Поезія та проза

Роман Скиба

Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
І його досягає вогонь.
Йде від моря дівча.
Усміхається: “Янчику, де ти?"
І ятриться прибій,
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під ваших з-під вій
Занебесніє небо моє…
Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні…
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ — на шматки.
Чорний Всесвіт — на білі комети,
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже.
Було…
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило…

 

Ліна Костенко

ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД

По двійко лиж - і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу - без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися - аж ні!

То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок -
друбок бурштину в кружеві зими!

Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз - чукотський,
а ми на лижах - і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.

Зметнеться вгору білочка біжйнка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.

Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно -
що у Довженка світиться вікно...



* * *

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.

 

І знов Матіос

ІЗ ДНІВ ГОЛОДУ

Як вівці по мокрій паші
В туманній, сирій імлі,
Душі дві голодні наші
Бредуть…

Ох, же ж, Боже мій!

Трава їм гірка і прісна.
І сіль – як овечий лій.
Вже холодно й дуже пізно,
І страшно…

Ох, Боже мій…

Ні голосу.
Ні кошари –
Лиш вовчі жахкі вогні.

Як вівці крізь мокрі хмари…
Як люди…

І так, і ні.

***

ІЗ ДНІВ ТУГИ

Стоїть мара з сумним іменням – Мука
В димах розлук.
І чорна їхня річ.
І скавулить, як недобита сука,
Поранена душа моя крізь ніч.

Їй тяжко.
Та вона іще не мертва,
Бо є із тих незрозумілих душ,
Хто хоче, наче бідний коло церкви,
Не так монет – як хліба у кунтуш.

Жени мару.
Чи добивай ту суку.
Бо скавуління – то уже не спів.

Та інша сука на ім"я Розлука
Сміється мені хитро із-під брів.

 

Роман Скиба

Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
І його досягає вогонь.
Йде від моря дівча.
Усміхається: “Янчику, де ти?"
І ятриться прибій,
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під ваших з-під вій
Занебесніє небо моє…
Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні…
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ — на шматки.
Чорний Всесвіт — на білі комети,
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже.
Було…
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило…

***

Я маленький — мені не пишеться.
Ти велика — у тебе небо.
Нас чекає собака Вишенька.
Нам поплакати трішки треба.
Стільки в ночах всього намішано.
Слимачок наш ховає ріжки.
Нам не страшно — нам просто місячно
Нам поплакати треба трішки.

 

С.Татчин

Як тільки сум пригорнеться до ніг,
А Шлях По Сіль розріже навпіл небо,
Я сам себе вкраду до ранку в себе,
Щоб не лишитись вибраних доріг.

Вони лежать повздовж моїх зірок,
Туди, де день займає чергу жити,
Де кожен третій був би небожитель,
Якби зробив до себе хоч би крок.

Туди, де сонце впевнене у тім,
Що хижа ніч зорю не подолає,
Що добрим людям не згадаю зла я,
А разом з ними побудую дім.

У тому домі тісно від квіток
І від думок, які літають всюди.
На ті думки чатують добрі люди,
Й беруть квітки в дорогу, як квиток.

Бо та дорога – довга і пуста –
Веде крізь ніч в мої відверті далі,
Де Батько-Бог кує з зірок медалі
Із неземним зображенням Христа.

І тим квиткам без мене не цвісти,
Бо тільки в небі рими – не провина,
Де все живе чекає Бога-Сина,
Який несе зі списками листи.

А Син-Господь приходить по воді
І зачинає тихо: „Ой, при лузі...”,
А поряд з ним мої тендітні друзі,
Котрі лишились вічно молоді.

Вони під пісню хиляться набік,
До воскресіння обраних – прозорі,
Й мені крізь них тремтять зелені зорі,
Щоб я на ранок серце людям пік...

***

Коли живi докличуться мене,
Я буду там, де Бог посеред ночi
Менi для всiх по зiрцi дати хоче,
Й вiд цього сонце робиться сумне.
Де необачно нещасливi днi
Давно вже Ним полiченi й вiдомi,
I в подарунок тягнуть руки втомi,
Щоб приховати те, що ми однi.
Я буду там, де крихiтки-слова
Iз ночi в нiч шукають риму-пару,
Де сам Господь запалює Стожари
Людських надiй на праведнi жнива,
Де Батькiвщина жалiбна моя,
Як у водi, вiдбита Богом в небi,
Де тiльки я не думаю про тебе,
Моє кохання…
Тiльки, певно, я…

 

Т. Шевченко

"Не молилася за мене"

Не молилася за мене,
Поклони не клала
Моя мати; а так собі
Мене повивала,
Співаючи. — Нехай росте
Та здорове буде! —
І виріс я, хвалить Бога,
Та не виліз в люде.
Лучше було б не родити
Або утопити,
Як мав би я у неволі
Господа гнівити.

А я так мало, небагато
Благав у Бога, тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать,
Коли-то їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І вдвох тихенько заспівать
Ту думу сумную, днедавну,
Про лицаря того гетьмана,
Що на огні ляхи спекли.
А потім би з гори зійшли;
Понад Дніпром у темнім гаї
Гуляли б, поки не смеркає,
Поки мир Божий не засне,
Поки з вечернею зорьою
Не зійде місяць над горою,
Туман на лан не прожене.
Ми б подивились, помолились
І розмовляючи пішли б
Вечеряти в свою хатину.

Даєш ти, Господи єдиний,
Сади панам в Твоїм раю,
Даєш високії палати.
Пани ж неситії, пузаті,
На рай Твій, Господи, плюють
І нам дивитись не дають
З убогої малої хати.

Я тілько хаточку в тім раї
Благав, і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.

 

Сергій Татчин

Минуле

I.

Ніхто і не здогадується як я вижив.
Як бездумно ховався за людський гомін.
І як до останньої краплі вижав
Із свого серця безглуздий спомин.
Як блукав вечорами занедбаним містом
І дивився в яскраві щасливі вікна,
Та навиворіт жив,
Бо наївно думав
Що за плином стосунків до всього звикну.
Що не буду шукати у пеклі ночі –
Котрі із галактик погасли з-за мене.
Бо їх світло крізь небо ввірватися хоче
Й перерізати гострими лезами вени...

Живі і не здогадуються чим я дихав,
Щоб можливу надію відразу не вбити,
Як ковтав через силу солоне лихо
Й не знаходив настоїв,
Його запити...

Отакі-то повчальні діла Твої, Боже.
Нерозумному мені – отакі науки...
Сірим дням-жебракам моїх вражень гроші
Без зусиль закотились
В тремтячі
Руки...

II.

Ладнайте струни.
Вечір відійшов.
Обіч доріг ламають руки тіні.
Й нервова тиша горне в сірий шовк
Моє натхнення, дивне, як видіння.
Воно приходить привидом у сни
Й здіймає хижі вищерблені крила,
А довгі сни – як небо восени,
Яким, неначе оловом, накрило.
У тому небі чорні зграї рим
Крізь хмари слів летять у вирій ночі,
Та той політ – до певної пори,
Бо кожна пара впасти з неба хоче.
І я вбираю шкірою слова,
Які ніхто не згадує ніколи.
Вони мене стискають чорним колом,
Аж доки сита темрява жива.
Кругом лунають вимерлі пісні
Котрих живі не в змозі заспівати,
Щоб не лишитись розуму вві сні,
Я сам собі не скажу як їх звати.
Бо сонні лиця вранішніх химер
Лишають кволий розум рівноваги,
Й щоб сивий день від цього не помер,
Я сам собі придумую розваги.
Тиняюсь містом, дивлюсь у вікно,
На склі думками-пензлями малюю,
Бо чим займатись зранку – все одно,
Аби створити всесвіт,
Де не сплю я.

III.

Треба жити сьогоднішнім днем –
Ні за чим на землі не жаліти.
Бо минуле згоріло вогнем
Й не повинно крізь груди боліти.
Треба жити – як дощ, що іде
Через землю – від краю до краю,
І втішається тим, що дійде,
А не тим, що від сліз помирає.

Я давно не піклуюся тим,
Що моє необачне минуле
Не згадає мене молодим,
Бо без мене навіки заснуло.
Й не жалію, що сотні віршів,
У минулім не складених мною,
Стали б ліками власній душі,
А для інших – моєю виною.
А тому у високих церквах
Я не буду просити у долі
Повернути минуле в словах,
Щоб завдати майбутньому болю.

 

Стус

Така незбутня туга навкруги!
Недовідоме голосне мовчання!
Бо вічності холодне струмування
попідмивало голі береги
душі украденої. Тільки пугач
цю тишу розпанахує — і в’юга
обрушиться на душу. Бо ж ні друга,
ні матері, ні жінки довкруги.
І оступила совість, мов борги,
ці дорікання, примуси, наруги,
обмови... Все понищить до ноги
оця незбутня туга довкруги.
Де дні стікають нерозлийводою,
регочуть ринви із живих могил.
Уже, стражденний, вибився із сил?
Вже чорний сон шлюбується з бідою?
Цей прямокутник болю, сизий весь,
зчорнілий думами і цигарками,
колись він піднесеться над віками,
як грудка болю, що скипівся днесь.

 

Андрій Малишко
ПОЧАТОК КАЗКИ

Будуть знов казки та небилиці,
Розшумляться спогади, мов сад.
Йде дівча у ліс по полуниці
І не повертається назад.

Хто без неї дідуся пригорне,
Матері покриє срібло кіс?
Сірий вовк помчав на тропи горні,
В темні пущі дівчину поніс.

Ніс її долинами далекими,
Про весілля розмовляв з лелеками,
Звичаям звіриним научав,
Сон її зайцям припоручав.

Годував горішком молоду мою,
Вів гулять на травку, на межу...
Що там далі буде, я придумаю,
Перемрію, вам перекажу.

І для себе ж треба мати вигоди,
Не сидіть сичем в самотині.
Сірий вовк у казці буде бігати,
А дівча повернеться мені!

 

Юрий Нестеренко

Лицемерие

От рождения и до смерти
Вы не доверяйте словам.
Даже если вы не лицемерите -
Все равно. Лицемерят вам.
Как традиция, как поверие,
Как в металл попавшая ртуть,
Въелось в души нам лицемерие,
Не прогнать его, не спугнуть.
Факты - вещь довольно упрямая,
Значит, лучше их замолчать.
Если где-то роются ямы нам,
То их лучше не замечать.
Вырастают проценты дутые,
Так, что кружится голова,
А минуты бегут за минутами,
А мы губим их на слова.
Мы в грядущее смотрим уверенно,
Настоящее - не для нас!
Лицемерие, лицемерие,
Ох, далек твой последний час.
Восхваляем себя не в меру мы,
Различать отучившись зло,
А что дети растут лицемерами,
Так им просто не повезло.
Так и тянутся дни бледно-серые,
Что все розовыми зовут,
Лицемерие, лицемерие,
Лицемерие там и тут.
Щеголяем словами громкими,
Ставим их во все падежи.
Оступаясь, ходим по кромке мы -
Кромке правды над бездной лжи.
И откуда эта уверенность,
Что всегда лучше правды обман?
Лицемерие, лицемерие,
Хватит пить твой сладкий дурман!
Только вот растет недоверие -
Как порочный круг разорвать?
Даже на борьбу с лицемерием
Лицемерно ведь можно звать.
И тогда даже с большим доверием
Будем пить мы розовый яд...
Все, кончаю. А то в лицемерии
Лицемеры меня обвинят.

 

Олександр Бик

Злободенну таблетку-реальність
Кладу під язик:
Знову ранок приходить –
Від цього не краще-не гірше…
Ця проклята зима,
До якої сяк-так уже звик
Замітає сліди,
А із ними недопалки віршів.

У легенях гніздиться
Бронхіт і загублений дим,
Щоб зігрітись хоч трохи
Мугикаю ритміку блюзу.
Ця навальна зима,
Як одвічна причина причин:
Розібратись в собі –
Відшукати прощення і музу.

Небо кашлем вологим
На місто відхаркує сніг…
Ця зима, як остання
Із тих, що не буде ніколи –
Порозкидала нас
На сітківці колійних доріг,
Що вчорашніми днями
Біжать безперервно по колу.

***

Завше хронічно один
Вірші вдихаю і дим;
Вікон чужих маяки
Гаснуть, неначе роки
В тенетах вебу…

Зношені часом шузи
Хочуть дощу і грози,
Пальці – розбитого скла,
Струн і хоч трохи тепла –
Така потреба…

Серце зашите по швах
З п’ят закотилося в пах –
Хтось підглядає в приціл:
Куля врізається в ціль,
І знову треба

Кинутись до боротьби –
Встати з колін на диби,
Зціпивши зуби іти,
Хрест за собою нести
На восьме небо.

***

Безпритульні актори
Зривають останки куліс -
Під егідою часу
Театром хворіє епоха.
Ми з тобою уражені
Ним же виходим на біс
У надії, що нам
Із тобою повірять хоч трохи.

Перемелено все
Від розлуки до сірих снігів -
Наш сценарій написано
Кимось давно й нарочито.
Вже немає куди
Повертати, - та я б й не хотів,
Бо не знаю як можна
На світі по-іншому жити.

Бо афіші давно
Розіп’яті на плоті живій, -
Не кажи, що втомилась
Від цього дурного процесу:
Глядачі на місцях,
І на сцені облізло-пустій
Ми не граєм – живем!
Я - поет… Ну а ти – поетеса.

***

У серці затаїлася печаль.
Гадюка-смуток перегаром душить,
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов -
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б"є у дзвін: йдуть на вокзали люди,
А я не йду - мій потяг вже пішов.

 

Стус

Усевитончуваний зойк,
крик крику, крику крик.
Задосить. Спекайся морок,
хоч як до них і звик.
Ці груди болю, біль грудей,
застрашених страждань —
нема їм жодних панацей,
все поглинає хлань.
Усевитончуваний біль —
із краю і на край,
ступай у паділ божевіль,
до відчаю рушай.
Усевитончуваний світ,
край краю, цятка зла,
ти в лютім леті, як стріла,
запущена в політ.
Усевитончувана мить
сподіянь і зневір.
І тільки серце стугонить
катам наперекір.

 

Василь СТУС

З ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ

Добридень наш — гіркаво-запахущий,
осотом і щирицею пропаx.
Куріє порох. Недалечко — шлях.
Зобіч од нього — сизі райські кущі.

Подертий бриль на голові. В руках —
тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п'яти рядках
тобі за редьку гірше надокучить.

А потім глухо загуде гудок
парокотельні — й світ тобі розвидніє,
як озоветься наш городній бог
своїм ласкавим і гірким "добриднем".

Він із спецівки вийме хліба шмат —
і рідний степ ріднішає стократ.

---------- Додано в 10:54 ---------- Попередній допис був написаний в 10:52 ----------

Марина БРАЦИЛО

ХАРАКТЕРНИК

Колись давно вiн жив у тiм селi,
Де стигнуть в небi сполохи лелечi.
Вiн був поетом: сiть звичайних слiв,
Як мантiя, йому вкривала плечi.

Спитаете: “Де твори?” А нема, –
Тi вiршi не помацаєш руками:
Була його поезiя нiма –
Отож i не розчули за вiками.

Дорослим вiн здававсь жахливим сном,
Марою, що втрача ночами тiло,
Його взивали стиха чаклуном,
Хоч навiть в чорта вiрить не хотiли.

Лякали ним дiтей. Неначе звiр,
Ходив наклеп, чутки повзли пихатi,
А дiти набивалися у двiр,
Аж в тiм дворi ставало тiсно хатi.

Що вiн казав? Нiхто тепер не зна.
Якi казки злiтали до малечi?..
Вiн жив у тiм селi, де допiзна
Вирують в небi сполохи лелечi.

***

 

Ігор Павлюк

Одинокий вовк

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
одинокому вовку.

Туго стискає
слухняність за шию -
волю чи смерть
він сьогодні навиє.

Рани годує
ярмо – та не гріє,
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк – не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті -
то він зграю скликає.

“Ууу, Сіромахи -
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!”

Завтра над світом
ледь сонце повстане -
день запала,
вовча зграя розтане…

День витягає,
мов нитку із голки, -
серце моє
одинокого вовка.

***

Сповідь Дощу

Мені учора сповідався дощ,
Чіплявся сум крильми за шпальти неба.
Він дріботів і шепотів про себе,
І розсипався в міріади прощ…

Душа з краплин – не позбиратись їй,
Вона, упившись, зріла хоругвами,
І понеслась одвічними вітрами
За пелюстками зірваних надій…

Плели відлуння бризки кругові,
стискались міцно в грудях серця стіни,
Молитвою скрешаючи руїни,
Загоювались рани світові.

І перед ним я на коліна впав,
Благав безмовно виплеску прозріння,
Заплутавшись у неземне тяжіння…
Де я, де дощ – лиш подих розрізняв.

Мені учора сповідався дощ…
учора сповідався дощ…
сповідався дощ…
дощ…
шшшшшшш…

***

Монолог з Дощем

Вже запізно. Трамвай. В перестук почуття
нашу зустріч несе в недоречність.
Краплі сходять по склі, наповняють життя
та дарують думкам безконечність.

Ще зарано на біль. І краї присторог
При словах, що так схожі на вітер.
Я живу цим дощем. Мій душі монолог –
В кожній крапельці, що поміж літер…

***

Пробач

Пробач мені, що вúношу в думках
Народженість безтямної омани.
Пробач за жаль, що не моя рука
Тілесний твій читатиме пергамент.

Пробач, що розбудив твою Весну,
І розбивав Дощем Краплини Літа.
Пробач, що позшивав із латок сну
Настуки серця… і чекав на вітер.

Пробач мене за все, що не було,
За те, що так хотілося не бути…
Що не опало в пелюстках тепло,
A пальці обпаля Червона Рута.

У кетягах калини гіркота,
І жалять (замість меду) тиші бджоли.
Пробач, що не послухали уста -
Ім`ям твоїм привороживши коло.

Дві Долі розділили океан
І покотилось Тіло за Душею…
Життя, мов табір кочових циган,
Зникає в пошуках Землі… Без неї

Я помолюсь за твій колишній плач,
Та усмішці твоїй наврочу років.
Коли тобі не байдуже –«Пробач!»
Не оглядайся… як почуєш кроки.

 

А. Порошин

Сумерки. Серые рваные тучи.
Серые лужи на сером асфальте.
Листья продравшись сквозь серые сучья
Серыми пятнами липнут на платье.
Серые капли стучат монотонно
По серым афишам на серых заборах.
В серых домах из стекла и бетона
Прячется свет за серые шторы.
Серый буксир в сером облаке дыма
Серую пенит волну. Над причалом
Серые мачты крестами. Над ними
Кружатся серые чайки печально.
Серые люди у серых киосков
Горбят промокшие серые спины.
В серых витринах безлики и плоски
Их отражения серые стынут.
Серый скрипач в переходе у сквера
Меняет на хлеб слезы серых созвучий.
Серой душе моей сиро и скверно.
В серой душе моей рваные тучи.

***

Шествие

Шел снег.. Шли люди.. Шли минуты..
Шли корабли и поезда..
Шли от кого-то.. Шли к кому-то..
Шли ниоткуда никуда.

Шли кинофильмы в залах черных..
В конвертах белых письма шли..
Шли необъявленные войны..
Шли пешки метя в короли..

Шли разговоры.. Шла зарплата..
И со знаменами и без
Шли к светлой цели.. Шли обратно..
Шли с молотка.. Ко дну.. Вразрез..

Шла горлом кровь. От рук несмелых
Шел аромат осенних трав..
А жизнь летела.. Жизнь летела
Над нами крылья распластав...

***

Все то, что раньше ты ценил,
Однажды станет кучей хлама,
Теряя свой великий смысл,
Как бог разграбленного храма.
Растает красочный мираж,
И ты судьбу возненавидишь,
Когда перед собой увидишь
Пренепригляднейший пейзаж.

Мир будет холоден и пуст.
О, как тепла захочет сердце.
Но головешкам старых чувств
Костром уже не разгореться.
Лесным пожаром не спалить
Дотла непрошенных сомнений,
Засыпавших листвой осенней
Всю душу - шагу не ступить.

Придет бессоница - пытать,
В сравненьи с нею дыба - шутка,
Гнать на флажки, под выстрел гнать,
Лишая воли и рассудка.
Замедлят стрелки четкий ход
И, спотыкаясь о деленья,
Начнут отмеривать мгновенья
Длиною в високосный год.

Все потеряешь. Все пропьешь.
Костяшки пальцев от досады
В кровь о подушку разобьешь-
Тесей без нити Ариадны.
И призовешь на помощь ты
Любых богов, любую небыль.
Но что твои молитвы небу
В котором ни одной звезды.

***

Вечером, уставший до бессилья,
Засыпаешь ты с мечтой о белых крыльях...
А проснувшись, смотришь в зеркало сердито
На рога, на хвост и на копыта...

 

* * *
Старезний камінь, весь порослий мохом,
Якби і знав щось, то давно б забув.
Він ще з доісторичної епохи -
Землі ще не було, а він вже був.

Йому однаково - чи холод там , чи спека.
Йому не вІдомі ні радість, ні тривога…
Він камінь.
І йому до нас далеко…
Як нам до Бога.

А. Черняхівський

 

Василь Стус

Мов жертва щирості - життя

Мов жертва щирості - життя,
мов молодечих крил
пружнавий тріск, як небуттям
укрився суходіл.
Ти ще на кінчику пера
возносишся увись.
а вже пора ? Давно пора.
Спадаючи, молись.
Як жертва щирості, як кат
оговтаних бажань,
переминай за гранню грань,
чекаючи розплат -
за те, що марнував свій вік,
надміру неба праг,
що був людині чоловік,
і друг, і брат, і враг.
і я найперше помолюсь
і вдруге помолюсь
і втрете помолюсь.
і в смерть
з землею поріднюсь.

 

А я недавно дитині до школи склав...про природу


Лосі-колупаються в носі )))