Поезія та проза

Андрей Белянин

Я все переживу... И эту ночь,
И этот день, что будет вслед за ночью.
Не оставляя места междустрочью.
Вернусь таким же, как и был, точь-в-точь.
Ты не заметишь измененья глаз,
Неловкую медлительность движений,
Поставив это, как и в прошлый раз,
На счет моих обид и поражений.
Я вспомню год, и месяц, и число,
Сгоню со лба ненужную усталость...
И если все решу начать сначала -
Скорей себе, а не тебе назло.
В бессмысленности прошлых убеждений
Я отыщу далекий небосклон,
Пойду к нему, и станет только он
Заглавною строкой стихотворений.
Я не стремлюсь забыть твои черты.
Нелепо, глупо и ни капли толку.
Конечно, можно применить двустволку,
Но лишь затем, чтоб улыбнулась ты.
Все станется. Привыкнув к укоризне,
Весь в поисках вселенных и систем...
Я все переживу. И нет проблем.
Как нет того, что называлось жизнью...

 

Григорій (Грицько) Чубай

Тополиносте вогню мого одчаєна,
З подихом стрімким, із диво-іскрами.
Ти - печаль моя недопечалена,
В небеса верховіттям навістрена.

Ти - пекуча дума нерозраєна,
Ти - чекання спалаху наморене.
Сум ти мій, під зорями розмаєний,
Радість ти, розмаєна під зорями.

Ти із мене вирвався та й поночі,
І не знаю, що робить мені, палаючи.
Чи плекать тебе, чи звати помочі -
Вже й гасить насходилось бажаючих.

Але час подихує вітриськами
І вогонь мій прагне до високості.
Чуєш, вогне, небом пахне близько так
І зірок терпкою одинокістю.

...Стрімко-лунко в безвість затуманену
Вийся, моя думо нерозраєна.
Гомони, високістю заманена,
Радосте, під зорями розмаєна.

І печальсь, печаль недопечалена,
В небеса верховіттю навістрена...
...Тополиносте вогню мого одчаєна,
Будь вогнем не з виду, а воістину!

***

Скрипучі двері пам'яті причинено
і згадкам всім підрубано крило.
Біління снігу — п'яне і причинне
тіла тверезих вулиць пройняло.

І над ажурні вишукані русла,
де вже давно не бігає вода,
скорботна пам'ять пам'яті зависла,
згубивши слід останнього гнізда.

...А те гніздо — то біле, то червоне
свою барвисту сутність обмина,
у ньому пам'ять білої ворони
і сніг, і наші білі імена.

---------- Додано в 22:25 ---------- Попередній допис був написаний в 21:39 ----------

Микола Шошанні

САМОТА

Донечці
Прекрасна доню, в твої рученьки малі
Вкладаю з трепетом і вірою слова прості:
Все, що є зримим і незримим на землі,
Все - боротьба із величчю Самотності.

Знай: світ цей - мертвий, а безмежність хвилювань,
Все - для Самотності, яка від вічних ран німих
З'їдає душі і народжує слова...
Лише слова одні ЖИВИМИ є і справжніми...

Пройдуть роки і зрозумієш все і ти:
Добро і Зло завжди КОМУСЬ від переповнення,
Життя і Смерть також бояться Самоти -
Щоб не втопитись у нестримній повені.

Для всіх одна вона і кожному своя,
Прадавня, в ній лише туман: Що? Звідки? Як? Чому?
Сказати, хто є Самота, боюсь і я,
Бо бачив лик Її, страшний не по-дитячому...

Заглянь в шпаринку таємниці Самоти,
Слів Самоти не ухилитись - це для дум причал,
Знайди там шлях свій, той, яким потрібно йти,
Щоб в щиру усмішку перетекла печаль.

А будеш діток научати там і тут,
Обов'язково розкажи про Самоту...

 

Оме, да Ромке:

На тротуаре сердце лежало,
на тротуаре, солнцем согретом.
Оно чуть дышало, оно чуть дрожало,
мягкое, грустное сердце поэта.

А. Дольский, памяти А. Чака[COLOR="Silve

 

Дарья Яшенко

Город опутан сетью дождя
После летнего душного зноя,
Этот город, в котором есть я для тебя,
В котором ты рядом со мною.
Где мы по проспектам и площадям
Вместе - две вольных птицы,
Мы слишком долго учились терять -
Пора находить учиться.
Я расскажу тебе, как по ночам
Я сочиняю песни,
А ты научишь, как не скучать,
Как просто - быть просто вместе.
Как не бояться глаза закрыть
И вместе пройти по краю...
Здесь и сейчас просто быть, быть, быть,
Надеясь, любя, мечтая...
Город опутан сетью дождя,
Мы пойманы в эти сети,
И в этом городе ты и я,
Счастливые, словно дети,
Ведь по дороге сквозь тьму и свет,
Сквозь холод ночей ненастных
Я шел в этот город так много лет,
Я здесь, и мы вместе. Здравствуй....

 

Стус

Ти мене не жури.
Не треба.
Я не знаю, чи зміг би
Пожурити колись тебе...
А тепер угорі
Стільки скорбного неба,
У провалля котрого
Лиш дуб почорнілий пограбілі руки простер.
Тільки ж холодно. Холодно.
Тільки ж рук йому не зогріти,
Хоч би він дотягнувся
До найдальшої аж зорі...
Ти мене не жури.
Заблукав я у ночі. Забувся...
Нахоплюся — і тихну,
А стану —
І горлом відчую: не можна
Ніч зволожену
На юначих плечах до світання удвох донести.
Ти мене не жури,
Не кажи, що розлукою
Пахне листя і вітер,
Пахне стежка і ліс...
Хочеш — радістю буду,
Хочеш — буду твоєю мукою.
Лиш не треба, благаю,
Тепер —
Ані слів, ані сліз.
Лиш тепер — я не знаю,
Що зі мною, з тобою — не знаю.
Хто печальний ночами
Пише тушшю скорботу мою.
Місяць дуб розколов
І пильнує за нами,
Бо згубити стежину
Я з тобою боюсь.
Тихо. Тепло. І темно.
Увіходиш ти, щемна,
В груди, в очі, у серце,
Як осінній терпкий настій.
Ну, не сердься! Не сердься!
Недаремно,
О, недаремно,
Розпросторивши крила, вересень
Нас уже наздогнав.
Настиг.

 

Василь Терещук

СТАРІСТЬ

Попереду тебе старість
Налягає на ціпок,
Спотикається на власних зморшках,
Ковтає валідол,
Припадає беззубим ротом
До кисневої маски.

Зупиняєшся, щоб розглянутися
За жінками.
Вони сьогодні особливо чарівні.
Коханки сонця.
Наложниці літа.


Євнухи із повними гаманцями
Вдають із себе
Їхніх чоловіків.

У тебе є план.
Потрібні революція.
Терор кохання.
Розстріли за ув’язнення краси.
За це не шкода померти...

Але старість вже смикає
Тебе за рукав,
Щоб передати ціпка.
«Бери, - каже. – Бери, він - твій…»

***

СПОВІДНИК

Зацьковані думками, боязкі,
Розсудливі, нещасні і щасливі,
Неначе мед, солодкі і в’язкі,
Завбачливі і богобоязливі,
Багаті, як патриції, нудні,
З погордою у душах і в скорботі,
Ті, хто рахує вже останні дні,
Жирує, й ті, без рісочки у роті...
Вони шепочуть:
“Господи, єси,
Вовіки сущий...”
І цілують ризи,
Тобі, що чуєш їхні голоси
Крізь блиск свічок і крізь ладанну сизість.

“... лукавив, отче...
“... крав і навіть вбив...”
“... прелюбодіяв...”
“... до грошей охочий...”
Ти хрестиш їм наморщені лоби
І наче вікна, протираєш очі.
Зовеш їх до молитви й каяття
(Ще в храму віри не зотліли крокви!)
А на іконі – Матір і Дитя
За тридцять років до хреста й Голгофи.

***

Спинити серце, як годинник
І в тишині свого єства
Збагнути: що в тобі, людині,
Від звіра і від божества?
Твоя душа, як тінь кентавра,
Злетить і кане в непроглядь,
З чолом, де випечені тавра
Старезних присудів, проклять.

Як ми сотворені недбало!
Чи, може, наша в тім вина?
Чи в Бога глини бракувало
І він ліпив нас із багна?

 

Стус

Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг — обрізано жалі,
обтято — голосіння.

***

І ось воно: відбитком на воді
враз попливло сумне твоє обличчя,
котре із глибини хтось довго кличе.
І — розгойдались пасмуги руді.
...стань і вернись до пам’яті: тоді
відкрилося зелене узграниччя,
жадана стрілась доля — вічі в вічі —
і розгойдались пасмуги руді.
Перестороги радості ласкаві
і посірілі начування лих
вже за вузду тримали вороних
на синім березі твоєї слави.
А річка пропливала на очах,
і кожна хвиля вабила до себе.
Тепер — усе спливло. Тепер — не треба,
бо з того берега простер долоню жах.
Тепер себе — пізнаєш по біді?
По сивій голові — тепер пізнаєш?
Не в себе. Ти від себе — повертаєш.
Тремтять під вітром пасмуги руді.

 

Ирина Савельева

Боль

Дом, где боль не какой-то незримый фантом,
Разъедающий бренную плоть.
Прибинтована к ранам кровавым бинтом,
Она жизнью своею живёт.

На спасенье надежда как фантик тонка,
Здесь хирург для больных - Царь и Бог!
И к карману сестры тянет деньги рука -
За "большую заботу" оброк!

Городская больница каких по стране
Сотни тысяч невзрачных домов.
И своею работой доволен вполне,
Главный врач - сыт, одет и здоров!

Ничего, что стоит за плечами врачей
Много ими загубленных душ.
Избежать невозможно нелепых смертей,
Если врач в своём деле не дюж!

Мал бюджет, а цинизм непомерно высок,
Кто он рвач или всё-таки врач?
Ведь в отборе естественном мир наш жесток,
Человек сам творец неудач!

За спасение надо врачам заплатить!
Денег нет? Путь лежит на погост.
Истончилась совсем пульса слабого нить,
За спиной встала Смерть в полный рост.

Врач с сестрой предаются утехам земным,
Плюс в дежурстве ночном всё же есть...
На последний обход к безнадёжным больным
Неспеша отправляется Смерть.

Ночь спустилась на боли людской цитадель,
Всхлипы, стоны, неистовый храп.
Доктор - Смерть у окна видит явственно цель,
Этот милый старик очень слаб...

Но ещё проживёт в забытьи целый день
Час его не пробИл - маета...
Доктор - Смерть меж кроватей скользит словно тень
Я пришла, открывай воротА!

Запах гнойный болезнью истерзанных тел,
Всех болящих настигла беда.
Вдруг мужчина, который так сильно храпел,
Задохнувшись затих навсегда...

Ведь кому суждено не дожить до утра,
Тот не встретит больничный рассвет.
И была б увлекательной эта игра,
Только жаль - победивших в ней нет!

Рахитичный восход будет в окна смотреть,
Как страдает наш русский народ!
Притаилась в углу до поры Доктор - Смерть -
Пациентов невыживших ждёт ...

 

Микола Романець

Ти приходи у мої сни
Хоч радістю,хоч тугою;
Хоч веснами відквітлими,
Відспіваною піснею,
Хоч долею байдужою
Ти приходи у мої сни.

Ти приходи у мої сни
Хоч тернами колючими;
Хоч пізними лелеками,
Чи щастям понівеченим,-
Невичерпними муками
Ти приходи у мої сни.

Ти приходи у мої сни
Хоча б холодним вереснем;
Хоч тихою молитвою,-
Усмішкою нескритою
Щеми,боли у серденьку,
Лиш приходи...

 

Ирина Голованова

Искать тепла...

На тонких ветках изморозь с утра,
Осенний день прощания короче,
Тепло уходит, холоднее ночи...
Твоих шагов не слышать лишь вчера
Так было просто. Призрачен покой.
Забытый зонтик у закрытой двери -
Всего лишь повод вспомнить о потере.
Зима все ближе, ледяной рукой
Виски покроет снегом и никто
Искать не станет повод встречи лишний,
Тепла в ушедшем лете...Только слышно
Слепая память мнет в руках листок
И видно - пса разорванным пальто
Под фонарем пригрел замерзший нищий...

--------------------------------------------

Тепло уходит//Твоих шагов не слышать//Так было просто
Забытый зонтик//Всего лишь повод вспомнить//Зима все ближе
Виски покроет снегом//Искать не станет//
Тепла в ушедшем лете//Слепая память

 

марина сидоренко
в долонях мокрих від сльози


В долонях мокрих від сльози,
Тримаю я печаль і смуток.
І в кожній крапельці моїй,
Гуляє вихор пустоти,
Здіймає в верх все і жбурляє.

Жила по принципу щоки.
Як ліву ляпнуть,
Праву мовчки підставляю.
А тяжким мулом на душі,
Вляглося горе і дрімає.
Якби ж то так то й хай дрімає,
А то ж той вихор пустоти,
Пройдеться знову буревієм.
Збентеже душу сколихне,
Навіє спогади сумні.
Зачепить струни на очах,
І я в тихесенько страждаю.

 

Леонід Терехович

Леонід Терехович

Догорає знесилено ватра,
опадає розбурханий жар...
Моя доля... Чогось же ти варта?
Чи минеш, викликаючи жаль?
Попід світлими мріями, попід
чистим небом, де сяють зірки,
розсипаючи спалений попіл,
відійшли темним димом роки.
І пустив я по вітру надію,—
все здавалося: потім здійсню...
А тепер мимоволі радію,
що присів до чужого вогню.
Тільки сосни стоять, ніби варта,
тільки темрява збуджує жах...
І життя догорає, як ватра,
опадає знесилено жар...

***
В цю поруху, від розпачу чорну,
як біда затоптала поріг,
присягнуся хоч богу, хоч чорту, —
лиш би вижити він допоміг.
Та проходить життя поза боком,
тільки вгадую по голосах:
«Чорт з тобою, живи собі з богом, —
проживеш, як захочеш, і сам...»

* * *
Іду на побачення з Богом,
хоч і не хочу, іду...
Зневірою, розпачем, болем
свою заповняю біду.
Минуле услід пособачить,
майбутнє привітно стріча
й прощає мою необачність
у діях різких та речах.
Як мало по-моєму вийшло!..
І відчай повзе, як змія...
Чи то була воля всевишня,
чи лиш безталанність моя?..
Ніколи й нікому не вірив,
не був я в полоні «ідей»,
і звірів сприймав я за звірів,
і трохи цурався людей...
Тому і бреду одиноким
кудись в незнайомі світи...
Іду на побачення з Богом,
хоч і не хочу іти.

 

Василь Чудик

Подивись який дощ, подивись як стікає сльозами земля,
І від блискавок в вазі стають чорно-білими квіти.
Подивись на вікно, там де тче візерунки гроза.
Подивись який дощ - це вже мабуть закінчилось літо.

Подивись який дощ - і немає рятунку ніде.
І потоки брудні вже розмили дорогу додому.
І підступная осінь так холодно й хижо іде.
Подивись який дощ - не вернутись назад вже нікому.

Подивись який дощ - і невіриться більше у чудо,
І зникають поволі мов дим почуття.
Більш не буде печалей, і радощів більше не буде,
Бо ж дивись який дощ і у літо нема вороття.

 

Марта Тарнавська


ДО САМОТИ

Я вернуся… Не довго нам бути в розстанні.
Скоро в смутку шукатиму радощів знову,
без запросин прийду, коли промені ранні
поведуть мене в гори на тиху розмову.

Ти простиш, але я — непокірна і горда —
мов апостол Христа, відречусь тебе тричі.
Я нестиму тобі і зневагу й погорду,
поки вірність твоя знов мене не покличе.

Утікатиму з гір в гамірливі долини,
щоб щоразу вертатись в покорі до тебе.
Без докорів зустрінеш, мов блудного сина,
і простягнеш окраєць гостинного неба.

 

Ігор Павлюк

АСОЦІАЦІЇ

Ангел, який сміється, –
Це уже трохи біс.
Маски – колишні лиця.
Трави – маленький ліс.

Мудрість – це перша старість.
Ніжність – це юний ніж.
Кобза – бабця гітари.
«Так» – це вчорашнє «ні».

Сонце – поганська свічка.
Цукор – весела сіль.
Постріл – це тиша вічна.
Бог – то забутий біль...

***

А десь там, за горою, пасуться тумани і коні.
У галактиці серця від зірки до зірки – печаль.
У хатинці біленькій висять синьоокі ікони.
І когось проводжає на Той світ тоненька свіча.

Тут слова найдревніші говорять баби сивокосі,
Що серйозні, як хмари, і справжні, немов чорнозем.
Опадають, мов зорі, із неба тугі абрикоси,
На стежину, якою ми всі до початку ідем.

Хтось іде через біль, ну а хтось через радість – до Бога.
І важка порожнеча без віри, а з вірою – даль…
Золотіють ліси… і росте безпричинна тривога,
Й журавлина сльоза опада на гартовану сталь.

***

Вечоріє цей день.
Вечоріють роки і століття.
Білокрилі пташки позбирались у зграї, сидять
На сухому й важкому, високім ялиновім вітті,
Із якого за море із ранку вони полетять.

В ті краї, в ті краї – що, мов сон золотої рибини,
Де печальна весна, але осінь – немов у раю.
У них буде усе, крім важкої, мов дзвін, батьківщини,
За яку лиш поети і воїни залпами п’ють.

Дощ у келихи йде.
Поржавілими цвяхами – трави…
П’яні птахи летять і зникають у чорній дірі.
Полинові поля молодої старої держави.
Сива Київська Русь… і перуни пливуть у Дніпрі.

Кобзарі молоді йдуть по тіні струни до безмежжя,
Чи хоча би від болю – на відстань польоту стріли.

А навколо ліси і тумани, як душі ведмежі.

І на білій корі хтось червоним черкнув:
«Ми були…»

 

Ліна Костенко «Берестечко»

..................................................................................

ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.

Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.

Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.

То я й кажу йому: — Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе — Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?

Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: — Та забери свою залізну штрикавку!

Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!

Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти — ярчук.
Собака з вовчими зубами!

А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…
.......................................................................

 

Юрій Сегеда

Життя. Узяти й розірвати.
Шматками розкидати псам.
Уже не може бути свята.
Сьогодні мушу бути сам.

Я щільно зачиняю двері,
Щоб не відкритися комусь.
І в час Таємної Вечері
Я – чотирнадцятий – молюсь.

Сиджу, не запаливши свічі,
Бо я сьогодні не живу.
Прийде і поцілує двічі,
І витопчуть в саду траву.

Ви ще не знаєте обличчя,
І, може видатись комусь, –
Коли когут закукуріче,
Я – чотирнадцятий – зречусь.

***

І що ти робиш у моїх дощах?
В моїх очах відбилися калюжі,
А вчора небо... Все змінилось дуже.
Ти вмієш грати погляди байдужі?
Чужою бути вмієш на очах?

Тобі вдається, ти актриса гарна.
Та граєш марно – твій один глядач
Не дивиться, не кривиться – хоч плач.
Хай плаче небо, хоч йому пробач.

Та йди собі, бо змокнеш. Будь щаслива.
Колись тут римувалась тепла злива,
А буде холод... Пий гаряче пиво,
Їж на ніч мед, вдягнись, не застудись...
Ми це ще обговоримо колись.

***

Так якось порожньо на світі.
І нас так мало – ти і я.
Та ще хіба оця верба –
Така близька – стоїть похила.

Під нею, певно, є могила
З давно забутими людьми.
Інакше чом би так тужила?
Довкола тиша. Тільки ми.

Ще – сіра пташка серед плеса.
Чи, може, біла? Знає ніч...
На воду пташка тихо сіла.
Не може спати. Наче ми.

То скрикне дзвінко уві сні,
То б’ється по воді крильми.
Напевно, їй на серці тяжко.
Нам не збагнути – ми удвох.

Не знаємо, де друга пташка.
Десь, може, – куля, може, – сіті...
І якось порожньо на світі.
І хтось зітхає. Може, Бог?

 

Юрій Сегеда

Ми вдаємо, що все забулося,
Ми живемо на різних вулицях,
Не навіки шляхи перетнулися,
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

Я же ти увійшла, розкажи мені?
Та ж були мої двері зачинені.
Більше я не кажу твого імені.
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

Як це сталось – не знаю, не відаю.
Не скажу, яким потягом їду я.
Нащо стала мені ти рідною?
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.


Не назвав я тебе коханою –
Нащо раною тобі стану я?
Ми, напевно, жили оманою.
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

 

Олег Король

Вам знов ностальгії? Ну що ж…
Серед прілого лісу
Тіні охлялих думок сновигають у тиші…
Думати тісно… Сміятися, згадувать тісно…
Вітер колиску душі над проваллям колише…
Тихо й сонливо…

У світі віршована повінь.
П`яна мораль гріє губи у чашечці кави.
Двоє закоханих слухають вицвілу сповідь
Хворого місяця з ніжно-блідими руками.
Тихо й сонливо…

Бредуть мовчазні покоління
В пошуках істини, хліба й господньої кари..
Скривджений час зупинився зібрати каміння,
А замість дзвонів лиш дзенькіт порожньої тари.
Тихо й сонливо…

Шматує останні новини
Осатаніле від тиші й сонливості кодло.
Я тут сторонній. Я вішаю очі на спину.
Вечір. Розпуття. Слова...
І клубок біля горла…