Поезія та проза

А я мов не живу….
у променях чужої ночі
в рожевім світлі тамагочі,
у коренях порубаних дерев….
А над бровами голі дупла,
газдують в них туманні слупи…
У вишитих сорочках газдуни…
Десь поперек залатані дороги,
часом тривожні, а часом облогі...
Мої безслідно- вишкулені роки,
товчуться сиротіло залягли.
Мої горби, моїм же кроком -
вже рік за роком,рік за роком...
Коли цвітуть в саду моєму вишні
виводять хором «вояки»:
Осанна,БОГУ ВСЕВИШНІМ.....

 

Олексій Бик

І знову ніч. Неспокій та печаль
Удвох собі мандрують битим шляхом,
Квилить осіннє небо сірим птахом,
Простягши до землі дощу вуаль.

Холодна пам'ять впала на чоло,
Щемливить очі болем потаємним,
В моїй кімнаті - порожньо і темно,
І щастя ніби зовсім не було.

...І ніби зовсім не було мене.
Спинити все. До ранку не дожити.
...Дерева піднімають мокрі віти...
Запівніч вітер стихне. Дощ мине.

***

Вплітаю день у мареві думок
В зимових рим холодну поетичність,
Замерзлі вікна пророкують вічність,
Хоч до весни, здається, тільки крок.

Січневий вітер кучерявить сніг,
Мов дихає зимовим одкровенням,
А я хворію на сліпе натхнення,
Овите павутиною доріг.

...На небі зорі зплетені в хрести,
Сніги, мов коні, рвуть вуздечку вітру...
Чиїсь сліди - зимові кіно титри -
Нагадують мені, що час іти...
І я іду.

***

Ой не плачте - я іще живий,
Не вдавайте болю і скорботи,
Я іще дійду до повороту
На дорозі втрат і безнадій.

Я не хочу милості від вас,
І не хочу вашого спасіння,
Поповзу - зубами за каміння,
Новий крок долаючи щораз.

Не лякайте карами мене,
Бо мене тепер не налякати -
Я вже знаю все, що маю знати
Про священне, вічне і земне.

Не таю злоби і не кляну,
Може, час і люди нас розсудять...
Я прийму усе, що тільки буде -
Й цю дорогу, довгу і брудну.

...На дорозі втрат і безнадій
Я іще дійду до повороту,
Не вдавайте болю і скорботи,
Ой не плачте - я іще живий.

 

Чурай (Чураївна) Маруся

ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.

Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Сльозно проводжає.

— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
За чотири неділеньки
Додому вертайся!

— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь,
У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,
Як рідну дитину.

Прийми ж її, матусеньку,
Бо все в божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!

— Яка ж бо то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі…


В КІНЦІ ГРЕБЛІ ШУМЛЯТЬ ВЕРБИ
Що я насадила...
Нема того козаченька,
Що я полюбила.

Ой немає козаченька, —
Поïхав за Десну;
Рости, рости, дiвчинонько,
На другую весну!

Росла, росла дiвчинонька,
Та на порi стала;
Ждала, ждала козаченька,
Та й плакати стала.

Ой не плачте, карi очi, —
Така ваша доля:
Полюбила козаченька,
При мiсяцi стоя!

Зелененькi огiрочки,
Жовтенькi цвiточки...
Нема мого миленького,
Плачуть карi очки!

 

Стус

Вмирає пiзно чоловiк,
а родиться дочасно,
тому й на свiтi жити звик,
як раб i рабовласник.
Вiн като-жертва, жертво-кат,
страждає i богує,
iде вперед, немов назад,
як душу гнiв руйнує.
О свiте свiте свiте мiй,
Їй-бо, нiяк не звикну:
невже твiй син — то тiльки злий,
а добрий — то калiка?
А все немудре. Доживу
вiка, докалiчiю,
Допоки жили не зiрву
чи не зламаю шиї.

***

Ця п'єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй незнайомiй п'єсi,
в якiй я слова жодного не вчив
(сувора таємниця). Автор теж
лишається iнкогнiто. Актори
чи є чи нi — не знаю. Монолог?
Але без слiв? Бо промовляють жести
непевнi. Що то — сон ачи ява?
Чи химороднi вигадки каббали?
Чи маячня i тiльки?
Стежу оком
за тим, що наш глухонiмий суфлер
показує на мигах. Не збагну я:
захочу стати — вiн накаже: йди,
а йти почну — примушує стояти,
у обрiй декорований вдивляюсь —
велить склепити очi. Мружусь — вiн:
у свiтле майбуття своє вглядайся.
Сiдаю — каже, встань. Отетерiлий,
вирiшую: найщасливiша роль
дiсталась iншому комусь. Ти граєш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки. Менi б смiятись —
я плачу. Груди розпирає гнiв
(маленьке перебiльшення: сновиди
навiки врiвноваженi в чуттях) —
а я радiю. Рушив катафалк —
а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,
шаленствую: хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
i тiльки пiдбадьорює: вiват.
Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,
єдинi глядачi цiєї сцени,
i мудро так вглядаються крiзь мене
у порожнечу, видну тiльки їм.

Так голова болить. I так нестерпно
прожекторна освiтлює пiтьму,
неначе тьмавий зал перетворився
на снiп вогню пекельного.
Суфлер
наказує нарештi зупинитись.
I я вганяюся з розгону в зал.
I все. Скiнчилося. Вистава щезла.
Завiса впала. Я вже не актор —
глядач. А скiльки покотом у залi
лежить живих мерцiв, старих акторiв,
обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
осклiлi руки:
— О, щасливий Йорику,
твiй номер тут сто тридцять п'ять. По ньому
шукай подушку, ковдру i матрац,
I можеш спочивати, скiльки хочеш.
Тут час стоiть. Тут роки не минають.
Бо тут життя — з обiрваним кiнцем,
як у виставi. Тiльки є початок.
Кiнця ж нема.
— Як ця вистава зветься?
— Щасливий Йорик.
— Тобто, я герой,
як кажуть заголовний?
— Був героєм,
тепер — скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
— А що за п'єса?
— Варiант удатний
давно вже призабутого Шекспiра,
її створив славетний драматург.
— А як його на прiзвище?
— Нема в нас прiзвища.
— То як же так?
— Iм'я годиться тiльки тим,
котрi iснують.
— А ви?
— Ми всi однаково щасливi!
— А Йорик — божевiльний?
— Нi. Щасливий.

Щасливий? Так? А я кретина грав.
— То що тебе дивує? Хай кретин,
розумний, генiальний чи щасливий
або нещасний — то пустi слова,
що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немає родових одмiн.
Бо кожен з нас — актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
так само треба грати глядача,
I то — захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi — Йорик,
а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
якою i почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз єдиний — Йорик,
а все життя — нiхто. Нi тобi виду,
нi iменi. А грай чуже занудне
нашiптане життя — самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
вивчай слова забутi: боротьба,
народ, любов, несамовитiсть, зрада,
поряднiсть, чеснiсть…
Так багато слiв
тi предки повигадували. Боже —
життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
а що то — будiвничi — не питай.
— Ви щось будуете?
— А що то — будувати?
Так звуть вас — будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
тобi не все одно, що справжнiй Йорик
був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам'ятаєш? Гамлетовi в руки
попав лиш череп — нi очей, нi губ,
нi носа анi вух — зотлiв геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер i автор —
усi живуть одне чуже життя:
удень — вистава, все одна й та сама,
хоч завше невiдома, бо ждання
то теж актор, що грає сподiвання
I вмiє виiнакшувати свiт.
А уночi — те ж саме. Лицедiй
вже звик до спокою. Допiру смеркне —
ховається пiд ковдру, нiби равлик
у мушлю. Той, скажiмо, бубонить
собi пiд нiс якiсь уривки ролi
(озвучуе мовчання й мертвий жест),
а той займеться реготом — вiдлоск
летить в концертну яму. Третiй спить,
четвертий плаче. П'ятий — втупить очi
у стелю — i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один — молився. Скiльки знаю —
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв (їх життя коротке).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедiї,
хоча розмов про те i не було.
— Чому ж? — А що балакати? Даремне
плескати язиком. Ще хто почує
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов'язанi до смертi.
Це перший наш обов'язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. — Ну, а той? — Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав — того налiво,
нерадо хто — направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiє.
Ото ж бо й є що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири — гнiв, а решту дня — любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.

I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
єдиний одмiнити — i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшується. Свiт
тримається на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедiї,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя?
Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiїв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: “Ставай-но до роботи,
почався день”. До будки влiз суфлер,
i п'єса почалася, не скiнчившись.

 

Андрій Любка

Сніг волочив нас мокрими трасами
Мокрими мріями падав на вії
Ми стали всього незграбними пазлами
В пошуках власної шизофренії

Сніг як туман вражав невагомістю
Ми в ньому наче не перебували
Нищили рідних загнані совістю
У найтемніші вологі підвали

Життя минало навколо пейзажами
Не залишаючи шансів на фото
Ми стали всього незграбними пазлами
Яких життя везло автостопом

Від шевченка і аж до езопа
Лежали слова як жінки поснулі
В темну епоху культури европи
Ми були мов трасуючі кулі

У цьому тумані у сонному мареві
У цьому димі у літературі
Ми мовчки поставили дужі підвалини
Вірша як виду самотортури

 

Юрий Егоров

Был дурацкий каприз,
Не иначе, как блажь –
Свой больничный продлить на полвека,
И шагнуть с неба вниз,
В роковой пилотаж,
Превращаясь дождем в человека…

Захотелось любви,
Захотелось – как все,
Чтобы сердце от страсти горело,
И в объятьях судьбы
На шершавом кресте
Дать распять свое бренное тело.

Не в беспечный отрыв,
Ни в запой, ни в загул –
Мне б обжечься о жадные губы,
И в тебя как в обрыв –
До сведенности скул,
И до сладкого стона сквозь зубы…

Сном в звенящий рассвет
Твое тело украсть,
Укрывая нагую крылами,
Чтобы влажно в ответ
Пролилась твоя страсть,
Чтобы руки сплетались с руками…

И навстречу – как в крик,
Все на свете забыть,
Отдаваясь безумию тела,
И понять в этот миг –
Вот что значит – любить
Безрассудно, неистово, смело.

И, уставшим, уснуть,
Прижимая к груди
Свой случайный осколочек счастья…
Мне б пройти этот путь
От зари до зари -
До последнего в жизни причастья.

А когда нас найдут,
Скажут тихо – пора!
Нам всегда есть, куда возвращаться…
Попрошу – ведь поймут,
И решусь навсегда
Я от крыльев своих отказаться…

***

Переход от меня до тебя –
Серым берегом край тротуара,
Но судьбы сумасшедшей река
Все мосты-переправы сломала.
И дождями размыло следы,
По которым бы ты отыскалась,
Просто дождик – подлиза судьбы,
И не друг мне, такая вот жалость.
Просто сумерки раньше пришли
И закрыли тебя до рассвета,
И созвучья легли на стихи
Вместо рифмы, потерянной где-то.
Может, встретился кто-то другой
На твоем берегу так некстати,
И рассыпались звезды росой
Под ногами у вас на закате…
Переход от меня до тебя
Невозможен и нам не обещан,
И смывают дожди со стекла
Образ самой любимой из женщин…

 

Оксана МАКСИМЧУК

* * *

Не спиться тут. Четверту ніч
У місті душно.
І міражі розпливчаті облич
Стікають тушшю.
Із тиші входимо у грім доріг,
Виходим в тишу.
І зорями ночуєм десь вгорі,
А може — вище.
Ось пугач охання свого заплів
Чаклунське соло.
До старості лишилось кілька днів.
Структура кола
Відома,
Та життя усе ж
Забуте таєнство.
Поміж горизонтальних веж
Шукається.

***

 

Олексій Бик

Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив -
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був - і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів -
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я - й поготів,
Світ любив мене, я його - ні.

 

Л.Костенко
* * *
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
Коли їх ждуть далекі адресати,
Коли є час, коли немає часу,
І коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
Не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! — і все, крізь роки і печалі.


* * *
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість — це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.

 

Олексій Бик

Сірничок - моя пам'ять - погас на вітрах,
На осінніх дощах, на льоту, на біду,
Причаївся у серці непрошений страх -
Я іще не дійшов, я уже не дійду, -
І, не знаючи правил хороших манер,
Я вітаюсь до осені словом "прощай"...
До наступної зустрічі тут і тепер
В цьому місті...

А минуле женеться і не доганя...
Серед втрачених рим і не сказаних фраз
Я блукаю наосліп, іду навмання -
В цьому світі ніхто не чекає на нас,
Та ніяких трагедій, не плач, не журись -
Ці дороги-вузли я рубаю з плеча...
До наступної зустрічі десь і колись -
В цьому місті...

***
Як піду навпростець,
розтинаючи вітер
надвоє,
Розігнувши спіраль,
розриваючи вічну петлю,
Ти постукаєш в серце,
а серце -
позве за тобою...
...Я розбурхану пам'ять
і душу свою оголю.

Я заплакану ніч
втішу ранком,
останнім на долю,
Заміню кольори -
замалюю у білі сніги,
Ти постукаєш в серце -
спалю
і розвію по полю,
Ти шукатимеш в полі,
а в полі -
ні сну навкруги.

***

Розкажи мені казку,
В якої немає кінця...
Що нам в цьому краю
Де панують німі та незрячі,
Де землею і небом
Блукають ватаги чортячі,
І з неправдою кривда
Одвіку іде до вінця....

Розкажи мені казку
Про осінь холодних ночей,
Про загублену в часі і просторі
Обітовану,
Ще ніким і ніколи
У світі не чуту й не знану -
Нарожденну тривогою
Наших думок і очей.

Розкажи мені казку,
Зведи мене на манівці -
Я поплачу собі,
Помолюся на дальню дорогу,
На якій скільки йтиму,
Не стріну ні чорта, ні бога -
Тільки вірші летітимуть,
Мов опівнічні гінці...

***

Я знаю, що дійду не до кінця,
Мій ренесанс - останній з ренесансів...
Вітають дні шматочками свинця,
А я втомивсь від їхніх реверансів.

Я вже не вірю в Божу благодать,
Ми Богові ніхто - звичайна глина,
Приречена страждати і мовчать,
Повіривши, що ім'я їй - людина.

 

Олексій Ганзенко

Самотносте, омано із оман,
Ти так природно манишся в обійми
І закликаєш спраглих до оаз…
І йдуть вони,
Й лишаються…
Не враз,
А вже коли, опоєні тобою,
Лежать і лічать незліченність зір
(Бо ж там над ними небо, а не стеля),
Враз усвідомлюють, що навкруги пустеля.
Лиш тиша поруч,
Як гарсон.
І ти,
І марево на сон…

Самотносте, пустельний доглядачу,
Лихим і хворим ти готуєш трунки,
Ти гоїш їх затятості і рани,
На ліжка стелиш давні сподівання,
Горня води підносиш повсякчас,
Але натомість пожираєш час.

Самотносте, остання з давніх подруг,
Бо тих нема, а ті вже вороги,
І хтось надії вибив до ноги.
Пригорнеш ти і видихнеш: „забудь!..”
Втекти від тебе, то либонь не подвиг,
А йти з тобою — то чумацький путь.

Самотносте, ти вища з нагород
І з вироків,
Понурий сірий пастир,
Котрий на паші згарищ тих пасе,
Які давно вже втратили усе.
Голубиш їх, беззахисних і злих,
Вони тобі вклоняються, як Богу,
Гуркочучи чобітьми об підлогу…

До тих,
Крізь жах бажань,
Крізь човгіт підошов,
Хто вже ні в просторі,
Ні в часі —
У прострації,
Приходиш ти, як черговий по станції,
І кажеш їм:
Ваш діліжанс пішов…

 

Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Мабуть, була обережна —
коли й дотепер жива.
Травень. Цвіте черешня.
Сивіє голова.
Зріє в душі причетність
до світових подій.
Друзі відходять. Чесні.
І молоді.
Хлопці відходять. Юні.
Стрижені під “нулі”.
Злими стають красуні,
голими — королі.
Грім ударяє — наче
модний метало-рок.
Максималізм дитячий
зношується до дірок,
до ейфорії — в тирі
цілити у мішень…
Змії міняють шкіру.
Звірі міняють шерсть.
Люди міняють звички,
погляди і думки…
Виходимо з електрички —
наче з ріки.
Кожен — з чужим обличчям.
У кожного — пружний крок.
Попіл струсивши звично
від цигарок.

 

Довірливим, маленьким кошеням
Дитяча радість зазирає в душу,
А я втрачаю лік безликим дням
І кожен день, чомусь, старіти мушу.

І суєтою невблаганні дні,
Як бур"яном колючим проростають...
Приходить сон і тільки уві сні,
Я подумки, ще іноді літаю.

Стомились крила, тіло і душа,
Але в очах вогонь іще жевріе
І серце просить:"Ти не полишай,
Не полишай, не полишай надію".

І я втрачаю лік безликим дням,
І кожен день, чомусь, старіти мушу,
Та знову й знов, маленьким кошеням,
Дитяча радість зазирає в душу.


Ром,хто автор?

 

ЛЮБОВЬ, ИЗМЕНА И КОЛДУН

В горах, на скале, о беспутствах мечтая,
Сидела Измена худая и злая.
А рядом под вишней сидела Любовь,
Рассветное золото в косы вплетая.

С утра, собирая плоды и коренья,
Они отдыхали у горных озер
И вечно вели нескончаемый спор -
С улыбкой одна, а другая с презреньем.
Одна говорила: - На свете нужны
Верность, порядочность и чистота.
Мы светлыми, добрыми быть должны:
В этом и - красота!

Другая кричала: - Пустые мечты!
Да кто тебе скажет за это спасибо?
Тут, право, от смеха порвут животы
Даже безмозглые рыбы!

Жить надо умело, хитро и с умом.
Где - быть беззащитной, где - лезть напролом,
А радость увидела - рви, не зевай!
Бери! Разберемся потом!

- А я не согласна бессовестно жить!
Попробуй быть честной и честно любить!
- Быть честной? Зеленая дичь! Чепуха!
Да есть ли что выше, чем радость греха?!

Однажды такой они подняли крик,
Что в гневе проснулся косматый старик,
Великий колдун, раздражительный дед,
Проспавший в пещере три тысячи лет.

И рявкнул старик: - Это что за война?!
Я вам покажу, как будить Колдуна!
Так вот, чтобы кончить все ваши раздоры,
Я сплавлю вас вместе на вес времена!

Схватил он Любовь колдовскою рукой,
Схватил он Измену рукою другой
И бросил в кувшин их, зеленый, как море,
А следом туда же - и радость, и горе,
И верность, и злость, доброту, и дурман,
И чистую правду, и подлый обман.

Едва он поставил кувшин на костер,
Дым взвился над лесом, как черный шатер,-
Все выше и выше, до горных вершин,
Старик с любопытством глядит на кувшин:

Когда переплавится все, перемучится,
Какая же там чертовщина получится?
Кувшин остывает. Опыт готов,
По дну пробежала трещина,
Затем он распался на сотню кусков,
И... появилась женщина...
Е.Асадов



Маргарита Метелецкая

В окне растущая Луна... -
Я в звёздном мире - не одна...
И ведаю не понаслышке -
Со мной друзья - лишь щёлкни "мышкой"!

То, несомненно, был поэт,
Придумавший нам интернет -
Его волшебная харизма
Спасает в разных катаклизмах!

Все неприятности в былом,
И я пою ему псалом,
Являя новою кафизмой
Приверженность без фанатизма...

В окне Луна...А я при этом...-
Пишу сонет свой...интернету...

---------- Додано в 10:48 ---------- Попередній допис був написаний в 10:47 ----------

Рождественское

В яслях спал на свежем сене
Тихий крошечный Христос
Месяц, вынырнув из тени,
Гладил лен его волос…
Бык дохнул в лицо Младенца
И, соломою шурша,
На упругое коленце
Засмотрелся, чуть дыша.
Воробьи сквозь жерди крыши
К яслям хлынули гурьбой,
А бычок, прижавшись к нише,
Одеяльце мял губой.
Пес, прокравшись к теплой ножке,
Полизал ее тайком.
Всех уютней было кошке
В яслях греть Дитя бочком…
Присмиревший белый козлик
На чело Его дышал,
Только глупый серый ослик
Всех беспомощно толкал :
«Посмотреть бы на Ребенка
Хоть минуточку и мне!»
И заплакал звонко-звонко
В предрассветной тишине…
А Христос, раскрывши глазки,
Вдруг раздвинул круг зверей
И с улыбкой, полной ласки,
Прошептал: «Смотри скорей!»

Саша Черный

 

Сергій Руденко

Різдвяне.

Ти не ходи дорогами біди,
(Вона тоді прийде, як буде треба)
Живи від коляди - до - коляди,
З надією дивись в різдвяне небо...
І сам побачиш, коли згасне день,
Як в тій пітьмі од-краю -і- до-краю,
Під звуки тихих, радісних пісень,
Над темним світом зірка запалає.

***
Січень.

Дивні люди
У цьому, такому холодному
Січні…
Обрікають на смерть
Свої минулорічні жалі,
І втішають святами
Надії незбутньо – космічні,
І обдурюють себе так само,
Як ті , їхні «предки» правічні,
Що, невідома – скільки надій повбивали
На вічній землі…

***

Як хочеться торкнутися руки
І зазирнути мовчки в очі,
Отримати спокуту за гріхи
Легкі й важкі…
Як тяжко мені, Отче!

В безсонних снах, серед безглуздих днів
Знайти душа самотня хоче,
Ні золото, ні славу від «божків»,
Лиш кілька слів…
Таких потрібних, Отче!

Пошли того, хто знає ціну слів,
Нехай промовить серед ночі,
Що я не сам в безмежності світів,
І є ще хтось…
Хоч хтось крім мене, Отче!

 

Костянтин Москалець
***
Повторний час
Цю тишу можна краяти ножем.
Вона - достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном.

А іншими словами - то є тема,
Яка продовжує лунати і тоді,
Коли відгомоніли інші теми,
Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях,
І, затиснувши, кофри поміж ніг,
Смакують вина прохолодні та пліткують.

Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Розлучених коханців та героїв,
Що, не сягнувши чину, в забуття
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь,
І божевільний - німець та філософ -
Учив колись, що є повторний час.

Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
Так високо, що вже поняття меж
Не є придатними для вжитку, для розмови, -
Всі вимагають неповторності, авжеж;
А ти повторення бажаєш і віднови.

***

1.Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п’янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

2.Обернеш пил на срібло і кришталь,
Наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни.
Ти – даль, і подолаєш іншу даль.

3.В людей уже нема своїх святинь –
Ти можеш стати першою, одначе
Знай, біля тебе жоден не заплаче,
І пам’тай два дні всього цвісти.

4.Ти втретє цього літа зацвітеш
Такою квіткою тендітною п’янкою.
Кімната втратить риси супокою,
Бо речі увійдуть у твій кортеж.

 

О.Забужко

Друга спроба

І от — проламую головою
всі чотири стіни нараз!..
(На таку-то голову — стало ж у Бога міді!) —
Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз,
Який, замість перлів, нагріб по підводдю — мідій...

«Ну, і що в цім лихого? Їстівна ж штука! — було б
Набагато гірше, аби не приніс нічого!
А що чорним струпом палає стовчений лоб —
То на мідь невразливу нема плавильні у Бога!»

...Але я все волаю, що бачила перли — вони
Там і далі лежать на дні — лиш потрібно другої спроби!

...Але вже зімкнулись назад чотири стіни,
І на вік один — не дається нового лоба.

 

Ігор Павлюк

ПРО ДУШУ

Вже сорок минуло...
І зайва набралась вага
Не тільки у тіла:
Душа бегемотно зіває.
Хоча ще літає по тихих солоних кругах
Між пеклом весняним,
Осіннім без’яблучним раєм.

Пробльована, бита безсовісно совістю так,
Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
...Йде дощ позолочений.
Це ще для неї свята.
Не любить «мобільника» та Інтернету.

Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
Її не проймає задавнений стогін калини,
Сирітського серця осіння запінена кров,
Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
Втрачає – або здобуває –
Богему і Бога.

Не хоче теорій.
Он тихо упала зоря.
Дитина бажання устигла собі загадати.
На зорях далеких –
Немов на чудних якорях:
Усе, що звоюєш,
Та що неможливо продати.

В собі віднаходжу усе,
Що ще предок любив.
Не треба душі ні Америки, але Майдану...

Поїду
Додому,
Де буду збирати гриби
І душу носити стаканами.

***

Навіщо йдем?
Куди ідем?
Уже не знаємо...
Про що не можна говорить –
Про те співаємо.

Упізнаємо з нот кількох
Космічну музику
І «сображаємо» на трьох
З чужими музами.

Як вітер, довга, кров шумить
В хрестах без написів.
Тут вічність – мить, що не болить,
Забуті напасті.

Як пуповина, шлях у рай:
Короткий, змотаний.
Сміється Бог –
Старенький Ра –
Над ідіотами,
Які виходять на льодок
Тонкий і ломаний.
І роблять злет –
Останній крок, –
Не знавши, хто вони.

А вже коли отам, за всім,
Ураз дізнаються,
Чомусь...
Напевно, добре їм...
Не повертаються...

 

Василь Стус
Як тихо на землі!
Як тихо на землі! Як тихо!
І як нестерпно — без небес!
Пантрує нас за лихом лихо,
щоб і не вмер і не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у паділ, не до гір.
І тінь блукає потаймир,
щовбами сновигає потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострація покор?
Ця дума, як стріла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов із мертвих всталі,
похмуро мовили: чекай,
ще обрадіє із печалі
твій обоюдожалий край.

 

Олексій Ганзенко

Шумлять і спати не дають
Дерева пам’яті моєї.
Вітри безсоння листя б’ють,
А коні смутку воду п’ють
З ріки прозріння і стають
Під бич вини і бич не б’є їх.
І листя падає до ніг.
А скоро упаде вже сніг.
І днів моїх чорніє стіг.
Стовбичить, наче псам на сміх!

Мене забудуть і махнуть
Напівзневажливо рукою.
А я шукаю кляту суть,
Вергаю буднів каламуть,
І дні неприбрані пливуть
Кудись холодною рікою.
І листя падає до ніг.
А скоро упаде вже сніг.
І днів моїх чорніє стіг.
Стовбичить, наче псам на сміх!

Ідіть, дивіться й не кажіть,
Що ви не бачили й не чули! —
Ще свічки полум’я дрижить,
Ще я живий, ще хочу жить!
Ще день осінній, що біжить,
Мене прозорістю розчулив!
Ще листя падає до ніг.
А скоро упаде вже сніг.
І днів моїх чорніє стіг.
Стовбичить, наче псам на сміх!