Поезія та проза

С.Татчин

Далекий друже...
Сторінки листає грудень.
Над чорно-білою Землею – мряка слів.
А я вдихаю цю біду на повні груди
І видивляюся тебе поверх голів.
За мною черга – тих, хто вийшов майже голим.
Мене штовхають попід руки до петлі.
А біль-зима лягла до ніг, неначе поле,
Що пошматоване пінгвінами ріллі.
Мене примушують безбоязно ступити.
А я не можу, бо надія ще жива.
І залишається писати або пити
В пітьмі-чеканні на незаймані слова.

P.S.
Холодно й голодно дуже
Бандам пташок.
Грудень їх ловить, мій друже,
В білий мішок.
І заставляє мовчати,
Щоб в холоди
Їм не вдалося почати
Пісню з біди...

***

Ховайся, друже.
Грудень – білий злодій –
Шукає всіх прибічників тепла.
А що простить – надіятися годі:
Він син зими, зима ж на тебе зла.
Вона здіймає крила, як заграву,
І їй зо всіх потрібен тільки ти,
Бо тільки ти по зоряному праву
Допомагав нести мої хрести.

Шануйся, друже...
Низками історій
Лишай пташині знаки і сліди,
Почни одну з незайманих Love story –
Одному важко зиму перейти...

...Сто днів зими несуть її клейноди.
І ця юрба затягує пісні
Про холоди, покладені на ноти,
Що ще з весни грозилися мені.
І я один, на березі дроги,
Для мапи суму – вікнами очей,
Вбираю шлях, яким у сни потрохи
Оце бліде видовисько тече.
А з того боку – вигадані друзі,
Для непричетних – зовні – неживі,
Одним рядком навік завмерли в русі:
Від віри в світ – до світу в голові.
У тих світах не вірю у слова я,
Бо вже окріп самотністю,
Й пусте,
Якщо ніхто із мертвих не сховає,
Коли зі сходу суржиком мете.

P.S.
В моєму напрямку зима
Зробила кілька кроків
І зупинилася сама
На сто холодних років.
А я стою на цій межі,
Приречений до віри
У те, що ми навік чужі
Й поріднені допіру...

 

АЛЬБА
Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку.

Роман Скиба.


Л.П.
І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

 

Іван Малкович

Я хочу плакати, бо туск,
бо довгов'язий дощ і скелі, —
тебе втрачаю і не склею
нічого вже. Не златоусть —

ні Одісей, ні князь, ні гридень,
а лиш зникаючий, як віск…
От хтось би взяв мене й повів
в край, де лиця твого не видно,

бо стогін — не ковчег; не дасть
рятунку; бо цей туск, як злидні.

Все, що я мав — це ти і рідні,
все, що я вмів — любити вас.

***

Здається, нічні заметілі, а снігу нема.
І листя нема, геть нічого нема, і нема супокою:
ті ж спогади,
лиця,
і вухо — як мак
розрізаний навпіл,— пусте і залите пітьмою.
Дух не може ніяк подолати бар'єр:
десять поверхів тиснуть людьми, що сумні, але строгі.
Не прошити їх всіх.
Твоє слово — не їхній суфлер.
їм хтось інший нашіптує глави давно вже зазубрених
оргій...

***

Знову марчіє трава,
всюди присутність утрати:
час нерозталим словам
з листям — назад прилітати.
Затінок власних дерев
вічно з собою ми носим —
й віримо, що не помрем:
просто прокинемось —
осінь;
тільки побачимо лиш,
виріям пам'ять віддавши,—
там,
де колись ми пройшли,
в просторі — обриси наші,—
нами насичений світ —
де ж ми ізвідси підемо?..
Просто — за крайньою з лип
в тінь свою
мовчки
вкладемось.

 

Під мелодійний вальс
Тихенько, крадькома
Прийшла вночі до нас
Зима
зима
зима
Кружля сніжинок рій
Серед густих ялин...
У світ казкових мрій
Полинь,
полинь
полинь.
... А сніг іде, іде,
Спиняє часу біг.
І помисли людей
Чисті, як перший сніг.

А.Черняхівський

 

Іван Франко
Semper Tiro

Життя коротке, та безмежна штука
І незглибиме творче ремесло;
Що зразу, бачиться, тобі було
Лиш оп'яніння, забавка, ошука,
Те в необнятий розмір уросло,
Всю душу, мрії всі твої ввіссало,
Всі сили забира і ще говорить: "Мало!"

І перед плодом власної уяви
Стоїш, мов перед божеством яким,
І сушиш кров свою йому для слави,
І своїх нервів сок, свій мозок перед ним
Кладеш замість кадила й страви,
І чуєш сам себе рабом його й підданим,
Та в серці шепче щось: "Ні, буду твоїм паном".

Не вір сим пошептам! Зрадлива та богиня,
Та Муза! Вабить, надить і манить,
Щоб виссать "я" твоє, зробить з тебе начиння
Своїх забагань, дух твій спорожнить.
Не вір мелодії, що з струн її дзвенить:
"Ти будеш майстром, будеш паном тонів,
І серць володарем, і владником мільйонів".

О, не дури себе ти, молодая ліро!
Коли в душі пісень тісниться рій,
Служи богині непохитно, щиро,
Та панувать над нею і не мрій.
Хай спів твій буде запахуще миро
В пиру життя, та сам ти скромно стій
І знай одно - poёta semper tiro .

 

Ліна Костенко

БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ

Коли земля в холодну ніч загилена
і вітер в зорях тягне горяка,—
у полі, між козацькими могилами,
мій Дон Кіхот шукає вітряка.
А той вітряк давно вхопили вхопини.
Пірнає в хмару місяць-дармовис.
І ніч глуха, і поле перекопане,
і в порожнечу поціляє спис.
А все довкола мертве, зачакловане,
і злий чаклун глузує поблизу.
Мої думки печальні, наче клоуни,
що, сміючись, розмазують сльозу.
Куди ведеш мене, моя гордине?
В яких вершин позаторішній сніг?
Ти суньголов. Ти скрізь напропадиме.
Чи ти вже зовсім розуму одбіг?! —
Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти
бредеш один по цій гіркій стезі?
Утюпкавсь кінь, і каші просять чоботи,
і вже вина немає в бордюзі.
Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?
Що в тебе є? Печаль і далина.
Тобі не досить — просто існувати?
Ти хочеш побороти чаклуна?!
Он смерть твоя лулукає совою.
Розвісять сміх над пущами сичі.
А чи коли доточить хто собою
твої незрячі подвиги вночі?
А ноги довгі, ноги, не котурни.
Б'ють по литках терни і бур'яни.
Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав — люди, глянув — барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик.
Гудуть стовпи гавайською гітарою.
Двобій душі й рогатого рагу...
Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою —
вона тебе затопче в пилюгу!
Не встигнеш людям передати й досвіду.
Лиш блискавки напишуть від руки,
як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта,
шукаючи грукучі вітряки.
Замгліє степ козацькими могилами.
Минає час, єдиний секундант.
Стоїть вітряк з опущеними крилами.
Стриножений пасеться Росінант...

 

Да будут светлы над землёй облака...

Да будут светлы над землёй облака,
Да будет неистов ликующий ветер,
И куст накренится от тяжких соцветий,
И станет чиста и беззлобна тоска.

Я зло зачеркну. Постою на ветру.
Целебное сыщется в каждой отраве.
Пусть самые чёрные дни моей яви
Меня умудрят и приблизят к добру.

Томиться и тёмные краски сгущать -
Так больно - и всё же прекрасно и юно,
И всё - не напрасно!
Спасибо, фортуна,
За царственный дар - за науку прощать!

Любовь Сирота

 

щось нагадалось....

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

 

Ігор Павлюк

Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба,
І багато-багато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко "бути здоровим"…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.

Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходу-входу спішив.

На дорозі Туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.

І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі
Того світу,
Що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темно-темно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода

***

Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця – проміння –
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, –
Табунами ідуть у брехливі її сторожі...

***

Вже така темнота, що реальні лиш душі і зорі.
Ще триває життя, але доля закінчилась вже.
Я іще у раю.
Моє тіло душевне, прозоре.
Моя пісня – як «жесть».

Небо – синя земля.
На душі розцвітають лимони.
І дзвенять пляшечки, і поетів на тризну зовуть.
Наші душі уже – як забуті нащадками схрони.
Наші сльози – як дзвони,
Що впали в могильну траву.

Журавлі ж он також –
Так кричать, мов летять умирати.
Серце, взяте до серця, болить,
Що безсмертніє аж.
Що їм, тим журавлям,
Різні теплі краї, емірати?..
Крім вітчизни гнізда,
Все на світі –
Міраж.

А мені ще прийшло чисте й тихе,
Як світло, кохання.
Затремтіла душа,
Повернулась туди, ну туди...

Ще триває життя.
Але це вже кохання останнє.

Я уже у раю.
Я іще не святий...

 

Костянтин Москалець

***
Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів,

Летіли з опівнічних берегів -
І на пелюстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.

Якби не ця краса неподоланна
І не жага самозаглади плавна, -
Уже б давно здійснився Суд Страшний;

Та Господові хто накаже: "Годі!" ? -
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.

***

Полагодив годинника старого,
Давнішнього причетника чувань,
Милуюся чергою коливань,
Що маятника водять золотого.

Нарешті це триває досить довго -
Прозорий час утрати сподівань,
Байдужості до всіх на світі знань
І тихої довіри до простого.

Коротшають повільно гожі дні,
Видовжуються тіні на стіні,
Один за одним коники зникають;

Обітована міниться зоря,
Та вже ніхто нічого не чекає
У падолисті дат календаря.

 

Леонид Филатов

Всё куда-то я бегу
Бестолково и бессрочно,
У кого-то я вдолгу,
У кого – не помню точно.

Всё труднее я дышу –
Но дышу, не умираю.
Всё к кому-то я спешу,
А к кому - и сам не знаю.

Ничего, что я один,
Ничего, что я напился,
Где-то я необходим,
Только адрес позабылся.

Ничего, что я сопя
Мчусь по замкнутому кругу –
Я придумал для себя,
Что спешу к больному другу.

Опрокинуться в стогу,
Увидать Кассиопею –
Вероятно, не смогу,
Вероятно, не успею...

 

Може й було....просто настрій...

Вячеслав Кирсанов

На грани выживания, чуть замерев на вдохе,
Я все пытаюсь вырваться из общего нуля
Системы вырождения, плетущей лишь пороки
Бессмысленного действия, где знаменатель - "Я".

На грани отчуждения лишь ханжеская прихоть,
Как повод для падения с невиданных высот.
И выбор небогатый дан - иль самому вниз прыгать,
Или меня столкнет толпа и дружно заплюет.

На грани беспробудноcти я всматриваюсь в лица,
Но в этих лицах не узнать ни боли, ни стыда.
И я не знаю - это явь или все это снится.
Такое впечатление, что будет так всегда.

На грани мимолетности дни будто отмирают.
Я оглянуться не успел - а годы-то ушли.
"Куда?!" - кричу я им вослед, они не отвечают.
На что растрачена вся жизнь, и есть в ней смысл ли?

На грани одиночества зализываю раны.
Лишь нервы успокоились, и снова кто-то ждет
В осенней зыбкой тишине, дождливой и туманной...
А это вновь душа моя меня к себе зовет.

На грани бесконечности жизнь кажется частицей.
Я только лишь успел вздохнуть и тут же - новый вздох.
На грани выживания так хочется ужиться
И не свалиться камнем вниз с невиданных высот.

 

Леонид Филатов

О, не лети так, жизнь, слегка замедли шаг.
Другие вон живут, неспешны и подробны.
А я живу - мосты, вокзалы, ипподромы.
Промахивая так, что только свист в ушах

О не лети так жизнь, уже мне много лет.
Позволь перекурить, хотя б вон с тем пьянчужкой.
Не мне, так хоть ему, бедняге, посочуствуй.
Ведь у него, поди, и курева то нет.

О не лети так жизнь, мне важен и пустяк.
Вот город, вот театр. Дай прочитать афишу.
И пусть я никогда спектакля не увижу,
Зато я буду знать, что был такой спектакль

О не лети так жизнь, я от ветров рябой.
Мне нужно этот мир как следует запомнить.
А если повезет, то даже и заполнить,
Хоть чьи-нибудь глаза, хоть сколь-нибудь собой.

О не лети так жизнь, на миг хоть, задержись.
Уж лучше ты меня калечь, пытай, и мучай.
Пусть будет все - тюрьма, болезнь, несчастный случай.
Я все перенесу, но не лети так, жизнь.

---------- Додано в 18:56 ---------- Попередній допис був написаний в 18:43 ----------

Ролан Быков

Я с детства видел свой портрет в оконной раме,
Неясный, смутный, темный силуэт,
Лишь изредка портрет бывал с глазами,
Когда в глаза мне падал яркий свет.
В портрете этом явно было сходство
Со мной, но поражало не оно,
В нем отражалась тайна превосходства
Во всем, что лишь чуть-чуть отражено.
Неясность вызывала напряженье
И заставляла видеть наугад,
Я проникал игрой воображенья
Во все, во что не мог проникнуть взглвд.
И ясно видел я, что все во мне неясно,
Все обозначено едва-едва, чуть-чуть,
И все старания напрасны,
Нельзя проникнуть в собственную суть.
Воочию свою я тайну видел
И делался себе почти чужим,
И смерть свою заране ненавидел,
И пред собой таился, недвижим.
Да, смерть.
О ней я думал тоже,
Когда в себя смотрелся, не дыша.
Я представлял себе: наверное, похожа
На это
Отлетевшая душа.

***

Все в дороге, все в дороге,
Все в заботах и тревоге,
Все в заборах и замках,
Все с собою, все в комках;

Узел боли, ящик доли,
Чемодан слепой неволи,
Мыслей слипшихся комок
И любви большой мешок.

***

Привычная вечерняя тревога
Берет меня в железные тиски,
И катится передо мной дорога
Сомнений будничных и будничной тоски.

И каждый день я ухожу все дальше
И думаю с печалью о конце -
Меня гнетет оттенок скрытой фальши
В моем терновом будто бы венце.

Какие терни, что еще за бредни,
Какие мы страдальцы, что за вздор.
Все суетимся около передней,
Скрывая тупо общий наш позор.

Кому пенять! Воистину обидно,
Что сами виноваты мы во всем,
И как же нам по совести не стыдно,
За то, что так беспомощно живем!

Назавтра день - и новая забота,
И новые усилья без конца
Унылого копеечного счета,
Кривляния усталого лица.

***

Я счастлив кислым счастьем
Застиранных трусов,
Вниманьем и участьем всех филинов и сов,
Мой дом давно не крепость,
А странная тюрьма,
Где держит нас нелепость
И жизни кутерьма.
Из песни слово выкинешь,
И сразу песни нет.
В любви бывает выкидыш,
И только боль - как след.
Какие перемены
Среди времен иных, -
За крепостные стены
Сажаем мы своих.

***

Мне что-то постоянно одиноко,
Мне как-то беспрестанно тяжело.
Без всякого намеченного срока
Я ждал и ждал, а время шло и шло.

А время становилось злей и злее,
И каждый день пускало под клише,
Оно давно свилось петлей на шее,
Повисло камнем на моей душе.

И вот пришел тот день, когда нет мочи,
Когда терпеть все это нету сил,
И глупо ждать восхода среди ночи,
И жизнь любить, бредя среди могил.

И страшная уверенность приходит,
Что срок истек, и это - не беда,
Все было на земле - и все проходит,
Так было - так останется всегда.

Я жить хочу, но это очень трудно,
А главное - нетрудно умереть,
Когда так больно, долго и так нудно
Терять, разуверяться и стареть.

 

так ми палимо старі люльки
ми з тобою такі дурнуваті

сідницю вщипнути місячним сяйвом
чи себе своєю ногою хвицнути

Кнутс Скуєнієкс

А БУЛО Ж КОЛИСЬ

О, ми уміли веселиться!...
Могли Марену підпалить,
Себе хвицнути під сідниці
Або за лікоть укусить.
Посеред вулиці ворота
Могли поставити за ніч
Чи голими дістати соти,
Чи пороху сипнути в піч,
Чи воза витягти на хату,
Чи начепить свині сідло...
Були ми трохи дурнуваті,
Зате ж як весело було!


Зі святом Андрія!

А. Черняхівський

 

Шолом-Алейхем.
Ножик
-- Поди-ка сюда, сокровище мое, -- позвал меня на следующий день
отец,--не видел ли ты ножика?
Сначала я испугался. Мне показалось, что он знает, что они все знают...
У меня чуть-чуть не вырвалось:
-- Ножик? Пожалуйста, вот он...
Но слова застряли в горле, и я с дрожью ответил.
-- Что? Какой ножик?
-- "Что?! Какой ножик?"- передразнил меня отец. -- Что? Какой ножик?
Золотой ножик! Нашего жильца ножик, босяк ты этакий! Кхе-кхе-кхе...
-- Что ты пристал к ребенку? -- вмешалась мама. -- Он ничего не знает,
а ты морочишь ему голову: ножик, ножик...
-- Ножик, ножик! Как это так,--он ничего не знает? -- сказал сердито
отец. -- Все утро только и разговору, что о ножике. Ножик, ножик, ножик!..
Весь дом перерыли из-за ножика, а он спрашивает: "Что? Какой ножик?" Ну иди
уж, умывайся, ты, балда? Кхе-кхе.
Благодарю тебя, господи, что меня не обыскали. Но что делать дальше?
Надо немедленно запрятать ножик в надежное место... Куда его спрятать? Ага!
На чердак. Я быстро вынул его из кармана и сунул за голенище сапога... Я ел,
но не знал, что ем. Я давился едой.
-- Что ты так торопишься? -- спросил отец.
-- Я спешу в хедер,--ответил я ему и почувствовал, что покраснел как
мак.
-- Какое прилежание! Как вам нравится этот праведник?--заворчал отец и
зло посмотрел на меня.
Наконец-то я поел и прочел молитву.
-- Ну, отчего же ты не идешь в хедер, праведник мой?--спросил отец.
-- Что ты все гонишь его? -- сказала мама. -- Дай ребенку посидеть
минутку.
Я на чердаке. Ножик уже лежит за стропилами, лежит и молчит.
-- Что ты полез на чердак, подлец, мошенник ты этакий? -- закричал
отец. -- Кхе-кхе-кхе...
-- Я ищу здесь кое-что,--ответил я ему, чуть не упав от испуга.
-- Кое-что? Что значит "кое-что?" Что это такое "кое-что"?!
-- Ищу тал... ста... старый талмуд.
-- Что? Талмуд? На чердаке? Ах ты, мерзавец, мошенник, подлец этакий!
Сию минуту слезай! Вот ты получишь у меня, прохвост этакий, кхе-кхе.
Но меня уже не смущает гнев отца, я боюсь только, как бы не нашли
ножик. Почему бы и нет? Могут же они как раз сегодня развесить там белье или
пойти замазать трубу. Нет, надо ножик оттуда забрать и спрятать в более
надежное место. Я трепещу при каждом взгляде отца, мне кажется, что он уже
все знает, что вот он опять пристанет ко мне, допрашивая о ножике... Я уже
нашел место для ножика. Прекрасное место. Где? В земле. В ямочке у стены.
Сверху я ее прикрыл соломой, чтобы потом найти это место. Я возвращаюсь из
хедера -- и сразу во двор, тихонечко откапываю свой ножик. Однако я не
успеваю досыта налюбоваться им, как уже слышу крик отца:
-- Куда ты опять пропал? Почему не идешь молиться, ты ломовик, водовоз?
Кхе-кхе-кхе...
Но как бы ни преследовал меня отец, как бы ни избивал меня ребе, все
это чепуха в сравнении с тем удовольствием, какое я получаю, когда,
вернувшись из хедера, встречаюсь с моим дорогим, с моим единственным любимым
товарищем-с моим ножиком! Но это удовольствие причиняет мне столько
страдания, оно отравлено постоянной тревогой, боязнью и страхом, ужасным
страхом...

 

Стус...його стан душі мені найближчий....

Щось треба зрозуміти — не збагну.
Що саме — але треба зрозуміти
і вирватися з пекла, що відколи
в твоїй душі зотлілій зайнялось.
Потрібно власну межу віднайти,
аби відгородитися від світу
на простір смерті, і самоутрати,
і власної покути. Ось ти — тут,
і тут, і тільки тут, і ти — і тільки,
і всі громи на тебе хай падуть,
і спопелять тебе нехай всі блискавки,
і в зашморги збіжаться всі шляхи.
Отак шукати треба. Це — знайти,
аби вернути необхідну певність,
що все скінчиться разом. Задаремні
бо всі уламки, всі шматки і частки,
що здалини до тебе засвітили,
аж хиже пекло в серці зайнялось.

***

І душу облягло знесилля —
всім замірам наперекір.
Повір же — хоч у божевілля,
бодай у чорта, а — повір.
У вічко зирить бузувір —
чи не скорився ще знесиллю?
Оце, душе, і все весілля
у цьому льосі, потаймир.
Ти ще людина? Ти вже звір?
З кутків несе старою цвіллю.
Замки і ґрати. На дозвілля —
в квадраті шиби дальній бір.
А найсвятіший вірить клір,
що як натерти стіни сіллю —
той й без тортур і трути-зілля
мур вип’є крівцю, як упир.

***

Задосить. Приостань. І жди кінця.
Великий світ замкнувся над тобою.
Прощайся — з молодечою жагою
і втраченого не шукай лиця.
Задосить. Приостань. Упився гроз?
Від правіків на всевіки упився?
Муаром хмар смертельно позначився,
зісклілу душу видубив мороз.
Тепер — задосить. Жди і жди і жди.
Благословенного, мов день, смеркання.
Ти — ген на белебні. Ти — ген за гранню
утраченої зопалу біди.

 

Анатолий Кручинин

Лишь только боль навылет в ночь...
И кровоточит до рассвета…
И не понять , и не помочь,
И не собрать в ладони лето.

Не остудить безумный взгляд,
И не согреть своим дыханьем,
И не вернуть уже назад
Того, что было пониманьем.

Не достучаться до судьбы
Недолюбить и недоплакать…
Лишь только черные столбы
Среди листвы, опавшей в слякоть.

И не видать уже ни зги !
Что право, бестолку молиться.
Лишь лжи тяжелые круги
Застыли с легкостью на лицах...

Не разглядеть чужой души,
И до небес – не дотянуться...
Дай Бог… поверить и дожить,
Дай Бог… поверить, и вернуться...

***

... Она прошла наискосок
Судьбы моей нездешней.
Шагнув беспечно за порог,
Где нет уже надежды.

Остались робкие следы,
Уставшие смеяться,
Ещё остался знак беды,
Любивший восторгаться.

В хитросплетении забав
Нашла на шею “друга”,
И с ним, судьбу перелистав,
Замкнула контур круга.

Коловращение горсти -
И не было былого!
Ни до свидания, ни прости,
Ни слова, ни полслова...

Горит безбожно стылый след...
Растерзанная память
Всё помнит тех, которых нет,
Которых - не избавить...

Так ненавязчиво шутить
Гордыня только может!
И не понять, и не простить -
Лишь только подытожить...

***

Здравствуй, милая… вот и встретились…
Черным пеплом витает прошлое.
Лицедейские маски светятся :
Всё нормально!.. мы все – хорошие…

Разыскали слова искусные,
Что ни слово – то вечный памятник.
Лишь глаза почему-то грустные,
Словно эхо постылой памяти...

***

Безвольно опущены плечи,
И взгляд - с поволокой... Тоска
Надменно курирует вечер,
А память - как ствол у виска...

---------- Додано в 00:29 ---------- Попередній допис був написаний Вчора в 22:38 ----------

Пьяный Ливень

Ответное

там, где осень давно перестала грешить постоянством,
прикурить второпях от разломанной нервами спички
и под самыми ребрами, сжатыми кольцами транса,
затянуться, как выстрадать, запахом той электрички.

ты права -
расстояния вряд ли имеют такое значение,
чтобы ими болеть, задыхаясь ветрами и скрипками,
даже нам, не умеющим жить параллельно течению,
можно так не скучать - до истерик, до сжатого крика.

ты права -
можно просто дышать горьковато-непрожитой осенью,
согревая дыханием ноты отыгранной встречи,
и смотреть, как заснувшие листья с гримасами проседи
очень медленно падают вниз на опавшие плечи.
там, где осень давно зажигает все спички о нервы,
переслушать ремейки тебя в облетевших аллеях.

ты права -
можно ждать не спеша, каждый стук принимая за первый,
только жаль, что я так никогда, никогда не сумею…

 

Євген Маланюк

ОДНА ПІСНЯ
В кінці греблі
Шумлять верби...


Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —

І от — далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал...

О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.

Моя весна. Моя, моя Земля

Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як «в кінці греблі шумлять верби».


ФАСТІВСЬКА НІЧ


Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць — лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.

Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною темних лон,—
Симфонія, а не прозорий сон
Замерзлий в нерухомо синій кризі!

Ударами припливів і відпливів
Здіймає груди вічний океан
І в скелі б'є. І космос, як пеан,
Гримить в безкрай.
Ні, ще ніхто не вивів
Твоєї формули. І марно в безмір сфер
Крильми кістястими ширяє Люцифер.

 

Ю. Липа
І прийде час
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: — Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись.

II
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесності — на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце,— ось приходить Друг,
Той Друг, що лагідний, що — в брамі, на сторожі
До світла іншого, де інші квіти, Божі.

III
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь
І тьма — густіша. Боже, вдалечінь
Відходять блага й сили помічні,—
Безпомічному поможи мені!

Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова,—
Нехай же змінні загасають дні,

Ти, що — незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл заясній,
Не проминай,— зостань в душі моїй!

З'явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни,
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?

Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть,— а Ти пребудь в мені.

 

Марія Матіос

Остання самота

Захитається дощ
Чи сльоза на лиці сколихнеться –
І чумна самота
Від безсилля заціпить уста.
Зліва сойка мала
Стрепенься – і враз задихнеться,
І спечеться на думці:
Остання це вже самота.

...А пташатко чудне
Облітало колись чиїсь лиця,
А тремке пташеня
Припадало до сяючих віч.
...І чистюська колись,
А тепер – як остання блужниця –
Поплететься душа
Ні за ким й ні до кого крізь ніч.

***

...Так не один застрягнув,
Все`дно, що в казино...
Тут кров із мене тягнуть –
І думають: вино.

Воно й вино черлене,
Вино чи кров – не чай.
Тут тягнуть жили з мене –
І думають: парча.

Та міри тут не мають
І б`ють тут навмання.
Тут душу запрягають –
А думають: коня.

Плювки тут не змивають,
Бо хто змиває й де?
І Бога тут не мають
Ні в череві – й ніде.

***

Це для самітників криївка
Чи для розбійників барліг.
Лиш вітер у два пальці фівкає.
І сніг, і ніч.
І ніч, сніг.

І око місяця, чи чорта,
І жах утрат, чи долі акт.
І розривається аорта
Кори букової: інфаркт.

І вже ні справа, ні зліва
Тебе смертельно не пече.
Лиш між снігами обімлілими
Пожар самітників тече.