Поезія та проза

Мой пес -
мой поводырь слепого.
Зеленой землю
вижу снова.
Я серым лужам шубы глажу,
которых нет на распродажах.
Я чую ургучей и велей,
глаза их видеть не умели.
Мир ускользает под откос.
Зато в глазницы впрягся пес.

Я. Рокпелнис

 

Софія Кримовська

Ми бачились востаннє так давно,
на тім кінці заплутаних ілюзій.
Мабуть, у першій обопільній тузі
за почуттями, або тільки сном…
Ми плавили слова міцним вином,
даремно намагаючись збагнути,
хто з нас кому наплів на серці пута…
Ми бачились…
в останнє…
знов і знов….

 

Марія Людкевич
***
Часу не відчувати...
Пливти
Золотою осінньою вулицею
З тихим жалем, із усміхом щирим,
Зупиняти на мить перехожих,
Щоб спитати:"Котра година?"-
І у відповідь чемно подякувати.
Вгадувати по голосу й погляду
Настрій сивої жінки -осені
Чи весни -молодої красуні.
Вголос вірші шептати, мов тайну,
Відчувати, як слово пече
Мукою самопожертви,
Як страждає серце любяче
В місті, де голуби і леви.
Неоніло, на площі Міцкевича
Білокрилі птахи розтривожені
Не пускають у вирій пісню.

 

только дождь в небесной лавке
звезды бросили прилавки

наступает час болот
воздухом забита тара
я всхожу на лунный плот
чтобы плыть над тротуаром

переполненный уют
осенью мы не бросаем
косяки листвы плывут
губ губами не касаясь

луч в руке сжимая крепче
рою воздух отсыревший
лунный плот застыл на месте
клеткой ледяной и тесной

Янис Рокпелнис

 

Андрій Панчишин

Крик

вікно
в якому видно було світ
прозорість поступово загубило
на підвіконні темрява стоїть
cуцільна тиша вуха затулила

і раптом - крик!
немов удар ножа
критична маса стумленого болю
у всесвіті кричить чиясь душа
душа часом виходить з під контролю

цей голос увірветься через мить
і знову стане
як належить
тихо
душа тепер надовго замовчить
спустошена і виснажена
криком!!!...

 

Роман Коляда

Як дивно, Господи,
Новий вітати день
Без давніх друзів
І нових пісень.

Як сумно, Господи,
Ставать на битий шлях,
Відчувши втому
В рідних іменах.

Як страшно, Господи,
Вітать лише воскреслих,
І зі сльозою поминать
Іще живих…

 

...пускай во взгляде неизбывна нежность
-предательства болезненная нега...
душа моя
осталась без ночлега,
испытывая сумерек безбрежность.
другим не стать
и некуда уехать,
судьбой моста прикованного к суше,
живу...
свою судьбу разрушив,
обменивая дни на ночи вехоть.
один...
в плену некрасовских уныний,
нащупывая златоустье веры,
ищу пощады...
хоть какой – то меры,
страданию разорванности линий,
моих ладоней...
выглаженных Кем – то,
кто к злому року гонит предрекая...,
не подавая рук когда у края,
ты вдруг назад
попросишься...,
зачем – то...

* * *
(с)Moon

 

ногами готически длинными
ногами готически рыжими
сквозь башни из медной тины
по грубым булыжникам

Вецриги младшая дочка
откуда-нибудь из-под Добеле
по влажным каменным кочкам
средь фонарей заколдованных
где древние тени клубятся урчат
она пробегает как отблеск луча

ногами готически длинными
ногами готически рыжими
с лицом из весны
и волосами из осени

Написано рижанке, но львовские девушки достойнее бОльшего.
Я. Рокпелнис.

 

распаренных часов там запах тает
и циферблата влажное лицо
нам говорило: резвых беглецов
и лошадей Бог хромотой карает

не миг трепещущий но тягостная власть
дней скошенных гниет в корытах наших
и месяц к спинам оводом припавший
кровавой влаги насосется всласть

нам царственные грезились кобылы
конюшен избранных, да ветер прямо в лоб
но жеребята бегали вполсилы

а мы неслись не разбирая троп
так что нам вслед часы ползли уныло
хоть старым клячам не пристал галоп

2

там в коридоре завывает ветер
звенит топор сколачивая клеть
я встал в дверях но никого не встретил
лишь паучок уныло штопал сеть

все узелки давно прогнили в доме
в нем мыши отмечают рождество
детей в нем крестят мертвецов хоронят
и стали вели забывать родство

там паутина оплетает плиты
давно прогнили в доме узелки
но в тех ячейках наши вздохи скрыты
их ободрать не сыщется руки

на паутинках повисают души
как только в очагах огонь потушат

6

летят зеленые секиры
пора начать веревки вить
чтобы ромашек наловить
в гарем владыки полумира

и лист дрожавший на ветру
теперь сердца разит отважно
а птичьи голоса столь влажны
что рыбки мечут в них икру

все будет продолжаться дольше
чем мне глаза залепит снег
кто там следы сумеет волчьи

спугнуть с оледенелых век
где я сосульку со стены
шлифую на бруске луны

Рокпелнис. А будто бы я...

---------- Додано в 18:16 ---------- Попередній допис був написаний в 17:05 ----------

Нас не тревожат вели,
Рядом со мной звери,
Любить - не умею,
Совесть продал, где я?

Черти и вели хитрые очень.
Их мир однобок - осень.
Черти и вели злые...Простите,
Рита, Инна, Россия...

Вы попробуйте встаньте,
прошу, не мессия...
Я так хочу Жить и Верить,
Вели, верните силы...

С. Кудрявцев. 18.09.2010. Вам.

---------- Додано в 20:06 ---------- Попередній допис був написаний в 18:16 ----------

руководство по обращению с Фортуной

насколько трудно
удерживаться на земном шаре
знают по опыту все

но
как же она столь чудно
стоит на шаре и колесе
с завязанными глазами
Фортуна?

какого ей стоит усилья
к тому же держать не проливая ни капли
в руках еще рог изобилья?
судьба? счастливый случай?

кое-где ее видели
ступающей по воде
и в полуметре над раскаленным
асфальтом в зной кое-где

разные судьбы
разные случаи

не потратьте знакомства с ней втуне
не смейтесь над ней дело серьезное
держитесь поближе к Фортуне!

Янис Рокпелнис для вас...

 

КАК ЖИТЬ?

Как жить - на собрании подскажут,
Что пить - почитай в указе,
Что есть - в "Полезных советах".
Указ прочитай три раза,
И два о крылатых ракетах,
Где жить - разузнай в Исполкоме,
На что - разве это важно?
Что петь тебе скажут в Горкоме,
Борцом будь за мир отважным!
С кем спать - спроси у ячейки,
Дадут там ответ достойный.
Позором клейми недоделки!
"НЕТ!" крикни звёздным войнам!
Что не так - обратись в газету
и в радиопередачу. -
Помогут отцовским советом
И недруги все заплачут.
Зарплату отдай в Фонд Мира,
Пусть в мире смеются дети.
С начальством будь скромным и смирным -
Оно за тебя в ответе.
Вступай в ДОСААФ скорее!
Крепи страны оборону!
В месяц тридцать копеек -
И за оборону спокоен.
Партии нашей слава!
Пройдя, поклонись Обкому.
Да здравствует наша держава,
Великие наши законы!
В жизнь Ильича заветы!
Вперёд с нами, алые стяги!
Все мы за мир в ответе,
Поднимем повыше флаги!

Яна Дягилева

 

Стус

Я знав, що світ ховається од мене,
що в кожній речі причаїлась річ
і назирцем блукає. І не хоче
мені свій вид правдивий одслонити,
бо втрачено довіру існування
і приязнь — між людиною і світом.
Бо ж недарма малесенькі пташки
мене сахаються, втікає риба,
допіру людську постать запримітить,
і квіти кволою красою хочуть
од мене захиститися (останній
маленький скалок віри, що людина
ще не доконана потвора). Все ж
я думав, що гармонія світів
не обійшла людини, а лише
для неї назначила відстань: ось
твоя межа належання до світу.
Її не переходь — ото і все.
Але такого я не сподівався:
щоб світ тікав од мене стрімголов,
мов од зачумленого. Щоб і я
збагнув нарешті: щонайдальша відстань
між світом і тобою — заблизька
для певності збереження живого,
що лихо стало недосяжне. Боже,
вселенський гріх людські обліг серця.


***

Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг — обрізано жалі,
обтято — голосіння.

 

Клав Элсберг

* * *
Не кашляй, не то распугаешь велей,
А лучше, что б вели спокойно на кухне сидели,

Сидели б себе за стеною, картошку варили,
Гремели посудой, о чем-то своем говорили.

Ты слышишь, опять там играет губная гармошка.
От вальса и больно, и грустно, и жутко немножко.

Мы стали умней, мы страстям поддаемся все реже.
Они же, похоже, считают, что в доме все то же, все те же.

Семейство, чтоб велей не слышать, таблетки глотает.
Жена чистит велям картошку и вальс напевает.


Живем в ожиданье - и заполночь, слышишь, на кухне
Сошлись и вальсируют, шаркают древние туфли.

Они в зеркалах что-то пишут, и утро стихами
Ласкает нам лица, и рифмы порхают над нами.

Ах, серые утра, спросонок мы резки, неловки.
Землею и порохом пахнут кастрюли, мутовки.

Молчат табуретки, но помнят, что ночью случилось.
Одна же тарелка - под кран, и сама вдруг помылась!

Куда тут деваться? Не тужим, живем, как и жили,
Ведь кухня-то наша, и вели - свои, не чужие…


(Вели - духи предков)

 

Рута Вітер
45
Втікаю від білої пустки зими, мов від власної тіні.
Втікаю в слова -- в єдине на світі і справжнє спасіння.
Вже навіть дерева і ті від жадання весни шаленіють.
Я ж від снігів цих безжальних всією душею міцнію.

168
Небом, життям і туманом у чистому полі пахне трава…
П’ю життя великими ковтками. Ковтаю небо, ковтаю тумани.
Вітер ніжно студить ще вуста ненадлюблені, ще несказані слова…
Ковтаю вітер… і слова, бо нічого не можу змінити словами.

14
Скільки можна мовчати отак вулканом.
Скільки можна дрімати генами степу прадавнього.
Скільки можна тримати в собі шторми океанів.
Пора вибухати щоразу уперше, немов би в останнє.

 

Василь Терещук

Ідилія самотнього коня

А той самотній кінь
Біжить в степи холодні.
Хорти його женуть
Чи конокрадський свист?
І губляться в траві
Сліди тонкі, солоні,
І висихають там,
Немов осінній лист.

Гей, конику, ти чий?
Чи ти вже звідав стайні,
Ґаздівських батогів,
Гарапників попруг?
Гей, конику, втечи,
Бо, може, ти – останній
Із нас, хто ще не давсь
До злих і владних рук.

Втечи, втечи хоч ти!
Нехай тобі присниться
Моя сумна душа,
Затоптана, як тінь,
Що тужить уночі,
Мов циган у в’язниці,
Про вогнище і степ,
Де одинокий кінь.

 

Василь Терещук

Дещо про правду

Не кажіть мені правди.
Бо вона - лиш різновид брехні,
Підтриманий більшістю.

Хочете - вірте їй,
Як лицедієві на сцені.
Або як жінці,
Що віддалася зненацька,
Коли вам вже кортіло піти.

Пригостіть її кавою,
Потисніть їй руку.
Дайте їй адресу
Міністерства справедливості.
"Ви - найкраща"! - скажіть на прощання.

Ваша правда любить,
Коли їй брешуть.

---------- Додано в 23:01 ---------- Попередній допис був написаний в 22:25 ----------

Лариса Рубальськая

Слова

Стече чаклунський сон у келихову пряку,
В розплавлених свічах іскряться дзеркала.
Наш вогник напівтон, був теплим доостанку,
А ти кудись пішла, у сутінки пішла.

Слова, слова, слова, мов істина волога.
Слова, слова, слова, мов постріли в зарю.
А свічка ще жива, пробачьте, ради Бога,
А свічка ще жива, я скоро догорю.

Під Вашим, під вікном, не забрязкоче дзвоник,
Не спутає слідів, мій вічно спішний крок.
Завершення, як спів, прекрасне і солоне,
Як пил моїх зірок, як пил моїх зірок.

Придумайте сюжет про ніжність, і про літо,
Де вим’ята трава, і дві волошки в ній.
Розсипаним драже закотятся в століття,
Слова, слова, слова, печальні і смешні.

Слова, слова, слова...
Слова, слова, слова...
А свічка ще жива, пробачте, ради Бога,
А свічка ще жива, я скоро догорю.

---------- Додано в 00:02 ---------- Попередній допис був написаний Вчора в 23:01 ----------

Шкода,що автоматом склеює...

Віталій Коротич

Повростали у пам’ять справи родиннi,
Озиваються в спогадах вiддаленою луною...
Я хотiв зберегти життя дорогiй людинi
I повторював їй: «Розмовляй зi мною!».

Всi слова були, як лебедине ячання
Над дочасно промерзлою стороною.
Знав я — смерть народжується з мовчання...

Гiрко плакав я: «Розмовляй зi мною!».
Коли тиша гусне, початком кiнця здається,
Коли страх вже зiщулився в паранойю,
Коли серце пiд пальцями ледве б’ється,

Я щосили молю: «Розмовляй зi мною!».
Не мовчи, коли рука твоя кам’янiє,
Коли погляд холоне i морок стає стiною.
Шепочи, кричи, щоб я не втратив надiї...

Я повторював: «Розмовляй зi мною!».
Я повинен знати — ти iще на цiм свiтi
I життя бринить неперерваною струною.
До останнього стогону, до останньої митi

Дуже прошу я: «Розмовляй зi мною!».
А коли оживеш, — я знаю, що оживеш ти! —
Як рiка оживає, розкута з криги весною,
Всi слова забуду, з словникової решти

Збережу лише: «Розмовляй зi мною!».
До життя повертаються перемерзлi вiти,
Пролiтають птахи обнадiйливою маною.
Щиросердо й гаряче прошу в бiлого свiту:

«Доки я ще живий, розмовляй зi мною!».

 

натрапила на такий вірш, дуже сподобався... Автор невідомий...


А жінка в світ приходить для любові
Любити ляльку доки ще мала
Любити маму поки підросла
А тільки –но, як ступить за поріг
Любити небо і м‘який моріг.
Дім батьківський і квіти чорноброві
Бо жінка в світ приходить для любові.
Росте вона, ростуть її роки
Ростуть її і радості й надії
І от приходять роки молодії
По світу вже вона не йде – несеться !
Уважно прислухається до серця
Щоб в шумі літ і в шелесті дібров
Почути, що прийшла її любов
Ота любов, що перша і остання
Такої ще ні в кого не було !
І ти щаслива в серці в тебе рай
І відшумів весільний водограй.
І попливли літа, літа, літа….
Усіх годуєш, хоч сама голодна
І часом нерви стримати негодна
Та будеш захищати, як в бою
Оту сімейну каторгу свою.
І попливли літа, літа, літа…..
А що ? Якби усе почати знов ?
Оце той борщ щоденний – це любов,
Сорочка чисто випрана – любов
І очі діточок ясні – любов.
Все так було б, якби почати знов !
Жіноча доля в світі – це ЛЮБОВ

 

Стус

Це просто втома. Втома і смертельна.
Це просто стало сторч на голові
тобі волосся. Пережди — минеться,
от тільки-но цигарку закури
і жди, що в серці буря відвирує,
і може, не доб’є тебе добро
важуче, як камінний хрест. Сподійся
на людську нездоланність. От і вже.
Набиті снами ночі, як мішки
призбираного збіжжя у коморі.
Дволикий Янус — кожне людське горе
і сльози серця — ніби лотоки
чи радості ачи біди — байдуже.
Устань. Тюремне ліжко застели
і за календарем надію виваж
чи сядь за книгу — довгу і нудну.
На віддалі, близькій од тебе, Гете,
лиш — недосяжний. Ждати перевчайсь,
бо люди ждатимуть і після нас,
а після люду ждатимуть богове,
чи вимовкла навіки-вік земля.
Отож, цигарку першу закури
і другу, третю запали, четверту.
Бо ця біда тобі не дасть і вмерти,
і все ж — життя, не смерть боготвори!

***

Світ - тільки свист мигтючий. І провалля -
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч -то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж - без меж).

Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають - ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки -
рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок - свист мигтючий.

***

Задумалася свічка -
повечоровий спах.
Розрада невеличка -
і голова в руках.
Розіп'ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам'ятаюсь досі.
Під вибухами сосон -
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам'яті провали.
Але ж і дні настали -
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ -
це біле божевілля -
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

---------- Додано в 08:42 ---------- Попередній допис був написаний в 08:19 ----------

Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт —
не спить?).

Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.

 

І Стус...
Близький він мені....

Ця мить — як тріщина у камені,
загусла на смолу пітьма.
Ані минулого нема мені,
ані майбутнього — нема.
Уводноволені течуть
як ноче-дні, так і дне-ночі,
лиш серце вірити не хоче
і цідить сіру каламуть
на вечори, і дні, і ранки,
і ночі — вискалки ждання.
Був віщий сон: мов коло ґанку
приспала зграя вороння
і голу хату обліпила,
і довго каркала в вікно.

***

Стримить, мов цвяшок... Пам’яте, це ти?
До тебе і рукою ще подати.
Та рідної згорьованої хати
і подумом уже не досягти.
І пише, пише хтось мені листи,
лише не знаю, звідки виглядати.
Бо навкруги — провалля, вирви, втрати,
а тут, на шелепочку, тільки ти.
Здимілий весь, у кризі німоти —
тепер у ній довіку пробувати
Десь цілу ніч тонкоголосить мати,
а доля пише пальчиком хрести...

***

Це час покар. Кажи ж — хто ти єси?
Ачи заповідаєшся на сина?
Мов морок дула всі твої хвилини
і всі твої оджилі голоси.
Усе твоє. Згуби чи піднеси.
То це — прокляття ачи благостиня?
Позаду і попереду — руїна
і мертві, мертві, мертві всі часи.
Це час покар. Кажи ж — ти вже доріс
до свого болю? Вивчився — страждати,
аби в біді свій образ розпізнати,
свою подобу, праліс свій і ліс?
Ачи збагнув, що вже тебе нема.
Ти крик, що розчепірений стопало,
не мовить долі: досить. Або: мало.
Бо сам у тьмі. За пальцями стома.

***

Обшукано усі кутки спасінь.
І все — дарма. Не знайдено нічого.
Немає порятунку? Слава Богу!
Таки діждав останніх благостинь.
І слава Богу. І перепочинь,
раз не добитись рідного порогу,
своєму серцю учини облогу —
бо це остання із твоїх твердинь.
Тож твердни. Твердни. Твердни. Божа твердь
навчилася віддавна остигати.
Отак і ти схолонеш, пане-брате,
коли в благословенну ввійдеш смерть.

 

От земли имя принять
и оставить дом,
До небес ладить костры
по седым ручьям,
Ворожить словом грозу
и услышать гром,
Да глядеть солнцу в лицо,
как в глаза друзьям.
По ночам бредить луной
да перечить сну,
На заре выплеснуть боль
алым облакам,
По земле песней лететь
от окна к окну,
И упасть черной звездой
к твоим ногам.
А к утру выпадет снег
и закружит день,
Отпоет вьюга-гроза
по сугробам лет,
И из гнезд пасынка звезд
позовет метель,
От земли имя принять,
да зажечь к весне рассвет.
По ночам бредить луной
да перечить сну,
До небес ладить костры
по седым ручьям,
По земле песней лететь
от окна к окну,
Да глядеть солнцу в лицо,
как в глаза друзьям.
Да охранит тебя Солнце от мутных зрачков!
Да охранит тебя Солнце от грязного рта!
Да охранит тебя Солнце от черных присяг!
Да оделит тебя Солнце глазами любви!

К. Кинчев

 

ЩАСТЯ
Парубійко стрункий і вихрастий
До вінця наречену веде.
Я радію безмежному щастю
Незнайомих мені людей.
Хай життя їхнє буде квітчастим,
Хай любов їхню Бог береже...
Я радію чужому щастю...
Ну і що, що воно чуже.