Поезія та проза

* * *

Не заспокоїтись тобі. За сизим небом
горить ніким не бачена зоря.
І дощ гуляє пальцями по степу,
по зморшклій шкірі дідугана-дня, —
калатає по клавішам коріння,
лягає мікроплесом комусь в слід
і тягнеться крізь грунт туди, де вільно
процідиться крізь прошарки порід.
Зовсім як ми. Крізь глину невідомих,
ніким не передбачених подій.
Навчись з нічого карбувати слово,
ліпить із згадок полотно надій,
і кутатись у нього, коли важко.
Хай дощ розгладить зболене лице.
Не заспокоїтись тобі. Колишню ласку
розписано нездалим олівцем.

 

БЕССИЛЬЕ

Смотрю на море жадными очами,
К земле прикованный, на берегу...
Стою над пропастью - над небесами,-
И улететь к лазури не могу.

Не ведаю, восстать иль покориться,
Нет смелости ни умереть, ни жить...
Мне близок Бог - но не могу молиться,
Хочу любви - и не могу любить.

Я к солнцу, к солнцу руки простираю
И вижу полог бледных облаков...
Мне кажется, что истину я знаю -
И только для нее не знаю слов.

1894

Зинаида Гиппиус

---------- Додано в 08:55 ---------- Попередній допис був написаний в 08:06 ----------

Милая, верная, от века Суженая,
Чистый цветок миндаля,
Божьим дыханьем к любви разбуженная,
Радость моя — Земля!

Рощи лимонные — и березовые,
Месяца тихий круг.
Зори Сицилии, зори розовые, —
Пенье таежных вьюг.

Даль неохватная и неистовая,
Серых болот туман —
Корсика призрачная, аметистовая
Вечером, с берега Канн.

Ласка нежданная, утоляющая
Неутолимую боль,
Шелест, дыханье, память страдающая,
Слез непролитых соль, —

Всю я тебя люблю, Единственная,
Вся ты моя, моя!
Вместе воскреснем, за гранью таинственною,
Вместе, — и ты, и я!

Гиппиус. Таких сейчас нет...

 

Софія Кримовська

Засмальцює вечір білий день,
згасне небо у захмар'ї чорнім.
Ніч самотня степом побреде,
в пазусі ховаючи "учора"

і зірки у жмені, і лице
від "сьогодні" і, можливо, "завтра".
Ніч піде до тебе, та про це
вголос говорити ще не варто.

Просто свічі довго не гаси
і замки не зачиняй у сінях.
І не розплітай її коси,
бо заплаче пугачем осіннім.

І не випускай руки із рук,
бо злетить угору жовтий бісер,
у гіллі сахнеться чорний крук,
скло вікна у хрестовинні трісне.

Обійми міцніше, прихисти,
заховай од вітру, мряки, мору...
І на ранок не бентежся ти,
якщо сном згадається учора...

День розвіє згадку, рознесе,
і солодку заховає втому...
Ніч прийде іще, але про це
не кажи ніколи і нікому...

***

Недочитана книга зір.
На сімнадцятій штамп казенний.
Ти мені ще часу відмір
зрозуміти фінальну сцену.
Палітурка на сотню літ,
жовті кутики, яті, єри...
А для мене уперше світ
просто так одчиняє двері.
А мені б ще казок і слів
і зорю би іще в зіниці...
Тільки ранок давно поспів
у гіллі... і сполохав птицю...

 

Александр Ланге

В перекрестье… Распятый… В прицеле…
На мгновенье… Короче, чем строчка…
Не любя, и предать не сумели,
Говоря языком многоточий.
Полувзгляд, полувдох, полувыдох,
Полужизнь, получувства, всё – полу…
Мы лелеем былые обиды,
Мы, при встрече, глаза – только долу…
Затереть. Неудобное. Больно.
Так охота – красиво и ярко…
Серый свет. Лай собак. «Рота, вольно!»
На конверт не наклеены марки…
Не отправим… Не выпустим… Гордо…
Ни письма, ни звонка, ни намёка…
Мы с тобою друг в друга упёрты,
Мы не сдвинемся с места, вот только…
Только снег…
Только холодно очень…
Только смех, пусть не твой,
Только рядом…

Рябь в глазах от сплошных многоточий…
Мы ещё раз не встретились взглядом…

---------- Додано в 19:31 ---------- Попередній допис був написаний в 19:02 ----------

Наброски моей жизни

Иногда кажется, что Судьба с нами просто играет в игры.
Глупые непонятные игры.
Каждый день она бросает кости на поверхность нашей жизни и загадочным голосом восклицает: «Жребий брошен!».
Клеромантке-Судьбе все равно, какое значение на кубиках выпадет именно тебе, ей просто нравится игра.
Больше всего ее веселит, когда то, чего ты так ждешь, не совпадает с ее жребием. Потому что, будь иначе – и ей просто станет скучно.
А еще Судьба любит играть чувствами.
Нашими чувствами.
Ведь ей самой это не дано.
А мы потом мучаемся вопросом – почему в любви всегда все так сложно!?
Судьба ловит момент, когда твое сердце открыто, сталкивает тебя с кем-то и тут же ставит перед выбором – хочешь, пройди мимо, а хочешь... и нашептывает: «Это твоя мечта... Это твоя Судьба...»
И ведь ведемся каждый раз, верим.
Она даже милостиво дает нам шанс испробовать кусочек Счастья.
Совсем чуть-чуть, чтобы вкус не забывали.
А потом с хитрой ухмылкой бросает кости заново, и в той идеальной сказке, которую вы уже успели построить, просматривается совсем другой сюжет.
И ты кричишь ей: «Так нельзя! Это несправедливо, зачем ты так, Судьба!»
Но ей уже неинтересно.
Она подкидывает кости и бросает их на поверхность других жизней.
А ты остаешься у окна.
Смотреть на дождь и жечь свечу.
Вдруг кто-то увидит и придет, вопреки приговору, который Она тебе подписала.

Ледиосень

 

Кто видел Утреннюю, Белую
Средь расцветающих небес, —
Тот не забудет тайну смелую,
Обетование чудес.

Душа, душа, не бойся холода!
То холод утра, — близость дня.
Но утро живо, утро молодо,
И в нем — дыхание огня.

Душа моя, душа свободная!
Ты чище пролитой воды,
Ты — твердь зеленая, восходная,
Для светлой Утренней Звезды.

Перед ночью всегда вам откровения Зинаиды Гиппиус...

 

Ганна Костів-Гуска

Спокутуєм гріхи свої й чужі.
Але чому це безневинні діти
Стоять із нами по цей бік межі
І ми їх не спроможні захистити?
Це Божа кара чи людська рука
Нависла над тобою безборонно?
Тече людської пам'ята ріка –
Місцями – світла, а місцями – чорна…

***
…І прийде судний час, і судний день
Захопить так зненацька і раптово,
Що вже й не вимовиш останнє слово,
Воно з тобою в безвість відійде.
А там, для кого мовити його?
Пітьма і морок, непроглядні хащі.
По той бік грішники – усі пропащі,
Чи їх очистить праведний огонь?
…Стою з останнім словом на устах.
Воно в мені тріпоче, наче птах…
–Люблю, – лиш видихну, бо губи вже чужі,
у судну мить, на тій уже межі…

***

Цей чорний біль ніколи не мине
В душі землі, в душі мого народу.
Він зачепив своїм крилом мене,
Мій сад, і небо, і пречисту воду.
Цей чорний біль страшніший від проклять –
І, наче смерть, квапливий, невблаганний.
Свята земелько, як тобі болять
Невидимі радіаційні рани…
Піврозпад болю. Де його закон?
Хто встановив на душу його мірку?
Піврозпад болю… Не жахливий сон,
Бо нам усім від нього в горлі гірко.

 

Павло Гірник

Маленьке мiсто. Вулиця сумна.
I дякуй Богу, що не довелося
На бiлий свiт iз бiлого вiкна
Отак собi дивитися, як досi.

Лузати час, дивитися кiно,
Якийсь там уряд лаяти в крамницi,
I знову задивлятись у вiкно —
Якi пiшли дiвки i молодицi.

Це, брате, нудно. Не твоя бiда,
Що десь без тебе страва охолоне.
Маленьке мiсто. Сiчень. Середа.
Вечiрнi дзвони.

 

Ліна Костенко

Боюся ночі,в ній немає дна.
Життя прожив - і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.

То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі -
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
Нема життя в такому животінні.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І сняться сни,гіркіші від ропи.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій - поле з черепами.
Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою...

Чекаю лиха,звідусіль,щомиті.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде...

з "Берестечка

 

Волчий вой да лай собак,
Крепко до боли сжатый кулак,
Птицей стучится в жилах кровь,
Вера да надежда, любовь.

Заголосуют тысячи рук,
И высок наш флаг.
Синее небо да солнца круг,
Все на месте, да что-то не так.

В небе над нами горит звезда,
Некому кроме нее нам помочь,
В темную, темную, темную
Ночь.

Ночь пришла, за ней гроза,
Грустный дождь, да ветер шутник.
Руки в карманы, вниз глаза
Да за зубы язык.

Ох, заедает меня тоска,
Верная подруга моя.
Пей да гуляй, пой да танцуй,
Я с тобой пока.

В небе над нами горит звезда,
Некому кроме нее нам помочь,
В темную, темную, темную ночь.

Цой.

 

Ганна КОСТІВ-ГУСКА

СТЕПАНОВІ БУДНОМУ

Вже летять журавлі,
Вже летять журавлі
За прозорі гаї,
В голубі виднокола.
С. Будний

Журавлі над моєю хатою,
Журавлі в чистім небі, мамо.
Як хотів журавлем би я бути,
Щоб до неба злетіти прямо.

Журавлі прилетіли, чуєте?
Чогось серцю так в грудях тісно.
Принесіть мені пролісків, мамо,
З них складу лебедину пісню.

Принесіть мені трохи сонця,
Сині неба і соку березового.
Та ще руки свої, матусе...
Це ж останній мій синій березень.

Знову снились жита у пояс.
Кажуть люди, що жито — жити.
Скільки віршів ще не дописано,
Скільки треба нових створити.

Не здійснилось. Сніги синіли.
Мовчки плакали журавлі.
І розквітли блакитні проліски,
Де ступав він колись по землі.

 

На ночь, форумчанам, не разучившимся читать и любить:

Моей души, в ее тревожности,
Не бойся, не жалей.
Две молнии, две невозможности,
Соприкоснулись в ней.

Ищу опасное и властное,
Слиянье всех дорог.
А все живое и прекрасное
Приходит в краткий срок.

А если правда здешней нежности
Не жалость, а любовь, —
Всесокрушающей мятежности
Моей не прекословь.

Тебя пугают миги вечные...
Уйди, закрой глаза.
В душе скрестились светы встречные,
В моей душе — гроза.

З.Н. Гиппиус

 

Роман Скиба

Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини —
Поковзнеться нога.
Срібний кіготь сорочку розірве.
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…

* * *

Ми будем жити довго, мов печаль.
А може трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер — в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що вигнулось ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви — прайдом,
бджоли — роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив — нас було би троє…

* * *

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

 

Ігор Павлюк

Самотина лірична.
Не хочу майже нічого.
Лежати й дивитися в небо зоряне чи лелече.
Вітер глибокий.
Хата крилата, їй-Богу.
Річка – як довгий осінній вечір.

Серце коханої – наче обличчя долі.
Яблука білі.
Небо – як хліб із сіллю.
І, як шрами на шаблі, що боролась за волю,
Пахне сушене зілля.

Дзвони убиті дитячих рук поцілунком.
Над лісом повітря синє, як очі.
Але душа по команді «Струнко!»
Уже нічого не хоче.

Крила від німба згоряють на білий попіл.
Так загоряються яблуні білим світом.

Уже немає для крові ні азії, ні європи,
Але літа є, літання, літо,
Море бездонно красиве,
Трава між могилами рідних…
Самотина лірична.
Худенькі стежки свічок.

Душа задивилась на тіло.
У небі – аж Бога видно,
Складеного зі світла
Падаючих
Зірок.

 

***
О, если ты считаешь сам, что кто-то
Все за себя решает наперед,
Что чья-то неусыпная забота
Тебя сквозь жизнь на поводке ведет,
И если ты в свою не веришь волю,
А веришь в предначертанность судьбы,
И принимаешь заданную долю,
Как в древности безмолвные рабы,
И если ты согласен с тем, что корень,
Того, что ты зовешь своей душой,
Лишь автомат и ты ему покорен,
И он диктует: "Это хорошо",
А это плохо", - то зажатый в клетку
Неведомой программы ты идешь
По жизни мифом, сном марионеткой.
Но если ты свободен и живешь
На самом деле, и твое желанье
Никто тебе продиктовать не мог, -
Земля твое, мой мальчик, достоянье,
И, более того, - Ты Бог!

СУБЪЕКТИВНЫЙ ИДЕАЛИЗМ

Мучаясь проклятыми вопросами,
Для себя решенными заранее,
Понапрасну скучные философы
Спорят о границах мироздания.

Логика, формально безупречная,
Силлогизм, плод рассудка голого, -
Ясно, что вселенная конечная,
Раз она легко влезает в голову.

Были звезды, а к утру померкли,
Спрашиваешь - некому ответить.
Как давно сказал епископ Беркли,
Каждый человек один на свете.

Каждый строит заново вселенную,
И она единственно реальная.
Есть вселенные довольно ценные,
Большинство вселенных тривиальные.

Сколько их, и грязных и заброшенных,
Для других вселенных просто бедствие.
Делайте вселенные хорошими,
Ведь они слегка взаимодействуют!

Кейт Діксон, 1968

 

Простимся.
До встреч в могиле.
Близится наше время.
Ну, что ж?

Мы не победили.
Мы умрем на арене.
Тем лучше.
Не облысеем
от женщин, от перепоя.

...А небо над Колизеем
такое же голубое,
как над родиной нашей,
которую зря покинул
ради истин,
а также
ради богатства римлян.

Впрочем,
нам не обидно.
Разве это обида?
Просто такая,
видно,
выпала нам
планида...

Близится наше время.
Люди уже расселись.
Мы умрем на арене.

Людям хочется зрелищ.

И.Бродский

 

Роман Скиба

* * *
Леоніду Глібову

Покличуть ночі вдалечі,
І чорне сонце — ввиш…
Мій дзвін об тишу вдариться:
“Облиш мене, облиш…"
О верби, верби, вербоньки,
Чия на вас вина?
Ну, хто сказав: “Не вернеться?)
Ще вернеться весна…

 

Павло Гірник

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже — не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.

Спізнився — очікуй нагоди.
Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.

Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Трава не гукає до сонця: — Дивись, я росту! —
Зелена — живе, помирає — стає золотою.

Ніхто не вполює, і навіть вогонь не спиня,
І байдуже, хто тебе вб’є — товариство чи зграя.
Дозвольте не з вами, а подумки.
І — навмання.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

 

Микола Руденко

Що ж далі? Задубіння жил,
Подагра, пам’яті судома.
Від того, чим ти досі жив,
Тобі лишилась тільки втома.

Навчись дивитися на світ,
Мов він тобі вже не належить.
І що змінити в ньому слід —
Уже від тебе не залежить.

Живи, як той, що вже помер —
Не на землі, а на орбіті.
Байдужно споглядай тепер,
Що діється в земному світі.

А не зумієш, і вночі
Душа від горя заніміє —
Перетерпи, перемовчи:
Це те, чого й сам Бог не вміє.

 

Микола Руденко

Так просто все: напишеш каяття —
І роздобудеш право на життя.

Лише десяток слів чи, може, фраз —
І все вчорашнє вернеться нараз.

Дерева й квіти в іскорках роси,
Та за вікном дитячі голоси;

Та риба в озері, та в небі птах.
Та смак цілунку на твоїх вустах.

Як свідчення любові й доброти…
І тільки ти — уже не будеш ти.

Похилений, змарнілий від недуг,
Ти — тільки оболонка, а не дух.

Тепер старі костюми приміряй,
Удосконалюй кабінетний рай.

Топчи ту ж саму стежку у гаю
Не вернеш душу втрачену свою.

Лише десяток вимучених слів,
Які ти у потьмаренні наплів —

І вже тебе нема,
А є пітьма.
Є у людину схована тюрма.

 

А я не пойму,
Зачем я живу
На свете, на белом,
Куда-то спешу,
Чего-то ищу,
Дышу между делом,
Мне все бы успеть,
И некогда спеть
Любимые песни,
Не то, чтоб жалеть,
А даже болеть
Нельзя, хоть ты тресни.
А мне б наплевать,
А мне бы устать,
Да так, чтоб ни с места,
А мне бы мечтать,
А мне бы страдать
От легкого жеста,
А мне бы чудить,
А мне бы запить
На долгие годы,
А мне бы любить,
А мне бы забыть
Про боль и невзгоды,
А мне бы взлететь
И заново спеть,
А я не взлетаю,
А мне бы не тлеть,
И спичкой гореть,
Да я угасаю,
А мне б загрустить,
А мне бы поплыть
Спокойной рекою,
А мне бы себя
Победить и побыть
Как прежде – с тобою…
А я не могу,
Потому что живу
На свете, на белом,
Куда-то спешу,
Чего-то ищу-
Дышу между делом,
Мне все бы успеть,
И некогда спеть,
К чему-то вернуться…
А мне б заболеть,
А мне бы сгореть,
А мне б не проснуться…

Сказоч-Ник