Поезія та проза

Маріанна КІЯНОВСЬКА

* * *

Банкрутство осенi, i золото — нiщо.
I небо знов лихе, як звiра око.
Позлiтка й черiнь листя. Свiт пiшов
Ловити птицю iстини. Глибоко,
Де в небi тiльки душi лiтунiв,
Пророцтво буде справджено несмiло…
I снiг впаде, як тисячi снiгiв,
Та цей, останнiй, — безконечно бiло.

 

Іван Ольховський

Я Вас забуду — в’януть солов’ї…
На відстані руки осіння злива…
Ваш погляд обриває даль зрадлива,
заклякла туга у душі моїй…

Я Вас забуду — гасне неба синь,
тьмяніють сонцесяйні мадриґали…
Хоча б півслова Ви мені сказали,
їх не зчорнила б найчорніша тінь

Я Вас забуду — надто пізній час,
злипаються натруджені повіки,
в облогу узяла нудьга безлика,
не долітають сни мої до Вас…

Я Вас забуду — в морі повний штиль,
нестерпна спрага і німотні води…
Я проклинаю всі свої свободи
на самоті посеред мертвих хвиль…

Я Вас забуду — пролетять роки…
Уже не пахнуть пізні орхідеї
на відстані простертої руки….
Ви надто дорогі для пам’яті моєї…

Я Вас забуду…

* * *

Відплачуть зорі калиновий смуток,
нудьга відскиглить світову печаль
і задзвенить без тіні каламуті
німим крещендо біла-біла даль.

Душа спочине. Рівно йтимуть коні.
Мій кучер знає таїну доріг.
Пухнаста казка простягне долоні —
я притулю їх до долонь своїх.

За обрієм зостануться розлуки
під крилами зболілих журавлів.
Я снитиму про ліс і теплі руки
казок пухнастих на моїм чолі.

 

Олена ТЕЛІГА
* * *


Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві грати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів, заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

 

* * *

Замріяно пес задивився на злет голубів.
Йому так натхненно хотілося бути крилатим.
А хтось через зуби проціджував:

"Це вже занадто —

у літньому небі пес поміж голубів!"

А він вже летів — йому швидко збувались сни.
Розкошланий пес, мов повітряна кулька на нитці…
А хтось там внизу вимагав валідол і гицлів:
"Куди ж це годиться — псам гарні збуваються сни!"

І хвіст йому маяв, і вуха стояли сторч.
І вгору дивилась довірлива псяча морда.
А хтось там внизу істерично кричав: "Він гордий!
Він має нас в носі! І вуха у нього — сторч!!"

А псові це було далеко-далеко десь.
Їм, псам, що літають, ніякі закони не писані.
І меншали,

меншали,

меншали

товсті і лисі

крикливі і заздрі,

і ті, що далеко десь…

Галина Крук

 

Павло Гірник

Ти думав, що вже сам.
Не пустять, не надійся.
Прийдуть і відберуть,
лишивши при столі
І гроші, і вино,
й позаторішнє листя,
Аби сидів і думав,
як жити на землі.
Їм легко. Вони тут.
Вони ще при роботі,
Допоти, поки є твоя сумна душа.
Тому і бережуть,
і наливають — потім
Без тебе
їм немає дороги до Коша.
А ти їх не ведеш —
проводиш над безодні,
А ти їм не говориш,
а зопалу кричиш.
І їхнє п'єш вино,
отруйне і холодне,
І знаєш, що не вб'ють, і знаєш,
що згориш.
Ти вірив, що добро
і правда є на світі,
Що є в тобі курви,
і є в тобі «курли»,
Що дихають в тобі слова,
а не покути, —
Не ті, яким віддався,
не ті, які втовкли.
Не вмів — але просив.
І намагався жити,
І бути, як усі, на людях і вітрах.
Якої ще війни,
аби вже відпочити,
Аби останнє жито
лягло у головах?
Пиши собі. Пиши.
Щоденники. Записки.
Римуй — чи не римуй.
Чого тобі до них?
Отак собі й тобі —
клени обтяті мізки,
З якими йдеш додому
сліпий серед сліпих.
Навіщо? Я вже сам.
Така була дорога.
І тої вже нема. Немає на землі.
Та треба було йти,
аби прийти до Бога
У ще напівживому
подільському селі.
І прикрі ці шляхи,
і прикра ця освіта,
Але не озирайся
на спалені хрести.
Не я — моя земля
самісінька на світі.
І вже не осягнути,
і вже не зберегти.

 

Через дуже короткий час -
Через рік, а можливо, й менше -
Ми побачим Христа, хоча
Ми не будем у цьому перші.

Це здійсниться, кохана, так:
Ти народиш мені дитину,
З тебе випурхне білий птах
І волхвам понесе новину.

Довго йтимуть старі й, мабуть,
Заблукають таки на щастя, -
Мого сина не розіпнуть,
Сином нашим не причастяться.

На вербі не зросте кутя,
Дух святий не спече і паски.
Білі руки твої летять,
Божа мати, жоно, любаско!..

Назар Федорак

 

Настя БОГУСЛАВСЬКА

* * *

Бачиш,
все знову як треба –
пусто,
але спокійно,
ніби
відмовився неба,
котре
було лиш тінню,
ніби
утік від болю,
дурі, метаморфози,
гри,
що розхитує розум,
мозок.
Отже, тепер все спокійно,
стиснуто у лещатах.
Просто скажу: “Спасибі,
то був чудовий
початок”.

---------- Додано в 10:03 ---------- Попередній допис був написаний в 10:02 ----------

Віра БАЛДИНЮК

ЯКЩО НІ

Недоладний туман з водяними очима
В розковиряний світ делікатно паде.
Так втрачається смак з однієї причини:
Хтось у каву вершки без прохання кладе.
Потопаючи в цій розмолочній пастелі,
За собою несу мокру марлю снігів.
Я стомилася й хочу лишити на стелі
Невишкрябні сліди опредмечених снів.
Розіжметься рука, що затисла востаннє
Кожне серце, неначе маленький еспандер.
І для кого тоді усі наші кохання?
І даремне життя, як засвічений кадр.
…Буде сон. Буде тиха хода за вікном,
Бліді стегна в цератових лахах,
Сіра маківка в пальцях і чисто вапном
Перебілені лиця зі страху…

 

ПІСНЯ 212

Так багато суперзірок, порослих очеретом..
Десь там Том Джонс
Співає про зелену-зелену траву..
В таку ніч місячними борами
Водять хороводи опеньки,
Притрушені цинамоном..
Як би я хотів пуститись знову
Тим Чумацьким Шляхом назад,
Поорати ще теплий пил..
В таку ніч
Відкриваються найбільші оперні театри –
Для тих, хто в морі, для тих, хто не спить
Елла Фітцджеральд
Мажеться глиною голубою –
Ми не пропадем у цьому світі!
Ніколи, ніколи не сумуватиму –
Зовсім як дерево низенько над водою



ПІСНЯ 882

Перший: Справжній тобі гербарій –
Гроші на деревах! –
Ідеш і зриваєш, і сієш по снігу..
Та не такий там уже й мед,
Скажіть мені:
А коли на кожному дереві
сидить по кілька ворон в інеї –
Хіба ж це гербарій?
А словник безсилий..

Другий: Шапки нема,
Кожуха нема – хіба це зима?

Третій: А я написав там оду латинською мовою, Починається так: “Донесення” –
дві крапки –
“Нарешті” – знак оклику –
“Ріка прийняла кригу” – знак оклику, А може, й кома –
“Дала поцілувати рученьку свою”.

Другий: Що не кажіть, а в наш час
Просто неможливо без латини –
А хто з нас знає,
Як, наприклад, по-їхньому “плакуча верба”?

Перший: Ох, дай Боже пережити цюю зиму.

Олег Лишега

 

Борис Грінченко

Болить душа твоя? Мовчи
І не кажи людям,
А щоб розважиться,— вночі
Поплач тихенько сам.

Хіба що серце є таке,
Що б'ється із твоїм,—
Йому про лихо те тяжке
Ти скажеш, а не їм.

Коли ж не зможе і воно
Розважити,— засни:
На світі щастя є одно—
То золотії сни...

 

Если б не было тебя,
Скажи, зачем тогда мне жить,
В шуме дней как в потоках дождя
Сорванным листом кружить.
Если б не было тебя,
Я б выдумал себе любовь,
Я твои не искал бы черты
И убеждался б вновь и вновь,
Что это все же ты...

Если б не было тебя,
То для чего тогда мне быть,
День за днем находить и терять,
Ждать любви, но не любить.
Если б не было тебя,
Я б шел по миру как слепой,
В гуле сотен чужих голосов
Узнать пытаюсь голос твой
И звук твоих шагов...

Если б не было тебя,
И мне не быть собой самим,
Так и жил бы, твой призрак любя,
Призраком твоим любим.
Если б не было тебя,
Я знаю, что не смог бы ждать,
Разгадал бы секрет бытия,
Только чтоб тебя создать
И видеть лишь тебя...
Если б не было тебя...

А. Кортнев

 

Олексій Ганзенко

Маска

Не дивіться на мене з любов’ю.
Не дивіться на мене з журбою.
Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.
Це ж не я, це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.
Може в мене невиспані очі,
Може в мене жорстока поразка,
Це не я регочуся — то маска.

Я рятуюсь у ній від любові,
Що народжує муки і болі.
Як солдата врятовує каска,
Так мене — заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:
Чи то маска в’їдається в тіло,
Чи то зло, чи непізнана ласка,
Чи я сам продираюсь крізь маску.

* * *

Я більш — добривечір.
Ніж добрий ранок.
Я більше сова,
Ніж жайворонок.
Я — більше роздати,
Щоб менше нести.
Я більше — прощаю
І менше — прости.

Я більш журавель,
Ніж синиця в руках.
Я мало насправді —
Багато в думках.
Я з радістю мало,
Багато з журбою.
Багато без тебе
Й ніколи — з тобою.

* * *

От і ще один спогад
Холодним листом
Тихенько впав на осінню алею
Моєї пам’яті…

* * *

Кружки кружляють круки.
Крові жадають, чи кари.
Осокорів усохлі руки,
Наче звуки
Замерзлих сонетів,
Зціпеніло чекають смерті;
Хто грішив, то чекає муки,
Хто палив, то слави чекає.

Люто вихор шматує простір
І вчорашню бульварну газету.
Літо злито з бачка клозету.
Ми ж бо гості…
Чекаю на муки
Бо грішив. Не чекаю слави.
Кепські справи —
Не втікаю, чекаю в покорі.
Он над паліччям осокорів,
Мов конвойні, кружляють круки…

 

К закату сны из дома прочь.
Несло кружило по земле,
Всех тех, кто вздохом принял ночь
И до рассвета был в седле.
Кресты им метили пути,
Следы их хоронил туман.
По небу землю пронести
Созвал их ветер-ураган.
К дождю звенели облака,
Ласкался путь полынь-травой.
Шли в далеко из далека,
Шли, пели, звали за собой.
И если к ночи день,
Как в первый раз,
Смотри, как пляшет табор звезд,
Смотри и слушай мой рассказ.
В мутный час, под хохот луны,
Ветер плел из леса узду,
Выводил на круг табуны,
В руки брал нагайку-звезду.
Ох, он и гулял по черной земле,
Смутой жег за собой мосты,
Исповедывал на помеле,
Храм хлестал да лизал кресты.
Жирно чавкал по рясе болот,
Хохотал обвалами гор,
Собирал народ в хоровод,
Да и начинал вести разговор.
Эй, слушай мой рассказ,
Верь голосам в себе.
Сон не схоронил, а плач не спас
Тех, кто прожил в стороне.
Ну а тех, кто встал глазами к огню,
Кто рискнул остаться собой,
Кто пошел войной на войну,
По земле веду за собой.
По земле, где в почете пни,
Где мошна забрюхатела мздой,
Где тоской заблеваны дни,
Где любовь торгует пиздой.
Там, где срам верой наречен,
А поклеп - правдой-совестью,
Где позор знает, что почем,
Где стыд сосет вымя подлости.
Эй, слушай мой рассказ,
Верь голосам в себе.
Сон не схоронил, а плач не спас
Тех, кто прожил в стороне.
Вставай!
Ветер водит хоровод!

К. Кинчев

 

Павло Гірник

Піскуваті часи злютувалися в стомлені мури.
Золоті голоси розтеклись, як солодке вино.
Не ламай свого слова, моя божевільна зажуро,
Чи молитва, чи зрада, чи воля — тобі все одно.

Відпускай навмання те, що досі тримало на світі.
Посміхайся землі, віддавай свої щирі борги.
Павутинко життя на осінньому сивому вітрі,
Що тобі колотнечі, і підступи, і вороги?

Ти вже нині не звідси. Ти вийшов з людської домівки,
Залишивши комусь і хлібину, і сіль, і ключі…
І махнула тобі на прощання відчахнута гілка.
І заснула сова на плечі при останній свічі.

* * *

Зупинися, не руш.

Твої дзвони глухі.

Над тобою ще жодна зоря не світила!..
Охолола свіча —

І знялись порохи

Там, де воля останні ножі освятила.

Приглядайся,

звикай до чужої ходи

І собачої мови у храмі старому…
Із якого прокляття, якої біди,
Із якого відлуння вертаєм додому?

Обірвалися дзвони.

Холоне в імлі

Моя смертна душа,

і отак за словами,

Наче діти повільно ідуть по золі
І самими очима прощаються з нами…

* * *

Самотію душею, яка не була молодою,
І заплющую очі, і знов проступають з пітьми
Потойбічна ріка, де відлуння пливе за водою,
І туман, од якого

легенько щемить під грудьми,

Наче знову живу — і не можу облич пригадати,
Наче знову прийшов — і стомився

од вічних оман…

І гукає мене із туману усміхнений тато.
І заплакана мати за батьком гукає в туман.

Перелітна душе, хто в дорозі тебе підночує,
Коли якось вночі назавжди

полетиш навмання?

…І кричу навздогін, але батько вдає, що не чує.
Пориваюся йти, але мати мене зупиня.

Світе мій чорнобілий, пекучий

і немилосердний,

Як я вірив побожно у слово твоє золоте!
…У криваву ріллю загортаються зорі і зерна,
Вже і поля нема, а каміння росте і росте…

 

Я жив самотиною край дороги,
у вічному затінку,
все дивлячись на супротивний бік вулиці,
де в садах на осонні
провадили приємні розмови мої сусіди.
Я почувався жебраком,
що від порога до порога тягне свою біду.
Якого, що більше йому перепадає
від чужого достатку,
то дужче гнітить його жебрача миска.
Аж ось на світанку ти вихопив мене зі сну,
розчахнувши зненацька мої двері.
Ти стояв у отворі й просив милостині.
Не сподіваючись угледіти й шеляга,
я відкрив свою бляшанку
і, вражений, виявив, що дуже і дуже багатий.

Рабіндранат Тагор

 

Анна Ахматова
В СОРОКОВОМ ГОДУ

1

Когда погребают эпоху,
Надгробный псалом не звучит,
Крапиве, чертополоху
Украсить ее предстоит.
И только могильщики лихо
Работают. Дело не ждет!
И тихо, так, господи, тихо,
Что слышно, как время идет.
А после она выплывает,
Как труп на весенней реке,—
Но матери сын не узнает,
И внук отвернется в тоске.
И клонятся головы ниже,
Как маятник, ходит луна.

Так вот — над погибшим Парижем
Такая теперь тишина.

2. Лондонцам

Двадцать четвертую драму Шекспира
Пишет время бесстрастной рукой.
Сами участники грозного пира,
Лучше мы Гамлета, Цезаря, Лира
Будем читать над свинцовой рекой;
Лучше сегодня голубку Джульетту
С пеньем и факелом в гроб провожать,
Лучше заглядывать в окна к Макбету,
Вместе с наемным убийцей дрожать,—
Только не эту, не эту, не эту,
Эту уже мы не в силах читать!

1940

 

Павло Гірник

Не скресає життя, а пороги ростуть під водою
І підважує кригу студене плече течії.
Ще маленька земля

від розмов

не розпукла надвоє,

Ще ми скуті в одне,

ще усі береги — нічиї.

Ще сама гіркота одягає сорочку святкову,
Ще летять наді мною сніги із її рукава,
Ще роздмухана пісня себе забуває по слову —
І ніщо вже не гоїть, ніщо не минає — трива.

Чуєш, —

навіть душа відлітає у вирій помалу

І торішня трава нахиляє списи молоді.
Ось і ми, побратиме, свої голоси проспівали.
Затягається льодом останній душник на воді.

Забуваються сни, у шухляду збуваються вірші,
Непомітно — крізь пальці — збігають і дні, і літа.
Не кривдуй ні на кого,

як серце холоне від тиші

І обірвана мова до крові спікає вуста…

* * *

Повільно точиться сльота.
Сідає паморозь поволі.
Душа вертається з хреста —
Нема ні голосу, ні волі.

Пощо розпочинати лік —
Пропащі дні, останні дати.
Пощо слова, пощо язик,
Які не вміють не брехати?

Прислухайся — яка сльота!
Перехрестись — яка дорога!
Душа вертається з хреста —
Куди, навіщо і до кого?

* * *

Так тихо світиться зима.
Тобі не холодно, а люто.
І небо руки підійма,
І слово кригою окуте,

І все у злагоді. Стоять
Лише віки над головами
Та закипає перемать
Над майже Божими снігами.

Ніхто Тебе не привіта,
Але й спитати не посміє:
— Ти непорочна і свята.
А що тут доброго, Маріє?

* * *

Часу немає. Потекли
Дими із чорного кадила,
І сіра паморозь імли
Лягла на випалені крила.

Не озираючись іди
Понад урочисті безодні.
Які гіркі твої меди!
Які самотні і холодні

І сміх, і плач, і гнів, і жар…
Що ж, помолися на дорогу
Тому, хто дав тобі цей дар
І покарав тебе за нього.

 

А.И.Солженицын

Способ двигаться
Чтó был конь — играющий выгнутою спиной, рубящий копытами, с размётанной гривой, с разумным горячим глазом! Чтó был верблюд — двугорбый лебедь, медлительный мудрец с усмешкой познания на круглых губах! Чтó был даже черноморденький ишачок — с его терпеливой твёрдостью, живыми ласковыми ушами!
А мы избрали?.. — вот это безобразнейшее из творений Земли, на резиновых быстрых лапах, с мёртвыми стеклянными глазами, тупым ребристым рылом, горбатое железным ящиком. Оно не проржёт о радости степи, о запахах трав, о любви к кобылице или к хозяину. Оно постоянно скрежещет железом и плюёт, плюёт фиолетовым вонючим дымом.
Что ж, каковы мы — таков и наш способ двигаться.

 

Павло Гірник

I. М.

Заграй мені, коли печаль насуне,
Якого лиха пальці намовчать.
Є душі дротяні, а єсть — як струни.
Ось поведи смичком — і зазвучать.

Одне життя тобі співає скрипка,
А мабуть, що спиває не одне.
Ой мамо-скрипко, скрипонько-покритко,
Таж носиш ти під серцем і мене.

Ще вистраждаєш, вимучиш, зголосиш,
Ще сльози кинеш в ніженьки гульбі.
І що той бог, і що ті поголоси,
Коли болить струні, а не тобі!

Зціплю вуста і вже тебе не рушу.
Нехай по нас трава чи й кропива.
Чого ж ти плачеш в стемнілу душу?
Який музика скрипку продана?

Ще кожен звук ятриться, наче рана.
Ще хтось тебе за серце перейма.
Як душу сповідатимеш, Іване,
Коли на ній живиночки нема?..

* * *

От і камінь понад водою.
Але встигнеш — перепиши
З ледь живої, немолодої,
Погамованої душі

Вітер той, що вертав до мами,
Голос той, що спинив тоді…
Годі, серце.

Ти майже камінь

В потойбічній воді.

О душе, що почулася вдома,
Перебудь, поки ми не чужі,
І оцю передстерпну втому,
І спокійний крок до межі…

 

По несчастью или к счастью,
Истина проста:
Никогда не возвращайся
В прежние места.

Даже если пепелище
Выглядит вполне,
Не найти того, что ищем,
Ни тебе, ни мне.

Путешествие в обратно
Я бы запретил,
Я прошу тебя, как брата,
Душу не мути.

А не то рвану по следу -
Кто меня вернет? -
И на валенках уеду
В сорок пятый год.

В сорок пятом угадаю,
Там, где - боже мой! -
Будет мама молодая
И отец живой.

 

Елегія

Відпала липа, білим цвітом злита,
І з літа покотилася гроза.
Ти виглядаєш іншого вже літа,
Тобі ж цього я ще не доказав...
Ще пахне хвиля яблуком і тілом,
І сушить голову за цвітом своїм мак...
Ще нам не все з тобою дохотіло,
Прощатися нам ніяк і ніяк...
Ще сміх наш вогкий, сльози не солоні,
Роки ще нас у спину не женуть,
Нам ще не чуть зимових наших дзвонів,
Хоча й весняних дзвонів вже не чуть...
Відпахла липа, білим цвітом злита,
І покотилася гроза аж до плачу,
Ти виглядаєш іншого вже літа,
А я, печальний, в цьому ще мовчу...
То кожному його в його новій потребі,
То кожному свій час, що неодмін згоря...
Темніє лист на світло-темнім небі,
І біля неба гріється зоря...

Микола Вінграновський