Поезія та проза

Г.Чубай
І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

 

Ольга Фурда.
***
Душа за покликом за тілом
За муром вічно-захисним.
Загуло літо бабине,загуло.
Невже і щастя в слід за ним?
І спокій трафить і неспокій,
І відцвіте липневий храм.
І трапиться на тілі голім
Сто тисяч віковічних драм.
Сто тисяч відстаней і постріл
У постіль пім»яту…..де сплю,
Де сплю ,де сниться жовтень…
Скуйовджений…… я в нім
Горю…
Горіти-то не виспатись, а жити.
Довкола сновигають кораблі
Де парусники?,де орбіти?
А їм до суші доплести…
Доплисти а не спопеліти .
Фіаско косить на лиці.
Марудить щоки, дусить ніздрі-
Не доведи нас Боже і прости….
Де сотні муравейних станів
Убий їх наче саранчу….
Стисувшии м»язами останніх..
Стисни себе….
а я вже ….ЗАПЛАЧУ!

Де в решеті немає дір….
Надірвана і повсякденна вартість
Не піддає мені високих гір
Не кавалькад,не демонстрацій
Ні кавалькад…
Яким не йметься
у дзбанку зерням прорости….
Загуло літо бабине…
Минеться….
На тілі зацвітуть сади.

На тілі визрівшім з екстазу
Не списи долі,не сліди
Пророцтва менестрелів часу
чи простору, а не біди.
І вижити,щоб жити станом…
Станом на день, або на ніч.
Забути кажу…все й одразу…
Струсити можна з власних пліч….
тебе у собі…
вічний лемент,
не щем,не акварель Моне.
Я - риби голос …тону,тану,
з ерзацу ліплячи себе.

---------- Додано в 15:11 ---------- Попередній допис був написаний в 13:54 ----------

Сьогодні прорвало мене на поезію:
Василь СТУС

* * *

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

 

Ліна Костенко

Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....

***

Гротеск

Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
Яке чарує, мов гротески...
На келиху червоного вина...

Вікно у світ...
Де нас немає...

Пробачити ...
Це тяжко...
Але напевно десь є світ,
В якому все не так погано,
В якому сльози – просто міф...
Який чарує и бентежить,
Якщо заглянути в вікно...
Але ми тут і ми – реальні,
А наші мрії як кіно...
Пройдуть, загаснуть і затихнуть
У каламбурі почуттів...

Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...

***

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…

 

І знову О. Фурда

А я мов не живу….
у променях чужої ночі
в рожевім світлі тамагочі
У коренях порубаних дерев….
А над бровами голі дупла
Газдують в них туманні слупи…
У вишитих сорочках газдуни…
Десь поперек залатані дороги…
Часом тривожні а часом облогі
Мої безслідно- вишкулені роки
Товчуться сиротіло……залягли.
Мої горби моїм же кроком,
вже рік за роком,рік за роком,
коли цвітуть в саду моєму вишні...
Виводять хором «вояки»
Осанна!!! Богу Всевишнім!

---------- Додано в 10:14 ---------- Попередній допис був написаний в 10:00 ----------

Горішнє царство.

Від тихих снів зрікаюся в Содомі
Та все одно обпалена стою
Краду чужі,сухі долоні,
і павуком по лініях сную.
Вкраду і однесу подалі
Де там живе і кровне і святе
Де там твоє………
Із вирізьбленим щастям
Синдром… і син
із ангельським крилом….
Ще недоспівано - благословенне
Горішнє царство з вишитим гербом.
Горішнє царство кленово-дубове.
Сто сотень відстаней туди…
Нехай у нім і карма й камасутра
І кара ляже картою у туз…
Зведе плечима навіть Заратустра
Поважно скинувши із голови картуз.

 

Рабы
Я надел добровольно вериги,
Стал укором проклятой семье...
Жизнь, как пошлость бессмысленной книги,
Я отбросил: подобно ладье
Я плыву по беспутному морю,
Без сочувствия счастью и горю.
Нет спасения в косности мира
Безнадёжных и жалких рабов...
Есть остатки с безумного пира
Я не в силах... О, сколько умов
Ожидающих тщетно свободы
Погубили безмолвия годы.
Рабство хуже кошмара и казни,
Жизнь под гнётом оков - клевета!
В сердце львином смиренной боязни
Нет и не было... Мысль - суета.
В царстве силы, где внешность пророка
Обвиняет за дерзость порока.
О, исчадие тьмы безнадёжной!
Вы не звери, вы хуже - рабы!
Ваши души во тьме безмятежной
Спят в цепях. Лишь удары судьбы
Вас разбудят, как рёв океана,
В час величья грозы - урагана.
Лицемеры! Зачем Вам пророки?
Злой мороз ненавидит цветы! -
Вы - позорно и нагло жестоки
К проявленью свободы... Мечты,
Умертвите вы рабским дыханьем,
Заразивши пророков лобзаньем.

Ф. Ницше

 

У каждого, кто встретится случайно
Хотя бы раз - и сгинет навсегда,
Своя история, своя живая тайна,
Свои счастливые и скорбные года.

Какой бы ни был он, прошедший мимо,
Его наверно любит кто-нибудь...
И он не брошен: с высоты, незримо,
За ним следят, пока не кончен путь.

Как Бог, хотел бы знать я все о каждом,
Чужое сердце видеть, как свое,
Водой бессмертья утолить их жажду -
И возвращать иных в небытие.

З. Гиппиус

 

А. Черняхівський

Відчуй себе чарівником
Осінньої казковості
І напиши одним рядком
Сюжет такої повісті.

На мить біг часу зупини
Прекрасними хвилинами
І двері в осінь відчини
Ключами журавлиними.

Проміння сонячне просій
Крізь сито хмар із просинню.
Збери все золото лісів
Й склади в скарбничку осені.

Вкрий синю стрічечку ріки
Туманами мрійливими.
Легеньким порухом руки
Зроби усіх щасливими.

 

Л. Филатов

Несложен мир. Совсем не сложен -
Мир прост. Он, в принципе, таков,
Что может быть легко разложен
На мудрецов и простаков.

Мы - простаки. Мы в жизнь бежим.
Мы верим в хлеб, в любовь и в книги.
И не подсчитываем миги,
Что составляют нашу жизнь.

И год как день... И день как миг.
Мы жмем сквозь беды и невзгоды
И экономим чьи-то годы
За счет непрожитых своих.

 

С.Татчин

Мій давній друже...
Осінь – тиждень в комі.
Її палата – в нашому дворі.
Над нею вклякли рими-лікарі,
А в їх руках – по гострій чорній комі.
Мої човни відплили до Босфору.
З балкону видно маківки вітрил.
І мчить зима на хижих лезах крил,
Щоб вбити в землю крапку серед двору.

Мій вірний друже... Вранішні роботи,
Вже скоро тиждень, валяться із рук.
А у вікні стирчить сутулий крук,
Як доказ-докір зимної скорботи.
Бринить гранична пауза в природі.
В палаті двору – віспини лиштви.
Й дерева з небом – ввічливо – на ви,
Допоки вітер жалоби скородить.

Мій щирий друже... Я вмовляю хмари
Забрати сни в приречений політ.
Щоб до зими розтав на небі й слід
Пустих надій на рими і примари.
Моє натхнення мнеться на порозі,
Бо я в дорогу виправив рядки,
І в тих рядках не коми – а крапки,
Щоб на Різдво і їм спочити в Бозі.

Далекий друже... Я розправив крила –
Не треба рук осінньому мені!
Мої турботи нібито й земні –
Допоки вітром напнені вітрила.
Земля чекає в цю священну пору.
І знаєш, певно, діло за малим:
Зійти на дах – до вічної імли,
Злетіти в небо й впасти серед двору.

P.S.
Тримайся, друже,
Скоро біль-зима.
Я жити мушу –
З горя від ума.
Полюй на стужу
В буцім Новий Рік.
Прощай, мій друже!
Я – уже вторік.

 

…Я сидел в ванне с горячей водой, а брат беспокойно вертелся по маленькой комнате, присаживаясь, снова вставая, хватая в руки мыло, простыню, близко поднося их к близоруким глазам и снова кладя обратно. Потом стал лицом к стене и, ковыряя пальцем штукатурку, горячо продолжал:
– Сам посуди: ведь нельзя же безнаказанно десятки и сотни лет учить жалости, уму, логике – давать сознание. Главное – сознание. Можно стать безжалостным, потерять чувствительность, привыкнуть к виду крови, и слез, и страданий – как вот мясники, или некоторые доктора, или военные; но как возможно, познавши истину, отказаться от неё? По моему мнению, этого нельзя. С детства меня учили не мучить животных, быть жалостливым; тому же учили меня все книги, какие я прочёл, и мне мучительно жаль тех, кто страдает на вашей проклятой войне. Но вот проходит время, и я начинаю привыкать ко всем этим смертям, страданиям, крови; я чувствую, что и в обыденной жизни я менее чувствителен, менее отзывчив и отвечаю только на самые сильные возбуждения, – но к самому факту войны я не могу привыкнуть, мой ум отказывается понять и объяснить то, что в основе своей безумно. Миллион людей, собравшись в одно место и стараясь придать правильность своим действиям, убивают друг друга, и всем одинаково больно, и все одинаково несчастны, – что же это такое, ведь это сумасшествие?
Брат обернулся и вопросительно уставился на меня своими близорукими, немного наивными глазами. – Красный смех, – весело сказал я, плескаясь. – И я скажу тебе правду. – Брат доверчиво положил холодную руку на моё плечо, но как будто испугался, что оно голое и мокрое, и быстро отдёрнул её. – Я скажу тебе правду: я очень боюсь сойти с ума. Я не могу понять, что это такое происходит. Я не могу понять, и это ужасно. Если бы ктонибудь мог объяснить мне, но никто не может. Ты был на войне, ты видел, – объясни мне. – Убирайся к черту! – шутливо ответил я, плескаясь. – Вот и ты тоже, – печально сказал брат. – Никто не в силах мне помочь. Это ужасно. И я перестаю понимать, что можно, чего нельзя, что разумно, а что безумно. Если сейчас я возьму тебя за горло, сперва тихонько, как будто ласкаясь, а потом покрепче, и удушу, – что это будет? – Ты говоришь вздор. Никто этого не делает. Брат потёр холодные руки, тихо улыбнулся и продолжал: – Когда ты был ещё там, бывали ночи, в которые я не спал, не мог заснуть, и тогда ко мне приходили странные мысли: взять топор и пойти убить всех: маму, сестру, прислугу, нашу собаку. Конечно, это были только мысли, и я никогда не сделаю...

Л. Андреев "Красный смех"

 

Все зубы выпали мои, и понял я впервые,
Что были прежде у меня светильники живые.
То были слитки серебра, и перлы, и кораллы,
То были звезды на заре и капли дождевые.
Все зубы выпали мои. Откуда же злосчастье?
Быть может, мне нанес Кейван удары роковые?
О нет, не виноват Кейван. А кто? Тебе отвечу:
То сделал бог, и таковы законы вековые.
Так мир устроен, чей удел – вращенъе и круженье,
Подвижно время, как родник, как струи водяные.
Что ныне снадобьем слывет, то завтра станет ядом,
И что ж? Лекарством этот яд опять сочтут больные.
Ты видишь: время старит все, что нам казалось новым,
Но время также молодит деяния былые.
Да, превратились цветники в безлюдные пустыни,
Но и пустыни расцвели, как цветники густые.
Ты знаешь ли, моя любовь, чьи кудри, словно мускус,
О том, каким твой пленник был во времена иные?
Теперь его чаруешь ты прелестными кудрями, –
Ты кудри видела его в те годы молодые?
Прошли те дни, когда, как шелк, упруги были щеки,
Прошли, исчезли эти дни – и кудри смоляные.
Прошли те дни, когда он был, как гость желанный, дорог;
Он, видно, слишком дорог был – взамен пришли другие.
Толпа красавиц на него смотрела с изумленьем,
И самого его влекли их чары колдовские.
Прошли те дни, когда он был беспечен, весел, счастлив,
Он радости большие знал, печали – небольшие.
Деньгами всюду он сорил, тюрчанке с нежной грудью
Он в этом городе дарил дирхемы золотые.
Желали насладиться с ним прекрасные рабыни,
Спешили, крадучись, к нему тайком в часы ночные.
Затем, что опасались днем являться на свиданье:
Хозяева страшили их, темницы городские!



Абу Абдаллах Джафар Рудаки (перевод С. Липкина)

 

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!
Коли довкола світ увесь засне,
Я тільки сам замкнуть не можу очі:
Загиб спокій, і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,
І плачу й тужу, плачу і клену,
І мрії всі летять, біжать, мов п'яні,
До неї! Бачать лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими
Й душа моя летить із тіла геть;
І щось, немов крилаті серафими,
Несе її - і чую я їх лет.

До мене ж безграничная тривога,
Бліда розпука підсідає вмить,
І чорні думи, мов з фортуни рога,
На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,
Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,
І виють звірі, люті та голодні,
І стогне бір, і гіллям б'ється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тільки голос грому
Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома,
Мов млинове каміння, тисне грудь, -
Бездомний - я бажав би бути дома,
В теплі бажав би, в щасті відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоїх уст солодкий нектар пить,
В твоїх очах душею потонути,
В твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гілля,
Вихри ревуть: "Дарма! Дарма! Дарма!"
І заревло скажене божевілля
У серці: "Ні! Чи ж виходу нема?

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку її!
Хоч би прийшлось і чорту душу дати,
А сповняться бажання всі мої!"

І чую, як при тих словах із мене
Обпало щось, мов листя, мов краса,
А щось влилося темне і студене, -
Се віра в чорта, віра в чудеса.

І. Франко

 

Такі перли слід обов"язково читати голосно, ще краще почути, як хтось читає...
Хтось, хто бачив Бухару, звичайно .... :smilec:

 

2, XVII

Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко;
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.

Збірка І.Франка "Зів*яле листя" дуже мені подобається...:girl_in_dreams:

---------- Додано в 23:04 ---------- Попередній допис був написаний в 23:03 ----------

Ви мені її нагадали

 

Твій поїзд спізнився на вічність.
Із сумками кольору сливи
Ти вийшов мене зустрічати
Усміхнений,
Гордий,
Щасливий.

А я непримітно стояла.
Ловила віддалені нотки
Вечірнього моря й ванілі.
Така мовчазна-
Скам’яніла,
Як сторож сумлінний на варті.

В яскраво-освітленій залі
Під змучені зойки вокзалу
Я раптом
Тебе
Не впізнала.
...Твій поїзд спізнився на вічність.
18.07.07 (с) Олена Багрянцева
*************************

Лариса Вировець
Твій поїзд

Твій потяг не знайшла — що не роби:
шістнадцятий вагон на всіх перонах —
такий самий. Там тиснули лоби
до шибки діти, гупало по скронях
та рейках, із динаміків неслись
мелодії бравурно-ностальгічні…
Чиї там руки в розпачі сплелись?
Не наші? Ні, бо наші вже — не звичні…
Всі потяги пішли — куди ішли:
на південь, північ. Вихором зникомим —
чужі прощання й зустрічі пливли...
І я пішла.
І вже замкнувши коло,
плив серпень за плечима і холов…
Де ти тепер?
Скажи, навіщо долі,
мов осені, здаємося в полон?
Мій втрачений,
далекий,
невідомий…

---------- Додано в 00:50 ---------- Попередній допис був написаний в 00:42 ----------

Лариса Вировец

ЗВИКАЮ

І я звикаю, як звикають діти
без іграшки, без матері, без дому —
без тебе жити: плакати, радіти,
улещувать зневіру та утому,
лягати спати, тільки-но стемніє,
і довго ще вдивлятися у простір,
неначе в тому мороці й мені є
чого чекати: радощів чи млості...
Вщент завчені повторювати гами,
на повні груди дихаючи небом —
на сніг — щоранку — босими ногами,
й водою — із цеберки... Ось потреби.
Буденні, але інших вже не буде...
У квітні сніг розтане, сад розквітне.
Надихавшись духмяної облуди,
затьохкають пташини перелітні..
І я зіллюсь із болісно-бузковим
весняним світом, наче в нім — одна лиш...

Коли мене зустрінеш випадково —
вже не впізнаєш...
**********************
ЛУНА

Відпече, віддощить, облетить, припорошить...
Перемелеться — буде мука.
Ти нарешті забудеш мене, мій хороший,
і це вперше мене не зляка.

Знов без нас гуркотітимуть пізні трамваї,
і кудись поспішатиме люд —
повз торговок з букетами білих конвалій,
мимо черги на обмін валют.

І бетонний пустир аутичного міста,
і бекетовські особняки —
все постане навколо без таїн і містик,
мов бездарно прожиті роки.

Наче в звичній програмі — підступна помилка,
що ти досі про неї не знав...
Прошепочеш до когось, що надто стомився —
і прокотиться містом луна.
*************
Два янголи

Два янголи (вчора я це зрозуміла)
йдуть поруч зі мною крізь світло й пітьму:
один простирає солом’яні крила —
дме інший, залізний, в блискучу сурму.

Я з ними живу поміж пеклом та раєм:
(не згадую лиш про суму та тюрму).
Солом’яний янгол щоденно згорає,
і в цьому ніяк не зарадиш йому.

Солом’яний янгол заламує руки:
за віщо вогонь цей йому одному?
Тремтять його крильця і терпнуть з розпуки,
а той, металевий, лаштує сурму.

До краю терпцю переповнено склянку:
і ладу нема, і надії нема —
та вказує шлях непохитний мій янгол,
І кличе до бою залізна сурма.

І лиш як згадаю, коханий, про тебе —
знов ніжний — солом’яні крила здійма.
я лину за ним в золоте його небо,
і більш ні жалю, ні тривоги нема.

 

Михаил Розенштейн

Тишина последних дней

А тишина последних дней
ещё слышна. Поговорим же,
как нынче дышится вольней,
и капли падают на крыши.
Как облетают дерева,
как свет становится смиренней,
и как сосновые поленья
в камине теплятся едва.
Как эта осень холодна,
как небеса её смятенны,
как неуютны времена
на перепутьях света с тенью.
Как безнадёжно коротка
жизнь, бесконечная вначале,
жизнь, что казалась так сладка,
что мы её не замечали.
..и в голубые зеркала
глядишь, себя не узнавая,
смотри - счастливая, чужая
бездомной кошкой жизнь прошла.

***

Жизнь высчитана до гроша,
Но слава Богу, что не нами,
и память, листья вороша,
бредёт неспешными шагами.
Жизнь, так уж вышло, прожита,
и даже, кажется, не мною,
но был я скрипкой и трубою,
и был - надежда и тщета.
Я был - надежда и беда,
я был и скрипкой и трубою...
мне не случилось стать собою,
но был я рядом иногда.

 

Остров Крым

Мы спустились на юг.
Конь, мой преданный друг,
Меня вынес из вьюг и пожаров.
И собралась вся знать
В православную рать,
Чтобы натиск сдержать комиссаров.

Остров Крым, остров Крым
Тихо стелется дым
И уносится вдаль канонада
Мы останемся здесь.
Мы останемся с ним.
Ждет на небе нас Божья награда.

Мы сюда прорвались,
Чтоб надежды сбылись,
Чтобы наши спаслись от расстрела.
И на верность России
Мы здесь поклялись.
Там где Кремль и Нева нету белых.

Остров Крым, остров Крым,
Я умру молодым.
Пуля стукнет в висок медным гонгом
Больше некуда плыть.
Ах, как хочется жить
Нам в России здесь, а не в Гонконге!

Мы сошлись у реки
И скрестили штыки,
И в крови башлыки, сабель танец.
Кто-то будет один
На Руси господин -
Большевик, дворянин иль иностранец.

Остров Крым, остров Крым,
Ранним утром седым
Сотня степь рассекает аллюром.
Нам бы ночь не отдать,
Нам бы день простоять,
Чтобы с диким не жить Сингапуром.

Наш отчалил ковчег,
Начинается бег,
Расставанья на век иль скитанья.
Кто на борт не успел,
Может лучший удел -
Пуля в лоб,чем расстрел иль изгнанье.

Остров Крым, остров Крым,
Как ты мною любим!
Как Россия от края до края.
Только Дон да Кубань,
Не Гонконг, не Тайвань
И у русских судьба роковая.

Сл. Н.Жданова-Луценко, муз. В.Верхотурцева

 

Игорь Меламед

Откуда ты? Зачем ко мне приник,
полубезумный, бедный мой двойник?
В пустой ночи страшны твои объятья.
Как поздний гость с распахнутой душой,
несносен ты, совсем уже чужой.
Уж лучше бы упреки и проклятья…

Откуда ты? И правда ли, что жив?
И голос твой по-прежнему не лжив?
Не плачь, родной, не мучайся – я верю,
Я даже помню что-то: летний дождь,
обрывки речи, шарканье подошв
и долгий детский ужас перед дверью…

И как ты был неловок и смешон,
одергивая милый капюшон,
беря ее за мокрое запястье…
Зачем ко мне приходишь ты, такой?
Да-да, конечно, – воля и покой.
А счастья нет. Но это было – счастье…

Я больше ничего уже не жду.
Я пережил и дружбу и вражду.
Я зло творил с лицом невиноватым.
Я всею кожей чувствовал своей,
как страх сквозил из окон и дверей
и воздух стал удушливым и ватным.

Уже я столько горечи вкусил,
что мне тебя и выслушать нет сил.
Я твоего не стою утешенья.
Откуда ты? Тебя ведь нет давно!..
Лишь черный дождь на темное окно
летит, мое смывая отраженье.

 

Л.Терехович

И бредилось возвышенными грёзами,
и верилось в причудливый обман,
и счастье виделось
большим и розовым,
прозрачно-невесомым, как туман...
Но налетели жизненные грозы
и размели надуманную блажь,
и оказалось, что пустые грёзы –
сплошной шизофренический мираж.
А жизнь несёт, несёт меня сквозь годы,
бросает на крутые виражи,
и штормовые ветры непогоды
вчистую разгоняют миражи.

И всё-таки ещё живёт романтика,
хоть, сорванная яростью грозы,
былых мечтаний праздничная мантия
уныло стынет в будничной грязи.
Но никуда я от себя не денусь,
по-молодому грежу наяву;
пока живу, на лучшее надеюсь,
пока надеюсь, я ещё живу!
Мечта моя утерянная,
где ж ты?..
Ищу тебя и верю, что найду,
…и лишь когда исчезнут все надежды,
тогда и сам в небытие уйду…

 

Мудрость
Череп!
Мудрость глядит из зияющих впадин глазных,
Тихо гниющая лобная кость говорит без тумана:
Нет наслаждения правдой в волнениях пустых,
Нет красоты и ума вдохновений в пожаре обмана.
Ряд обнажённых зубов, искривлённых тоской,
Грустно смеётся над тем, что мы славим и нагло позорим...
Избранных эта насмешка зовёт на покой
Без упоения призрачным счастьем, иль видимым горем...
Правда - в недвижном одном замирании, в гниении одном!
Тайна - нирвана; получит блаженство в ней ум безнадёжно-бессильный...
Жизнь - есть святое затишье, покрытое сном...
Жизнь - это мирно и тихо гниющий от света могильный
Череп.

Фридрих Ницше