхом…

* * *

Я садился в Поезд Встречи. Стук колес баюкал утро.
Я уснул. Мне снились птицы. Птицеруки, птицезвуки
опускались мне на плечи. Я недвижен был как кукла.
Вдруг проснулся. Быть не может. Как же так, я точно помню.
Я садился в Поезд Встречи. Еду в Поезде Разлуки.
Мчится поезд, мчится поезд сквозь туннель в каменоломне...

* * *

И каждый вечер так: в холодную постель
с продрогшею душой, в надежде не проснуться,
и снова легион непрошенных гостей
устраивает бал… Чтоб им в аду споткнуться!

Нет, лучше уж в петлю. Нет, лучше уж любой,
какой-нибудь кретин, мерзавец, алкоголик,
о лишь бы, лишь бы Тень он заслонил собой
и болью излечил — от той, последней боли…

О, как безжалостно поют колокола,
как медленно зовут к последнему исходу,
но будешь жить и жить, и выплачешь дотла
и страсть, и никому не нужную свободу…

 

А вт мои любимые стихи. Варлам Шаламов:


Я беден, одинок и наг,
Лишен огня.
Сиреневый полярный мрак
Вокруг меня.


Я доверяю бледной тьме
Мои стихи.
У ней едва ли на уме
Мои грехи.


И бронхи рвет мои мороз
И сводит рот.
И, точно камни, капли слез
И мерзлый пот.


Я говорю мои стихи,
Я их кричу.
Деревья, голы и глухи,
Страшны чуть-чуть.


И только эхо с дальних гор
Звучит в ушах,
И полной грудью мне легко
Опять дышать.

И еще:

Не суди нас слишком строго.
Лучше милостивым будь.
Мы найдем свою дорогу,
Нашу узкую тропу.


По скалам за кабаргою
Выйдем выше облаков.
Облака — подать рукою,
Нужен мостик из стихов.


Мы стихи построим эти
И надежны и крепки.
Их раскачивает ветер,
До того они легки.


И, шагнув на шаткий мостик,
Поклянемся только в том,
Что ни зависти, ни злости
Мы на небо не возьмем

 

Леонид Филатов

Не о том разговор, как ты жил до сих пор,
Как ты был на решения скор,
Как ты лазал на спор через дачный забор
И препятствий не видел в упор..

Да, ты весело жил, да, ты счастливо рос,
Сладко елось тебе и спалось,
Только жизнь чередует жару и мороз,
Только жизнь состоит из полос...

И однажды затихнут друзей голоса,
Сгинут компасы и полюса,
И свинцово проляжет у ног полоса,
Испытаний твоих полоса...

Для того-то она и нужна, старина,
Для того-то она и дана,
Чтоб ты знал, какова тебе в жизни цена
С этих пор и на все времена.

Ты её одолей. Не тайком, не пешком,
Не в объезд - напрямик и пешком,
И не просто пешком, то бишь вялым шажком
А ползком, да ещё с вещмешком!...

И однажды сквозь тучи блеснут небеса
И в лицо тебе брызнет роса -
Это значит, что пройдена та полоса,
Ненавистная та полоса...

А теперь отдыхай и валяйся в траве,
В безмятежное небо смотри...
Только этих полос у судьбы в рукаве
Не одна, и не две, и не три....



Георгий Иванов

Друг друга отражают зеркала,
Взаимно искажая отраженья.
Я верю не в непобедимость зла,
А только в неизбежность пораженья.

Не в музыку, что жизнь мою сожгла,
А в пепел, что остался от сожженья.
Игра судьбы. Игра добра и зла.
Игра ума. Игра воображенья.

" Друг друга отражают зеркала,
Взаимно искажая отраженья..."


---------- Додано в 09:39 ---------- Попередній допис був написаний в 08:53 ----------

І ще...

Георгий Иванов

Душа человека. Такою
Она не была никогда.
На небо глядела с тоскою,
Взволнованна, зла и горда.

И вот умирает. Так ясно,
Так просто сгорая дотла —
Легка, совершенна, прекрасна,
Нетленна, блаженна, светла.

Сиянье. Душа человека,
Как лебедь, поет и грустит,
И крылья раскинув широко,
Над бурями темного века
В беззвездное небо летит.

Над бурями темного рока
В сиянье. Всего не успеть...
Дым тянется... След остается...
И полною грудью поется,
Когда уже не о чем петь.

 

Александр Назаров

Твой голос

Я опять не попаду в такт,
Заплутавшись в дебрях случайных рифм.
И опять всё начнётся не так,
И зачем-то зажгут за окном фонари.
И нечего делать, и любой виноват,
Когда так тускло горят фонари,
Освещая дорогу в придуманный ад.
Но говори со мною, говори…

По капле
забывает небо
дождь осенний
идти по лужам
от пятницы к воскресенью
и быть никому не нужным…
По капле
забывает небо
дождь осенний
неосторожный
идти не веря в спасенье
среди случайных прохожих…

Но говори со мною, говори
О вечном, о пошлом, о пустяках,
Под переборы случайных рифм,
Под всхлип гитары в твоих руках
Под этим небом, что дарует нам дождь,
Над суетою шумящего дня –
Лишь говори со мною. Ведь потом ты уйдёшь,
Не оставив мне даже меня…

По капле
забывает небо
дождь осенний
уют печали
твой голос путём к спасенью
ведущий моё молчанье…
По капле
забывает небо
дождь осенний
над вечной землёю
где вечен путь к воскресенью
где ты говоришь со мною…

 

Василь Стус

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс сосновоі малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. і власноі неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
і кожен супротивник - у скорботі.
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
твоею самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі синьому, як льон.

 

Василюк це гарно заспівав...

http://www.youtube.com/watch?v=Ypq4jerqrsM

 

тарас шевченко


Бували войни й військовії свари:
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гнів,— і все те, все

 

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,


А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Ахматова

 

Хеленсия Влади

Бывает так - настигнет прошлое,
Закрутит вихрем старых писем,
И помнишь только ведь хорошее,
Забыв про боль, не ищешь смысла...
Бывает так - накатит слёзное,
И хоть кричи - назад так хочется.
Но сердцем знаешь - поздно, поздно ведь,
И душит. Душит одиночество.
Бывает так - что строки прежние
С улыбкой нежною читаются,
И на короткие мгновения
Былые чувства возвращаются,
И кажется, в минувшем многое
Осталось - то, что невозвратное,
Родное, ласковое, строгое,
Простое, нежное, понятное...
Бывает так - что сны прошедшего
Тревожат с дерзкою внезапностью,
И заставляют стать неспешною,
Остановиться, вспомнить с жадностью
Всё то, что было (может не было?),
А впрочем, нету в том и разницы -
Умчалось резвою коБЫЛОю,
Вильнув хвостом, сверкая задницей...
Бывает так - светло и радостно
За те мгновенья, годы, ночи те,
И поцелуи редкой сладости...-
За всё, чего уже не прОчите.

 

Фастівська ніч

Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.

Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною темних лон,—
Симфонія, а не прозорий сон
Замерзлий в нерухомо синій кризі!

Ударами припливів і відпливів
Здіймає груди вічний океан
І в скелі б'є. І космос, як пеан,
Гримить в безкрай.

Ні, ще ніхто не вивів

Твоєї формули. І марно в безмір сфер
Крильми кістястими ширяє Люцифер.

Євген Маланюк

 

Елена Ломакина

Грешим и каемся... Грешим и молимся...
Клянемся лучше стать, да не становимся...
Пороком-лезвием да по артерии
ненужной святости в ночной мистерии...

БалУем ласками, не помня имени,
минуты близости на душу выменяв...
В тираж всё Вечное, а после - в розницу...
Так "совершенствуем" свою бессонницу...

Всё ночью серое... А утро предано...
И слёзы катятся, да дело сделано...
Остатки совести болят - терзаемся...
Грешим и молимся... Грешим и каемся...

 

* * *

Стільки в тебе очей,
стільки рук і мозолів,
стільки крапель в Дніпрі
і у небі зірок.
Ти не падав од вітру,
з біди не безволів,
не насунув на душу
ганьби козирок.

Не шукав я до тебе
ні стежки, ні броду,
бо від тебе узбіччям
ніколи не брів —
я для тебе горів,
український народе,
тільки, мабуть,
не дуже яскраво
горів.

Тільки, мабуть, не міг,
як болід, спалахнути,
щоб осяяти думкою
твій небозвід,
щоб устать, ніби зірка,
сіянням окута
твоїх подвигів гордих
й незлічених бід.

Скромна праця моя —
то не пишна окраса,
але в тому, їй-богу,
не бачу біди —
щось у мене було
і від діда Тараса,
і від прадіда —
Сковороди.

Не шукаю до тебе
ні стежки, ні броду —
ти у грудях моїх,
у чолі і в руках.
Упаду я зорею,
мій вічний народе,
на трагічний і довгий
Чумацький твій шлях.

Василь Симоненко

 

Євген Плужник

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати...

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку положила,
Я відчув, як, протікавши звідти,
Смертний холод перебіг по жилах!

І весь день гнітить мене сьогодні
Почуття утрати чи розлуки...
І чогось думки такі холодні...
І чогось такі холодні руки...

 

ДУМА
Дума


Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть,
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати,
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель управує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Оден живе із погани,
Кличе сюди отамани.
Ідем матку рятувати,
Не дамо їй погибати!
Другий ляхам за грош служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Кгди аж по Дніпр туркам дали:
Все фортель щоб заслабіла
І аж вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на матку нарікає
І недолю проклинає:
Ліпше було б не родити,
Нежлі в таких бідах жити.
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
А не слушной учтивости;
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати.
Я сим, бідний, не здолаю,
Хіба тілко заволаю:
Гей, панове — єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство — полковники,
Без жадної політики
Озметеся всі за руки —
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.
Самопали набивайте!
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте,
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.

Іван Мазепа, 1709