Поезія та проза

Осінь

Пам"ятаєш, люба, нашу осінь,
Ту, що нам подарував сам Бог -
Золотавих барв різноголосся,
А посеред осені - ми вдвох...

Осінь, осінь
Тихо догора.
Осінь, осінь
Ніжності і спогадів пора.

Двоє невагомою ходою,
Обійнявшись, осінню ідуть
Впізнаю у них я нас з тобою,
В них кохання наше впізнаю.
Хай не все, що мріялось, збулося
І не поєднала доля нас,
Та у нас була щаслива осінь,
Незабутній, неповторний час.

Осінь, осінь...
Мов ліловий сум,
Осінь, осінь
Я до тебе у піснях несу.

В спогадах я бачу знову й знову
Осені мереживо - шиття
І тебе з букетиком кленовим,
Що ідеш через усе життя.

Осінь, осінь...
А на серці щем.
Осінь, осінь
В спогадах, навіяних дощем.

 

Всегда чего-нибудь нет,-
Чего-нибудь слишком много...
На все как бы есть ответ -
Но без последнего слога.

Свершится ли что - не так,
Некстати, непрочно, зыбко...
И каждый не верен знак,
В решении каждом - ошибка.

Змеится луна в воде,-
Но лжет, золотясь, дорога...
Ущерб, перехлест везде.
А мера - только у Бога.

Зинаида Николаевна Гиппиус

---------- Додано в 13:00 ---------- Попередній допис був написаний в 12:29 ----------

АЛЕКСАНДР ЧАК

МОРОЖЕНОЕ

Мороженое, мороженое!
Как часто в трамвае
ехал я без билета,
чтобы только купить тебя!

Мороженое,
твои вафли
расцветают на всех углах города
за карманную мелочь,
твои вафли,
волшебно-желтые,
как чайные розы в бульварных витринах,
твои вафли,
алые, как кровь,
пунцовые,
как дамские губы и ночные сигналы авто.

Мороженое,
наилучшие перышки
я продал ради тебя,
самые редкие марки
с тиграми, пестрыми, как афиша,
жирафами длинными, тонкими, как радиобашни.

Мороженое,
твой холод, возбуждающий, как эфир,
я чувствовал
острее,
чем страх или губы девушек,
ты,
указатель возраста моей души,
вместе с тобой
я учился любить
всю жизнь и ее тоску.

СОВРЕМЕННАЯ ДЕВУШКА

Я встретил ее
на узенькой улочке,
в темноте,
где кошки шныряли
и пахло помойкой.

А рядом на улице
дудел лимузин,
катясь к перекрестку,
как будто
играла губная гармошка.

И я повел ее - в парк -
на фильм о ковбоях.

У нее
был элегантный плащ
и ноги хорошей формы.

Сидя с ней рядом,
я вдыхал слабый запах
резеды
и гадал,
кем бы она могла быть: -
парикмахершей,
кассиршей в какой-нибудь бакалее?..

Трещал аппарат.
Тьма пахла хвойным экстрактом,
и она рассказала,
что любит орехи,
иногда папироску, секс,
что видела виноград лишь за стеклом витрины,
и что не знает,
для чего она живет.

В дивертисменте
после третьего номера
она призналась,
что я у нее буду, должно быть, четвертый любовник.

В час ночи
у нее
в комнатенке
мы ели виноград
и начали целоваться.

В два
я уже славил Бога
за то,
что он создал Еву.

Александр Чак.
Не нашел перевода на украинский, может есть поэты среди вас, Чак реально гениален, а перевести с латышского никак не получается...

 

Ось оригінал.

Atzīšanās

Miglā asaro logs. Ko tur liegties, nav vērts:
Tikai tevi es mīlējis esmu.
Kādā dīvainā sulā savas lūpas tu mērc,
Ka tās kvēl ar tik sarkanu dvesmu?

Tur, kur bulvāri kūp, tevi satiku reiz
Un vairs nezinu miera ne mirkli.
Uz tā stūra, kur lūdz naudu ubags sev greizs,
Mani samīs drīz ilgas kā zirgi.

Vai tā diena vai nakts, ielās klīstu viens pats,
Rauju lapas no kokiem un ceru,
Ka uz kādas no tām būs tavs skūpsts vai tavs mats,
Bet - tās tukšas es notekās beru.

Tad es veros tāpat visos logos, varbūt
Tavas acis tur redzēšu spīdam,
Bet man cerību putni tikai smadzenēs zūd,
Jūtu mirkļus tik mūžībā krītam.

Kur tu esi mans draugs?...Vai tai blāzmā kas kūst
Man no vientuļā mākoņa sejā?...
Jeb no tevis man tik kā šīs ilgas, kas lūst
Manā asā un satrauktā dzejā?

Miglā asaro logs. Ko tur liegties, nav vērts:
Tikai tevi es mīlējis esmu.
Laikam asinīs manās savas lūpas tu mērc,
Ka tās deg ar tik sarkanu dvesmu?...

 

Не сумніваюсь,що це прекрасно....
Ще б розуміти,о шо там ходит....

 

Я саме зараз це з"ясовую.

Початок. Можливо, буде продовження. Але перекладати дуже важко - я не знаю латиської, а вірші написані дуже багатою мовою і дуже насичені метафорами.

СПОВІДЬ.

Засльозилось туманом вікно. Не заперечиш - й не варт:
Тільки тЕбе одну я кохав.
Дивний сік твоїх губ.., чи то жар?
Чи то соус червоний, чи подих палав?

---------- Додано в 18:35 ---------- Попередній допис був написаний в 17:52 ----------

1 і 2 строфи (трішки інший варіант, ближчий за розміром до оригіналу)

Сповідь.

Вікно плаче в імлі. Не кажи, і не варт:
Тільки тЕбе одну я кохав.
Дивний сік твоїх губ... Чи то вогненний жар,
Чи то соус червоний, чи подих палав?

Де бульвар весь в диму, там тебе я зустрів,
І з тих пір я тепер твоя тінь.
В тім кутку, де жебрак дрібні гроші просив,
Я розтоптаний скорше, ніж кінь.

 

Тааак.. Готово!

Александр Чак, латиський поет.

Зізнання.

Імли сльози на склі... А слова - просто луб.
Тільки тЕбе одну я кохав...
Якийсь дивно червоний той сік з твоїх губ...
Чи то жар, бо твій подих палав?

Де бульвар у імлі, там тебе я зустрів,
І з тих пір я тепер твоя тінь.
В тім кутку, де жебрак дрібні гроші просив,
Я - розтоптаний скорше, ніж - кінь.

Я і вдень, і вночі - на алеях один,
Рву листки з гілок і сподіваюсь:
Цей - цілунок, а той - твоїх кіс ніжний плин...
Та - я ринва... Дощем заливає...

Потім я заглядаю у кожне вікно,
І очей ждуть твоїх - мої, дикі...
Може зникне у мозку та зграя птахів...
Жага - мить, божевілля - навіки...

Де ти, мила моя, та далека зоре,
Що похмуре обличчя потішить?
Ну чому та журба все ніяк не помре
У моєму схвильованім вірші?

Імли сльози на склі... А слова - просто луб:
Тільки тЕбе одну я кохав.
Певно, кров"ю моєю був сік твоїх губ...
Чи вогонь, бо твій подих палав...


Переклад з латиської (С) DIDIO

При перекладі користувався латисько-російським словником
http://vardnica.virtualis.lv/

PS... По-моєму, якийсь трохи маньячкуватий віршик вийшов...

 

Стус

Всі райдуги відмайоріли,
лишився довгий сірий шлях.
Відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах.
І порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще, оглашенний, накликаю.
Ще, начуванний, чую глас:
— Це спит. Я спитом вивіряю.
— О, Божечку, забуди нас!

---------- Додано в 08:36 ---------- Попередній допис був написаний в 07:04 ----------

Галина Тельнюк

Голос Твій —
Срібний, тоненький,
Далекий, забутий,
Зв’язує, схрещує, змішує, будить.
Плаче так болісно —
Ніким не поміченим, словом в минуле
Здавленим криком.
Носиться, скиглить, себе не знаходить. Знає лише,
Що немає повернень...
Волосся Тобі спадає на очі, вітер в обличчя знову сміється...
Вітер.
Все це було: і запах, і квітень.
Все це я знаю...
Що буде по тому?
Я не вернуся, загоєні рани,
Не заболять мені більше ніколи.
Ніколи.
Голос Твій —
Срібний, тоненький,
Далекий, забутий
Міцнішає в звуці, тривожить і будить...
А Ти усміхаєшся тільки очима?
Мариш дорогами, сонцем і небом
Руку простягнеш і знаєш, — не треба:
Бо коло вже пройдено до половини.
Волосся Тобі спадає на очі, вітер в обличчя сміється, сміється...
Вітер…
Все це було: і запах, і квітень.
Все це я знаю...
Що буде по тому?
Я повернуся вигоювать рани,
Щоб не боліли ніколи, ніколи.
Ніколи...

 

Ночь опять опустила оковы
Серый город готовится спать
Это значит, что я готова
В вышину облаков взлетать.
Будет снова земля кружиться,
Уплывать из - под раненых ног,
Я безумная черная птица
Своей боли жестокий пророк,
Я опять в вышину улетаю
Что-то тянет обратно ко дну,
Я, наверное, так умираю,
Или может быть так вот живу,
Мне знакомо земли притяженье,
И я знаю свободу небес...
В глубине моих глаз нет сомненья,
Отраженье в них призрачных бездн...
Я ищу тишины в громком крике,
И забвение мой эликсир,
Моя жизнь- это отблески, блики,
Мне дышать не хватает сил!!!
Ты считаешь меня порочной,
И, скорее всего ты прав,
Эта жизнь меня обесточила,
Превратив мое сердце в прах!!!


***
Ах, любовь, что за странное чувство,
То страдания, то радость ты даришь сердцам!
Без тебя в этой жизни была бы нам скука,
Жаль, что только разлука за тобой по пятам...
И в любви ни друзей, ни врагов, ни кого,
Ты родная сестрица злодейки судьбы,
И если кому-то с любовью своей повезло,
Значит, кто-то другой умирает без этой любви.....

З форуму в інтернеті.Там є тільки нік

 

Василь Кузан

Бути? Не бути… Набуте в дорозі
Муляє плечі, тягне у розпач…
Плаче печальними мріями розум
Пекло душі поглинає нас.
Повінь
Ні, не весни, а набутих невтілень
Тілу не дасть відпочити допоки
Мучити будуть вчорашні провини,
Винними ріками витече кров з нас.
Пекло душі – найстрашніша покара.
Карієс віри, заворот долі…
Зашморгом волі
Поволі
Знедолені і
Пересичені трутні
Бити, питати, судитимуть строго
За власні гріхи,
За нездійснені мрії.
Сльози Марії впадуть попід ноги,
Покотяться голови:
Викрики, ловИ!

Треба щоб вижив,
Щоб вижав це поле,
Тобою засіяне маком кривавим.
Просто не хочеться жити в безодні.
Пекло душі заповняє весь простір.
Спазми думок переповнюють мозок,
Спокуса молитви вповзає між ребра.
Так треба.

Так треба – хтось каже.
Кому це так треба?
Хтось в’яже,
Хтось ріже…
І свіже повітря уже не рятує,
І кров не нуртує. На кінчику бритви
Лиш сльози молитви.
Зневіра
Молитви...

 

Девушка с собачкой ....Александрс Чакс
Jaunkundze ar sunīti


Un Vecrīgas šķērsielā, šaurā
kā vēstuļu kastītes sprauga,
kur troksnim un burzmai tik atbalss,
kur smaržo pēc darvas, dzelzs un pēc āboliem pagrabos sausos,
es satiku jaunkundzi --
glītu un veiklu kā mēle,
kā spēlējot vijoles lociņš.

Tai kājās bij kurpītes – lakādas, melnas --
ar sarkanām strīpām un papēdi zaļu.
No cepures – milzīgas kvēlošas ogles --
kā mandeles ovālā seja
bij sarkanā gaismā
un lūpas
kā apasiņotas.

Tā steidzas
kā attaisīts zelters,
kā ūdens pa rensteli slīpu
un nervozi raustīja līdz sev
vēl sunīti brūnādas auklā ==
tik lielu
kā kalēja dūre,
ar kājiņām trīcošām
kā želē.

Tā steidzās,
un soļi tai bira
kā āboli steigā no apgāzta groza,
jo tuvo jās negaiss,
kas likās virs dakstiņu jumtiem
kā milzīgi dūmi,
kur izšaujas cauri pa liesmai.


Дівчина з собачкою

І у провулку Старої Риги, вузькому,
як щілина поштової скриньки,
де затихає відголосок шуму та натовпу,
де пахне живицею, залізом та яблуками з сухих льохів,
я зустрів дівчину - -
вродливу та вправну, як язик,
як граючий смичок скрипки.

На ногах у неї були черевички – лаковані, чорні –
з червоними смужками та каблучком зеленим.
З-під капелюшка – величезні жевріючі вуглини –
як миндаль, було овальне обличчя
в червоному світлі
і губи,
неначе зкривавлені.

Та спішила,
як відкритий зелтер,
як вода по схилому стоку
й нервово смикала за повідець
із коричньової шкіри собачку
таку велику,
як кулак коваля,
з ніжками тремтячими,
як желе.

Та спішила
й кроки її сипалися,
як яблука спішні з перевернутого кошика,
бо наближалася гроза,
яка над черепичними дахами здавалася
величезним димом,
що прострілюється язиками полум’я.


Девушка с собачкой

И в переулке Старой Риги, узком,
как щель почтового ящика,
где затухает отголосок шума и толпы,
где пахнет смолой, железом и яблоками из сухих подвалов,
я встретил девушку --
красивую и ловкую, как язык,
как играющий смычок скрипки.

На ногах у неё были туфельки- лакированные, чёрные --
с красными полосками и каблучком зелёным.
Из-под шляпки – громадные тлеющие угли --
в красном свете овальное лицо
было, как миндаль,
и губы
будто кровавые.

Она спешила,
как открытый зелтер,
как вода по наклонному стоку,
и нервно дёргала за поводок
из коричневой кожи собачку
такую большую,
как кулак кузнеца,
с ножками, дрожащими,
как желе.

Она спешила
и её шаги сыпались,
как яблоки торопливые из перевёрнутой корзины,
потому что приближалась гроза,
которая над черепичными крышами
казалась громадным дымом,
простреливаемым языками пламени.

 

Марія Людкевич
МІЙ СИВИЙ ЛЬВОВЕ...
Затихло місто.
Площа Ринок спить.
У брамах голуби, немов сторожа,
Вартують сни і вежі -хто що може-
І слово,що над Руською летить.

Кентаврам сумно. Надивившись чуд,
Їм клопотів людських не зрозуміти.
А "Заповіт" -
немов гроза над світом,
Змиває із бруківки часу бруд.

Мій сивий Львове, що тебе чека?
Чому так стогнеш голосно і глухо?
Камінний лев застиг в задумі - слуха,
З його очей жива сльоза стіка.

 

МОЙ СОВЕТ

Там, на бульварах,
где дамы, как тросточки, тонкие
гнали в лицо мне
душные волны восточных эссенций,
тебя я увидел.
Тебя.

И роскошь твоих нарядов
смутила меня,
как наивного мальчика – голое тело,
я ошалел
от змеиного блеска чулок,
от зеркальности туфель –
будто вниз поглядел
с колокольни святого Петра.

Но когда
с твоих пламенно крашенных губ
поскакали,
как блохи с душистого сена,
великолепно пустые слова, -
я вспыхнул, как фосфор,
и крик из души вырывался
(так смерть призывают в мученьях):
- Накрась поскорее мозги,
как красишь
линялые губы.




В ТРАМВАЕ

Юбочку
выше колен
я задрал ей –
глазами.

Она же сидела напротив,
холодная,
точно трамвайные поручни
при двадцатипятиградусной стуже.

Ах, барышня,
если б вы знали,
что сердце в груди у меня
так же бешено скачет,
как пальчики ваши
по клавишам славной машинки «Ройяль»,
перестукивая циркуляры министра!

Она же сидела напротив,
холодная,
точно трамвайные поручни
при двадцатипятиградусной стуже.

Что ей
до типа
в кепчонке и стоптанных башмаках?

Барышня едет на вечеринку –
потягивать, щурясь, ликёр,
танцевать чарльстон
и в четыре утра
в темноте отдаваться
молодому пижону во фраке.

А. Чакс

 

Стус

То все не так. Бо ти не ти,
і не живий. А тільки згадка
минулих літ. Через мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки звеш стражданням.
Ці роки, збавлені в ганьбі, —
то так судилося...

***

Сто дзеркал спрямовано на мене,
в самоту мою і німоту.
Справді — тут? Ти справді — тут? Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Урвище? Залом? А чи зигзаг?
Ось він, довгожданий дощ. Як з решета.
Заливає душу, всю в сльозах.
Сто твоїх конань. Твоїх народжень.
Страх як тяжко висохлим очам.
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий і мрець? І сам на сам?

 

Бальмонт K.

Одна есть в мире красота.
Не красота богов Эллады,
И не влюбленная мечта,
Не гор тяжелые громады,
И не моря, не водопады,
Не взоров женских чистота.
Одна есть в мире красота —
Любви, печали, отреченья,
И добровольного мученья
За нас распятого Христа.


Анна Ахматова

В каждом древе распятый Господь,
В каждом колосе тело Христово,
И молитвы пречистое слово
Исцеляет болящую плоть.

 

Стус

Вміння бути циніком
дається і без зусиль
Бути людиною —
дертися по вертикальній стіні
Сізіфова робота
звичайне глупство
Кому то вдавалося —
дертися по вертикальній стіні

 

Іван Світличний



Парнас

І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.

Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію, дрібнішу тлі.

Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.


Сонет вдячності


Я не клену своєї долі,
Хоч кожен день мені взнаки:
І гне мене, і мне боки,
І перемелює поволі

Мої надії і роки.
Що буде з того? Кремінь волі?
Чи слина і квиління кволі?
Що? — хліб святий чи глевтяки?

Щось буде. Буде щось. А — буде!
Ні сліз, ні ремства, ні огуди,
Ні роздратовання, ні зла...

І слава Богу, що сподобив
Мене для гарту і для проби
На згин, на спротив і на злам.

 

Галина ТАРАСЮК

* * *

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно горіть
мої багаття вечорові.

Ви ще згадаєте колись
негадано посеред свята
моїх зіниць пекельну вись,
мого чола гординю кляту.

Я вам болючо заболю,
лиш почорнію білим світом:
довічна каторга жалю —
куди від неї нам подітись?

І протечуть літа земні
за синю даль, за обрій дальній —
і ви згадаєтесь мені
у спогаді моїм останнім.

---------- Додано в 09:07 ---------- Попередній допис був написаний в 09:06 ----------

Юрій АНДРУХОВИЧ

КОЛИСКОВА ПЕРШОГО ДНЯ

В кімнаті з вікнами на весну
цвітіння вечорове в’яне.
Я у теплі твоєму скресну,
зерно, просвітлене і тьмяне,
найзолотіша із піщинок!

Я над тобою. Твій спочинок —
немов рівнина… Ось ти спиш,
і ми удвох в оселі тиш.
Не сколихну тебе, мій сину.

Ця сутінь кольору ожин.
Тобі з густих і частих жил
вигойдую галузку синю.

І так чатую, дерев’яне
своє крило відклавши вбік.
До тебе плинуть версти рік,
ідуть ліси, мов каравани…

(І вчасні проліски зійшли
з підвалин снігу та золи…)

А ми укриті, мов корою.
Повиті присмерком повіки.
Як ти шумів моєю кров’ю!
Ти народив мене навіки,
мій сину,

смерте і надіє!

Мій березневий, на вустах

твоїх —

мій подих. Ти ще трохи птах.
Впізнай мене, коли стемніє.

 

* * *
Якось ніжний та нестримний Серпень
Заблукав у вересневий парк.
Зупинивсь, вдихнув осінню терпкість
І сп*янів. Коли йому з-за хмар

Тихо мовив ангел легкокрилий:
"Ти ще зовсім юний, зупинись!"
Не злякався хлопець захмелілий -
Рушив далі:"Є хто? Озовись!"

Бачить Вітер палко та ласкаво
Он берізку роздяга струнку.
А вона до ніг його лукаво
Осипає трепетність легку.

Задзвеніла у душі юначій
Досі не стривожена струна.
І розлилась полум*ям гарячим
По траві мелодія-весна.

Він зі стежки повернув нечутно
І пішов у золотий туман.
Аж тут Радість підмовляє Смуток
Скуштувати запашний туман.

Глядача помітила, всміхнулась,
Дивний напій щиро простягла,
Обережно рук його торкнулась
І у теплий вечір повела.

Крок за кроком, впевнено й сміливо -
Десь згубилась обережність вмить!
І вже постать красеня змутніла,
І уже його не зупинить!...

Та назустріч - чиста і привітна
Вийшла Осінь в сонячнім вінку,
Й наче хмари в небесах розквітли
І дощі зустрілись у танку!

...Більше в літо він не повертався,
Не шукав минулого свого.
Просто в господиню закохався
І вже Жовтнем зватимуть його.

 

З глибин земних крізь сіть коріння
Невпинно пророста каміння
Віками.
Земля з родючоЇ, пухкої
Стає пустельною, твердою,
Мов камінь.

Життя людське! Ти дуже рано
Наносиш серцю тяжкі рани
Й уколи.
Та серце каменем не стане
Ніколи!

 

Лана Гнедко

Моя молитва

Не покинь меня…
Когда солнце скроют тучи, и небо затянется свинцовым пологом, простирающимся надо всей Землей – не покинь меня…
Когда дождь не даст возможности посмотреть вверх, заставляя забыть о небе, когда только грязь и сырость – не покинь меня…
Когда вдруг все станут пытаться изменить меня, доказывая, что это единственный выход – не покинь меня…
Когда я однажды не услышу звуки музыки, всегда звучащей во мне – не покинь меня…
Когда все фразы, написанные мной, станут корявыми уродцами – не покинь меня…
Когда я не смогу произнести слов – самых главных, которые так необходимы в тот миг – не покинь меня…
Когда все звуки зазвучат ужасной какофонией, и я не смогу различить ни одной ноты – не покинь меня…
Когда я позабуду обо всем – не покинь меня…
Вместе со мной знай, что за тучами – солнце, вместе со мной подставь лицо встречному ветру или проливному дождю…
Помоги мне остаться собой – даже когда все вокруг будут другими, даже когда толпа будет силиться смять меня…
Слушай со мной мелодию жизни, звучащую во мне, дай мне возможность услышать твою мелодию…
Помоги увидеть смысл в разорванных фразах, и понять его…
Говори со мной те самые главные слова, которые я сам не смогу произнести…
Зазвучи той самой мелодией, которая спасет меня от суеты…
Не дай забыть мне тебя…
Не покинь меня, моя вера…
Вера в жизнь, вера в то, что смогу дышать, что могу, что имею право…
На что? На жизнь, на веру, на дыхание…
Не покинь меня, будь со мной…