Поезія та проза

Елена Бушуева

Перед небом и под ним равные,
Что мы поняли в себе, главного?
Что мы поняли в других, в сущности?
В чьих-то крыльях, о стекло бьющихся,
В чьих-то крашенных глазах бешенных,
В чьих-то чувствах донельзя смешанных,
В чьих-то ранах, что лечить некому,
В чьих-то .... Полно, просто нам некогда.
Просто...

Просто никто ничего не понял,
Что там бормочет какой-то ветер,
До одуренья валяясь в лете,
Бросившись пить из моих ладоней.

Просто не рвался никто из кожи
Думать как озеро, всею гладью.
Просто никто не примерил платья
Непостижимой коровки божьей.

Просто никто не хотел признаться
В том, что не знает, как плачут кони.
Просто никто ничего не понял,
Да и по совести - не пытался.

Так вот бредем по зеркальным лужам,
Не понимая, что топчем лица,
Сколько же сон этот будет длиться?
Просто никто никому не нужен.

Просто никто не хотел и не был
Так же огромен, как это небо,
Искренен так, как во сне летаем.
Каждый по своему непонимаем......

 

* * *
Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.
Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?
Тоді від чого ж якось так мені стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я…
Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди
І, незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..
Чи, може, сам невипростаний я,
Не маю мужності і того духу в слові,
Що пропікає світ і все на світі
І стверджує і волю, і любов?!
Чи, може, я не маю ні народу,
Ні мови, ні свободи, ні життя,
І, як собака за чужинським возом,
Плетусь собі, вдоволений шматком,
Що кинуть з того возу, га?.. Не знаю…
Та певно знаю, звідкіль взялось
В мені це почуття: Воно від космосу!
Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серці й голові,
Все збільшилось, згострішало від миті,
Як випростали небо кораблі —
Народи глянули на небо і під ноги.
Про що в ту мить подумали вони?
Мабуть, про те, що їх гнітить віками,
Применшує, і робить злими, темними…
Не знаю… А зрілість кладе руку на плече…

Микола Вінграновський

 

Схожі вірші в нас закидають отут...
Хоч я за те,щоб об"єднати в одну.
Поезія - є поезія.

Микола Руденко

Люблю людей. Але моя любов
Клубком кривавим запеклась у грудях.
Оглянуся — і помічаю знов:
Чогось істотного бракує в людях.

Так мало непогорблених, прямих,
Окрилених високою метою.
І хто нас визволить від нас самих —
Від страху перед правдою святою?

Хоч сенс народження нам не ясний
(Життя для нас — лише сліпий
випадок), —
Пірнаємо у марення та сни,
Шукаючи в собі козацький спадок.

Душа — неначе випалений лан,
А наше діяння здається грою.
У кожному ворушиться титан,
Та він ховається під машкарою.

Ми наше тіло — щедрий автомат —
Ще не навчили духові служити.
Для нього в світі безліч є принад
І автомат для них звикає жити.

Він душу павутинням заснує.
Покличе не до істини — до моди.
Титан вмирає. А натомість є
Машина, що шукає насолоди.

Дивлюсь в історію нову й стару —
Усюди чвари й зрада неодмінна…
Чи ти зумієш здерти машкару,
Коли тебе покличе Україна?

* * *

Немовби й світу вже нема —
Ані Москви, ані Парижа.
Є тільки хуртовина хижа
Та ця серед снігів тюрма.

Можливо, отаким було
Середньовічне городище…
А хуртовина виє, свище —
Природи хаотичне зло.

Від міст відвикли ми давно —
Вони для нас такі далекі…
Хто тут наглядачі, хто зеки —
Для хуртовини все одно.

Пурга мете, мете, мете —
А я вже за бараком бачу,
Як здобуває люту вдачу
Щось волохате і круте.

Воно, йдучи за небосхил,
Іще істотою не стало.
Але йому уже замало
Руйнацій, крові та могил.

Природи хаотичне зло —
Воно ще втілення здобуде.
У ньому корінитись буде
Все те, що в таборах жило.

Це дух і кров, це їжа та,
Що батько-зек спіймає в мисці.
І зек заплаче у колисці,
І брата-зека привіта.

 

Сьоме небо, мабуть, занизько для тебе,
Вітер долі не зупиняє тебе.
Бачиш, на березі слід,
На тому березі слід
І кожен вечір втомлені плечі
Милі відносять на схід.

А ти так чекала на весну!
А ти так чекала на весну!
Сильну, ніжну і ясну,
Бо подібну на любов.

Люди - зліва, справа - заховане диво,
Свіжий погляд вчасно рятує тебе.
Бачиш, на березі слід,
На тому березі слід
І кожен вечір втомлені плечі
Милі відносять на схід.

І так подібну на твою любов!

Вакарчук

 

Бр-р

А коли йде дощ,
то біля вас сумно й незатишно,
а тут ностальгійно і старовинно.
Зате нам, коли йде дощ,
сумно й незатишно,
а вам, мабуть, ностальгійно.
Ви нас не втішаєте,
а лише усміхаєтесь
і ще раз пильно дивитесь
на наші рамена,
де виблискує на пальцях
прабабусин перстень.
Ви кажете: “Анумо ще:
я вас запитаю, а ви так само відповісте!”
Ми мотаємо голівкою,
мугичемо “ні” і, зрештою,
покірно повторюємо фразу.
Тоді вам дуже весело від того,
і ви так гарно смієтеся.
А ми дивимося на вас,
які ви вже дорослі, і як ви
по-дитячому регочетесь, наче вас хто лоскоче,
і нам стає так наївно-радісно від того,
і ми з вами разом заливаємося сміхом.
А потім ми мусимо йти геть,
і вам уже час.
...Дощу немає, і нам так сумно,
ми хочемо бути там, де в дощ незатишно,
і тільки ностальгуємо і втираємо нечемні слізки.
Ми хочемо, щоби був дощ.
щоби ми з вами були десь там,
де не сумно і не ностальгійно,
щоб ми тоненько казали: “Бр-р!”
і ви нам нагадували,
що дощ не вимовляє літер “Р”,
щоб ми одне одному розповідали нісенітниці
щоби біля нас пахло травнем,
щоб ми бажали вам виростити сонях, і
ви казали, що хочете змокнути...
...Біля нас ностальгійно...
Ми з вами як на долонях у нашого міста
граємося в гру з ниток;
а в грі по-діагоналі не стрічаються
ні спогади, ні погляди, ні долі.
А ви уже забули про той сонях,
він змок у моїх споминах
і тепер у нього на раменах
схрещені зелені лапаті пальці,
а на них – мій прабабусин перстень.
Для нас залишається тільки лушпиння,
бо ви їдете надовго,
залишаєте наше місто такі щасливі,
що сонях мимоволі здригається
і каже: “Бр-р!”, трясе жовтогарячими косами.
А ми нічого не кажемо і
тільки помічаємо, що лушпиння
схоже на стулені долоньки,
устромлені в таємницю з горіховим серцем.
Згодом ви повертаєтесь, дощ зупиняється
і біля вас тепер затишно й гамірно.
Ви дивитесь як тут зле і мовчите.
Хоч зараз ваша черга говорити “Бр-р”.

Яня Плахотнюк

 

Григорій Чубай
Сніг

Зодягнувшись у сни і недобрі повір'я

Про око людське відтанцьовуєм ми

В закономірних снігах на подвір'ї

Танок випадковостей сеї зими

І як в трубачів фанатичних музик

В часі гри проступають жили на лобі

Так яблунь гіляччя й гілляччя осик

Проступає крізь білість в незнаній подобі

Наростає мелодій розмірений біг

І бачу дарма готувавсь я ще з літа

Приручати сніги у години відлиг

І на них випадкові слова садовити

На верхів'ях акацій кущі омели

До небесного льоду примерзли зі споду

І в нетхненних заметах з хули та хвали

Розгубили свій дар і є царі зі сходу

Так пізно запізно назад повертати

Про око людське ось на се твоє

Підступають зі снігом вони до дитяти

А сніг розтає а сніг розтає

 

І ще з "Річки Геракліта"

Ліна Костенко

Свят-вечір

Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.

* * *
Мені снилась бабуся, що вона ще жива.
Підійшла, як у церкві, засвітила слова.

Муркнув Кіт у чоботях, поклонився і зник.
Засміялася миша. Позіхнув домовик.

Подивився Архангел на святого Іллю, —
сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю.

В хаті тихо-претихо. І натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.

* * *

***

Ліс теж змінився. Може, постарів.
Чи траса порозхитувала сосни.
Чи пень старий на старості здурів
і гарну осінь ухопив за коси.

Чи навезли тут жужелиці й скла?
Зміїний цар згубив свою корону?
Радіаційна мжичка попекла,
дощі кислотні вижовтили крону?

Чи вчора з ночі проривався сніг?
Чи молодик вжалився кропивою?
Сумний їжак образився на всіх,
заліг і вкрився листям з головою.

* * *

Скупе, аж біле, сонце над полями.
Вдягає хлопець шапку на бігу.
Мигтять в очах чотири чорні плями —
рябенький пес на білому снігу.

А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А, власне, справді... теж мені подія...
Сніги і хлопчик, і рябенький пес.

* * *
І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.
І я не знаю, це весна чи ні?
Сваровськи би позаздрив дивним стразам,
що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,
не встигне вийти річка з берегів, —
Весна пливе під парусом акацій,
Зима пливе під парусом снігів.

* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.

* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання — це мука. Кохання — це хист.
Кохання — це твій ненаписаний лист.

 

Стихи простого человека, пани.

Великий и Ужасный Дзимка

(Посвящается Деревягину Д.И.)

В том мире, где соринку
Как тело представляют,
Живет ужасный Димка
И синусы считает.

Решает логарифмы,
Выводит теоремы,
Он гений и мыслитель
Один во всей Вселенной.

Он знает слово "BASIC",
Он любит пирамиды,
Он формирует вместе
Жиры и альдегиды.

Спроси его, что хочешь,
Все знает он прекрасно,
Такой вот он наш Димка
Великий и Ужасный!
---------------------------------
Признание в любви самой себе

Как я люблю себя любить!
Себе тепло свое дарить,
Часами в зеркальце глядеть...
Я прелесть! Просто обалдеть!

С небес сошла я в мир земной
Для восхищения собой.
И пусть другие говорят,
Что лучше б я катилась в ад,

Я знаю, что я лучше всех.
Считаться с ними - это грех.
На мнение других - плевать,
Свое лишь нужно уважать.

Не понимает большинство
Тот факт, что я есть божество
С добрейшей ангельской душой
И Голливудской красотой.

Для начала хватит.

 

Две тысячи тринадцатых лун, отдано нелепой игре,
Hо свет ушедшей звезды всe ещe свет.
Тебе так трудно поверить, твой путь
От этой стены к этой стене.
Ответь: понял ты меня или нет?

К несчастью, я слаб, как был слаб очевидец
Событий на Лысой горе.
Я могу предвидеть, но не могу предсказать.
Hо если ты вдруг увидишь мои глаза в своeм окне
Знай,
Я пришeл помешать тебе спать!

Ведь это
Моe поколение молчит по углам.
Моe поколение не смеет петь.
Моe поколение чувствует боль,
Hо снова ставит себя под плеть.
Моe поколение смотрит вниз.
Моe поколение боится дня.
Моe поколение пестует ночь.
А по утрам ест себя.
Да!

Сине-зелeный день
Встал, где прошла гроза.
Какой изумительный праздник,
Hо в нeм явно не хватает нас.
Тебе так трудно решиться, ты привык
Взвешивать - против, взвешивать - за.
Пойми,
Я даю тебе шанс.

Быть живым - моe ремесло.
Это дерзость, но это в крови.
Я умею читать в облаках имена
Тех, кто способен летать.
Если ты когда-нибудь
Почувствуешь пульс великой любви,
Знай,
Я пришeл помочь тебе встать!

Константин Кинчев

Я услышал это где-то в 85-м или 86-м. Прочитайте глазами человека того времени...

 

Іван Ольховський

Чи то сніг, чи то сон,
чи то спомин дихнув і розвіявсь…
Тиша… Тінь — білий тон…
І в пустелі бездонь
моя дума самотньо сивіє.

* * *

Душі закортіло на люди,
а людям було не до душ…
Казали, що з нею не будеш
крутитися, наче вуж.

Вона не годує злиднів,
а просить уваги і часу…
І перед душею завидна
гримів у дверях засув.

Душі не було де присісти,
сплакнути, розвіяти шок.
Довкола одні аферисти
чіпляли усіх на гачок.

Общипували товстосуми:
“Ну що то вона за річ?
Якої потрібно суми,
щоб з нею провести ніч?”

Шамани тягли на арканах,
вдаючи із себе богів,
підпоювали дурманом,
заплутували в борги.

Були б затоптали в бруді
п’яниці, повії, бомжі,
не вирви з хмільного блуду
архангельські крила душі.

Відтоді тривожно-займиста,
ненависна владі гроша,
далеко-далеко за містом
живе наодинці душа.

* * *

Всоте зраджую хист і встоперше клянуся.
Море сірої туги. Навколо ні вітру, ні хмар…
Застигають слова і товстішає крига на курсі.
На штурвал без надії востаннє лягає рука.

Всоте себе виню і встоперше себе виправдовую.
Тіні висохлих дум у дірявії сіті ловлю.
На спустошених снах я любові палац вибудовую
і з небесного келиха щастя розхлюпане п’ю.

Всоте звалює гріх. Устоперше встаю і відмолююсь,
напинаю душі золотаво-сумну тятиву.
І вітрило сушу, зачарований білою мовою,
п’ю смертельну отруту і, мабуть, тому ще живу.

* * *

Не минає мене листопад,
нагортає на серце зажуру, —
час вогню, час дощу, час утрат,
час прощання і мелодій похмурих.

Кожне слово моє невпопад,
кожне слово твоє тривожить,
підіймається сумнівів чад,
стогне думка: а може, а може!

І ніяк не вернутись назад,
щоб не спити цю чашу до краю…
Не минає мене листопад…
Не минає мене, не минає.

 

…а дні спливали, мов вода,
Пожовкле листя тхнуло перегаром.
Відради ти шукав в пляшках вина,
Натомість же знайшов лиш шкельце дна:
Дурне бажання – то ж дурна розрада!
А хтілось жити, хтілось бути графом,
Ходити в почестях, носити шати,
Придворних дам по ночах ґвалтувати
І лиш французькі вина до нестями хляти…

Ну що ж, друзяко, випий й цю до дна,
Ковтни цей день, залий його портвейном
І станеш графом графства, що збідніло,
Дістанеш в спадок ржаві лати
Вуличного смітника

Адріан Назаревич

 

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.

Сядемо вкупочцi тут пiд калиною -
I над панами я пан!
Глянь, моя рибонько, - срiбною хвилею
Стелеться полем туман.

Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить:
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить.

Небо незмiряне, всипане зорями, -
Що то за божа краса!
Перлами ясними ген пiд тополями
Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що нiженьки босi
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,
Тепло - нi вiтру, нi хмар:
Я пригорну тебе до свого серденька,
А воно палке, як жар.

Ти не лякайся, що можуть пiдслухати
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала, -
Анi шелесне в гаю.

Сплять вороги твої, знудженi працею, -
Нас не сполоха їх смiх.
Чи ж нам, окраденим долею нашею,
Й хвиля кохання - за грiх?

 

З ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.


Іван Малкович

 

Владимир Гавс

Любовная лирика, переходящая в фарс. И обратно

От кого мне уйти, если ты от меня уйдёшь?
Разве от этой весны, улыбающейся сквозь дождь,
да от этих бездонных окон, терпеливо ждущих рассвет…
Мне не то, чтобы одиноко -- меня вовсе, похоже, нет

без тебя. Скучающий город нам опять не даёт уснуть
и выискивает повод, чтоб продлить эту ночь и грусть.
И пока что преуспевает в своих поисках новых "но".
Он играется. Мы играем.
И теряем себя на окраинах.
И находим в каком-то бистро.

Где за пару монет предлагают кофе с видом на старый вокзал, на который не прибывают поезда и который не даст нам отсюда сбежать. Впрочем, это нас волнует меньше всего: "Жизнь окончена. Песня допета. И допи-и-то в бокалах вино". Да, Банальность здесь завсегдатАем и мы с ней на короткой ноге. Она скромная, пожилая, неуверенная в себе. Но бывает, в какой-нибудь вечер, что-то тихо скажет во тьму -- и испуганно вздрогнут свечи, расплескав вокруг тишину. Ненадолго. Включается Глупость, начинает громко острить. Не по глупости -- просто хочет всех немного развеселить. Без неё нам было бы трудно каждый вечер рядом терпеть, всех доставшую Правду-зануду и Её Высочество Смерть. Они, кстати, очень похожи -- фанатичным блеском в глазах. Занимают всегда дальний столик, начинают играть в "дурака". Слово зА слово, кружка за кружкой -- а теперь лучше отойти, и подальше, от этих подружек, если лишней нет головы. Время редко сюда заходит, оно слишком ценит себя. Говорит, что на этих уродов и минуты тратить нельзя. От подобного высокомерья оно вечно одно сидит, не участвует в разговорах, притворяясь, что крепко спит. Одиночество -- в авторитете. И всегда в окруженье толпы. Обожает стихи и лечит жертв Неразделённой Любви. И не только -- за всех хватается, видно кто-то когда-то соврал, что оно -- потрясающий мастер врачеванья душевных ран. Грохнув дверью, врывается Истина -- как всегда где-то рядом была. Но она поклонница Мистики и, к тому же, изрядно пьяна. Чью она примет сторону нынче, предсказать не решится никто. В ожиданьи скандала обвисли -- те, что трезвые -- гости бистро... Что ж, хозяин, ещё пару кофе и, пожалуй, пора по домам. Мы с тобою встречались -- по-моему, в России, лет двадцать назад. Впрочем, может быть, я обознался, сны -- такая коварная вещь. И на самом деле ты никогда не бывал там, а я никогда не был здесь.

Нет -- не боль. Но под сердцем ноет то ли память, то ли тоска
узнавания. Всё проходит. И горчит на губах строка.
Оглянувшись на то, что было, понимаешь, что жизнь сбылась.
Восхитительно... Непоправимо...
А любовь? Это только имя,
под которым не помнят нас.

* * *

Ничего, кроме памяти. Впрочем, она
ненадежна, капризна, жестока.
На окраине мира, в канун Рождества,
вдруг заметишь, что жизнь одиноко
притулилась в углу и не хочет уже
ни стихов, ни полночных веселий --
лишь тихонько скулит в подступающей мгле
и доверчиво жмется к коленям
посторонних, случайных, ненужных людей --
как она -- обреченных разлуке...
Угасающий свет. Остывающий день.
Затихающей музыки звуки.

* * *

Я уже ухожу, уступая себя тишине.
В бесконечной войне
Громогласных, напористых истин,
Затерялась любовь. И её пожелтевшие письма --
Как осенние листья --
Дождями прибило к земле.

Я уже ухожу, оставляя "прости" на потом.
Между первым стихом
И последней написанной строчкой,
Уместилось полжизни, десяток чужих одиночеств
И ненужных пророчеств --
когда-то загадочных -- ком.

Я уже ухожу, хоть слова и бормочут вослед.
Их горячечный бред
В этот раз меня не остановит.
Память, ты проиграла, теперь от тебя я свободен
Я -- сво-бо-ден!..
Ну, что ты смеёшься в ответ?

* * *

Снято!

И падает вздох.
И сторОнится время зеркал.
Похоже, что Бог
доснял-таки свой сериал --
осталось дождаться финальных: "Спасибо. Свободны".
Не надо, не плачь,
суперзвёздам печаль не к лицу.
Ну что ж, что палач...
Хвала режиссеру-творцу!
Шедевр удАлся. Зрители будут довольны.


Як коментар до пейзажів....

 

Девушка пела в церковном хоре
О всех усталых в чужом краю,
О всех кораблях, ушедших в море,
О всех, забывших радость свою.

Так пел ее голос, летящий в купол,
И луч сиял на белом плече,
И каждый из мрака смотрел и слушал,
Как белое платье пело в луче.

И всем казалось, что радость будет,
Что в тихой заводи все корабли,
Что на чужбине усталые люди
Светлую жизнь себе обрели.

И голос был сладок, и луч был тонок,
И только высоко, у Царских Врат,
Причастный Тайнам,- плакал ребенок
О том, что никто не придет назад.

А. Блок

 

Стус
* * *

Я так і не збагнув

і досі ще не знаю,

чи світ мене минає

чи я його минув.

Днедавнє завзялось

у снінні чарувати.

Та й знакомиті дати

мені проставив хтось!

Світ повен сподівань,

мов став, що ні схлюпнеться.

І царство це — минеться

без клятв і без карань.

 

Коли болить всередині, на допомогу приходить іронія. Наче еластичний бинт, вона стягує рани, ховає їх під товстим шаром гіпсу похмурих жартів і вимушених усмішок. Але не лікує… Ти вдягаєш маску іронії, щоб не показувати справжніх почуттів. Не тому, що боїшся. Просто знаєш, що вони нікому не потрібні. Їх розтопчуть, розіб’ють, наплюють на них і посміються. Або збрешуть. Це найпростіше.
Іронія ¬— хороший захист. Надійний. Спершу ти нею лише прикриваєш свої рани, щоб заглушити біль. І не помічаєш, коли іронія так міцно стискає твою душу, що стає частиною тебе. Наче донорська шкіра після пересадки, вона приживається на тих місцях, де найбільші опіки, і дає сили, коли так важко жити…
Головне — не допустити, щоб іронія одержала над тобою контроль, вчасно зняти пов’язку, поки в душі не залишилося нічого, крім неї…

 

Віктор НЕБОРАК

КЛІТКА З ПАНТЕРОЮ

Ти любиш розглядати шкіру
Яка формує тіло панни
Ти цю пантеру взяв на віру
Встромляєш в неї спис тюльпанний

Її навчили говорити
Хоча начхати їй на квіти
Ця усмішка бажає м'яса
В кров на арену неофіти

Злягання Риму, рев пантери
Ар оргії судомні струми
У мозгах сплетені парфуми
Поети золотої ери

Налито в голови по вінця
Із місяця вино прозоре
Наповнить морем ваші пори
І кров смолиста і дивіться

Засмага смуга і печера
Вона богиня звірчи прірва
Вона гумова лялька шкіра
Чи морем створена Венера

Гітара в пальцях ловеласа
На звуки вишукані ласа

 

Юрій АНДРУХОВИЧ

ЕТЮД НЕСПОКОЮ

трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному

і ми так часто не спимо
і видивляємо впівока
як з того боку крізь трюмо
трава зітхнула мов затока

вганяючи коріння клин
у ці крихкі тріскучі плити
запасти в усмішки щілин
триматись каменя і жити

за крок від рейок і коліс
вона протне розсохлі рами
висока й чиста ніби ліс
трава яка прийшла за нами

 

Розрита могила

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,
Панувала… Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині, на чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати». Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,
Не плакали б діти, мати не журилась.

9 жовтня 1843, Березань