Поезія та проза

Іван Ольховський
ЛЕБЕДИНА ВІРНІСТЬ

Вдвох вони долають, розсікають хмари,
Вдвох вони у щасті, вдвох вони в біді.
Лебідь і лебідка все життя у парі,
Лебеді кохають тільки назавжди.

Лебедину ніжність дати б для людини,
Менш було б розлучень, менш було б образ.
Люди - не постійні. Пари ж лебедині
У житті кохають вірно й тільки раз.

 

Над головой
созвездия мигают.
И руки сами тянутся
к огню...

Как страшно мне,
что люди привыкают,
открыв глаза,
не удивляться дню.
Существовать.
Не убегать за сказкой.
И уходить,
как в монастырь,
в стихи.
Ловить Жар-птицу
для жаркого
с кашей.
А Золотую рыбку -
для ухи.


Роберт Рождественский

 

Ой не плачте - я іще живий,
Не вдавайте болю і скорботи,
Я іще дійду до повороту
На дорозі втрат і безнадій.

Я не хочу милості від вас,
І не хочу вашого спасіння,
Поповзу - зубами за каміння,
Новий крок долаючи щораз.

Не лякайте карами мене,
Бо мене тепер не налякати -
Я вже знаю все, що маю знати
Про священне, вічне і земне.

Не таю злоби і не кляну,
Може, час і люди нас розсудять...
Я прийму усе, що тільки буде -
Й цю дорогу, довгу і брудну.

...На дорозі втрат і безнадій
Я іще дійду до повороту,
Не вдавайте болю і скорботи,
Ой не плачте - я іще живий.

Сиджу реву..................І хочу кінця...........

---------- Додано в 08:44 ---------- Попередній допис був написаний в 08:25 ----------

"моє"

Я кожен день,як кожен день-
даремні втрати , я даремно млію.
І витрачаю час,коли не в змозі
піймати крилами надію.
Не міць -коловороти страху….
Дай Боже все оте здолати.
Коли по веснах сплачуться цикади
я може відросту тоді заради...
Сама собі будую барикади.

 

Розумію...

Ничего, кроме памяти. Впрочем, она
ненадежна, капризна, жестока.
На окраине мира, в канун Рождества,
вдруг заметишь, что жизнь одиноко
притулилась в углу и не хочет уже
ни стихов, ни полночных веселий --
лишь тихонько скулит в подступающей мгле
и доверчиво жмется к коленям
посторонних, случайных, ненужных людей --
как она -- обреченных разлуке...
Угасающий свет. Остывающий день.
Затихающей музыки звуки.

 

СТЕФАНОВИЧ ОЛЕКСА


ШЕВЧЕНКО

Сонет

Це — буремно випнуте вітрило,
Що човна нестримано жене.
Це — велике серце вогняне,
Що над степом сонцем засвітило.

Стомогутньо випростані крила,
Що між ними рокіт не засне.
Чудо ясне,— дивне і страшне:
Ожила земля й заговорила.

Клекотіння крови і вогню.
Громове — розвиднитися дню!
Встати дню із чорної безодні!

Спалах Крутів, Похід і Базар,
Гаряче розжеврене сьогодні
І майбутній праведний пожар.


(Заклекотало десь у горлі...)

Заклекотало десь у горлі
Клубком із крони і зо сліз —
І крила, що були униз,
Розкинулися, яко орлі...

«Нізащо пропадеш, ледащо!»
І, повні лютої хули,
Слова камінням загули,
Камінням, пущеним із пращі...

«Воскресни, мамо неповинна!»—
Й душа мольбою підплива...
Як перед образом — слова,
Слова упали на коліна...

І знов прокльони і погрози,
Щоби благати потім знов:
Скричить обуреная кров
І обертається у сльози...
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Заклекотало, зрокотало —
І стала тиша — і горить:
Так вибухає, так мовчить
Вогненноляве Кракатао.

 

Знову про.....(мій)

Не від вчора вина рікою….
У юрбі знеможена вкрай…
І не впізнана мною -
звиклість,
знищує тихий рай…
Де той стан –то межа між пеклом…
Тихо спить зашарівся страх.
Я війна між собою далека…
Ще не пекло,та вже не рай….

---------- Додано в 01:03 ---------- Попередній допис був написаний в 00:59 ----------

Я вкриваюся білими хмарами
І ховаюся за людьми
Зо своїми секретами маюся…..
Наче руки обвуглені зв»язані
Вивертають мої думки.
Я ховаюсь над білою хмарою,
під дощем що тече з води….
Під плющем на траву озираюся
Може та хоч додасть снаги…

 

М. Павленко

Я — смуток,
я…
ой, перепрошую,
що це зі мною?
Спіткнувся об чорнобривець,
що вибіг мені назустріч
навіщось з обіймами;
зачепився за усмішку яблука,
що кивнуло мені “Добридень!”;
посковзнувся на рушникові,
що під ноги ліг мені листяно,
і…
Невже мене вже немає?
Ох!

 

Наперекір вітрам і болю,
І всьому злу наперекір
Я намагалась вирватись на волю,
З робити все, щоб поруч буть,повір.
Летіла вихором до тебе,
І відчувала я пекельний щем.
Я піднімалась з пилом в небо,
А потім падала з дощем.
Перетворилась я на роси,
І залишалась на землі,
Мені здавалось,наче сльози
Лились з очей твоїх рясні.
Дощем була,і падала із неба,
А потім плавала в ріці.
Спустилась з снігом я до тебе
Й померла на твоїй щоці.

 

Ода Лисій Горі (Львів).

І сонце блудним колами
На рани падає…то не біда.
На тіло скрапує отрутою
у чанах вариться бурда.
А я димлю крізь рани…
Падаю,
з кишень летять жгути,
якими руки міцно зв»язані
Хіба так може бути???????????

 

Пуста оселя для душі,
Вона замкнула двері правди.
Лиш пише з дня у день вірші –
Ця справа без плодів назавжди.

Повітря тихе і гучне,
Без слів кричить самотність сіра.
Ніхто у двері не ввійде.
Душа знайшла у собі звіра.

Закрилась на мільйон замків,
Не прагне радість пропускати,
Бо страх від болю стіни звів.
Для неї щастя – це страждати…
_______________________________

Пуста розмова…Ти мовчиш
І ставиш крапку цим ігнором
Душа у глибині кричить:
„Вернись назад! Стань серця зором!

Будь птахом віри в моїх снах
І сонцем серед гроз недолі…”
Та підкорив безмежний страх
Твою любов - капкан неволі.

Я також більше не прийду,
Сховаю в погляді кохання.
Альтернативу сліз знайду -
Кінець безглуздого страждання.
_____________________________

Страх перед невідомим
Тебе робить безмірно хворим.
Обриваються крила відваги
Більше й більше бракує наснаги.

Розривається серце від болю,
Забуваєш на вічність про волю.
Ти мовчиш і боїшся ступити,
Лише крок, щоб надій не розбити.

І від страху побачити гірше
Не спроможний зробити щось більше.
Свої рухи лиш паралізуєш
І вказівок від серця не чуєш.

Ти прокинься! Не все так погано!
Бо робити всі висновки рано.
Лише люди, які ризикують,
Перемогу невдовзі святкують.

Ирина Лупинис

---------- Додано в 15:43 ---------- Попередній допис був написаний в 13:47 ----------

ще б скільки того сонного спокою,
аби тебе пробрало до кісток,
аби усе, що коїв і не коїв
(узяти трою, відпустити трою),
миналося, немов саме собою
за крок до слави, до неслави крок,

до сивого пустирника, крізь пальці
якого й досі сиплеться пісок,
лиш силует мурашки, що присох
до середину голосу скитальця,
тут чується, немовби сам зостався
і все тугіше стягував пасок;



уже й не знати, де була та троя,
не знати, де пустирник і пісок –
чотири кроки вліво – за тобою
зелено-сіра мряка супокою,
де знову загубився третій крок

 

http://www.youtube.com/watch?v=JLLhrGJHOQM

 

Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопья со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенья рук, скрещенья ног,
Судьбы скрещенья.

И падали два башмачка
Со стуком на пол.
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла,
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Борис Пастернак

 

Синиці сміх і віхоли незгода
По грудях скрапує останній сніг
Ховає голову в коліна птаха біла
Бо бігла милі а за нею біль
Бо бігла….
Потрощила крила
Наздоганяючи блакитний грім
і стала птаха біло-синя
із ранами сочивими аж до колін
і стала птаха
оченятами до неба
затихла музика в смарагдах блискавиць
здається більшого вже їй не треба
танцюючи серед орлиць
Та ні ж бо не вмирала…
Несла весь світ,… свій жаль із вирваним корінням
вапняні стіни й душі що нетлінні…
несла і нас ,бо ми живі й донині
в сипучих ранах кольорових рас
І раз у раз лікуючи коліна
Виймала з тіла тінь,
Бо та її аж до кісток боліла.

 

Владимир Плющиков

Skip softly, my moonbeams, avoid being seen
Pretend that perhaps you are part of a dream...
/Procol Harum/


В опрометчивом мире моей бестолковой мечты,
Там, где призраки в тапочках бродят по кафельным плиткам,
Где богов и героев, чертей и чудовищ в избытке,
Затерялся в далеких морях островок доброты.
Я его не искал…
Я привычно витал в облаках
В незатейливом обществе маниакальных видений…
…На распятья дорог улеглись желтоглазые тени
И закат отразился в холодных эльфийских глазах.
Застучали на стыках столетий колёса времён.
Из ветров и песка в небесах возводились хоромы,
В подземельях ковали броню и оружие гномы,
Колдуны проклинали судьбу и считали ворон,
От которых в мирах Разноземья не стало житья,
И которые хмуро несли не к добру перемены…

…Но свистит, надрывается чайник на кухне, мгновенно возвращая меня в повседневную хмарь бытия. Крепок чай, но, увы, иллюзорны тепло и уют.
В перекрестьях зеркал я кажусь бесполезным и старым. Далеко в параллельной вселенной звучит Procol Harum, открывается дверца в былое на пару минут…
Помнишь, пела, срываясь на визг, оркестровая медь, упиваясь хмельным куражом аргентинского танго?
Мой лохматый, хвостатый, ушастый, породистый ангел расправляет шерстистые крылья в надежде взлететь, но погода нелётная…
Делим уют на двоих, и мелодия пасмурной грусти сегодня близка мне. Наш языческий грех - не в слепом поклонении камню, а в немом почитании камня превыше других столь же древних камней…
И опять я на кухне один. За окном норовят мне накаркать несчастья вороны…

…А скульптуры героев украсили сад Персефоны,
Как унылое следствие тысяч и тысяч причин,
Чьи истоки давно потерялись в межзвездной пыли…
Покачнулись миры и нечаянно соприкоснулись.
По окраинам снов, по вселенским подобиям улиц
Обреченные боги в забвение молча ушли,
Потерялись в безверии, канули в бездну веков,
Превратились в бессмертных бродяг, безымянных изгоев,
Разменяв глубину сверхъестественных чувств на иное
Понимание вечности…
Так мы лишились богов…

…Ветер стих ненадолго, дисплей электронных часов обнулился. Мой ангел скулит и волнуется, то есть нам пора…
В этот час, в этот миг отправляется поезд - от платформы «Вчера» до вокзала потерянных снов…

 

Слабость не прощают.
Я даже знаю, как это противно – ощущать на себе презрительный взгляд тех, кто видит, что ты слаб. Кто эмоционально со злостью кричит тебе: «Ну, вставай же, сука! Поднимайся!!» А после плюёт в твою сторону, когда видит, что ты на большее не способен. Кто-то надменно, кто-то снисходительно – улыбаются. Но всё равно твою слабость не принимают.
Но каждый… КАЖДЫЙ! Даже сильный духом человек знает свою слабую сторону.
И даже в этом презрительном плевке присутствует его страх – оказаться на твоём месте. Никто не покажет виду, многие промолчат, но страх живёт в каждом из них – не стать вдруг слабым. Перед такими же слабыми.

Я почти не встречал в жизни действительно сильных людей, которые не побрезгуют протянуть руку упавшему, забитому, заплёванному… Как на это посмотрят другие, настроенные против него? Психологическая зависимость от «стада», от их мнения.
Да, слабый способен на подлость. Нет, не потому, что у него такая мерзкая душонка. Просто он духовно слаб. Он может правильно думать, толково рассуждать. Но он не может противостоять своему страху – перед действием, когда приходится совершать выбор. Тем более – выбор не в свою пользу.

Если ты боишься оказаться на месте слабого – учись быть хитрее. Просчитывай наперёд ситуацию. Да, перед тобой бесспорно сильный противник. Ты это чуешь своим острым звериным нюхом. Не нарывайся, даже если тебя, самолюбивого, несколько задели. Поверни ситуацию в свою сторону.
«Если не можешь уничтожить врага, сделай его своим союзником».
Нет, не с помощью лизоблюдства. Умный противник сразу почувствует – что ты его боишься и заискиваешь перед ним. А своим умением сохранять хладнокровие. Не реагировать. Не конфликтовать. Если нет такого умения – воспитывай его в себе. Хотя, в каждом из нас присутствует своя предрасположенность к этому. И её нам диктует наша слабость. Наш страх.
Страшно, что нарвёшься на грубость – не конфликтуй.
Страшно, что наживёшь себе множество врагов – не конфликтуй.
Страшно, что разобьют в месиво рожу – не конфликтуй.

Но если уж начал отстаивать своё мнение – иди до последнего. Не обращая внимания ни на усмешки, ни на козни, ни на боль!
Пусть тебя вымотают, пусть тебя изувечат, пусть тебя раздавят, но ни одна падла тебе, ПОВЕРЖЕННОМУ телом, но НЕ СЛОМЛЕННОМУ духом не поставит в упрёк, что ты слабак!

Выбирай сам, каким образом тебе бороться с собственной слабостью.
Но всегда помни: СЛАБОСТЬ НЕ ПРОЩАЮТ!
Тем более сегодня – в нашем озверело-никчёмном социуме.

---------- Додано в 22:34 ---------- Попередній допис був написаний в 22:27 ----------

Время меняет.
Нещадно меняет –
Образы, мысли, слова и дела.
Эй! А ведь ты не из волчьей был стаи…
Что ж ты оскалился? Жизнь загнала?

Время такое? Иль люди такие?
Может быть, суть изменений – в тебе?
Плюнули в душу? Затёрли? Забыли?
И ты дряхлеешь теперь в стороне?

Харкаешь кровью стихов обозлённых
И проклинаешь весь сдувшийся мир.
Сколько таких же, как ты, обделённых…
Что ж вас никто так и не приручил?

Гиблая суть. И паскудство в желаньях.
Злоба на всех, кто теперь не с тобой.
Только обиды…
Но не в оправданье!

Время меняет… пока ты живой.

 

Микола Щасливий
ЖІНКА

Краса жіноча, теплий подих квітки,
Коханий погляд радісних очей.
Тендітна усмішка, котра так личить жінці
Засліплює, як перший Божий день.

Русе волосся, чорне або біле;
Коротке, довге, крутиться, пряме;
Гарно зачесане чи просто і невміло,
Яка різниця, в жінки гарне все!

Далі статура, кожен дюйм говорить:
Таку фігуру тільки обнімать!
Жіночий стан лин на одне наводить,
Її можливо тільки лиш кохать.

А ніжки, це постійний подив.
Хіба можлива ще така краса?
Аби могти, очей би з них не зводив,
Ці ніжки дарували небеса.

А руки, довгі, худощаві,
Ця витонченість розуму лиша,
Вони лиш створені, аби їх цілували,
А дотики, це райські відчуття.

Краса жіноча, еталон усього,
А жінка, це богиня на Землі.
Кохання наше, це ключі від всього
І навіть... найгарнішої.

 

В.Кирсанов

Язык беды

Ты поделись своей бедою с остальными,
Но в утешеньях не ищи особый смысл,
Поскольку не сравнишься ты с другими
Бедой, перевернувшей твою жизнь.

Язык беды – он скушен и превратен,
И непереводИм под общий слог.
Ты только в радости своей другим понятен,
А вот случись беда, и рядом – никого.

 

Александр Назаров

Баллада о лохе

Бывает, жизнь качнёт неосторожно –
И собственная шкурка ненадёжна.
Да, собственно, чего её беречь,
Когда душа в заплатах и прорехах?
Лишь покажи – и все умрут от смеха.
Умрут – не жаль. Но не об этом речь.

Выходишь в мир, одет не по погоде,
«Жизнь удалась…» - чего-то в этом роде
Бормочешь и не веришь сам себе.
Проходит день за частоколом строчек.
Проходит всё. Исписанный листочек
Нелепым комментарием к судьбе.

И остаётся только рассмеяться,
На волю ветра выпустив из пальцев
Квитанцию на жизнь (расход-приход).
Уже декабрь. А ты не по погоде
Одетый лох. И этот год проходит.
А после наступает Новый год.

И пахнет детством вымерзшая хвоя.
Оттаять и заплакать. Бог с тобою.
Со шкуркой мандариновой в руке
Потерянный субъект в потёртом чём-то,
Приняв на грудь, помянет тихо чёрта
И странный мир создаст в черновике,

Как иногда случается с лохами.
(А после кто-то назовёт стихами
Всё то, что так болело и рвалось.)
Но, внемля дребезжанию трамвая,
Он не поймёт, под утро засыпая,
Что в этой жизни главное сбылось.

***

Баллада о дереве

Стихами, летописью ошибок,
сквозь сны прорастающими из детства,
Нести к недоступному небу
боль, от которой никуда не деться.
Шелестя листвою метафор
на ветру, поневоле в прошлое облетая,
Тем более что когда-нибудь приходит зима,
напоминая,
о том, что уже навсегда не сбылось.
Время замкнутым кругом
свернулось в душе –
Годовыми кольцами сложится опыт утрат –
С каждой новою жизнью их больше,
и в этом ты сам виноват.
Я расту с каждым годом быстрее
и словно боясь опоздать.
И лицом прижимаясь к стволу,
чьи-то тени опять и опять,
Чьи-то тени мне шепчут о том,
что в порезы на грубой коре
Бесполезно откладывать память.
И нужно спокойно стареть.
Моё небо стареет.
Выгорает, линяет истёртая ткань.
Моя осень уже на исходе.
Возьми горсть морозом прихваченных ягод –
пернатому племени дань.
Пусть сейчас, захлебнувшийся речью,
заплачу – чего мне терять –
О листве, коей вечно
гореть, облетать, умирать.
Опрокинуться в небо ветвями.
Я, пернатою болью дыша,
Растерял свои старые листья.
На ветру застывает душа.
В пустоте, в тишине
остаётся молчать до весны,
И, ложась чёрной тенью на снег,
видеть белые-белые сны…

 

Роман Скиба

Січень ходить голубом.
Скльована кутя.
Хай на наші голови
Ллється забуття.
Буде пісня тихою,
Місяць — молодим.
Над моєю стріхою
Захурделить дим.
Тільки псові голодно,
Виє без пуття…
Хай на наші голови
Ллється забуття.

 

Любов жива у нас з тобою,
Гуляли сніжною зимою,
Ішли по вулиці щасливі,
Ще зовсім юні і красиві.
У парі добре,ми це знали
І ранок разом зустрічали,
Були хорошими стосунки,
Розмови теплі,поцілунки.
Весною квіти дарував,
Тебе ласкаво обнімав.
Високо в небі зорі ясні
Недовго сяяли і гасли.
Пливли у човнику рікою,
Заснули тихо під вербою.
І схожий сон приснився нам,
Що ми заходимо у храм.
У ньому тиша,світло ясне,
Палає свічка і не гасне.
І гарний ангел нам сказав:
ПОБУДТЕ ТУТ, Я ВАС ЧЕКАВ.......