Поезія та проза

Просто відгукнулось...в унісон з думками....

В.Плющиков

Вселенная души

Когда на строгую диету
Садится жизнь, всё бестолково…
Душа мерцает мертвым светом,
Ее Вселенная готова
В твоих ладонях поселиться,
В комочек сжаться сиротливо,
Быть кем угодно - тенью, птицей,
И не искать альтернативу,
Поскольку - страшно…
Против боли,
Возможно, средства есть сильнее.
Но утопить в стакане волю,
Надеть расшитую ливрею, -
Не для души, которой худо…
Судьба не терпит экивоков,
Смешно надеяться на чудо,
Хоть и возможно… Но жестоко…
И тяжела и ощутима
В ладонях – крошечность Вселенной,
Все – чередом, но как-то мимо,
И долог день, и все – мгновенно,
И сладкий привкус шоколада,
И горький привкус безнадеги…
…Не угасай, душа. Не надо.
Не обивай в сердцах пороги
Небесных сфер…
Согрейся просто –
В ладонях любящих и нежных…

…Вселенных маленького роста
Так мало…
Но они – безбрежны…

***

Воздушный шарик

Я одинок, а мир жесток, со мною в паре
Танцует верный мой дружок – воздушный шарик…
Когда прокурено вокруг, темно и душно,
Ко мне спешит летучий друг, мой шар воздушный.
Под шум толпы меняя цвет, парит в пространстве…
Пока друзей надежных нет, со мной останься!
Я подарю тебе парик, куплю мобильник,
Учитель мой и ученик, мой собутыльник…
Я нарисую пару глаз, и рот – помадой,
Начну печальный свой рассказ… Хмельной балладой
Перед тобой я растекусь… Петлёй на шею,
Которой нет, повешу грусть… Ты протрезвеешь…
Парик поправишь, помолчишь, и скажешь слово:
«А не рвануть ли нам в Париж, дружище Вова?
И оторваться без сомнений и прелюдий…»
…Воздушный шарик – и с душой…
…Не то, что люди...

***

Лиха беда начало всех начал...
Рубить с плеча - подсмотрено у Бога...
Я много по дороге растерял.
Хочу вернуть...
Из многого - немного.
Давно устал колени преклонять.
Не будешь сыт молитвой приворотной...
Не приведи, Господь, святую рать
Увидеть вдруг построенной поротно.
Божественной не кажется печать,
Смертельно краток ангельский молебен...
И, кажется, почти рукой подать
До журавля, как до синицы в небе.
В стихах должно быть всё наоборот,
От первой рифмы до последней строчки...
Душа моя ползёт на эшафот.
Да не душа -
Скорее, оболочка.
Руби её, Господь, она пуста,
Смешна, грешна,
О будущем мечтала...
Шепни в раю:"Святая простота",
Душе моей...
...Лиха беда начало...

***

Не случилось, не сложилось, не пришлось…
Повелась душа налево…
Увлеклась…
Понадеялась на вечное «авось»,
Только карта, как всегда, легла не в масть.
Кто-то слушал, кто-то слышал, кто-то шил
Дело мокрое по сто седьмой статье,
Мол, Творца в себе убил…
А крик души
Адресован был небесному Судье.
Что-то было, что-то будет, что-то есть…
Увлеклась душа, но всё-таки смогла
Не купиться ни на щедрость, ни на лесть.
Увернулась от стрелы из-за угла.
Кто-то чуял, кто-то лаял, кто-то шел
По следам её, но так и не догнал…
…А родное сердце жег чужой глагол,
Белым снегом припорошен был кинжал.
Было грустно и обидно… Тяжело…
Я в душе души не чаял, устоял.
…Дали волю кулакам добро и зло,
Доказали всю условность бытия…
…Отстрелялись и отстали, позади
Кто-то стряпал бесполезный протокол…
Прошепталось, мол, Господь, не приведи…
…Бесполезно…
Целый выводок привёл…
…Свора церберов из ада,
Рёв и лай…
Выпьют кровь и разорвут чужую плоть…

…Улетай, душа родная, улетай.
Я останусь…
И храни меня, Господь…

 

Похвала сірості
Всеволод Деревацький

Купи собі сірий одяг - матимеш менше проблем. Сіро думай - легше житимеш. Сірий - колір заячої мудрості. Сірий - колір світу сірих людей.

Бути білою вороною - не модно. Бути чорною чайкою - не круто. Бути горобцем - модно і стильно. У стилі нашого часу. Будь стильним. Сьогодні мода на сіре. На сірі думки, на сірих особистостей, на сірих кардиналів при сірих-сірезних владоможцях.

Споглядаючи на дійсність через чорно-білий телевізор, нічого не втрачаєш. Ба, навіть виграєш, якщо максимально підконтрастувати зображення. Можна навіть побачити кольори. Чорний і білий. Поміж сірим. Але це - обман зору, як і решта веселки. Це - кольоровий сон сірого розуму. Це - ознака ненормальності.

У сірому світі добре. Кров - і та сіра. Особливо далека і чужа, десь ото в Іраку чи Чечні. Власна все ще червона, але швидше ментально, ніж візуально. Так, не так страшно і менш помітно на сірому тлі.

Орієнтири - у відтінках сірого. Закономірності ховаються у насиченості. Основний закон сірого світу: чим далі від тебе щось, тим воно сіріше і гірше. Закон діє в усіх системах. Як у природі, так і у суспільстві.

Будь сірим - і тебе не жахатимуться люди

Будь сірим - і житимеш довго, хоч і сіро

Будь сірим - і вчора, і завтра, і тут, і всюди

Бути сірим - часу нашого символ віри.

Узяв художник усі фарби світу й змішав докупи, розвівши сонячним промінням. І змішалися усі фарби в одну - сіру. І намалював він світ. Моноколірний. Однобарвний. Сірий. І побачив світ себе на портреті. І сподобалося це йому. І став він схожим на портрет свій. І фарб не залишилося інших. Хіба, може, присняться.

Сірого немає. Є інші.
Перший, ще зелений, - злий. Другий - добрий - жовтий. Третій, чорний - мертвий. На чорному - зелене і жовте, - кущ кульбаби серед клумби. Чомусь жовте завжди перетворюється на біле. Чомусь усе перетворюється на ніяке.

Біле - суміш усіх кольорів, як і чорне. Біле - ентропія кольору, смерть настрою. Бо в ньому є все: і добре, і зле, і ніяке. І навіть мертве.

Упав білий промінь на призму, і сталося диво: відділилося добре від злого, не лишилося ні мертвого, ні ніякого.

Дивися через призму.

На жовтий. І на зелений.

 

Ліна Костенко

Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди. Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.

 

Ще один з моїх улюблених. Автор - Галина Петросаняк

* * *

Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня,
Молитися виключно українською, сестрам на подив.
Після вечірні іноді писати послання рідним,
Питаючи, як їх здоров’я, і як зродили городи.
Ходити щодня на ринок по Schlossbergstrasse,
Звикнути до достатку, купити авто,
Жити з собою в злагоді, складаючи дяку Спасу
За те, що все вийшло так добре. Й раптом,
Років десь через двадцять, коли вже ніхто не буде
Впізнавати в тобі чужинку, прокинутись на світанку,
Помолитись по-українськи знову ж на подив людям
І, не скидаючи з себе одягу домініканки,
Знаючи добре, що і на що міняєш,
Вирушити в дорогу з наміром не повертатись,
Дивуючи тих, хто не думав, що слово “вітчизна” має
Таку незбагненну місткість.
І самій здивуватись.

 

Павло Гірник

Такі сніги, що змушують мовчать.
У цій пустелі замерзають звуки,
І тільки тануть крила літайчат,
Що з високості падають на руки.

Така вже розкіш, і така печаль!..
Така доцільність безпритульна:
Конверт полів. І ворон, як печать.
Безлюдний світ, і вітер — гульма…

* * *

Одцвітає лютий синіми ночами.
Тіні — пелюстками на снігу.
У гної печалі тишею причалю
І погріюсь нишком біли губ.

Прийдуть сни по тебе, мудрі ворожбити.
Тільки б не наврочили плачу.
Заблукаю в косах, як самотній вітер,
Нахилюсь до вуха… й промовчу…

* * *

Йому немає неба і землі.
Хіба лишилася стоока хвища,
Та горобці, що гріються в золі
Учора єретичного кострища.

Сьогодні вже месія, як не бог.
Сьогодні вже святі колишні болі.
…А зрозуміли би його,
Якби не збожеволів?

* * *

Якої ще мені журби,
Якої кручі над очима?
Уже не крилонька ростуть —
Сама калина за плечима.

Уже скидає самота
Зі слів непранки празникові,
Уже останні цвіркуни
Весільну тнуть на будякові,

А там і голос попечуть
На передчасному морозі…
Спасибі, доленько моя,
Що пожурилися в дорозі,

Що в тому вічному житті
За далиною голубою
Лишили стежечку в росі,
Лиш не покоси за собою…

* * *

Вже не сивію.

Ще живу

Під майбутніми небесами.
Думав долю знайти нову?
Все так само.

Так написано на роду,
Що стоїть у повітрі, —
Булавою товкти біду
У макітрі.

 

Тарас Шевченко

Якби ви знали, паничі...

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам. /223/
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!

Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі!
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще... Ні, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без Твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й Сам на небесі
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись,
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі, єдиному, святому,
За дивнії Твої діла?
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

 

І знов Гірник...

Майбутнє, кажете? Душа
Всього зречеться:

грішну глину

Украй натомлене пташа
Розсуне крилами сліпими.

І мертвий грім нізвідкіля
Впаде на крижану руїну,
І стане попелом земля,
І стане вітром Україна…

І летимо, і ще живі,
І ще гонитва,

а не втеча

Туди —

на зорі межові,

А, може, й далі — в порожнечу.

* * *

джерела твої замерзають
а по воду й не збирався
навіть вітри із хати вивтікали
самі протяги
до ранку не лягаєш за звичкою
до півночі прикидаєшся
перехожі почали впізнавати
все просто...

* * *

Чого це я знову?

Стискається час

І далі — ні неба, ні Сина.
Отак, по-живому, —

а в жилах у нас

Саме голосіння.

Якої ще крові, якого плачу,
Якого глухого одчаю,
Коли на усіх поминальну свічу
Потяв —

і ножа не ховаю?!

Така ж самота і така ж німота,
А більше нічого й не буде.
Невже на Голгофі, неначе Христа,
Розіпнемо Юду?..

* * *

Але й на те Господня воля
І відсвіт неба на чолі,
Аби у головах тополя
І понад нею журавлі,

На те повернення додому,
Де все навіки не твоє,
І шлях забутий, на якому
Сльоза сльози не впізнає,

На те і пісня, і калина,
І клятви щирі і святі,
Аби у пустці України
Отямитись на самоті…

 

Борхес Хорхе Луис

ЛАБИРИНТ

Мир – лабиринт. Ни выхода, ни входа,
Ни центра нет в чудовищном застенке.
Ты здесь бредёшь сквозь узкие простенки
На ощупь, в темноте, и нет исхода.
Напрасно ждёшь, что путь твой сам собою,
Когда он вновь заставит сделать выбор,
Который вновь заставит сделать выбор,
Закончится. Ты осуждён судьбою.
Вдоль бесконечных каменных отростков
Двуногий бык, роняя клочья пены,
Чей вид приводит в ужас эти стены,
Как ты, блуждает в чаще перекрёстков.
Бреду сквозь лабиринт, уже не веря,
Что повстречаю в нём хотя бы зверя.

 

Павло Гірник

Вимучує, ховається і никає
У кожнім слові впертий вереда.
Усенький час залізний дідько Ніколи
Його колише й в очі загляда.

Морочиться не день і не годиночку,
Навчає по розумних книжечках.
А вибита і виклята дитиночка
Кричить собі у мокрих пелюшках.

З усіх суєт натіпані і виткані,
Непрошені, невчасні, бо не зву,
Голодні, голосні і незацитькані
Вночі слова випручуються з вуст.

Замліле серце вирубцюють ліками
І зашпори лишатимуть в душі,
Аж поки знов залізний дідько Ніколи
Не приколише їх на спориші…

* * *

Щербатий ніж, вино і полуниці
Морочаться на темному столі.
Іржава корба грає на криниці —
Скриплять у ній вози і журавлі.

Ми тут недовго. Власне, ненароком.
Тут добрі люди, трошечки чужі.
У них живе сорока-білобока,
І їжачок зимує в гаражі.

Вже нам пора. Подякуєм за ласку.
Залізний хрущ над хатою гуде.
Є люди ще, які покличуть в казку,
Але таких, як ці, нема ніде.

І перепросять, що сьогодні вбого.
І собача погавкає незло.
І словом почастують на дорогу,
І проведуть піснями за село.

* * *

РЕКВІЄМ

По дорозі по останній
Чи то чайка, чи то мати,
Чи то вітер, чи то лютий,
Чи вуста, чи неслухняні —
Козака несуть…

Заніміли чорні хмари.
Заніміли — посивіли.
Тільки вітер… Тільки пісня
Шепотіла-голосила:
А твій коник білогривий —
Зимонька-завія.
За тобою білі руки
Завірюха ломить…

Ой під небом побілілим
Біла чайка стемніла —
Козака несуть…

 

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа…
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп'яли…
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Те Deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Т. Шевченко

 

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

ЛІНА КОСТЕНКО

 

Іван Ольховський

Зустрічаючись ми не зустрілись…
Відцвіли, не розцвівши, сади.
І летять, і летять срібні стріли
в нікуди, в нікуди, в нікуди.

Зблідле сонце зизить овдовіло
на состави знебарвлених днів,
які тягнуться за небосхили
під такий же безбарвний мотив.

В небесах недописана повість.
Чи то схлип, чи то сміх пустоти.
Зайняли перелесники нові
всі стежки, всі річки, всі мости.

Гасне світло високої вежі,
над полями клубочиться дим,
а на серці вирують пожежі
без мети, без мети, без мети.

Кам’яніють вуста на півслові,
завмирають в морях кораблі,
задихаються сни кольорові
і зникають, зникають в імлі.

Тонуть, тануть і губляться сили,
а душа все ще рветься увись…
Зустрічаючись ми не зустрілись,
розлучаючись, не розійшлись…

 

Ольга Богомолець
Слова

Слова не ті, і не тому,
Але бодай хоч щось.
Хоч плот замість човна на переправі,
І хоч не поперек ріки, а вздовж.
І не душа, а плoть, але у вічній справі.
Хоч пекло, а не рай - все ж вибір є,
Ти поки можеш вибирай:
Які слова, кому і де -
Душа чи плоть, - і по якій відправі.
Ти поки можеш вибирай...

 

Новорічне

то начебто почнеться маскарад
а насправді то він закінчиться
і тепер можна хоча б на часинку
побути собою
бо незабаром знову почнеться маскарад
чи то пак закінчиться
і знову треба буде одягати
дуже поважні
дуже розумні
дуже заклопотані
маски людських облич

Григорій Чубай

 

Іван Ольховський

Не вибачайтесь… В мене доста слів,
аби впокорити і утішати душу.
Єдине, що болить і що сказати мушу:
не вибачайтесь головами слів.

Не оглядайтесь… Все, що не збулось,
мабуть, не мало золотої волі.
Така вже доля, коли сили кволі…
Не оглядайтесь, як це робить хтось.

Ні, не жалійте, що така судьба
підкинула не ті випробування.
Хай перша мить згорить, як мить остання…
Ні, не жалійте в світі цім раба.

Не проклинайте… Болю і жалю
замало, щоб очистить звуки.
Які ж бо вже холодні теплі руки…
Не проклинайте… Я ж бо Вас люблю.

* * *

… Мовчите. Боїтеся ударити в спину?
Збожеволіти можна од пауз довжезних таких.
Я забув би усе, по-новому, напевне б я гинув,
і напевне, спокутував інші свої гріхи.

Ну до чого тут жаль, що не вміє душа не палати,
що сади захлинаються скрізь білопінням своїм.
Хто це Вас научив так майстерно мене відмовляти
і труїть не до смерті, а тільки до втрати глибин?

Ви гадаєте знову: я вкотре не так зрозумію.
Я залізом припік, де яка тільки рана ятрить.
Доки біль не росте, доки діє ця анестезія,
я до всього готовий…
Я слухаю Вас…
Кажіть!

 

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
Леся Українка
7.11.1900

 

Ліна Костенко

* * *
Учора все було зелене,
сьогодні білим зацвіло.
В часи прекрасної Гелени
ще не літало НЛО.

Були Геракли і Перикли,
і не порнуха, а Парнас.
Навіщо ми до всього звикли?
Навіщо звикло все до нас?

Життя ж коротке і шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все іще було.

* * *

Був день як день, як дні усі буденні.
Влетіла вість, як ворон у фойє.
Вмер Деррідa. Але усім до фені.
Бо кожен біг і думав про своє.

Але ж навіщо убивати осінь
мазутним духом нескінченних трас?
Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.
І ви мене — так само, як я вас.

Ось ви пройшли, і я не озирнулась.
Ось я пройду, а вам не на часі.
Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.
І він зі мною. Зрештою, ми всі.

* * *
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.

Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.

* * *
Сумує хата, бо вона вже пустка.
Сумує сад, бо вже не золотий.
І ніч глухоніма осінніми руками
розмовляє з місяцем на миґах.
А хмари мимо, хмари мимо, мимо.
Холодна пустка виє у димар.
І місяць білий, як обличчя міма, —
трагічна маска під бровами хмар.

* * *
Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.
І мене вже немає дві тисячі літ.
Із Червоної книги вилітає лелека,
щоб зробить над землею прощальний обліт.

Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,
бо немає вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.
Озирнеться комета. Заплачуть дощі,
що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,
і немає ж куди повернутись душі.

* * *
О як страшно і як назавжди,
як навіки і на віки,
ані зойкнувши, ні сказавши,
йдуть на той світ наші батьки!

Ані зойкнувши, ні сказавши,
лиш напившися горя вщерть, —
як безвихідно, як назавжди
відпливають вони у смерть!

* * *
По вулицях ходять мертві,
та їх не бачить ніхто.
Свічки їм не ставлять у церкві.
Крізь них проїжджають авто.

Ніхто їм не скаже: Здрастуй.
Ніхто не присвячує шпальт.
У місті не топчуть рясту,
у місті топчуть асфальт.

Обличчя втомою стерті.
Облом. Тарапата. Бедлам.
По вулицях ходять мертві.
Вони не читають реклам.

Не їм сигналять клаксони.
Не їм мигтить світлофор.
Безсмертні душі безсонні,
над ними святий омофор.

І там, де тіні простерті
каштанів і лип вікових, —
по місту блукають мертві,
які ще люблять живих.

* * *
Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я — ворони —
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.

* * *
Хтось є в мені, і я питаю: — Хто ти?
— Не знаю, — каже. — Може, хто в роду.
Мене водив під руку Арістотель
в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, — невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.

* * *
Ґондоли — чорні. Бо в чуму були
човнами смерті, транспортом Харона.
Але вже тільки в пам’яті смоли
лишилась та жалоба похоронна.

Пливеш — пливи. І смійся, і радій.
Усе і всіх віки перетривали.
Життя — це чорний подіум подій,
венеціанські маски й карнавали.

Ти вибрав маску і вона тебе.
Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!
Ґондоли чорні. Небо голубе.
І ґондольєр співає про кохання.

Із книги "Річка Геракліта"

 

ІЄРОНІМ БОШ XX

Наші святочні пориви — палкі та вознеслі,
ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
Тільки предвічні сліди на воді та піску.

Годі рибалити, браття — глибини стемніли:
риба з морів у бляшанки тісні запливла.
Наші обійми схололи, обличчя змарніли
В холоді надто блискучих будівель зі скла.

Між синтетичних ялинок шукаємо віху:
як розпізнати майбутнє, о куле скляна?
Акумулятор для німба — винахід віку,
на видноколі — вогнетривка купина.

Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,
тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.
З тихим благанням дивиться в очі майбутні
наш до ялинки підвішений крихітка-бог.

Андрухович

 

Знайшов отаке в неті...відгукнулось...

В защиту лжи из милосердия

Помилования требую тому,
кто не находит сил в себе от века
сказать жестокому, что он жесток,
мерзавцу - что мерзавец,
калеке - что калека.
Помилования для человека,
что в доброте своей
боится правдой причинить страданье;
помилованья тем, что лгут из состраданья,
кто сам унизиться готов
охотнее, чем унижать другого,
и, на чужом лице увидев маску,
сорвать ее не может никогда.
Помилованья тем, кто нипочем
не сможет оскорбить другого человека,
другую веру, другие мысли;
которому любой судья и приговор любой
чрезмерно кажется суровым
и кто из жалости готов мириться с лживым словом;
кто никого вовеки не осудит -
помилован да будет!