Поезія та проза

В нас є гілка для власної творчості.

 

Стус

Синіє сніг по краю серця,
синіє ліс по небокраю,
хата за пагорбом синіє —
що тобі?
Ось розкладу на ніч багаття,
вижовкну і зогріюсь,
візьму до рук головешку витлілу —
не обіклиться смерк.
Віки згадуватимуться,
де ночі, побравшись за руки,
ловитимуть хлопчика
в коротенькій сорочці,
зеленій з морозу.

***

Стара людина, сопки давні
і кінь старий, і світ старий,
і всі утрати непоправні,
і біль — хоч душу роздери!
Між сопок схований надійно,
промерзлий наскрізь, до кісток,
чи пригадаєш супокійно,
де круча обірвала крок?
Дай, Боже, хоч біди якої,
коли ні краю, ні коня
і долі дай — та злої! злої! —
нехай донищує до пня!

***

А Ти! — все спиш, і спиш, і спиш.
Ото життя, нівроку, — сніння!
Голосить голос голосіння —
а ти за ним, як пес, біжиш.
Земля — голосить? Світ — кричить?
В тобі? За безкраєм? — Не знаю.
Здається, кожен рік збавляю
немов останній. Ненасить
юначих літ — давноминула.
Діждати б спокою-кінця,
розбитись на дрібні сонця,
коли одне, своє, — знебуло.

***

Ущухло серце джерела.
Криниця тьмяна обміліла
мовчить. Як вся душа зболіла!
І світова зоря зійшла.
В сто летів розметався птах —
покружеляє-кружеляє —
і відлетить. Кого шукає
той птах — твій крик,
твій біль, твій жах?
Це ти, це ти, ясна водо
де тихі зорі полоскались,
де білі хмари тінню брались,
німій, бідо моя, жадо
моя. Бо серця джерело
вже обімліло. Обміліла
криниця, і верба пустила
гарячі брості — в крик-зело.

***

Втечу од світу й дамся самоті,
заслуханий, мов кинута бандура,
останнім бандуристом у степу.
Хай мною вишумовують вітри,
могили тужать і Дніпро далекий
в низькі баси всиляє хлюпіт свій.
І безоглядно-голі небеса
байдуже задивляються у деко,
а я скажу: то є Господній перст.
Немає ряду з роду віку нам.
Немає ряду. Ти живеш, як пустка,
утеклий світу, давшись самоті.
Немає побратимів у степах
ні жодної душі, котра б почула
цей зазив-прислухання, зазив-крик.

***

Довкруг — обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі —
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розпуки,
голосять наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі!
Ще наберись терпіння.
Довкруг — обрізано жалі,
обтято голосіння.

***

Всі райдуги відмайоріли,
лишився довгий сірий шлях.
Відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах.
І порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще, оглашенний, накликаю.
Ще, начуванний, чую глас:
— Це спит. Я спитом вивіряю.
— О, Божечку, забуди нас!

 

Стефанович олекса

ЯЛИНКА
І

Не лише міста і села,
Людські села і міста,
Облетіла вість весела
Про сповитого Христа.

Скрізь пронеслася по світі,
Скрізь той вітер пролетів...
Як рокочуть верховіття
Розколиханих садів.
Од стеблинки при дорозі
До хмарини угорі —
Все у радісній тривозі,
Все у сяєві зорі.

Всюди радість господарить,
Все дари приготовля...
Як ті «Царіє со дари»,
Поспішає вся земля
Привітати немовля.


II

А найбільше з дарами квапливе,
А найбільше щасливе, ясаве —
Царство зелене шумливе,
Шумливе та кучеряве.
Найбільшая радість в природі —
Зеленая радість лісів і садів...
Вгинатися будуть од квітів, плодів
Столи у господній господі!
Сливи щодня наливаються солодом,
Сливи солодкими стали, як мед.
Груші між вітами світяться золотом,
Груші запалять зелений намет.
Світиться груша і яблуко світиться...
Квіти конвалій питаються вас:
«Гарна для Панни Пречистої китиця
Буде з пахучих роздзвонених нас?»
Вишні залляли зелене метелево
Радісно-краплим червоним дощем....
Кожная квітка і кожнеє дерево
Дари готує в таємний Бетлєм.


ІІІ

В краю, де Півночі влада,
В білому полі одна,—
Тільки ялинка сумна,
Тільки ялинка не рада.
«Добре їм там,
Під небом ласкавим,
Під сонцем яскравим...
Що ж я йому дам?
Таж на моїм деревці
Ні ягодинки,—
Тільки сніжинки оці,
Тільки сніжинки...»
Але що це — сниться чи ява?
Хтось ялинку світлом залива,
Хтось крилом од вітру закрива —
І голублять розласкавлені слова:
Не журися, моя сирото,
Не сумуй, деревце моє гоже —
З цього часу без тебе ніхто
Не ославить народження Боже,
Як осяєш ти свято Різдва,
Як усі тобі будуть радіти!
А найбільше — найменші єства,
А найбільше радітимуть діти,
Як ти вмітимеш вабити їх,
Як ти красно для їхньої втіхи
Позолотиш на гілках своїх
Помаранчі, цукерки, горіхи!
І не будуть оці льодові,
А полум’яних сила-силенна
Загориться зірок на тобі,
Моя з віку до віку зелена!
Не журися ж, ялинко мала,
Королівно Різдвяного свята —
До сьогодні ти бідна була,
Від сьогодні ти будеш багата

 

А. Блок

Мы встречались с тобой на закате,
Ты веслом рассекала залив.
Я любил твое белое платье,
Утонченность мечты разлюбив.

Были странны безмолвные встречи.
Впереди — на песчаной косе
Загорались вечерние свечи.
Кто-то думал о бледной красе.

Приближений, сближений, сгораний
Не приемлет лазурная тишь...
Мы встречались в вечернем тумане,
Где у берега рябь и камыш.

Ни тоски, ни любви, ни обиды,
Всё померкло, прошло, отошло...
Белый стан, голоса панихиды
И твое золотое весло.

 

Картонный лабиринт картонных тупиков
Где эхо от шагов рисует страхом стены.
Там сто контактов ON и лишь сто первый OFF,
А на поверку все - безжизненные тени.

Картонные цветы взамен шипастых роз, -
Искусственных высот немые отраженья.
Не вянут лепестки, не виден стебля рост,
В кулак сожмешь бутон- труха сухая в жмени.

Картонные слова в бессмысленности тем...
А хочется успеть сказать о самом важном.
Себя в чужом убить, поняв - не там, не с тем,
И отодрать ярлык, где кто-то вывел "Лажа".

Тагеко

 

Глухим путем, неезженным,
На бледном склоне дня
Иду в лесу оснеженном,
Печаль ведет меня.

Молчит дорога странная,
Молчит неверный лес...
Не мгла ползет туманная
С безжизненных небес —

То вьются хлопья снежные
И, мягкой пеленой,
Бесшумные, безбрежные,
Ложатся предо мной.

Пушисты хлопья белые,
Как пчел веселых рой,
Играют хлопья смелые
И гонятся за мной,

И падают, и падают...
К земле все ближе твердь...
Но странно сердце радуют
Безмолвие и смерть.

Мешается, сливается
Действительность и сон,
Все ниже опускается
Зловещий небосклон —

И я иду и падаю,
Покорствуя судьбе,
С неведомой отрадою
И мыслью — о тебе.

Люблю недостижимое,
Чего, быть может, нет...
Дитя мое любимое,
Единственный мой свет!

Твое дыханье нежное
Я чувствую во сне,
И покрывало снежное
Легко и сладко мне.

Я знаю, близко вечное,
Я слышу, стынет кровь...
Молчанье бесконечное...
И сумрак... И любовь.

Зинаида Гиппиус
1894

---------- Додано в 15:40 ---------- Попередній допис був написаний в 15:06 ----------

Приходи на меня посмотреть.
Приходи. Я живая. Мне больно.
Этих рук никому не согреть,
Эти губы сказали: "Довольно!"

Каждый вечер подносят к окну
Мое кресло. Я вижу дороги.
О, тебя ли, тебя ль упрекну
За последнюю горечь тревоги!

Не боюсь на земле ничего,
В задыханьях тяжелых бледнея.
Только ночи страшны оттого,
Что глаза твои вижу во сне я.

А. Ахматова

 

Юлiя Берeжко-Камiнська

І – брат – за брата.
І – на брата – брат…
І – син – за батьком,
Й перед ним – туди все…
За маскарадом – знову – маскарад.
І знай: чи виродився,
Чи таким вродився…

Стіна – стіною.
Глухо, й не волай.
Тобі цю товщу не перекричати.
Вона ще довго буде, як була
Й опісля тебе лишиться стояти.

Бо перший камінь –
У глибинах душ,
Бо перший мур –
Між тими, хто найближчі…
Стіна стоїть так довго, що як зрушить –
За нею може бути кладовище.

Стоїть й між нами мур нерозумінь.
Невже не одного з тобою Слова?
Поглянь, так близько розлилося синім
Високе небо тихо і святково.

І вже давно забулось: хто кого.
Праві обоє. І - обоє винні.
Крізь товщу стін не викричиш любов.
Та й не кричать: ні Богу, ні людині.

 

Какая темная зима,
какие долгие метели!
Проглянет солнце еле-еле -
и снова ночь, и снова тьма...

Какая в сердце немота,
ни звука в нем, ни стона даже...
Услышит смерть - и то не скажет.
И кто б ответил? Пустота...
О нет, не та зима, не та...

И даже нежности твоей
возврат нежданный и летучий,
зачем он мне? Как эти тучи:
под ними жизнь еще темней,
а мне уже не стать певучей.

Но разве же не я сама
себе предсказывала это,
что вот придет совсем без света,
совсем без радости зима?..

Ольга Берггольц

 

Ігор Павлюк

Битий фарфор снігів.
Напівсонна жура за собою...
Як монета в труну, пада в річку нічийна зоря.
Завтра вдарить мороз –
І болюче білючим загоїть
У пташках, у вовках, в бунтарях.

Світла церква в снігах без єдиного цвяха постала,
Ну хіба що оті – у Христових руках на хресті...
Битий фарфор снігів на лісах, цвинтарях, на вокзалах –
Мов розчинені «царською водкою»* осені сни золоті.

Тихо. Вітер – як час, а чи Бог... непомітно присутній.
Кожна п’яна сніжинка спішить пригорнутись до всіх –
Отаких, як вона, – білопінно-хрестатих, невзутих,
Отаких, як і люде, – рожденних на сміх і на гріх.

Місяць – бісовий ріг – заіскрився, нагнувся і – здимів.
Але пісня забута в далекій корчмі ожила.

Битий фарфор снігів...
Я тілесно і з вами, і з тими...

А душа під снігами шукає тепла.

 

Всегда чего-нибудь нет,-
Чего-нибудь слишком много...
На все как бы есть ответ -
Но без последнего слога.

Свершится ли что - не так,
Некстати, непрочно, зыбко...
И каждый не верен знак,
В решеньи каждом - ошибка.

Змеится луна в воде,-
Но лжет, золотясь, дорога...
Ущерб, перехлест везде.
А мера - только у Бога.

З. Гиппиус

 

Юлiя Берeжко-Камiнська

На цьому світі – вік, посада, чин,
На тому – тільки серце розпашіле.
На цьому – «Що купуєш і по чім?»,
На цьому – жили.
А на тому – крила.

На цьому – мерседес і телефон,
На тому – думка – схочеш – не підробиш.
На цьому світі – той – як дивний сон,
На тому – цей – і вдих, і шанс, і спроба.

Що тут захопить – то на тому – ні.
Що тут - погано, то на тім – не дуже.
Цей світ – у тому – на самому дні,
З якого піднімаються у душах,

В думках, у звуках, ніжнім сяйві слів…
Йдемо крізь ці світи як подорожні…
І ми - у них, і в нас – отих світів
Невидимих – невидимо у кожнім.

 

сподобалось

БЕЗ ПРИСВЯТИ
Коли слова стираються у тишу, -
Мовчати, як мовчать перед грозою…
Я більше не пишу тужливих віршів,
Я не бриню з тобою і тобою.

У святі – будні, і у буднях – свято,
Твій теплий спомин ще зігріє в січні.
Ти не дивись, що вицвіла присвята:
Якщо – колись, то це уже – навічно…

А те, що буде – не дійде до слова,
Осяде в думці, і, мабуть, по цьому…
Нам стачить весен: свіжих, кольорових,
П’янких, і … не присвячених нікому.

 

http://www.youtube.com/watch?v=nx6DSCGURKE

 

Ігор Павлюк

Кожен день проживаю тепер, як окреме життя.
Книгу білої хати нутром читаю.
У вітчизни моєї змінився стяг.
Не змінився Почаїв.

Бачу, люди старенькі сміються старим
Так, як діти звірятам.
Я – мов дерево сильне, але без кори,
Що навчилось літати.

А живу, наче Бог у собачій душі.
І борюсь зі сльозою.
І тече по мені, наче мед по ножі,
Ситий зойк Мезозою.

То ж закладка на книзі поезописань –
Птеродактиля шкіра.
І приходять волхви із духовних повстань,
І шукають кумира.

А лелеки чорнобильські носять дітей
Сумнуватих доволі...
І корінням до верху калина росте,
Б’ють громи тонкостволі.

Словом, все, як було много вітру назад.
Сателітки гніздечок.
Спить пекельно порубаний райський сад.
Змій рятується втечею.

І напоказ молінь так багато тепер,
Що не віриш нікому.

Цей останній мій день молодим помер.
Крапка з комою.

 

Ж. Санд
"История истинного простофили по имени Грибуль"

...Услышав злобные речи короля шмелей, повелительница фей решила защитить маленького Грибуля. "Никто не властен отменить волщебные слова и отнять у ребенка дар, которым фея наделила его в колыбели, - промолвила она.- И потому Грибуль останется кротким и добрым. А король шмелей до тех пор не освободится от чар, пока сам Грибуль не придет ему помощь. За это король шмелей должен будет сделать Грибуля счастливым. Но если Грибуль будет несчастлив и пожелает покинуть его, я дам позволение покровительнице Грибуля, царице лугов, взять мальчика под свою защиту. И когда Грибуль вернеться, чтобы отплатить королю шмелей за его неблагодарность, то будет война не на жизнь, а на смерть, и даже я сама еще не знаю, кто выйдет из нее победителем"...

 

Дар Ветер

Стоит ли верить в то, что не сбудется? Никогда...
Дождь поливает тёмные улицы... Холода...
Жёлтые листья падают, кружатся... Хоровод...
Инея кружевом схвачены лужицы... Гололёд...

Годы летят, словно птицы по осени... В никуда...
В небе всё меньше солнечной просини... Вот беда...
Канули в прошлое вёсны и радости... Не вернуть...
Горечью пахнет предчувствие старости... Не уснуть...

Те, кто любил, за чужими порогами... Навсегда...
И перекрёстки не станут дорогами... Ерунда...
Лица друзей закрывает туманами... Что же... пусть...
Жизнь оказалась сплошными обманами... Тлен и грусть...

 

Точно гору несла в подоле -
Всего тела боль!
Я любовь узнаю по боли
Всего тела вдоль.

Точно поле во мне разъяли
Для любой грозы.
Я любовь узнаю по дали
Всех и вся вблизи.

Точно нору во мне прорыли
До основ, где смоль.
Я любовь узнаю по жиле,
Всего тела вдоль

Cтонущей. Сквозняком как гривой
Овеваясь, гунн:
Я любовь узнаю по срыву
Самых верных струн

Горловых,- горловых ущелий
Ржавь, живая соль.
Я любовь узнаю по щели,
Нет!- по трели
Всего тела вдоль!

М. Цветаева

 

Бітіє опредєляєт сознаніє(с)?...

Алекс Фо

Замкнулась жизнь в безвременной петле –
Не стужей Антеноры, не геенной –
Рядами ям в расквашенной земле
И утренними кляксами на стенах.

Здесь, в мире неуверенно-людском,
За всяким из живых – рядами тени,
И бригадир, пропахший чесноком,
Уже не молит снов без сновидений.

И люд, и сталь до срока губит ржа…
Привычно твердь земного рубежа
Грызут, как пайку чёрствую, лопаты.

И, разрывая грозовую тушь,
Другой отряд проштрафившихся душ
Над ними небо делит на квадраты.

 

* * *

Це тільки мовчання
це тільки
ранок поніс мене в коло розмов
слова виростали
струшувалися з газет
відбивалися від стелі
на столах слова
на підлозі слова
сказані слова
непочуті слова

їх могло і не бути

це тільки мовчання
виходжу
йду лунким коридором
вулиця
— котра година? —
відповідаю
— як пройти на … ?
відповідаю
— дозвольте припалити —
будь ласка
ось і все що вдалося справді
сказати

сьогодні
пусті балачки
наповнюють голови немов лійки
від слів залишились
тільки звуком окреслені кола
крізь них видно небо
предмети обличчя

це тільки мовчання

мовчу в потоці
мовчу в трамваї
мовчу дивлячись
мовчу слухаючи

двірники відмітають усе сказане
предмети оновлюються в час відпливу
знайома красуня випускає свій усміх мов птаху
і друзям приємно блукати по місту без слів

 

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

* * *

Спливають дні — зимові й літні, —
спалахують і мерехтять
то срібним снігом під ворітьми,
то сяйвом сонячних багать.

Переплітаються із вітром,
із листям кленів та беріз,
спливають тихо, непомітно
краплинами добра і… сліз.

Спливають… Житніми громами
гуркочуть полем навпрошки,
летять, летять над берегами
надій і розпачів людських.

Не зупинить, не загнуздати
їх у нестримнім табуні.
Осоння батькової хати
краєчком крил черкають дні…

***