Поезія та проза

Іван Ольховський

Горобина ніч

Білий зір, білий зойк, біла рана,
білий розпач біліший за біль.
Білий місяць завис ятаганом —
Благодатна земля, а панує — кукіль.

Білий плач, білий спів, білий спомин…
Од зомлілих дерев — біла тінь.
Білим містом летять білі коні,
закусивши до крові вудила терпінь.

Білий сон, білий хрест, білий лебідь,
білий хліб, білий гнів, білий дим…
Біла ватра горить на півнеба —
яничари маскують сліди.

Білий світ, білий цвіт, білі вірші,
біла-біла печаль білих зір…
Од Різдва до Різдва
ми смертями історію пишем
І не сохне перо, і не рветься папір.

***

Чи то сніг, чи то сон,
чи то спомин дихнув і розвіявсь…
Тиша… Тінь — білий тон…
І в пустелі бездонь
моя дума самотньо сивіє.

 

От таке знайшла...
Аліса Шер
Мужчины всегда возвращаются
Мужчины всегда возвращаются. Такая у них натура: добиться любви, потерять интерес, бросить, а потом вернуться. Причем, вернуться они хотят тогда, когда тебе не интересны, когда в жизни полный порядок и встретилась новая любовь. И вот он звонит тебе или случайно встречается на улице, предлагает увидеться. И очень хочется согласиться. Потому что весна или осень, потому что, приходят воспоминания.
Когда-то он был для тебя тем самым, единственным и неповторимым. Но вы расстались, возможно, по твоей инициативе, но с надеждой, что он будет пытаться вернуть. Однако, проходит время, а попыток остановить расставание нет. И ты ругаешь себя за глупость, но гордость не позволяет прийти самой. Да и некуда уже приходить. Ты видела его с другой. Им было хорошо вместе, они целовались и держались за руки. Он обнимал ее, как когда-то тебя, рукой собственника, и ты помнишь, как приятно было находиться в этих объятиях. Понимать, что он не хочет отпускать тебя ни на минуту. Воспоминания.
Или, может быть, он сделал решающий шаг, а ты совсем не была к этому готова. Просто все случилось так неожиданно. Он ведь долго добивался тебя, ходил хвостиком, и когда сделала ты шаг навстречу, был безмерно счастлив. Все было очень хорошо, даже прекрасно. Но однажды он сказал, что ваши отношения стали пресными, что он стал уставать от них. Естественно, ты начинаешь винить в расставании себя. Искать причины, и даже находишь их.
Тебе кажется, что ты стала меньше следить за собой или превратилась в домоседку, а может быть, так и не научилась готовить его любимый борщ. Потом долго мучаешься, переживаешь. Все валится из рук, работать не хочется, да что работать, даже жить не хочется. И ты начинаешь существовать. Бывает, даже звонишь ему и молчишь в трубку. А потом встречаешь его. Конечно, он выглядит великолепно, что-то рассказывает, смеется. И становится от его вида еще хуже. Потому что злишься на себя. Злишься за то, что переживаешь, не можешь нормально жить и постоянно думаешь о нем.
Он же прекрасно обходится без тебя. Добивается другую, может быть, она уже третья или четвертая с тех пор, как вы расстались. Ты злишься, и в этот момент приходит желание показать, что тебе тоже хорошо, что ты тоже живешь. Ночами ты уже в тысячный раз переигрываешь момент очередной встречи. То ты на вечеринке в окружении поклонников, то на курорте с подругами, а бывает, что и замуж за красавца миллионера выходишь. Ночью ты жалеешь, что мечты не становятся реальностью.
И вот проходит время. Все плохое забывается, ты уже не хочешь мстить или быть лучше, чем есть на самом деле. Работа начинает приносить радость, да и счастливые подруги больше не раздражают. А флирт… Ты уже не понимаешь, как раньше обходилась без него. И тогда, когда была с ним и после того, как вы расстались. Оказывается, ты вовсе не несчастна, просто свободна. К тому же мужчины ясно дают понять, что интересуются тобой, что ты не увечная какая-то, а нормальная, красивая женщина.
А потом появляется мужчина. Он не красавец и даже не миллионер. А может быть, и тот, и другой. Он улыбается тебе и говорит комплименты. Тебе приятно, а сердце начинает биться быстро, быстро. Снова появляются крылья за спиной. Ты влюблена и стесняешься смотреть ему в глаза, хотя уже давно не девочка. Первый поцелуй, первая ночь. Вы счастливы, и он делает тебе предложение, а может быть, просто счастливы вместе. Ты забыла о прошлой любви. Вернее, не совсем забыла, просто остались только приятные воспоминания, ты счастлива.
И тут появляется он. Неважно, каким образом. Встретила ли ты его случайно, или он сам набрал твой номер телефона. Просит встретиться, говорит, что понял какую глупость совершил и ставит тебя перед выбором. Встретиться, снова окунуться в омут или отказать? Вечером ты смотришь на спящего мужчину, того, который сумел подарить тебе счастье и которому наплевать, как ты выглядишь и умеешь ли варить борщ. Смотришь и думаешь: встретиться или нет?
Знаешь, я для себя все решила. Не будет больше встреч. Не зря народная мудрость гласит, что в одну реку не войти дважды. Это правда. Пробовала. Потому что они всегда возвращаются. Если он хочет, стань ему другом. Правда, это будет жестоко. Нет худшей участи, чем видеть радостную и счастливую тебя, не принимающую вдагозвращения.

 

Що Ви маєте на увазі за "Найякіснішою літературою"? Щоб творчість зачепила за живе вона повинна йти від почуття, від щирого переживання митцем своїх думок. Невже найгостріша думка митця-в шкодуванні за минулим, в оплакуванні життя, в болі, в інерції?! Дуже мало може дати такий митець... завузьке його бачення Світу.

 

Один любить кавун...інший - свинячий хрящик...

Павло Гірник

Так нелегко зважитись прозріти
На порозі марної доби,
Коли слово, подихом зігріте, —
Свічечка на протязі журби —

Вихопить з пітьми знайомі риси
Вічних тем, запитань і шукань…
Придивися — падає завіса,
І на сцені сивий Дон-Жуан

Прогайнує нині і позавтра
Шмат життя великого творця…
Чи до того додавати варто
Власні кривди й сірість олівця?

* * *

Вже не сивію.

Ще живу

Під майбутніми небесами.
Думав долю знайти нову?
Все так само.

Так написано на роду,
Що стоїть у повітрі, —
Булавою товкти біду
У макітрі.

 

Ігор Павлюк

Передмова:
Дрімучий світ. І раптом – добре, й легко,
І просто так. Колиска і крило.
Ми всі ще – час. Ми близько і далеко.
Ми любим біль. Нас довго не було.


А я стою й дивлюся на сніги,
Дивлюсь на море і дивлюсь на себе.
Спасибі вам, і друзі, й вороги,
спасибі за компанію під небом.

Життя своє природі віддаю.
Циганка-осінь з душ виймає кулі,
І зло простить і доброту чиюсь,
Всміхнувшись до майбутнього й минулого.

Скрізь чоловік, мадонна і дитя.
Хтось із Венери впав, розкинув руки,
хоч розпинай на кожному Христа.
І думка, наче думав, що в світах
Триєдне щастя й триєдина муко.

А я стою й дивлюся на сніги,
дивлюсь на море і дивлюсь на себе.
Спасибі вам, і друзі, й вороги,
спасибі за компанію під небом.

***

Чи то провалля таке глибоке,
Чи то я падаю так повільно?..
Прийшла. Печальна, зеленоока,
Гнучка і вільна.

Позаду битви, позаду ігри,
Церкви і зорі,
Гарячі ночі на шкурах тигрів,
Чуже don’t worry.

Любов убита.
Війна з собою.
Пісок і лебідь.
І – порожнеча, як перед боєм,
Як перед небом,

Щоб знов почати усе від яблук,
Усе від ovo.
І по-жіночи торкати шаблю
І пити слово.

А потім, пізно,– чиєсь пришестя,
Своє причастя,
Таке глибоке, таке тривожне,
Як сльози щастя...

Чи то провалля так грішно світить?
Чи то назавжди?
Кому то треба так вміти жити,
Щоб знати правду?

***

Ти не приходь, пора моя чеканна.
Є лиш чекання. Осені нема.
Душі данину я сплачу повстанням.
А потім – тіло в шрамах і димах.

Ми учні смерті. Нам життя – це свято.
А я люблю вас, люде, як себе...
О, як я перед вами винуватий!
Так винуватий – швидше б до небес.

Легенд епохо, ти ще не минула.
Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
Моя душа згадала і зітхнула,
Зорю згубивши в пазухах беріз.

І ти, і ви... Люблю, кого не знаю...
Минає все. Минає. Промина.
Сміливий вітер лірику гортає.
Бабуся юна мріє із вікна.
Гаряча синь. Я знав цю вишню білу.
І друзі тут.
Любили і пили.
Так є уже...
Щоб шабля не ржавіла –
Зроби її із воску
Й запали.

***

На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
...Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.

Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.

Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...

Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?

Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.

Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.
Пробач.

***

Так уже довелось мені –
В снах золотих літаю.
Перша ознака осені –
Птахи збираються в зграї.

Тісно в степу небесному.
Тісно в земному небі.
Що нажилося веснами –
Осені кровно треба.

Знов та всенощна райдуга –
Шлях наш Молочний – дзвонить.
Цвітом лимона радує
Світ крутий, безборонний.

Так уже довелось мені –
Ранні плоди стрясаю.

Перша ознака осені –
Зраду
Птахам
Прощаю.

 

...

можна любити і кавун і свинячий хрящик, але якщо за кавуном треба менше дивитися щоб ним потім посмакувати то незначить що свинина якісніший продукт. :girl_in_dreams:то я собі так думаю:flag_of_truce:.

---------- Додано в 05:18 ---------- Попередній допис був написаний в 04:36 ----------

Бездарність.
Бездарність. Що таке бездарність?
КОли працюєш тільки за зарплату.
Коли від тебе нічого чекати.
Коли ти, замість того щоб поспати
Пишеш вірші. І критиків наявність

Тебе, так в принципі, і не тривожить...
Ти ж їх не продаєш-свої думки.
Хоча, була б можливість, залюбки
Віддала б їх тягар важкий.
Щоб не морочитись... А, може,

Це все ж талант? Яка банальність!
Залежність мрії також провокують.
Бо нині особливість не цінують.
Її монетним золотом шліфують.
Це криза? Ні, усе ж бездарність...

---------- Додано в 05:27 ---------- Попередній допис був написаний в 05:18 ----------

:girl_spruce_up:

Говориш ти що я фальшиво
Тобі всміхаюсь й веселюсь.
Хоч я, сама собі на диво,
Бути собою не боюсь.
Можливо, в цьому макіяжі
Ти ефемерну бачиш маску.
Тому усі слова розважить
Бажаєш, боячись поразки.
В твоїх очах печаль застигла,
Сум лиш відштовхує тепло.
Так, наче зрадити я встигла,
Те, що іще в нас не було.
Береш під сумнів кожну фразу,
Мов на процесі судиш ти.
Скажи, хоча б, яку образу
Тобі я встигла нанести?!
Чим заслужила цю зневагу?
У чому тут вина моя?
Чи, думаєш, таку увагу
Не зможу оцінити я?
Я ж бачу як відводиш погляд
Як перехоплюю я твій...
Відвертим біля мене поряд
Хоч раз насправді буть зумій!
Ти кажеш: "Ми з тобою різні:
Ти граєш роль, я-вільний птах..."
Та зрозумій-іще не пізно!
Наше життя-в наших руках!
Повір мені-давно я звикла
До риторичних цих питань.
Хоч твоя правда, ще не зникла
Романтика з моїх зітхань.
Можливо плачу вечорами,
За тим минулим, що в журбі
Гублю, блукаючи дворами...
Та це судити не тобі.
Пусте майбутнє напророчиш
Читаючи мої долоні.
Що бачиш в нім? Холодні ночі?
Самотність сивини у скронях?
Серьйозні теми, аргументи
Зводиш на жарт, лиш так, до річі.
Чекаєш вдалого моменту,
Та, все ж, не дивишся у вічі...
Дарма... Обурення на тебе
В них не знайдеш. Я розумію.
Не виправдовуйся, нетреба...
Тебе судити я не смію.
Мене поранити не зможеш:
До серця я не допускаю.
Та зрозуміти допоможеш
Чого я досі ще чекаю...
Бо ж справді, що сама зуміла
я досягти, придбать, навчитись?
Кому яке до мене діло?
Мене любить, мною гордитись...
Насправжня я, як лід холодна,
Як неродючая земля.
Чому ж, здається мені, жодна
Не зачіпила так як я?!..
ТИ злишся, та не відпускаєш
Моїх невитончених рук.
Навмисне, мов, не уникаєш
Передчуття пекельних мук.
Довіритись мені не хочеш,
Та з цим, напевне, я змирюсь.
"В тебе, чаклунко, гарні очі,
Я зазирнути в них боюсь.
Але забути їх не зможу...
Хоч кольори їх неясні,
Повинен буть я на сторожі.
Тебе я бачив увісні..."
"Чим сон скінчився?" "Не запитуй...
Якщо моєю будеш, люба,
У світанкових оксамитах
Твоїх очей я прийму згубу.
Бо лиш на сході дня нового,
Без цих прикрас, комедій, гриму,
Відкрию грані серця твого,
Знайду Душі красу незриму."
"І через скільки днів розтане
Душі порив, й почне ятрити?"
"Мені і вічності нестане
Очей безмежжя полонити!"
Цікавий поворот питання,
Із Пекла в Раю опинитись.
Натхнення це, чи лиш бажання?
Доля, чи випадок зустрітись?
Я опущу чаклунські очі,
Вони-гірке моє прокляття.
Мені ти щастя напророчив.
Та чи надовго це завзяття?...

 

В опрометчивом мире моей бестолковой мечты,
Там, где призраки в тапочках бродят по кафельным плиткам,
Где богов и героев, чертей и чудовищ в избытке,
Затерялся в далеких морях островок доброты.
Я его не искал…
Я привычно витал в облаках
В незатейливом обществе маниакальных видений…
…На распятья дорог улеглись желтоглазые тени
И закат отразился в холодных эльфийских глазах.
Застучали на стыках столетий колёса времён.
Из ветров и песка в небесах возводились хоромы,
В подземельях ковали броню и оружие гномы,
Колдуны проклинали судьбу и считали ворон,
От которых в мирах Разноземья не стало житья,
И которые хмуро несли не к добру перемены…

…Но свистит, надрывается чайник на кухне, мгновенно возвращая меня в повседневную хмарь бытия. Крепок чай, но, увы, иллюзорны тепло и уют. В перекрестьях зеркал я кажусь бесполезным и старым. Далеко в параллельной вселенной звучит Procol Harum, открывается дверца в былое на пару минут…
Помнишь, пела, срываясь на визг, оркестровая медь, упиваясь хмельным куражом аргентинского танго?
Мой лохматый, хвостатый, ушастый, породистый ангел расправляет шерстистые крылья в надежде взлететь, но погода нелётная…
Делим уют на двоих, и мелодия пасмурной грусти сегодня близка мне. Наш языческий грех - не в слепом поклонении камню, а в немом почитании камня превыше других столь же древних камней…
И опять я на кухне один. За окном норовят мне накаркать несчастья вороны…

…А скульптуры героев украсили сад Персефоны,
Как унылое следствие тысяч и тысяч причин,
Чьи истоки давно потерялись в межзвездной пыли…
Покачнулись миры и нечаянно соприкоснулись.
По окраинам снов, по вселенским подобиям улиц
Обреченные боги в забвение молча ушли,
Потерялись в безверии, канули в бездну веков,
Превратились в бессмертных бродяг, безымянных изгоев,
Разменяв глубину сверхъестественных чувств на иное
Понимание вечности…
Так мы лишились богов…

…Ветер стих ненадолго, дисплей электронных часов обнулился. Мой ангел скулит и волнуется, то есть нам пора…
В этот час, в этот миг отправляется поезд - от платформы «Вчера» до вокзала потерянных снов…

© Владимир Плющиков

---------- Додано в 07:15 ---------- Попередній допис був написаний в 06:48 ----------

Аленушка Вергунова

Песочные часы отмерят семь минут…
Каких то семь минут и мы должны расстаться.
Ты знаешь, это больно, когда тебя не ждут,
Когда тебя забыли…, -
поверь мне это страшно.

Позволь остаться мне - непознанной мечтой,
Позволь остаться мне - молитвой в твоем сердце.
Аve Maria Амен, Господь всегда с тобой.
Жить в мире без тебя..., нет ничего больнее.

Каких – то семь минут, а мир уже не тот,
Каких-то семь песчин, в часах забытых истин…
И каждая впивается, безжалостно в ладонь,
И пишет острием, под кожей рвано письма.

Молись за нас Мария, прошу тебя, молись.
Мы в этой круговерти, забыли где-то крестик.
Нет ничего страшнее - безверие впустить,
Нет ничего больнее - забытой где-то чести.

Аve Maria Амен, Господь всегда с тобой.
Жить в мире без тебя..., нет ничего больнее.


Ave, Maria, gratia plena; Dominus tecum:
benedicta tu in mulieribus, et benedictus
fructus ventris tui, Jesus.
Sancta Maria, Mater Dei, ora pro nobis peccatoribus,
nunc et in hora mortis nostrae. Amen.

---------- Додано в 08:26 ---------- Попередній допис був написаний в 07:15 ----------

Эдвард Роуленд Силл
(Перевод с английского Н. Михайленко)

Окончен королевский пир. Король
Искал от скуки новых развлечений
И крикнул своему шуту: «Сэр шут!
Молись за нас!.. Молись же!.. На колени!»

Шут тихо шляпу снял, умолк звон бубенцов.
Встал на колени. Слышались насмешки
В предвосхищеньи новой шутки над глупцом...
Но горечь скрылась за раскрашенной усмешкой.

Он голову склонил, все замерли вокруг.
Лишь плачущие свечи рвали темноту...
И вдруг раздался голос: «О, Господь!
Будь милостив ко мне, шуту!


Ничто, Господь, не может изменить
Тьму зла в сердцах на неба чистоту

Одно лишь наказанье... Но, Господь,
Будь милостив ко мне, шуту!

Не Правду и Лю6овь должны мы обвинять,
Не Справедливость и не Истины Твои.
Безумным, нам давно пора понять,
Как далеко храним мы небо от земли.

Мы в слепоте своей стремимся в пропасть
И топчем Нежность, Кротость, Красоту,
И к не6есам возносим только ропот,
И у6иваем в сердце доброту.

И Истину Творца мы не смогли принять.
Кому из нас она сердца пронзала?
И силу Слова не хотели осознать,
Кому оно пророчеством звучало?

Вину не Нежность спрашивать должна,
А бич безжалостный и вечно справедливый

Но за свои ошибки, – о, в стыде
Пред Небом падаем и, плача, просим милость.

Земля не заживляет ран души,
Цари земные прячут сердца пустоту,
Ликует лишь толпа... Но я прошу, Господь,
Будь милостив ко мне, шуту!»

Весь двор молчал. В звенящей тишине
Король поднялся; устремившись в темноту,
Покинул зал и прошептал:
«Господь! Будь милостив ко мне, шуту!..»

 

Твори добро —
Нет большей радости.
И жизнью жертвуй,
И спеши
Не ради славы или сладостей,
А по велению души.
Когда кипишь, судьбой униженный,
Ты от бессилья и стыда,
Не позволяй душе обиженной
Сиюминутного суда.
Постой.
Остынь.
Поверь — действительно,
Все встанет на свои места.
Ты сильный.
Сильные не мстительны.
Оружье сильных — доброта.


Татьяна Кузовлева

 

Утрачені останні сподівання.
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій найчистіший, горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
простуючи до смерти навмання.

В. Стус

 

Згадав релігійні гілки....

Сказоч-Ник

А вот интересно, зачем это надо –
Держать в темноте, но подталкивать к свету…
И крылышки с нимбом Эдемского сада
Вручать соответствующим трафарету?
Коварно пути параллелить веками –
Вот тот на Голгофу, а этот – попроще,
И паперти выстелив чудаками,
Хранить как зеницу нетленные мощи?
Растить каплю Солнца на стержне из воска,
По мёртвым словам отличить фарисея,
И очевидным – всё круглое плоско,
Сгибать в пополам старика Галилея?
А кто не согнулся – на хворост и серу,
Сжигая до пепла, как до озаренья,
Что если не принято божье на веру –
И душу, и тело погубят сомненья.
И прятать глаза под лампадные тени –
Безмолвны иконы на просьбы и крики,
Но если в молитве упасть на колени,
Светлей и добрее покажутся лики.
И чем беспощаднее следом потеря,
Чем глубже под дых и сильней за аорту,
Тем ближе внутри нас дыхание Зверя,
И яростней выбор: так к Богу иль к чёрту?!
А может однажды принять за основу,
Что бой бесконечен, как ложь во спасенье,
И если не верить ни взгляду, ни слову,
Кто вымолить сможет заблудшим прощенье?
Мы сами себе и святые, и черти –
То ангелом смотрим на ближних, то зверем,
И всё-таки дышим с рожденья до смерти
Простым и понятным – мы любим и верим…

 

От,натрапив...зачепився...

Олена Карпенко

Перекотиполем,
перекотигорем
Прокотилось сонце,
зашипіло море.
Влучило у серце
перекотилихо
І, розкривши клюва,
всілося на стріху.

Вже немає сміху.
Сни – до запитання.
Перебуде спокій
в приймах до світання.
Розправляє крила
смерть на висоті –
Перекоти, боле,
ой, перекоти...

***

Звідси до тебе –
тридцять тисяч слів,
Дві абетки сповідей і марень,
Звідси до тебе –
дотик моїх снів,
Від яких прокинутися – кара,
Звідси до тебе –
мрій п'янке пиття,
Та ні звуку звідти, від тебе...
Звідси до себе –
майже півжиття,
Та й дорогу знов шукати треба.

***

Цунамі звуків, коловерті площ,
Мілизни звалищ, рифи хмарочосів -
Харибда міста безкінечна вздовж
І впоперек невиміряна досі.

Тут Босх і Кафка – супер реалісти,
А формула часу – квадрат утоми,
Тут дні минають без повітря й змісту –
І тут я маю бути як удома...

 

Ліна Костенко

Боюся ночі,в ній немає дна.
Життя прожив - і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.


То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі -
а він лежить. Сахнешся мимоволі.
Нема життя в такому животінні.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.
І сняться сни,гіркіші від ропи.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій - поле з черепами.
Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою...

Чекаю лиха,звідусіль,щомиті.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде...

з "Берестечка

 

Дуже гарний вірш Ромко.


Тор ВАРРА

* * *

Рукави закотить і – в пекло роботи
Усім гордовитим станом,
Ти права не маєш завдати турботи
Своїм безпорадним станом.

Працюй за копійку, працюй за мільйони
Однаково чесно, вперто,
Однаково маєш взривати каньйони,
Писати, вагони перти.

Але у найвищій життєвій хвилині
Чужинців впрягай у ярма,
Пиши батогами накази на спині,
Хутчіш поганяй до ями.

Збудуємо світ ми багатства і влади
У кожному власному графстві.
Зведемо країни до нашого ладу:
На праці, на силі, на рабстві.

 

Анна Ахматова

"Древний город словно вымер..."

* * *

Древний город словно вымер,
Странен мой приезд.
Над рекой своей Владимир
Поднял черный крест.

Липы шумные и вязы
По садам темны,
Звезд иглистые алмазы
К богу взнесены.

Путь мой жертвенный и славный
Здесь окончу я,
Но со мной лишь ты, мне равный,
Да любовь моя.

 

Стус

Чи витримаєш ти найтяжчий іспит,
моя любове? Зможеш, ачи ні?
Ввижаються уста твої сумні
і щоки Богородиці пречисті
в нічних сльозах. І видиться рука —
беззахисна, самотня і тонка,
що пише на стіні розлуку довгу.
І мариться, що з рідного порогу
ти вже добра не ждеш. І не зовеш
того, хто, запроваджений до веж,
тебе, згорьовану, лишив самою
із велетенською, як світ, бідою.

***

Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг — обрізано жалі,
обтято — голосіння.

***

Вороння пролетіло в сусіднім вікні,
наче груддя біди в вечоровім огні,
наче помахи долі: нещасний, дивись,
як червоно і чорно твої пойнялись
роки сховані. Літа без зелен-садів,
коридори ночей обгорілих і днів
попідпалених, весни, де води ревуть
і гримить бездоріжжя, назначує путь
порозгаслими геть калюжами.
Доля спить, обіклавшись ножами.

***

П’ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця — теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона —
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.

 

Александр Назаров

По дороге в рай


Полной грудью дыши,
И пиши, и пляши
На могилах собратьев, пока не устал,
Остаётся лишь пепел души
На измятых листах,
А желание жить
Облетает осенней листвой,
Горький пепел души,
Додыши, допиши, допляши
За последней чертой.

И только серые тени крестов
Вдоль дороги в заброшенный рай,
На подмостках не взорванных нами мостов
До конца доиграй…
Доиграй…

Моя безупречная пьеса,
Бесконечная месса,
Плесень слов, не имеющих веса,
Песня пресного просо для пресса
Серых масс, потребляющих прессу,
Ожогом по содранной коже,
Прости меня, Господи Боже…
Дымовая завеса…

Полной мерой греши,
И пиши, и вяжи –
Пусть не гордиев узел, хотя б узелок,
Едкий пепел души
Засыпает глаза – не читай между строк.
А желание знать –
За него слишком дорого надо платить.
Опустела казна,
И ты снова один на этом вечном пути.

И только серые тени крестов
Вдоль дороги в заброшенный рай,
На подмостках не взорванных нами мостов
До конца доиграй…
Доиграй…

Лишь пепел сгоревшего снега,
Догоревшего века,
В никуда облетевшего ветра
Новой болью по венам, по верам,
По нервам – как высшая мера
Ты снова окажешься первым…
Ожогом по содранной коже,
Прости меня, Господи Боже…
Мировая премьера…

Поднимая глаза –
В небеса, в образа –
Едкий дым этой жизни не повод для слёз.
Мне так много осталось сказать,
Много больше того, что сказать довелось.
А желание петь,
Этот птичий нехитрый устав,
Дотерпеть, долететь –
И нелепая смерть
Не замкнёт нам уста.

И только звёздное небо и свет
По дороге к началу начал…
И спасение в том, что кто-то смотрит нам вслед,
А кто-то выйдет встречать…
Кто-то выйдет встречать…

 

Олег Король

Вам знов ностальгії? Ну що ж...
Серед прілого лісу
Тіні охлялих думок сновигають у тиші...
Думати тісно... Сміятися, згадувать тісно...
Вітер колиску душі над проваллям колише...
Тихо й сонливо...

У світі віршована повінь.
П'яна мораль гріє губи у чашечці кави.
Двоє закоханих слухають вицвілу сповідь
Хворого місяця з ніжно-блідими руками.
Тихо й сонливо...

Бредуть мовчазні покоління
В пошуках істини, хліба й господньої кари..
Скривджений час зупинився зібрати каміння,
А замість дзвонів лиш дзенькіт порожньої тари.
Тихо й сонливо...

Шматує останні новини
Осатаніле від тиші й сонливості кодло.
Я тут сторонній. Я вішаю очі на спину.
Вечір. Розпуття. Слова...
І клубок біля горла...

---------- Додано в 11:03 ---------- Попередній допис був написаний в 09:06 ----------



Прокидаюсь від стогону літньої зливи..
На подвір`ї голосять порепані груші,
А за небом, в раю, хтось обтрушує сливи
І жбурляє на землю у теплі калюжі...
І стихає... І звук серед мокрої тиші,
Чи то краплі дощу, чи то кроки жіночі,
Ходить, наче мара... На розпатланій вишні
Сохне випрана хустка липневої ночі...

***

На шпалерах світанок. У пачці остання цигарка.
За вікнами липень гундосить осіннім дощем.
Чи півень співав, чи собака сусідський загавкав...
Звук тоне у часі, що раптом загуснув, мов крем.

Ірік вже не рік, а перебіг води у природі.
І день вже не день, а години законних безсонь.
Живеш, щоб довести, що правило всіх бутербродів -
Згасити в душі той мрійливий юначий вогонь,

Що не обпікає... І мовчки розводиш руками,
І жадібно ловиш щасливу та рідкісну мить...
А десь під вікном все проходять віки за віками,
Співають півні... І собака сусідський не спить...

***

Я тобі заспіваю тихо
Щось сумне про печалі сині,
Про життя незбагненний вихор
І про те, що ми жити винні…
Я не буду мовчать лукаво,
Розіпну на мотиві слово,
А коли підоспіє кава –
Вип`ємо за Різдво Христове…
А тоді пересуди кляті
До сусідів відправим спати
І в прокуреній наскрізь хаті
Будем ранок новий стрічати…
…А на ранок усе зітреться
І залишиться тільки привид
На твоєму сліпому серці
Від пісень моїх хворобливих…

 

Олег Король

У цього лютого застуди-місяця –
Колючі вилиці, холодні вулиці…
Все перемелеться, все переміситься
І до щоки твоєї хтось притулиться…
Нашепче стишено сльозинку-вісницю,
Що запізнилася весна-облудниця,
І залишилися застуді-місяцю -
Колючі вилиці, холодні вулиці…

І хай не нами писано лібрето
Світання на фарбованій стіні...
Блукатимуть по київському гетто
Мої сумні застуджені пісні...

У цього лютого заброди-місяця
Ми - напророчені, навік приречені...
У срібних сутінках так легко мріється
І тиша-звідниця огорне плечі нам...
І по-дитячому в майбутнє віриться,
А по-дорослому - усе забудеться.
І залишаються заброді-місяцю
Колючі вилиці, холодні вулиці...

 

Олег Король

Вірші - хвороба. Сохнеш і свербить,
Аж доки не лікуєшся папером.
І незбагненно-хворобливу мить
Не втиснеш в підмет й присудок. У скверах
Згрібають мертве листя. Сивий дим
Маскує місто, пахне молочаєм...
І часу обережної ходи
За буднями уже не помічаєм.
Причина в днях, зачовганих до дір,
А може в нас - зачумлених до виску...
Та наше щастя, що утробний звір
В нас не завжди свою знаходить миску...

 

Кость Москалець

Де ти, колишній ідол?
Де та дитяча віра,
Що високі гори рухати могла?
Все занесло снігом,
Темним недобрим снігом,
Діти летять у вирій
За вікном твоїм.

Бачиш обдерті шати?
Бачиш залізні ґрати
І божевільні юрби,
Що співають гімн?
Кинь це нестерпне свято,
Виплюнь слова крилаті.
Що ти зробив, мій брате,
Із життям своїм?

Все ти знав, все ти знав,
На будинках малював
Заборонені кольори
Неіснуючих держав.
І людей, і міста,
І невинного Христа,
І усміхнену кохану,
Що була така пуста.

Де ти, колишній ідол?
Де та дитяча віра,
Що високі гори рухати могла?
Кинь це нестерпне свято,
Виплюнь слова крилаті.
Що ти зробив, мій брате,
Із життям... Із життям своїм?