Поезія та проза

Сергій Руденко

Розтрушуючи пил старих альбомів,
Я змішую буденне й неземне…
Чужі світи, таких близьких геномів,
Які давно полишили мене…
Лиш спогади – єдиний шлях до Раю…
Чи не до Раю? Хочеш – вибирай…
А пожовтіла пам*ять серце крає,
І розум розтривожений питає:
« Ти сам хоч знаєш, де він є – твій Рай?»

Сиджу один… між пеклом і між раєм,
Гортаючи загублені світи…
Шукаю щось… мабуть… Себе шукаю,
Бо вже і сам напевно не згадаю
Хто «Я» - чи «Я», чи «Ти».

---------- Додано в 22:28 ---------- Попередній допис був написаний в 22:11 ----------

В.Кузан

Ці дні найважчі від усіх… Проблеми…
До тебе прилипають звідусіль.
Все заважає, все дратує, бісить…
Розбив тарілку. В каву всипав сіль…

Ці дні найважчі від усіх… Здається
Що всі на тебе дивляться – дивак!
Чомусь і серце неритмічно б’ється,
Здається, щось із одягом не так.

Ці дні бувають… Що робити? Боже!
Така вже доля. Фатум. Чорний рок.
Ну а раніше я, нещасний, думав:
Ці дні бувають тільки у жінок…

***

Був мокрий грудень. Чи майже грудень.
І сірий будень топтали люди,
І тіні стужі снували всюди,
І були груди твої наповнені теплом.

Згортала крила остання осінь...
І під покровом сирої ночі
Я слухав ніжні слова жіночі,
Що були схожі на слово "ні".

Якась невпинна хода асфальту
Повз непотрібні сліди освітлень...
Був майже грудень, чи, може, й січень,
У мокрих сплесках німих освідчень.

І плакав місяць на перехресті –
Великий сторож і слави, й честі.
А білий ангел на руки чисті
Лягав гарячим цілунком сліз...

... Не все збулося. Не все забулось.
Верба плакуча ще більш нагнулась,
Ще більше сили забрала осінь.
А я надії не втратив досі.

 

Очень хотелось найти удачный перевод на русский моего любимого стиха Леси Украинки "Стояла я i слухала весну..." Нашла!

Стояла я и слушала весну.
О,как она мне много говорила!
То пела песню звонкую одну,
То мне тихонько-тихо ворожила.

Она мне ворожила про любовь,
Про молодость, про радость и печали.
Она мне всё перепевала вновь,
Что мне мечты давно уж рассказали.

 

Василь Кузан

Я думав, це радість, а вийшло, що смуток,
Я думав, це небо, а вийшло, що дощ.
Моя незабудка про мене забула,
Погасли цілунки на протягах площ.

Зів’яли дерева від віри в майбутнє,
Згоріли надії в роздвоєнні душ.
А струни прилипли до нотних сторінок,
І руки впадають в наближення стуж.

А серце троїсто тремтить про чекання,
Мелодію тягне шарманка життя.
Я думав, це зустріч, а вийшло – розлука.
Я думав... та в думку нема вороття.

***

Страхосфера… Поле ночі,
Жахів, криків і мерців.
Ікла жовті, злі ссавці
Розривають сни дівочі.

Поглинає мряка дні,
На дорозі поторочі,
Світяться червоним очі,
Тінь повисла на стіні.

Із-за рогу, з-за спини
Вигляне мороз і знову
Ніби пісню колискову
Вам на смерть… Ідуть вони,

Ці струхлявілі отці,
З тліном правди на лиці.

---------- Додано в 18:45 ---------- Попередній допис був написаний в 17:10 ----------

Лапаюсь за чужі вірші...як за якусь соломинку...

Вже я – не я. І ви – не ви.
І ніч – не сон. І день – не сонце.
Думки злітають з голови,
Немов з дерев осінній стронцій.

Уже життя остання чверть
Горить, мов знак на білім полі...
Із ручки витікає смерть
І світ заповнює поволі.

Дійдуть до істини усі
Думки, у сумніви закуті.
Хоча...
Стікає світло по стіні,
Немов отрута...

***

Задзвеніла сльоза об труну,
Білим криком слова розілляла,
Чорний вітер настроїв струну,
І надтріснуто скрипка заграла.

Заспівали прощальну на біс,
Гостру свічку підняли у небо,
Чорний вітер колиску приніс,
Не спитавши, кому її треба.

Загриміли цілунки услід,
Вмили очі святою водою.
Чорний вітер, холодний, мов лід,
Цілу ніч обіймався з фатою.

 

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Василь Симоненко

 

Я не розумію, як можна перекладати на російську мову Лесю Українку, або навпаки - на українську мову О. Пушкіна .

 

Сложно всем прочесть в оригинале и ещё понять смысл.
А ведь его произведения, относятся к всемирному наследию.
Переведены на все основные языки. И вряд ли от этого таджикам стало хуже.

Абу Абдулла Рудаки
ابو عبدالله رودکی,
Касыда о старости

Все зубы выпали мои, зияет рот пустой,
А прежде каждый зуб мерцал, как светоч золотой.
Лучась рассветною звездой, блестя, как жемчуга, -
Сверкали зубы серебром и каплей дождевой.
Вдруг сразу выкрошилось все. Откуда зло взялось?
Иль может, яростный Сатурн расправился со мной?
Нет, здесь Сатурн не виноват и годы ни при чем,
Сказать, что было? Эта казнь ниспослана судьбой.
Шарообразен мир, как глаз, вращаться должен он,
Замкнул его закон времен в орбите круговой.
Что исцеляет хворь теперь — отравою звалось,
Лекарство ядом вновь зовет, отчаявшись, больной.
То, что казалось новым нам, устаревает вмиг,
Теперь нас старое опять пленяет новизной.
Где шелестел зеленый сад, теперь шуршит песок,
Минует срок — в пустыне вновь сады встают стеной.
О луноликая моя, откуда знать тебе,
Каким красавцем прежде был согбенный пленник твой!
Похожи локоны твои на загнутый човган,
Вились когда-то и мои кудрявою волной.
И тоже шелк моих ланит был розово-упруг,
И тоже цвет моих кудрей был густо-смоляной.
Подобно гостье, красота недолго погостит,
Какой дорогою уйдет — ей ведомо одной.
Бывало, взгляды я ловил красоток молодых
И очарован был не раз дразнящей красотой.
А сколько ласковых рабынь когда-то я ласкал,
В объятьях тайных целовал в полночный час глухой.
К ним на свиданье приходить я опасался днем —
Их устрашал хозяйский гнев, зиндана мрак сырой.
Доступны были для певца запретные плоды:
Стан гибкий, лучезарный лик, кипучий ток хмельной.
Вмещало сердце в те года сокровищницу слов,
В звучанье каждого стиха вплетал я символ свой.
Слыл жизнелюбцем Рудаки, печали не знавал,
Вся жизнь казалась для него беспечною игрой.
А сколько каменных сердец, расчетливых и злых,
Стихами плавил, словно воск, смягчая добротой.
Влюбленных взоров не сводя с прелестных озорниц,
Я слух к поэтам обращал, к поэзии живой.
Я жил свободно и легко, не ведая забот,
Обремененным не был я семейством и женой.
Теперь ты, с жалостью в глазах, глядишь на Рудаки, —
Знай, луноликая моя, он был совсем иной!
Когда-то он в избытке сил полсвета обошел,
Повсюду песни распевал, как соловей весной.
И собеседником он был достойнейших мужей,
И шахиншаху во дворце давал совет благой.
В чертогах пышных на пирах читал свои стихи
И к справедливости взывал возвышенной строкой.
Прошла пора, когда он мир стихами покорял
И песнетворца прославлял весь Хорасан родной,
Когда вельможа привечать певца считал за честь
И в час застолья раскрывал пред ним кошель тугой.
Иные хвалят только тех, кто щедро платит им, —
Я дом Саманов воспевал с открытою душой.
Дирхемов сорок тысяч дал мне хорасанский шах,
Эмир Макан вослед за ним отсыпал дар большой.
Я восемь тысяч золотых в то время получил.
Был, говорю без похвальбы, хорош достаток мой;
Эмир за каждую строку поэта награждал,
И во дворцах его вельмож я принят был, как свой.
Переменились времена, переменился я, —
Подай мне посох, побреду я с нищенской сумой.

перевод Т. Стрешневой

Being, according to legend, blind from birth, he nonetheless received a good scholastic education, he knew Arabic. Over 40 years was head of a galaxy of poets at the court of Samanid rulers of Bukhara, reaching a high of fame and fortune.

 

Олег Гуцуляк

За обрієм - молитва. Тут - зима.
Життя неспішне в простоті буденній.
Лиш каркнув ворон (завше неврастенік),
Нам нагадавши: “Тут ви - зокрема !”

 

Осип МАКОВЕЙ

МЕТЕОР

Ось блиснув метеор і згас,
Як у життю щасливий час.

І на всесвітнім цвинтарі
Лягли десь відламки зорі.

Так розпадалися світи,
Живуть і гинуть без мети.

І всі вони — один цвинтар,
А творець їх — старий гробар.

Усе по радощах марних
Гребе у безвістях сумних.

 

Стус

Задумалася свічка -
повечоровий спах.
Розрада невеличка -
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон -
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали -
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ -
це біле божевілля -
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

 

О НАБОЖНОМ ВОРЕ И САДОВНИКЕ

Бродяга некий, забрёл в сады,
На дерево залез и рвал плоды.

Тут садовод с дубинкой прибежал,
Крича: "Слезай! Ты как сюда попал?

Ты кто?" А вор: "Я-раб творца миров-
Пришел вкусить плоды его даров.

Ты не меня, ты Бога своего
Бранишь за щедрой скатертью его".

Садовник, живо кликнув батраков,
Сказал: "Видали Божьих мы рабов!"

Веревкой вора он велел скрутить
Да как взялся его дубинкой бить,

А вор: "Побойся Бога, наконец!
Ведь ты убьешь невинного, подлец!"

А садовод несчастного лупил
И так при этом вору говорил:

"Дубинкой божьей божьего раба
Бьет божий раб? Такая нам судьба.

Ты-Божий, Божья у тебя спина,
Дубинка тоже Божья мне дана!"

Руми

 

С. Усталов

Темнота. Кругом темнота.
Чёрный вечер лежит на ладони,
Засыпая в прозябшей истоме,
Закрывая глаза до утра.

И сегодня опять, как вчера,
Я брожу по заснеженной ночи.
Подо мною ползёт многоточье,
Надо мною чернеет дыра.

Позабыть бы давно всё пора –
Срок возможного вышел до срока.
Только мне без тебя одиноко,
И становится снегом зола.

А над миром царит тишина,
Только ветер струится уныло.
Ты, конечно, смогла. Ты забыла
Это полу-подобие сна.

Я иду. Потухает заря.
Белым смерчем проносится вьюга.
Спящий город застыл от испуга,
В окна светом холодным смотря.

Пустота. Кругом пустота.
Она давит, к земле прижимая,
Мрачной тенью любовь заслоняя…
Краски стёрлись. Одна чернота.

***

Не о чем думать. Незачем жить.
Нет ни любви, ни надежды, ни веры.
Только юродствующие химеры.
Только желание всё прекратить.

Ветер, мороз, мелкий снег, гололёд.
Взгляды из-под нахлобученных шапок.
Зимний, колючий, расползшийся запах.
Сжатый губами простуженный рот.

Плоское небо в кусках облаков.
Иней на скрюченных холодом ветках.
Ртуть в опустившихся книзу отметках.
Грязь по обочинам хрупких кустов.

Завтра таким же становится быть.
Те же восходы и те же закаты.
А на душе – отголосок утраты.
Не о чем думать. Незачем жить.

***

Относительно счастье. Относительно горе.
Осознать их значенье можно только тогда,
Когда минуло время. А пока кто-то спорит
О вещах, мне неясных, я молчу, как всегда.

Трудно сравнивать слёзы иступлённых страданий
С беззаботной улыбкой на довольном лице.
Трудно выводы делать, не имея ни знаний,
Ни понятий о жизни и грядущем конце.

Это всё неизбежно. Но и то, и другое
Схоже с длинным тоннелем искривлённых зеркал.
Относительно счастье. Относительно горе.
И что к лучшему всё здесь, я б сейчас не сказал.

 

Просто настрій....

Когда по обезлюдевшим, невзрачным
И грязным улицам брожу я, опустив
Глаза под ноги холодно и мрачно
Или вообще устало их закрыв,
Я всматриваюсь в странные предметы,
Плывущие во тьме передо мной,
И мысли мои в чёрное одеты,
И взгляд мой почему-то сам не свой.
Меня никто, конечно, не узнает
Седым душой в неполных двадцать лет.
Её зима всецело занимает.
Там для весны, пожалуй, места нет.
А девушка, которую недавно
Я так самозабвенно целовал,
Смеётся с потускневшего экрана
В пустой и безразличный кинозал.
Мне есть кому сказать про впечатленье
От этих бесполезных перемен.
Но я молчу. Я с большим наслажденьем
Вернусь в тюрьму, чем новый сладкий плен
Пригрезившейся приторной свободы
Приму как то, что долго так искал.
Довольно шуток матери-природы!
Улыбки её ласковый оскал
Мне слишком уж знаком. И наказанье
Своё я здесь отбуду до конца.
Я выстрадал довольно. А страданье
Стирает выражение с лица.

***

Борьба за выживанье утомляет.
Я делаю отчаявшийся шаг,
И он неосторожно оставляет
Глубокий след на втоптанных цветах.
Последнее решающее слово
Я всё же оставляю за собой,
Не спрашивая мнения другого
Изгоя с окровавленной рукой.
И бросив красно-белые перчатки
Под ноги разуверившихся лет,
Я стряхиваю жалкие остатки
Сочувствия с ладоней. И вослед
Мне слышится, как где-то за спиною
Былое сходит медленно с ума,
Закрыв безвольно дверь свою за мною
И прочь недоумённо захромав.
А я, сжимая траурные слёзы
В открытых, но невидящих глазах,
Иду по изуродованным розам.
И кровь их на тяжёлых сапогах,
Чей след в них глубоко и грубо вдавлен,
Мне не удастся смыть ничем уже.
Я знаю, что такой же след оставлен
В моей стерилизованной душе.

***

Короткий звук. И снова тишина.
Намёк на эхо. Но без продолженья.
То что-то вдруг накатит, как волна,
То схлынет в пересуды и сомненья.

И я опять на отмели. Один.
Так лучше. Для меня и для любого,
Кто словом выбивает в сердце клин
Такого же безжалостного слова.

И я опять сдержать себя готов
И промолчать от злости и бессилья.
Всё дело не в подборе нужных слов,
А в слишком глубоко забитых клиньях.

 

Стус

I

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям - просвітку нема.

Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
Жди - перед сконом. Жди - домовині.
Не назирай - літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь - на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.


II

Живі - у домовині. Мертві - ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.


ІІІ

Світ - тільки свист мигтючий. І провалля -
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч -то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж - без меж).

Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають - ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки -
рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок - свист мигтючий.

 

Босоніж на скло, на уламки дзеркал.
Де в кожному очі, і очі, і очi...
Це карма, це тло, це ошкір, це оскал
Нездійснених дій, нездійсненних зурочень...
Олексій Ганзенко

 

Дякую,Христинко...

Кружки кружляють круки.
Крові жадають, чи кари.
Осокорів усохлі руки,
Наче звуки
Замерзлих сонетів,
Зціпеніло чекають смерті;
Хто грішив, то чекає муки,
Хто палив, то слави чекає.

Люто вихор шматує простір
І вчорашню бульварну газету.
Літо злито з бачка клозету.
Ми ж бо гості…
Чекаю на муки
Бо грішив. Не чекаю слави.
Кепські справи —
Не втікаю, чекаю в покорі.
Он над паліччям осокорів,
Мов конвойні, кружляють круки…

***

Самотносте, омано із оман,
Ти так природно манишся в обійми
І закликаєш спраглих до оаз…
І йдуть вони,
Й лишаються…
Не враз,
А вже коли, опоєні тобою,
Лежать і лічать незліченність зір
(Бо ж там над ними небо, а не стеля),
Враз усвідомлюють, що навкруги пустеля.
Лиш тиша поруч,
Як гарсон.
І ти,
І марево на сон…

Самотносте, пустельний доглядачу,
Лихим і хворим ти готуєш трунки,
Ти гоїш їх затятості і рани,
На ліжка стелиш давні сподівання,
Горня води підносиш повсякчас,
Але натомість пожираєш час.

Самотносте, остання з давніх подруг,
Бо тих нема, а ті вже вороги,
І хтось надії вибив до ноги.
Пригорнеш ти і видихнеш: „забудь!..”
Втекти від тебе, то либонь не подвиг,
А йти з тобою — то чумацький путь.

Самотносте, ти вища з нагород
І з вироків,
Понурий сірий пастир,
Котрий на паші згарищ тих пасе,
Які давно вже втратили усе.
Голубиш їх, беззахисних і злих,
Вони тобі вклоняються, як Богу,
Гуркочучи чобітьми об підлогу…

До тих,
Крізь жах бажань,
Крізь човгіт підошов,
Хто вже ні в просторі,
Ні в часі —
У прострації,
Приходиш ти, як черговий по станції,
І кажеш їм:
Ваш діліжанс пішов…

***

У ПОРОЖНІЙ ХАТІ

Рамки зі стін
Чорно-білою пам’яттю
Сипляться порохом
Шашелем точені.
Хлопчик з очима
Століття минулого
Проситься в нині
І знову дивується,
Дівчина з квіткою
(Ще не зів’ялою!)
Крихта за крихтою —
В мрії зурочені,
Юне подружжя
На стільчику віденськім —
Залюби й заздрощі
Давньої вулиці.

Світлі овали
На сірому попелі
Сивого глянцю
Задуми забутої,
Ви ж не гадали,
Що буде так боляче
Поглядам вашим
Зі тла чорно-білого;
Ви ж не гадали,
Що буде так холодно
Й довго сльозам
До пилюги долішної.
Ваших очей
Непрозоре вже сяєво
Щезне, як тінь,
Поміж „завтра” зотлілого.

Світлі овали,
Що сипляться порохом,
Тихого протягу
Змертвленим порухом…

 

Олексій ГАНЗЕНКО

Ти стриножене сонце
Над стривоженим полем,
Не хрипи у віконце —
Кожен спалах із болем.
Кожен спалах на сполох.
Не виполюй овиддя,
Не випалюй озерце.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти розірвана зливо
Над розімленим містом,
Не вкрадайся зрадливо,
Не сочися намистом
До моєї кімнати.
Не ковтай мої сльози,
Не потрібно тепер це.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

Ти отарнику вітре,
Що у хмарах зім’ятих,
Не навій мені вістки,
Бо та душу роз’ятрить.
Бо та вістка від неї,
А мені не до герцю.
Відпусти моє серце.
Відпусти моє серце.

***

МАСКА

Не дивіться на мене з любов’ю.
Не дивіться на мене з журбою.
Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.
Це ж не я, це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.
Може в мене невиспані очі,
Може в мене жорстока поразка,
Це не я регочуся — то маска.

Я рятуюсь у ній від любові,
Що народжує муки і болі.
Як солдата врятовує каска,
Так мене — заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:
Чи то маска в’їдається в тіло,
Чи то зло, чи непізнана ласка,
Чи я сам продираюсь крізь маску.

 

Володимир Шинкарук

Спогад згорів...
І вітер розвіяв попіл...
Світ від дощу
Наскрізь промок,
Я заспіваю тобі, а потім...
Ми поплачемо вдвох...

З неба впаде
Літа рудий осколок,
Стане в душі
Тепло на мить.
Ні, ще не б’є
Серце моє не сполох,
А тільки болить...

Знаю, життя безкоштовно
Не дасть пораду,
Стоїть за дверима сива зима.
Так, я покличу в гості радість,
Печаль прибіжить сама.

Спогад згорів...
І вітер розвіяв попіл...
Світ від дощу до нитки промок,
Я заспіваю тобі, а потім...
Посміємося вдвох...

 

Гарний вірш........

---------- Додано в 13:54 ---------- Попередній допис був написаний в 13:52 ----------

Олена ГАРАН

* * *

Збираю скалки світлих вітражів.
Ховаю закривавлені долоні.
Гуляють степом потойбічні коні
І коники в траві чекають снів.

Запалять світляки сріблястий мох.
Блукає вогник у терпкій ожині.
І на іконі в срібнім павутинні
Стьмяніли барви. Зажурився Бог.

***

 

Ігор Павлюк

ПРО ДУШУ

Вже сорок минуло...
І зайва набралась вага
Не тільки у тіла:
Душа бегемотно зіває.
Хоча ще літає по тихих солоних кругах
Між пеклом весняним,
Осіннім без’яблучним раєм.

Пробльована, бита безсовісно совістю так,
Що хочеться всю загорнути, як свічку в газету.
...Йде дощ позолочений.
Це ще для неї свята.
Не любить «мобільника» та Інтернету.

Ні тронних, ні трунних душа не приймає промов.
Її не проймає задавнений стогін калини,
Сирітського серця осіння запінена кров,
Ворожа повага і друзів схвильованих кпини.

Тоненьким тунелем – мов куля – вона полетить.
Сама ще не знає, куди, але чує – для чого.
Як тіло, душа не уміла тістОво рости,
Втрачає – або здобуває –
Богему і Бога.

Не хоче теорій.
Он тихо упала зоря.
Дитина бажання устигла собі загадати.
На зорях далеких –
Немов на чудних якорях:
Усе, що звоюєш,
Та що неможливо продати.

В собі віднаходжу усе,
Що ще предок любив.
Не треба душі ні Америки, але Майдану...

Поїду
Додому,
Де буду збирати гриби
І душу носити стаканами.