Поезія та проза

Ігор Жук

По кому там вже знову плаче пісня?
Хто знов помер, хто випав із сідла.
Все менше нас на конях, а опісля,
Останній як впаде, прийде імла.

Настане тьма, ні проблиску, ні звуку.
Лиш день у день, мов ніч, лиш тінь у тінь.
І надаремне ти простягнеш руку -
То все примари вимерлих створінь.

І ти затиснеш пустку у долонях.
І будеш мовчки плакати без сліз,
Коли вночі присниться, що на конях
Ще хтось летить, мов поїзд, під укіс.

Та вже нема, нема кому летіти.
В порожніх сідлах вороння сидить.
Яка ж, яка заморська аква віта
Ще хоч би сотню здатна воскресить?

Нема, нема, пусті конячі спини.
Лиш десь із кузні все ще чути клеп.
Якийсь коваль, напевне, що причинний,
Кує коней і знов пускає в степ.

 

Василь СТУС

* * *

Коли на землю спадає тиша,
коли приморські кручі
затушовує ніч глуха,
Коли близ берега
тільки світло берегового крейсера
та жовчні очі чужих безсонь –
одне море хвилюється,
одне море не може спати,
мов доброволець,
котрий не знає,
як пахне порохом перший бій.

Коли земля повертається від сонця,
ховаючись у тінь капіта –
лістичної сутності тамбережнього материка,
високе небо Аустерліца
чорніє, голубіє, синіє, зеленіє,
а людські очі
виловлюють з цілого спектра,
ніби рибу, впійману на гачок,
окремі кольори.

 

Стус

Обшукано усі кутки спасінь.
І все — дарма. Не знайдено нічого.
Немає порятунку? Слава Богу!
Таки діждав останніх благостинь.
І слава Богу. І перепочинь,
раз не добитись рідного порогу,
своєму серцю учини облогу —
бо це остання із твоїх твердинь.
Тож твердни. Твердни. Твердни. Божа твердь
навчилася віддавна остигати.
Отак і ти схолонеш, пане-брате,
коли в благословенну ввійдеш смерть.

***

Уламки вір. Уламки сподівань.
Так захаращують безмежну душу,
що, мабуть, вже не віднайтись самому.
Тороси вір. Тороси сподівань.
Міжгалактичні вибухи сердець
провисли над тобою, наче зблиски
опуклих спалахів сонцевороту
чи полиски космічних катастроф.
Це гайта-вйо і вішта-вйо весільне
раптово пригадалось на розлуці,
і я збагнув, що роки стороною
пройшли повз мене. Існував —
несправжньо,
бо й світ — несправжній весь. Куди утік?
І за котрим узгір’ям заховався?
Не віднайти — ні зрячим, ні сліпим.

***

І жодної надії довкруги
і жодної надії на рятунок
нам самовтеча і отруйний трунок,
вам — розшуки живого, вороги.
І спогади мов відумерлий прах
ховають нашу душу перетлілу,
коли чеканням серце обболіло,
коли слова німують на устах.
Не хочу клику ревного, мовчи
і накликання ревного не хочу,
лише вві сні життя стоїть ув очу
як тільки не волай і не кричи.

 

Кіра Левіна

Я скажу

И теперь, когда жить остаётся совсем мало,
Я подумаю, что я скажу на последок.
А что я скажу?
Я скажу: мама.
Я скажу: надо.
Я скажу: хлеба.
И добавлю: чёрного, дрожжевого...

Я скажу: воды дождевой, весенней.
Я скажу: веры, веры не доставало.
Остальное?
Остальное - оставим до новоселья.

Я скажу: ждите всегда верно.
Я скажу: не торопите событий.
Я скажу: руки любимых грейте.
Прошепчу: я не сумела,простите.

Я скажу вам: радость растите сами.
Изреку: злость - убивайте в корне!
Молодыми ступнями крошите камни,
Молодыми глазами мечите молнии.

И в ладонь ладана зачерпну и смирны,
Взовьюсь радостью и усну мирно.
Имена милые навсегда в сердце
Унесу ангелом,чтоб ими согреться...

 

Василь Симоненко

Тінь

Біг чоловік через поле дике,
Біг чоловік через темний ліс,
Повну вулицю лементу й крику
У легенях набряклих ніс.
Біг чоловік через сонні луки,
Вибився з сили від голосінь.
Тенором, повним черствої муки,
Допитувався:
«Де ж моя тінь?
Тиха, сіренька, на мене схожа,
Завжди зі мною ходила тінь —
Жити без неї не можу,
Ніби дерево без корінь.
Вона мене в скруті завжди виручала,
Зі мною ходила і спати лягала.
Як день — то казала, котра година...
Бувало, до сонця повернеш спину,
І прямо перед тобою стелеться власна тінь,
Милуйся до ночі, якщо не лінь.
І раптом втекла.
Я один залишився.
І відразу ж без неї у дурні пошився,
Бо не второпаю, котра година,
Куди повертати потилицю й спину
І як узнати — чи день, чи ніч...
Раз тінь моя пурхнула пріч...»
І побіг чоловік по світах блукати,
Знемагати від сліз і квилінь,
Спотикатися, шукати, благати:
— Поверніть мені тінь!..
А тіні байдуже. Живе сама.
І видає себе за людину.
І хоч нічого людського в ній нема,
Ніхто не помітив зміни.

 

Василь Симоненко

Берези, в снігу занімілі,
Іній на вітах слізьми,
Про що ви мрієте, білі?
– Про сонце мріємо ми…

Дуби в крижаній кольчузі,
Одягнуті в сиві шовки,
Про що замислились, друзі?
– Про сонце наші думки…

Вітри із морозяним шпаром,
Куди вас несуть чорти,
Чого галасуєте даром?
– Хочемо сонце знайти…

Очі, наповнені горем,
Очі сумні мої,
Чому ви блукаєте зором?
– Хочем побачить її…

Серце, недавно кволе,
Муко моя мала,
Чому щемиш, як ніколи?
– Хочу її тепла…

Розуме мій байдужий,
Вируч мене хоч ти –
Над чим ти думаєш, друже?
– Хочу надію знайти…

 

Ірина Гончарова

Усі люди народжуються із крилами.
У когось вони білі, у інших чорні.
Та здебільшого сірі.
Чи то забруднили, –
та й байдуже,
чи то намагалися відбілити, –
та намарно.

Так і ходить небом та сіра зграя.
А ми все на погану погоду накиваємо,
та сонця світ зазиваємо.

***

стріляли
стріляли по качках
а душі свої повбивали

он лежить у багнюці
сіре каченя
а поруч із боліт
хтось стогне

вслухайтесь
невже не впізнаєте

та де ж вам впізнати
ви тепер механічні істоти

немає вже в вас того
що здатне було
відрізнить
голос душі
мову гармонії світу
від скреготу зубовного

то ж і до пекла
прямувати не страшно –
усі свої
порозумієтесь

---------- Додано в 00:00 ---------- Попередній допис був написаний Вчора в 22:02 ----------

настрій...

Сумасшествия нити - я их отчаянно рву,
И они подчиняются мне, налипая на пальцы.
Я взрываюсь, взрываюсь и скоро, наверно, умру,
Как игла у слепой вышивальщицы выпав из пяльцев.

Я бегу, я бегу, я успею, я должен успеть,
Если пляска имен мне не станет прижизненным склепом.
Вдоль стены, по стене... черт тебя побери, не хрипеть!
Ты же просто обязан прорваться, и хватит об этом.

Я держусь, я еще... но безвольно слабеет рука,
И безумие дразнит агатовым шепотом в уши.
Видишь цель? Как безбожно она от тебя далека.
Ну, иди же вперед, и не думай, не чувствуй, не слушай.

Впереди - пепелище, и буря, и выстрел в упор,
Позади - слепота и осколки разбитой надежды.
Но пока меня кто-то недобрый из жизни не стер,
Я, конечно, вернусь, только я не уверен, что прежним...

 

Сказоч-Ник

Лето в разгаре, а листья уже пожелтели,
Первые листья, уставшие ждать тишины,
Крылья бы им, и они бы тогда улетели
В дальние страны, где долгие зимние сны.
Я бы за ними..., мне выспаться хочется тоже -
Только во снах становлюсь я на время собой,
Но возвращаюсь обратно, где всё непохоже,
Где всё не так в этой жизни, и где я чужой.
Плачут рассветы холодной росою на травы,
Трогает осень ночами поверхности вод,
Там, за дождями поймём мы как были неправы
По отношению к тем, кто нас любит и ждёт.
Мне бы напиться дождями, умыться росою,
Смыв с себя пепел чужих и взаимных обид,
Только вот знаю, что там, над моей головою,
Может быть кто и поверит, но вряд ли простит.
Я бы сейчас мог бы выкрикнуть это сильнее,
Только зачем, если хочется стать тишиной,
И прошептать: люди..., будьте друг к другу добрее,
Будьте с другими такими, как сами с собой...

 

Стус

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур'я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів'ям - просвітку нема.

Живеш - і жди. Народжуйся - і жди.
Жди - перед сконом. Жди - домовині.
Не назирай - літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь - на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.

***

Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини –
діждати – і вмерти!
І вже – не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце –
ані продихнути –
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі – вщухли,
всі барви – погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривіли
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, - вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти – в безімення!
За пагорбом долі –
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться – вмерти!
зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за грати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих –
Як хочеться вмерти!

 

Гумилев Николай

Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
А думал - забавницу,
Гадал - своенравницу,
Веселую птицу-певунью.

Покликаешь - морщится,
Обнимешь - топорщится,
А выйдет луна - затомится,
И смотрит, и стонет,
Как будто хоронит
Кого-то,- и хочет топиться.

Твержу ей: крещенному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору;
Снеси-ка истому ты
В днепровские омуты,
На грешную Лысую гору.

Молчит - только ежится,
И все ей неможется,
Мне жалко ее, виноватую,
Как птицу подбитую,
Березу подрытую,
Над очастью, богом заклятую.

 

А. Дольский

Все в порядке, все нормально,
если в сердце перебои,
и опять пусты карманы,
и ни с кем не делишь боли.
Все чудесно, все в порядке,
если карта снова бита...
Кто добился жизни сладкой,
тот живет без аппетита.

Все отлично, все прекрасно,
если нет опять удачи.
Слезы льются не напрасно -
ты плати, а это сдача.
Все нормально, все отлично,
без любви живет полсвета,
и тоска твоя привычна,
как под утро сигарета.

Все прилично, все на месте,
если гнет обида плечи,
и о правде, и о чести
в пустоту бормочешь речи.
Все прекрасно, все как надо...
Эти горести и беды -
суть бесценнейшего клада,
зерна будущей победы.

 

Іван Ольховський

Переорала осінь всі стежки до літа,
перестудила води — куди тепер плисти?
На мій безлюдний острів наслала ворожбитів,
на мою душу сіті примусила плести.

Чи не за кожним кроком пильнує в небі сокіл,
вчепилась павутинка — не можу відмести.
А я пишу у літо під невсипущим оком
і висилаю з вітром кармінові листи.

* * *

В очах у Вас — моя печаль, як небо,
без плямок, без хмаринок, без країв.
Грайливе сонце і дитячий лемент,
допоки не спустилась тінь повік.

В очах у Вас — поля в обіймах спеки,
і вершник мчить на спіненім коні.
Вгорі над ним розіп’яті лелеки,
пливуть і тонуть, тонуть, як вві сні.

Лоскоче вітер сині-сині віти.
Сміється річка. Стомлене весло.
Чарівний світ. На світі тільки діти.
Я думаю, коли це все було?

 

Я просто напишу тебе стихи...
Сложив все чувства, как на плаху судий...
Сегодня отпустив свои грехи...
А может наши... Честно... без прелюдий...

Я просто расскажу, что есть тоска...
И нет врачей, чтоб сны мои спасти...
Взведенной памятью маячит у виска...
Очередная клятва и «прости...»

Очередной упрек, как взмах клинка...
Остановись! Истерика безлика!
Прервав полет души, как мотылька...
Держа за крылья, в пламени из крика...

И в гневе, забывая о другом...
Ногами топчется все то, что было свято...
На утро остается в горле ком...
Труп мотылька. И тень души распятой...

Я просто так тебе хотел сказать...
Не надо больше. Это больно. Слишком...
Но только не затем чтобы сорвать...
Те два крыла. Рисованным излишком...

Грехи, они у каждого свои...
И каждый хочет, чтобы их забыли...
Но только невозможно из Любви...
Свои грехи замаливать чужими...

Шотландский Виски

 

Илья Цейтлин

Вдребезги.
Собираешь горстями осколки корявые.
Кровь из резаных ран, слёзы, пыль вперемешку…
Неуклюжее бегство, одетое в спешку
И разбитой Надежды карманы дырявые.

Вдребезги.
Каждый раз всё больнее и всё невозможнее.
Ни кричать, ни молить, ни искать объяснения.
Задыхаться похмельем, не знав опьянения,
Уходя в неприступность, не став осторожнее.

Вдребезги.
И, хотя оболочка ещё сохраняется,
Очень трудно решиться на риск потрясения,
Потому что, увы, не бывает спасения,
И в обыденной жизни мечты не сбываются.

Вдребезги.
Судьбы пишутся без снисхождения.
Сразу набело. Но катастрофа случается,
Что-то в нас навсегда, безвозвратно кончается,
Невозможен манящий обман возвращения.

Вдребезги.
Неподъёмная кладь бесполезного опыта.
Суета и тщета по руинам корячиться.
И душа, равнодушная к крикам бодрячества,
Болью вздрогнет, оглохнув от тихого шёпота…

 

І щераз нагадався той вірш:
Василь СТУС

* * *

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

---------- Додано в 09:04 ---------- Попередній допис був написаний в 09:03 ----------

Василь СТУС

* * *

Попереду, нарештi, порожнеча
i довгождана. Вiчнiсть пiзнаю,
даровану годиною лихою.
А бiлий свiт — без кольору i звуку,
нi форми, нi ваги, анi смаку —
розлився безберегою водою.
Цей бенкет смертi в образi життя
щасливого вiдстрашує i врочить:
устромиш ногу в воду — i помреш.

---------- Додано в 09:05 ---------- Попередній допис був написаний в 09:04 ----------

Василь СТУС

* * *

Менi здається, що живу не я,
а iнший хтось живе за мене в свiтi
в моїй подобi.

Нi очей, нi вух,

нi рук, нi нiг, нi рота. Очужiлий
в своєму тiлi. I, кавалок болю,
I, самозамкнений, у тьмущiй тьмi завис.
Ти, народившись, виголiв лишень,
а не прирiс до тiла. Не дiйшов
своєї плотi. Тiльки перехожий
межисвiтiв, ворушишся на сподi
чужого iснування.

Сто ночей

попереду i сто ночей позаду,
а межi ними — лялечка нiма:
розпечена, аж бiла з самоболю,
як цятка пекла, лаконiчний крик
усесвiту, маленький шротик сонця,
зчужiлий i заблуканий у тiлi.
Ти ждеш iще народження для себе,
а смерть ввiйшла у тебе вже давно.

 

Высоцкий Владимир

Песня самолета-истребителя

Я - "Як"-истребитель,
Мотор мой звенит,
Небо - моя обитель,
Но тот, который во мне сидит,
Считает, что он - истребитель.

В этом бою мною "юнкерс" сбит,-
Я сделал с ним, что хотел.
А тот, который во мне сидит,
Изрядно мне надоел.

Я в прошлом бою навылет прошит,
Меня механик заштопал,
Но тот, который во мне сидит,
Опять заставляет - в "штопор".

Из бомбардировщика бомба несет
Смерть аэродрому,
А кажется, стабилизатор поет:
"Мир вашему дому!"

Вот сзади заходит ко мне "мессершмитт".
Уйду - я устал от ран,
Но тот, который во мне сидит,
Я вижу - решил на таран!

Что делает он, ведь сейчас будет взрыв!..
Но мне не гореть на песке -
Запреты и скорости все перекрыв,
Я выхожу из пике.

Я - главный, a сзади, ну чтоб я сгорел!-
Где же он, мой ведомый?
Вот он задымился, кивнул и запел:
"Мир вашему дому!"

И тот, который в моем черепке,
Остался один и влип.
Меня в заблуждениье он ввел и в пике -
Прямо из "мертвой петли".

Он рвет на себя, и нагрузки - вдвойне.
Эх, тоже мне летчик-ас!
И снова приходится слушаться мне,
Но это в последний раз.

Я больше не буду покорным, клянусь!
Уж лучше лежать на земле.
Ну что ж он не слышит, как бесится пульс!
Бензин - моя кровь - на нуле.

Терпенью машины бывает предел,
И время его истекло.
Но тот, который во мне сидел,
Вдруг ткнулся лицом в стекло.

Убит! Наконец-то лечу налегке,
Последние силы жгу.
Но... что это, что?! Я в глубоком пике
И выйти никак не могу!

Досадно, что сам я немного успел,
Но пусть повезет другому.
Выходит, и я напоследок спел:
"Мир вашему дому!"

 

А. Дементьев

Самое горькое на свете состояние -
Одиночество.
Самое длинное на земле расстояние
То,
Которое одолеть не хочется.

Самые злые на свете слова:
"Я тебя не люблю..."
Самое страшное,
Если ложь права,
А надежда равна нулю.
Самое трудное -
Ожиданье конца
Любви.

Ты ушла,
Как улыбка с лица,
И сердце
Считает
Шаги
Твои...

И все-таки
Я хочу самого страшного,
Самого неистового хочу!
Пусть мне будет беда вчерашняя
И счастье завтрашнее
По плечу.

Я хочу и болей,
И радостей.
Я хочу свою жизнь прожить
Не в полсердца,
Не труся,
Не крадучись.
Я взахлеб ее стану пить.

Я хочу ее полной мерой -
В руки,
В сердце,
В глаза
И в сны...
Всю -
С доверием
И с изменой.
Всю -
От крика
До тишины.

 

Окно мое над улицей низко,
низко и открыто настежь.
Рудолипкие торцы так близко
под окном, раскрытым настежь.

На торцах — фонарные блики,
на торцах все люди, люди...
И топот, и вой, и крики,
и в метании люди, люди...

Как торец их одежды и лица,
они, живые и мертвые, — вместе.
Это годы, это годы длится,
что живые и мертвые — вместе!

От них окна не закрою,
я сам, — живой или мертвый?
Все равно... Я с ними вою,
все равно, живой или мертвый.

Нет вины, и никто — в ответе,
нет ответа для преисподней.
Мы думали, что живем на свете...
но мы воем, воем — в преисподней.

Она. З. Гиппиус. Позвольте остаться влюблённым...

 

Олег Малашевський

А я піду. Запам’ятайсь мені
Прожилком голубим на правій скроні,
Блисни колись бурштинкою на дні,
На дні моєї спраглої долоні.

Запам’ятайсь, вкарбуйсь на віки
Маленьким каблучком у кожен день мій.
Он там гарчать розлючені роки,
Втікаємо – ніхто не знайде, де ми.

Коли знайду себе, знайду сліпим,
Знайду німим, надтріснутим, надбитим.
А я хотів згоріти молодим,
Я так хотів над прірвою любити.

Я знав, де пекло, знав, де райська вись,
Я все забув, згадати знов не зможу.
Одну молитву знаю: не згубись
У лабіринтах зболеного мозку.

Мчить молодість моя в останні дні,
Махаю їй журбою на пероні.
Кричу їй в слід: запам’ятайсь мені
Прожилком голубим на правій скроні.

***

Не відбулось... Хоч так тремтіло,
Хоч так просилось до небес,
До серця зболено тулилось,
Шукало в сутінках тебе.

Шукалось слів і задихалось
Через надмір’я власних сил,
А потім відьомськи сміялось
В терпких лісах Карпатських гір.

Було якесь несамовите,
Прийшло і плакало в плече,
А в самоті вмирало літо,
І кралась осінь до очей.

Не відбулось... Мовчали гори -
Така тривожна німота,
Лиш чути: мука неозора
Зеленим листом опада.

А я - не я - клубок із болю,
Гіркий ковток пекельних слів,
А ти далека, ніби, полюс, -
Я сам шляхи снігами вкрив.

Я сам возніс тебе - на муки –
Кохання вище і надій,
Вже не дістану, куцорукий,
Не забрудню руками мрій.

Не відбулось... Цілує літо
Тебе, прекрасну і святу,
А я, серпанками повитий,
Ув осінь плакати іду.

 

Леонид Филатов

Високосный год

О, високосный год -- проклятый год.
Как мы о нем беспечно забываем
И доверяем жизни хрупкий ход
Все тем же пароходам и трамваям.

А между тем в злосчастный этот год
Нас изучает пристальная линза.
Из тысяч лиц -- не тот..., не тот..., не тот...
Отдельные выхватывая лица.

И некая верховная рука,
В чьей воле все кончины и отсрочки,
Раздвинув над толпою облака,
Выхватывает нас поодиночке.

А мы бежим, торопимся, снуем.
Причин спешить и впрямь довольно много.
И вдруг о смерти друга узнаем,
Наткнувшись на колонку некролога.

И, стоя в переполненном метро,
Готовимся увидеть это в яви:
Вот он лежит, лицо его мертво,
Вот нет его, вот он в могильной яме.

Переменив прописку и родство,
Он с ангелами топчет звездный гравий,
И все, что нам осталось от него, --
С полдюжины случайных фотографий.

Случись мы рядом с ним в тот жуткий миг,
И Смерть бы проиграла в поединке:
Тогда б она взяла за воротник,
А мы бы ухватились за ботинки.

Но что тут толковать, коль пробил час.
Слова отныне мало что решают.
И сказанные десять тысяч раз
Они друзей, увы, не воскрешают.

Ужасный год -- кого теперь винить?
Погоду ли, с ее дождем и градом?
Жить можно врозь и даже не звонить,
Но в високосный год держаться рядом.