Поезія та проза

Илья Цейтлин

На годы память перемножена,
ни облегченья, ни лечения.
Мужчинам плакать не положено,
но есть, порою, исключения.
В уединении, в ночи,
так зверь израненный рычит.

Дорога жизни искорёжена
рубцами прожитых утрат.
Мужчинам плакать не положено,
но где бессильны гнев и мат,
стыда запреты не нужны,
лишь кулаки до белизны.

До камня голого исхожена
тропа «За что и почему?»
Мужчинам плакать не положено.
Глаза распахнуты во тьму,
но верен шаг, пряма спина.
На слабость роскошь не дана...

 

Ліна Костенко

Моїх думок безсонних чорторий.
Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.

Боюся ночі,в ній немає дна...
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.

То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.

Нема життя в такому животінні
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І сняться сни,гіркіші від ропи,
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.
Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою…
Чекаю лиха.Звідусіль.Щомиті.І.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде…

фобії...

 

Еххх, на ностальгію взяло...
Це вже 30 років,
нині здається цей вірш просто наївним... але тоді... наприкіньці серпня 1980 року - це була штука, во!

Andrzej Waligórski

W czasach, kiedy staniały łzy,
Bo nas byle kto na siłę rozczulał,
Nowym blaskiem zalśniło spod rdzy
Wyświechtane ongiś słowo "postulat".

I już nie brzmi dla młodych jak szyfr
Stary wiersz o współczesnej nam treści:
"Są w ojczyźnie rachunki krzywd,
Obca dłoń ich też nie przekreśli".

Pamiętajmy więc te noce nieprzespane
I te bramy fabryczne wśród kwiatów,
Gdy przestała naraz być sloganem
Dyktatura Proletariatu,

I gdy słuchał w napięciu kto żyw
Niespokojnych, niepewnych wieści,
Bo w ojczyźnie są rachunki krzywd,
Ale obca dłoń ich nie przekreśli.

Będą z tego legendy i sagi,
Będą wiedzieć przyszłe pokolenia,
Że raz kiedyś narodowe flagi
Wywieszono bez rozporządzenia,

Że się zdarzył piękny, mądry zryw,
Że Polacy rzekli, gdy się zeszli:
- Są w ojczyźnie rachunki krzywd,
Lecz nie obca dłoń je przekreśli.

Wierzę w każdy przyszły rok i dzień, i miesiąc
Pracowitszy, obfitszy, łaskawszy,
Wierzę bowiem w sierpień '80,
Co - strzeżony - pozostanie w nas na zawsze.

Jak stalowy dokerski nit,
Jak ten wiersz, co powiada, że jeśli
Są w ojczyźnie rachunki krzywd,
To ich obca dłoń nie przekreśli.

 

Światem zaczęła rządzić jesień,
Topi go w żółci i czerwieni,
A ja tak pragnę czemu nie wiem,
Uciec pociągiem od jesieni.

Uciec pociągiem od przyjaciół,
Wrogów, rachunków, telefonów.
Nie trzeba długo się namyślać,
Wystarczy tylko wybiec z domu ... i.

Wsiąść do pociągu byle jakiego,
Nie dbać o bagaż, nie dbać o bilet,
Ściskając w ręku kamyk zielony,
Patrzeć jak wszystko zostaje w tyle.

W taką podróż chcę wyruszyć,
Gdy podły nastrój i pogoda
Zostawić łóżko, ciebie, szafę,
Niczego mi nie będzie szkoda.

Zegary staną niepotrzebne,
Pogubię wszystkie kalendarze.
W taką podróż chcę wyruszyć,
Tylko czy kiedyś się odważę

Wsiąść do pociągu byle jakiego..

 

Анатолий Кручинин

А в садах жгут костры, провожая ушедшее лето,
И туманом повис сладкий дым над пожухлой травой…
Есть примета такая – и я брошу в омут монету,
Чтоб вернуться сюда через год и сказать: - Я живой…

А в садах жгут костры… Искры тают в обугленном небе...
Только пепел седой ещё помнит остатки тепла,
Остальное – лишь дым, уносящий прошедшее в небыль,
Беспокойной судьбы, так нелепо сгоревшей дотла…

А в садах жгут костры… Это осень подводит итоги,
Что хотелось вначале, и что получилось в конце.
Я по жизни плутал, как слепой, но не сбился с дороги,
А ошибки в морщинах прочтешь на усталом лице.

А в садах жгут костры… И огонь пожирает мгновенья…
Отрешенно стою и на искры смотрю сам не свой…
Душу выстудил « в ноль» сквозняком этот ветер осенний…
Мне бы только дойти до весны и шепнуть: - Я живой...

 

Лариса Вировець

Осінь

Призупинись в осіннім герці,
бо кожен день – наш день останній:
вже вересень чілійським перцем
горить в палаючій гортані...
Міцний букет осінніх спецій,
парфуми пряні та зникомі,
і твій, з палаючих монтбрецій,
букет горить на підвіконні.

Скажи, що жевріє у слові:
вогонь цей – світло чи загроза?
Ще мить, і захлинеться проза
В потоці світлої любові...
Ти ж розумієш, ненадовго:
таке надовго не буває.
Поки бринить старенька домра,
і музику видобуває
із неї осінь-підмайстриня, —
призупинись, і ти почуєш
це бурмотіння, ці пачулі,
цей шурхіт шат з важкої скрині...
.................................................
Летять десанти легкокрилі,
риплять возів незримих осі...
В цю пору гриму та плюмажу
що всі бажання наші важать?
у місті – осінь!..

***

Млини осені

Так повільно, як падає сніг восени,
присипаючи жовч розпашілого листя,
мелють жито життя
безупинні млини —
перемелюють літо на зиму імлисту.

Біле борошно згодом засипле дахи
і застигне. Зупиниться часу перебіг...
Два самотніх листки,
наче жовті птахи,
зимувати лишаться на чорних деревах.

***

ВІДЧАЙ

Ввічливо долі дивитись у вічі
ще недостатньо, щоб біль оминути.
Наче в дитинство — впадаю у відчай.
Парус надії мій — м’ятий та гнутий,
рваний вітрами і зливами битий,
знову вертається в озеро серця.
Що із тим човником вутлим робити?
Нащо той досвід, і що з нього сенсу?
Буду терплячою. Бурі минають:
парус зітліє і зникне затока.
Інші пісні із вікна пролунають,
інша закублиться в серці морока.
Гляну: а дзеркало щириться дружньо,
гляну: дорога лягає слухняно
попід колеса — і швидко, і пружно —
повз вересневу суху порохняву.
А на вузеньких стежках біля хати —
яблука стиглі та червонобокі.
За ніч насипались.
Годі й шукати
кращого, іншого щастя й турботи,
аніж оці...

***

Холодно, мамцю, холодно...
Знов на сімох поділене
щастя моє сподіване...

— Холодно, доцю, холодно...

— Вранці над ліжком птах летів —
янголом, а чи воландом.
Листям дубовим пахло тут
і нетутешнім холодом!
Лізло у вікна листя те
разом з дощем і вереснем,
спалахом пізніх блискавок
над ялівцем та вересом.
В хаті недобудованій
ковдра під вітром дихала,
гнало цементну віхолу
раєм, уздовж роздовбаним.
Так мені, мамцю, холодно...
Знов на вітрах розіпнуто
долю, з надії зіткану...

— Холодно, доню, холодно.
Скільки вже, як похована, —
й досі не звикну: холодно.

 

Вадим Друзь

Зал ожидания

Я час прибытия не знаю -
Мне хиромантия чуждА -
Но я свой поезд ожидаю,
Из ниоткуда - в никуда...
Динамик многократным эхом
Диктует мне приход-отход -
А поезда, колёсным степом,
Стучат - не тот, не тот, не тот...
Однако же, смотрю пытливо -
Фокусировка так резка -
На, пролетающие мимо,
К своим вокзалам, поезда...
Когда змеиный хвост состава
Уйдет за первый поворот,
Я, глядя вслед ему устало,
Окурок выброшу и - вот,
Я снова в зале ожиданья,
С букетом слов, с луной в окне -
На полустанке без названья:
Я снова жду. Себя в себе.

***

То ли сон, то ли ветер насвищет
череду силуэтов в ночи:

...под луной тихий плач на кладбИще
в желтом пламени тонкой свечи...

...пересыпанный мраморной крошкой
взгляд упрятанных временем вежд...

...уходящие лунной дорожкой
вереницы убитых надежд...

Но, под утро, кончаются сказки
и, на с вечера белом листе,
их намёков посмертные маски
проступают в нагой прямоте.

***

Я очень верю, что иду домой.
Свечей уж нет, кремень расколот,
ориентируясь на холод
открытого проёма за спиной -
пытаюсь разминуться с темнотой...

...Когда же мрак глухих задворок
удастся ухватить за ворот
и до отвала накормить золой?

Холодной. Тою, что считалась мной,
а ныне - только скрипом на зубах,
жующих жизнь в мельчайший прах.

Войною смыслов, третьей мировой,
с изъятой из календаря весной,
на меченных зелёнкой лбах
татуирован вечный страх -
моею пропитаться тишиной.

Ору во тьму: так кто из нас больной?!
Бодаю мрак разбитой головой -
пугаю пустоту самим собой...
Иду с войны. Надеюсь, что - домой.

 

Жизнь
И не с кем будет жить тебе
Тогда уйду и я умру.
И будешь жить теперь сама
Ты без меня, ты без меня.

Тогда ты будешь только с ним
И что тогда? И что тогда?
Тогда ты будешь целовать его
Меня ты не забудешь никогда…

Мне всё равно, мне всё равно
Так как я буду уже мёртв,
Всегда мне в жизни всё равно
Било и будет, даже после

И после смерти буду жить
И жить, творить и всех учить:
ак легче жить и не курить
И пить не надо, просто жить!

Зачем, зачем тебе здесь жить?
Не легче просто умереть?
Тогда проблем вообще не будет
И всё, и всё, пожалуй всё!

На этом мой рассказ закончен
Пол второго, надо спать!
И вам того же я желаю
Ну всё пока, ушел и я!
Åϟ

 

Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.

І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.

Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість — це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.
Ліна Костенко.

 

Лев Борщер

Сбивались люди в стаи, будто птицы,
ища тепла... замерзшею душой
к душе чужой пытались прислониться,
но в стае человеческой большой
единства нет... и лютовала стужа,
сновал холодный ветер между тел...
один другому в стае не был нужен...
никто теплом делиться не хотел...
и каждый замерзал поодиночке
в толпе большой... и думал, чуть дыша,
что только в нём испуганным комочком
застыла одинокая душа...

 

Ігор Павлюк

Бачу маску зі сліз на обличчі коханої долі.
Чи цілунок, чи куля чекають мене на межі?..
Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі,
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

На вершинах людських дуже тісно і холодно душам,
Що голодні на славу й не вірять в тяжіння земне.
Та законів природи й вони ні на ген не порушать,
Як вольфрамову нитку, запікши оголений нерв.

Хтось піде по воді.
Хтось війну розпочне за нізащо.
Хтось на гроші впаде,
Ображаючи лиса й вербу.
Але з віком усі повертають
До прощі від пращі.
Світ змінили місцями,
Але не змінили Судьбу.

Корінь Сонця – проміння –
Углиб, до чортів проростає.
Не потрібна й надсадна
По дзеркалі правда тече.
Свого тіла душа
Після бою ніяк не приймає.
Після бою, в якому
Забуто про честь.

Тому й маска зі сліз на обличчі коханої долі.
І цілунок, і куля чекають мене на межі.

Ті самотні вовки, що достойні Великої Волі, –
Табунами ідуть у брехливі її сторожі.

---------- Додано в 22:14 ---------- Попередній допис був написаний в 22:07 ----------

Вертатись пізно.
Вже гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

Сніги заснули
Під гру на лютні.
Уже минуле
Стає майбутнім.

Душевне серце
Зробилось дзвоном.
Є сто інерцій.
Одна корона,
Одне кохання,
Одне безгрішшя.
І мить остання
За міт миліша.
За мед світліша,
За біль чесніша –
Найбільша тиша,
Остання тиша.

Там вітер вічний,
А зірка смертна.
Сорочка свічки
Об світ подерта.

Вертатись пізно,
Бо гра – як битва…
На зміну пісні
Прийшла молитва.

 

Шотландский Виски

Город разбитых зеркал...

Этот город, что режет своими картинами память…
Где нет стрелок часов, повернуть бы которые вспять…
И пустые глазницы домов отчуждением ранят…
Этот город дождей, от которых мне не убежать…

Да и что убегать, от себя, от других и отсюда…
Я оставил тут все, навсегда, не смотря ни на что…
Я оставил себя, в ожидании вечного чуда…
Но оно опоздало, хоть конечно и произошло…

В этом городе сны, так похожи на улицы жизни…
Где в страницах асфальта навеки следы каблуков…
Те, которыми шли от меня мои грустные мысли…
Но всегда возвращались тяжелой цепочкой стихов…

В этом городе лица людей как-то смотрят иначе…
Будто знают все то, что нельзя и боятся сказать…
Тротуары и улицы прошлого тенью незрячей…
Почтальонам из памяти снова пытаются лгать…

Я люблю этот город, так сильно, как и ненавижу…
Свои тридцать монет серебром он спокойно забрал…
Буду жить в нем и дальше, я это конечно предвижу…
В этом городе снов и разбитых наотмашь зеркал…

---------- Додано в 07:11 ---------- Попередній допис був написаний в 07:11 ----------

Разбросал рассвет тени пряные…
Да туман накрыл белым облаком…
Навалилась тоска упрямая…
Волочет меня, к себе волоком…

И глаза мои запорошены…
То ли грязь песком, то ли мыслями…
Дальше жить то как? По хорошему?
Что же ребра так сердце стиснули…

Оглянусь назад, за решетками…
Что осталось там,без прощения…
Где казнили словами-плетками…
Оставляя тавро сожжения…

Уходи тоска! Я тебе никто!
Все мы молимся, да по-разному…
Не казненная - значит не за что…
Не прощенная …видно некому…

 

Лана Перлулайнен
***
Погода, як газетна шпальта.
В під'їздах струшується ніч.
І проростають крізь асфальти
бліді підсніжники облич.

Весна по-львівські.В підворіттях
озимина тисячоліть.
В ковчегах малогабаритних
життя за чаркою сидить.

І все минає в стилі presto-
за снігом ніг, за фордом форд.
А ти стоїш на перехресті,
як допотопний світлофор.

 

Ліна Костенко

Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....


---------- Додано в 09:09 ---------- Попередній допис був написаний в 08:08 ----------

Михайло Драй-Хмара

І знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь,
і туги напиваюсь досхочу.

Напившись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.

— Вернітеся, благаю, хоч у гості!
— Не вернемось! — гукнули з даліні.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,

і клаптик неба, розп’ятий на ґратах,
і нездріманне око у «вовчку»...
Ні, ні, на вороних уже не ґрати:
я — в кам’янім, у кам’янім мішку.

 

Сошлись чертовки на перекрёстке,
На перекрёстке трёх дорог
Сошлись к полночи, и месяц жёсткий
Висел вверху, кривя свой рог.

Ну, как добыча? Сюда, сестрицы!
Мешки тугие, - вот прорвёт!
С единой бровью и с ликом птицы, -
Выходит старшая вперёд.

И запищала, заговорила,
Разинув клюв и супя бровь:
«Да что ж, не плохо! Ведь я стащила
У двух любовников - любовь.

Сидят, целуясь.. А я, украдкой,
Как подкачусь, да сразу - хвать!
Небось, друг друга теперь не сладко
Им обнимать да целовать!

А вы, сестрица?» - «Я знаю меру,
Мне лишь была б полна сума.
Я у пророка украла веру, -
И он тотчас сошёл с ума.

Он этой верой махал, как флагом,
Кричал, кричал... Постой же, друг!
К нему подкралась я тихим шагом -
Да флаг и вышибла из рук!»

Хохочет третья: «Вот это средство!
И мой денёчек не был плох:
Я у ребёнка украла детство,
Он сразу сник. Потом издох».

Смеясь, к четвёртой пристали: ну же,
А ты явилась с чем, скажи?
Мешки тугие, всех наших туже...
Скорей верёвку развяжи!

Чертовка мнётся, чертовке стыдно...
Сама худая, без лица.
«Хоть я безлика, а всё ж обидно:
Я обокрала - мудреца.

Жирна добыча, да в жире ль дело!
Я с мудрецом сошлась на грех.
Едва я мудрость стащить успела, -
Он тотчас стал счастливей всех!

Смеётся, пляшет... Ну, словом, худо.
Назад давала - не берёт.
«Спасибо, ладно! И вон отсюда!»
Пришлось уйти... Ещё убьёт!

Конца не вижу я испытанью!
Мешок тяжёл, битком набит!
Куда деваться мне с этой дрянью?
Хотела выпустить - сидит».

Чертовки взвыли: наворожила!
Не людям быть счастливей нас!
Вот угодила, хоть и без рыла!
Тащи назад! Тащи сейчас!

«Несите сами! Я понесла бы,
Да если люди не берут!»
И разодрались четыре бабы:
Сестру безликую дерут.

Смеялся месяц... И от соблазна
Сокрыл за тучи острый рог.
Дрались... А мудрость лежала праздно
На перекрёстке трёх дорог.

З. Гиппиус

---------- Додано в 13:41 ---------- Попередній допис був написаний в 12:20 ----------

Суда поспешно не чини:
Непрочен суд земной!
И голубиной — не черни
Галчонка — белизной.

А впрочем — что ж, коли не лень!
Но всех перелюбя,
Быть может, я в тот черный день
Очнусь — белей тебя!

М. Цветаева

 

Шотландский Виски

Просто очень хочется...

Выстилать нежностью следы любимой на песке...
В памяти....
Собирать по ночам звезды и украшать ими к завтраку....
Скатерти....
Смахивать цветочную пыльцу для пирожных...
Сладких....
Облака в охапке носить домой для простыней....
Гладких...
Дыханием согревать ее перчатки осенью....
Вместе...
Душ закрывать плотнее, чтобы не разбудить рано...
Песней...
По вечерам просить солнце заходить медленней....
Радуясь...
Встретить с работы в костюме мишки плюшевого ....
Балуясь....
Переставить кровать так чтобы свет падал на ее глаза....
Красивые...
Зайцев солнечных нагнать полную комнату для радости...
Пугливые...
Чай заваривать ей, добавляя туда строчки стихов...
Нежных...
Обворовать все холодильники и налепить летом ей баб....
Снежных...
Смеяться с ней так чтобы завидовали смеху даже дети...
Громко...
Бабочек самых красивых выпускать, когда она просыпается...
Робко...
Сравнивать слезинки ее с росой утренней...
Красивой....

...просто очень хочется сделать ее жизнь ...
Счастливой...

 

Особисте

Якби я міг словами те сказати,
Про що душа так плаче і болить-
То стало б легше засинати,
А може б стало легше жить.

 

Василь Стус

Як нам порозумітись — душа в душу
і серце в серце? Тишею? Без слів?
Як нам порозумніти — без жалів,
без нарікань, без сліз?
Невже я мушу
сторч головою западати в прірву
у карооку? Западати так,
щоб знітитись і зникнути. Розтанути,
ввійти в єдиний звук, єдину віру,
в просторі очі, ніби в тятиву
ввійти стрімкою пружною стрілою.
І відчувати дикою бровою,
що тільки мить — і дивом задивлюсь,і задимію димом.
І вогнем прорвуся. Ти ж, моя гірка покаро,
підійдеш, візьмеш головешку з жару,
і жально усміхнувшись, не збагнеш,
і що, й до чого.

 

Щемящие сумерки позднего лета
и дом по-осеннему пахнет мимозой...
а память хоронит, не выдав секрета,
неведомый отзвук, уже безголосый...

Вдоль белых оград, как закатные пятна,
последние розы тускнеют лилово,
и слышится плач - далеко и невнятно
...забытые тени зовут из былого...

И чье-то мерещится нам приближенье,
а сердце сжимается вдруг поневоле,
и в зеркале смотрит на нас отраженье
глазами чужими и полными боли...

*Хуан Рамон Хименес

 

Счастіє.

То що для щастя потрібно?
- Добра кава, можливо, з вершками,
Вінегрет, нарізаний дрібно,
але тільки Її руками.

Що потрібно для щастя іще?
Чути сміх на шляху до роботи -
Щоб веселий хтось йшов під дощем,
І нехай то - "робоча субота"...

Коли щастя з"являється вмить?
Коли бачиш, як діти ростуть.
Чи помітив, що кішка не спить
І планує тебе обмануть.

Де ж те щастя щоденне знайти?
Треба вдома його відшукати.
Маєш їхать кудись, чи піти -
Крім речей, не забудь його взяти.

А якщо того щастя нема,
Хоч його кожен день ти чекаєш!?
Значить це, що у тебе - зима...
Та весна без зими - не буває!

(С) DIDIO