Поезія та проза

Оксана Пахльовська

Неон - реклама - розминулись - час! -
тут бар - там джаз - як справи? - все о"кей! -
алло! - було - рвонулося - промчало -
таксі - транзистор - готика - дисплей -
брук - рок - барокко - рокери - солдати -
куди? - навіщо? - сутінки - дощить -

... А лев підніме голову кудлату
і знов засне, обнявши древній щит.

***

Розчиниш крижане вікно весни.
Нехай нам сумно, але це минеться.
Ти першим квітам колір поясни,
бо їм цвісти вже скоро заманеться.

Знов пада сніг і знову розтає.
І світ навкруг і мудрий, і безумний.
Нехай нам трудно,
і нехай нам сумно,-
є ця весна. І ми на світі є.

Хай наша юність плаче горілиць.
Нехай їй досвід буде оборонцем.
А ми з тобою - тільки двоє птиць,
котрі летять між мороком і сонцем.

 

В. Леви

И каждый вечер так:
в холодную постель с продрогшею душой,
в надежде не проснуться,
и снова легион непрошенных гостей
устраивает бал... Чтоб им в аду споткнуться!
Нет, лучше уж в петлю.
Нет, лучше уж любой,
какой-нибудь кретин, мерзавец, алкоголик,
о лишь бы, лишь бы Тень
он заслонил собой
и болью излечил -
от той, последней боли...
О, как безжалостно
поют колокола,
как медленно зовут
к последнему исходу,
но будешь жить и жить,
и выплачешь дотла
и страсть,
и никому не нужную свободу...

 

МЕЧТЫ ГУСАРА НА ВУЛКАНѢ

Я здесь одинокъ на вулканѣ,
Мечтаю о прошломъ, войнѣ,
И снова далекую пани
Я ночью увидѣлъ во снѣ.
Вотъ фолькаркъ, гдѣ мы отдыхали,
Здѣсь ласково встрѣтили насъ.
Гусары коней посѣдлали —
Ужъ пробилъ назначенный часъ.
Себя заставляю я силой
Веселое сдѣлать лицо,
Прощаюсь съ хозяйкою милой
И быстро иду на крыльцо.
«Прощайте!» Съ улыбкой, какъ чары,
Успѣла лишь ручкой махнуть,
Какъ снова лихiе гусары
Въ опасный пустилися путь...
Съ тѣхъ поръ измѣнилось такъ много,
Дни жизни походной прошли
И лишь на чужбину дорога
Защитнику русской земли.
Теперь я живу одиноко
Въ чужой, въ незнакомой странѣ,
Но въ полночь за Вартой, далеко,
Мнѣ грезилась пани во снѣ.

( В.А. Петрушевский З останніх російських гусарів помер в Австралії в 1961р служив Голандцам на вулканах Індонезії)

 

Ігор Павлюк

Приснився Бог...

Приснився Бог.
Здалось, що хрестияни –
І ті, і ті, і ті, що розп’яли...
А так поганськи, так якось погано,
Здається, ще слов’яни не жили.

Йде дощ – як час:
Всі миті скрізь і зразу.
Біблійний вечір.
І шумлять млини.
До смерті – нехіть, до життя – відраза.
І ностальгійне почуття вини.

Коней не вистача на всіх гарячих,
А на холодних – босих поїздів.
Приснився Бог.
Хтось грав у м’ячик наче,
А хтось на тому М’ячику летів.

Сердечне Сонце.
Листя – як сльозини.
Христос сміється:
Цвях не лізе в дуб...

І – голий Всесвіт в ролі батьківщини.

І зуб за око
І за тризуб – зуб.

 

Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ


Шматки думок цейтнот розвішав
на що попало без мети:
то невиразні, то ясніші
то перекошені світи.

Щось вирвані слова гадають.
Спинився погляд Ваш на мить
у пам’яті на самім краю
і недомовлений стоїть.

Правічність… Холодніють звуки…
Нечутно листя шелестить…
Час золотавої розпуки
на струнах вічності дзвенить.

* * *

О, невмолимий щемний жалю
у час німого голосіння
над диво-снами без причалів,
в які вже запливти несила.

О, світлі спалахи печалі
у золотій порі згасання,
які у пам’яті все далі…
Ще мить — і цей вогонь останній.

О, цей підступний трепет серця
пред тінню смерклої любові.
яка до тебе не вернеться,
а ти прощатись не готовий.

* * *

Прощавайте… До решти здичавів мій розум.
Недостиглі слова необачно зрива буревій,
розбиває ущент Вашу жалісну прозу.
На пекучу одвертість — пекучіший власний напій.
Прощавайте… Печалі ячать поміж нами…
Задихаються флокси, затиснуті в літній розмай.
Мов гадюччя, думки, що повзуть на багаття клубками…
Без обмов, без найменших надій…
Прощавай…

 

Микола Луків

На обрії старий вітряк
Здіймає в небо крила.
Злетіти хоче, неборак,—
Піднятися несила.

По груди в травах і житах
Судилося стояти.
А мріялось, неначе птах,
У небесах витати.

І не його у тім вина,
Що доля невмолима.
У нього місія земна,
Хоч крила за плечима.

Над ним курличуть журавлі,
Пливуть хмарин вітрила.
І важко жити на землі
Усім, хто має крила.

 

Николай Гумилев

Потомки Каина (1910)


Он не солгал нам, дух печально-строгий,
Принявший имя утренней звезды,
Когда сказал: "Не бойтесь вышней мзды,
Вкусите плод и будете, как боги".

Для юношей открылись все дороги,
Для старцев - все запретные труды,
Для девушек - янтарные плоды
И белые, как снег, единороги.

Но почему мы клонимся без сил,
Нам кажется, что кто-то нас забыл,
Нам ясен ужас древнего соблазна,

Когда случайно чья-нибудь рука
Две жердочки, две травки, два древка
Соединит на миг крестообразно?

 

Ліна Костенко

Ти дивишся. А я вже – як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».

Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішої, як ти.
О це і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.

 

Стефанович Олекса


Коли гай на обрію квітне,
То здається очам,
Що розкішне царство блакитне
Розгортається там.
А наближ його володіння —
Десь подінеться синь...
Далечінь тому лише синя,
Що вона — далечінь.

 

Настрій...не знаю автора...

Я – никто. Я – нигде. Я всегда остаюсь «между прочим».
Все в порядке вещей, нет желания что-то менять.
Вместо данных моих в Книге Судеб стоит блёклый прочерк,
И, его заверяя, оттиснута жирно печать.

Ускользаю от ищущих рук, от настойчивых взглядов,
Выпадаю из памяти некогда знавших меня,
Образ мой не под силу хранить гладкой фотобумаге –
Лишь расплывчатость черт, лишь нечёткость вчерашнего дня.

Карандашный эскиз, стёртый сон, недопетая песня,
Между плотных страниц старой книги истлевший цветок –
Я всегда где-то здесь, где-то рядом, но только не «вместе»:
Только дым, только ветер и дождь, только пуля в висок...

---------- Додано в 08:50 ---------- Попередній допис був написаний в 08:48 ----------

и о чём не прошу... ни о чём не жалею...
На судьбу не ропщу – видно так суждено...
Чашу горькую слёз наливайте полнее -
Выпью всю... до конца...
Мне не больно давно...

В моей жизни всё меньше цветных отражений...
Чёрно-белые дни, словно кадры кино...
И один на другой так похожи... как тени...
Пусть закончится фильм...
Мне не больно давно...

А душа... как травинка на выжженном поле –
Никого на весь свет... страшно ей и темно...
Я до крови сожму все осколочки горя...
Только б мне устоять...
Мне не больно давно...

Только б выдержать все испытания Бога...
Жжёт тоска на губах как хмельное вино...
Тихо плачет Любовь у чужого порога...
Не жалейте меня...
Мне не больно... давно...

---------- Додано в 08:54 ---------- Попередній допис був написаний в 08:50 ----------

Бывает так - укутавшись в печаль,
Молчит душа - и двери на замок.
И к тем дверям не подобрать ключа,
Пока печали этой длится срок.

И все не то - и кофе так горчит,
И снег в лицо, и зябко, и февраль...
Душа молчит, задумавшись, молчит,
Глядит в свою несбыточную даль.

И там, в своей заоблачной дали,
На берегу реки подлунных тайн
Встречает ночи, провожает дни,
Перебирая "здравствуй" и "прощай"...

То ткет стихов и песен полотно,
то слезы льет ночами у свечи...
...но смотрит небо в душу как в окно,
пока душа, задумавшись, молчит...

 

не знаю чий вірш, просто сподобалось


Не тратьте жизнь свою на тех, кто вас не ценит,
На тех, кто вас не любит и не ждёт,
На тех, кто без сомнений вам изменит,
Кто вдруг пойдёт на "новый поворот".
Не тратьте слёз своих на тех, кто их не видит,
На тех, кому вы просто не нужны,
На тех, кто, извинившись, вновь обидит,
Кто видит жизнь с обратной стороны.
Не тратьте сил своих на тех, кто вам не нужен,
На пыль в глаза и благородный понт,
На тех, кто дикой ревностью простужен,
На тех, кто без ума в себя влюблён.
Не тратьте слов своих на тех, кто их не слышит,
На мелочь, не достойную обид,
На тех, кто рядом с вами ровно дышит,
Чьё сердце вашей болью не болит.
Не тратьте жизнь свою, она не бесконечна,
Цените каждый вдох, момент и час,
Ведь в этом мире, пусть не безупречном,
Есть тот, кто молит небо лишь о вас!

 

Имант ЗИЕДОНИС

Ничто в этом мире не дается нам сразу. Странно устроен мир. Подожди, говорят на каждом шагу, подожди, подожди. Жду постоянно и трудно. Жду, когда подойдет троллейбус. Жду, когда сварится картошка. Жду, когда попаду па небо. Но и тут мне говорят: не спеши, подожди, сперва поживи на свете. Мир живет ожиданьем. Мать ждет ребенка, девочка ждет любви, заслуженный ждет ордена, страждущий ждет избавленья. Подожди, потерпи немного. И когда ты терпишь, время останавливается - превращается в ожиданье. Каждый отрезок времени становится этаким праздным ленивцем. Он ждет следующего мгновенья, как бы пятясь назад, задом наперед. Чтобы приблизиться, надо идти навстречу, а не ждать.
Говорят - подожди, утро вечера мудренее. Не скрывается ли за этим ленивец - мол, не делай сегодня того, что можно сделать завтра? Так откладывается завтра на еще один день. Разве будущее - это пятящийся задом наперед огромный зеленый рак, ползущий нам навстречу? Мы придем к будущему или будущее придет к нам? Подожди, будущее придет. Подожди, пока футбольные ворота побегут навстречу мячу и мишень подойдет поближе, выпрашивая себе пулю. Подожди! Потерпи! Не стремись! Жди терпеливо, и твое время придет. Но так придет к тебе только гроб твой. Уж он-то придет. И вынесут тебя вперед ногами. Благое приходит с ожиданьем,- говорит пословица. Нет уж! Чтобы приблизиться - надо идти навстречу, а не ждать!

Эпифания 10

 

Юрко Покальчук

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Це лиш тільки гормони, горілка і кава.
Грім ударив зненацька
Блискавкою засліпив
І здалося на мить,
Що це зірка щаслива упала.

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Просто взяв що тоді
Опинилось мені під рукою.
Випадкове весло
І мій човен кудись понесло,
І за зіркою я загадав
Хай пливе...
Тільки поруч з тобою.

Я тебе не люблю...
Я ніколи тебе не любив.
Це лиш відблиски суму,
Тільки відзвук юнацької мрії.
Просто зірка дурна
Поламала мій спосіб життя.
Ми зустрілись намарне,
Лиш початок був вартий надії.
Я ніколи тебе не любив.
Недоцільно, ніяк.
Все в нас різне, все проти.
Не варто... не треба.
Це лиш дим у очах.
Випадковість - це жах.
Kраще йди і забудь мене швидше.
Так краще для тебе.

Він ровесник тобі.
Молодий і стрункий.
Все у вас вже складається як у людей.
Все отак, як мало би бути.
Барабани, гітара шалена
Фортепян і бас грають вальс.
І я вслухаюсь у волю
З кайданів кохання розкутий.

Все чудово, іди.
Най щастить без біди.
Я ніколи тебе не любив.
Всім так легше тепер буде жити.
...
Він гарніший і край. Прощавай.
Прощавай.
Я ніколи ...
Я ніколи ...
Не можу без тебе ... не можу ... без тебе ...
Не можу без тебе ...
Не можу без тебе ...
Не можу ... без тебе ...
Не можу ...
Без тебе ... не можу ... жити

 

Вячеслав Кирсанов

Стена

Не дай Бог зациклить кого-то на собственной боли…

Пусть мир живёт, пусть он радуется!
Не обращайте внимания, прошу вас…

Пусть всё будет хорошо, пусть все будут счастливы!
Ну, не все… Но большинство!

Не хочу никого расстраивать.
Если вас что-то огорчит – отведите взгляд, отойдите в сторону…
Не проникайтесь всем этим!

Простите меня…
Простите за то, что не могу быть с вами также весел, беззаботен, лёгок…
Но я от души желаю вам этого!

Не прикасайтесь ко мне!
Я заразен, я прокажён – Я НЕСЧАСТЕН…
Я не хочу, чтобы вам передалась хоть частица того, что не даёт покоя мне.

Живите! Дышите! Любите! Радуйтесь этой жизни!

Я возвожу стену. Я хочу стать невидимым.

Я не желаю больше никого огорчать.
Я не стою ни единой вашей слезы. Слезы сострадания.
Это слишком большая роскошь.
Вы не должны…
Мне нечем вам отдавать…

Мне ничего не нужно, поймите…
Лишь бы вам… лишь бы у вас всё было хорошо!

Пока вы не здесь… пока вы по ту сторону пропасти и за вашей спиной – ЖИЗНЬ!
Оставайтесь там, это будет благоразумнее.

Здесь же – другая жизнь. Другая…
И здесь, как ни странно, тоже живут…
Выживают…

Я возвожу стену. Я становлюсь невидимым…

 

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

НЕТЕРПЕЛИВІСТЬ

Хотів пастух почути голос Бога
В палаючім кущі і запалив
Маленький корч сухого ялівцю.
І полум'я рвонулось, як з гранати,
І жерепові нетрі зайнялись,
І стало страшно тому пастухові,
Що погорять писклята у гніздечках,
Яких було багато навкруги.
Він кинувся гасити ялівець,
Але було вже пізно. Все згоріло.
А Бог мовчав, бо іншого любив.
Не дочекавшись об'яву любові,
Спалили ви, прокляті лжепророки,
З нетерпеливості мільйони крил!

ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ

Я розумію світло. Це — душа.
Любові й космосу глибини. Жертва.
Блиск розуму. Благословіння миру.
Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.
Можливо, це — самотності печаль.
Дух каменя. Жало злоби. Липкі
Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу
Не може сяйво людям об'явити;
Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело
Людського зору, як пісок підземний —
Ті води, що прозріють у криниці.

 

Хома Данилець

Твоя туга не перейде ніколи.
Змирись із цим. Долай свою межу.
Ти бачив світло ген на видноколі,
але у визначений час не досягнув
яскравого котрастного окружжя, —
по кісточки тобі — пухка земля,
по пояс — осока, що у калюжах
вишукує нестримного життя.
Іди — не йди: до чого примірятись,
яких нових бажати стильних шат?
Торкнись трави — і хвиля колисатись
піде до найвіддаленіших хат.
Зорі не буде. Зорі не проблиснуть.
Не розмахнеться крилами вітряк.
А вірші — що? Сторінками прокиснуть
там, де гуляє вітер-одинак.
І сподівання кануть в новий вимір,
у площину мурованих надій:
Пилок егоцентричний без упину
облазить, як шерстинки на хутрі;
сповзає по стеблинам осоковим
і зрошує затоптану межу.
Регоче дощ, що юнаком безмовним
я мріяв, що і час пережену.
Не перегнав. Не вишпортався з глини.
Кружальце світла — блим! — в іконостас.
Пилок осілий і запал дитинячий
притоптує незнаний конопас,
що випасає свої мрії — коней
на полі неприм'ятої трави....


---------- Додано в 07:59 ---------- Попередній допис був написаний в 07:54 ----------

Володимир Кашка

Провісництво

Помру у дощ. Усе точніше,
усе частіше з кожним роком
влучаю здогадами в ціль.
Збуваються не лише вірші —
думки — знічев'я й ненароком —
про все: про себе і про всіх.

Боюся мислити, аби не звіщувати
недолі друзям, жінці, дітям, —
не офіруюсь я, то хто ж?
І що не день, то звичка німувати
стає важнішою за звичку діять.
Отак живу — й помру у дощ.
Зіграю траурну відправу,
Щоб знов замать на слово право.

 

знайшов в неті....

 

Хм...декаданс нікого і ніколи ні до чого хорошого не приводив.
Але що цікаво: з іншого боку,найякісніша література є декадентною за своєю суттю...

 

Туманний Світанок.

Хапаюсь за нить що веде в невідомість.
Пам"яті свист прорізає свідомість.
Крізь призму тумано ранкового мління
Розрухують тіні крихке павутиння
Занедбаних снів, занімілих пейзажів,
Мурашок людей в вічнім ажіотажі.
Вчoрашнього дня запорошені кроки,
Так ніби за ніч промайнули вже роки.
Мов на полотні невідомих артистів
Являються грані. Холодною кистю
Виводить буденність хранитель обману:
Доречнy непевність сліпого туману,
Земниx почуттів непокірнy невинність,
Суровиx дощiв своєріднy невпинність,
Самотньому серцю дарованy тугy,
Розмитy печаллю забіленy смугy
Гіркого світанку. Без слів нерухомість.
Триматись за нить що веде в невідомість...

 

Хома Данилець

Не заспокоїтись тобі. За сизим небом
горить ніким не бачена зоря.
І дощ гуляє пальцями по степу,
по зморшклій шкірі дідугана-дня, —
калатає по клавішам коріння,
лягає мікроплесом комусь в слід
і тягнеться крізь грунт туди, де вільно
процідиться крізь прошарки порід.
Зовсім як ми. Крізь глину невідомих,
ніким не передбачених подій.
Навчись з нічого карбувати слово,
ліпить із згадок полотно надій,
і кутатись у нього, коли важко.
Хай дощ розгладить зболене лице.
Не заспокоїтись тобі. Колишню ласку
розписано нездалим олівцем.

***

Я знов зіб'юся на півслові.
Злапаю думку й відпущу.
І зірку у Малому Псові
арабським ймення обізву.
Її холодний блиск сторіччя
здолав у Всесвіті, щоб я
себе примусив глянуть в вічі
і видихнуть твоє ім'я.
Ця мить, можливо, прийде знову,
а може, мертво кане в час.
Тому й карбую кожне слово,
щоб було кожному із нас
на згадку потім. Щоб крізь роки,
що снігом впадуть в наші дні,
я міг впізнати твої кроки,
а ти — мій голос. Щоб тоді
не думалось про пережите;
щоб хоч на мить згадався час,
коли нам було що ділити
на двох… На кожного із нас.

---------- Додано в 01:29 ---------- Попередній допис був написаний Вчора в 23:57 ----------

настрій...

Больно не важно,
Страшно не сильно…
Только под свитер холод могильный
Лезет, порой,
И сжимает тисками
Душу и тело…
(Меня проверяя)…
Годы идут,
Но, как прежде с улыбкой
Я продолжаю делать ошибки,
Сорваны башни,
Но нынче всё реже
Бисер мечу перед носом невежды…
Через ноябрь в декабрь пролетаю…
В пепел сгорая,
Но возникаю
Снова,
Как феникс – из праха и тлена…
Слово – направо,
Улыбка – налево…
И продолжаю жить зло-эпатажно…
Больно - не сильно,
Страшно – не важно…

***

Заблудился в себе,
Заблудился в словах и минутах.
В перекрёстках стоять –
Не завидная это судьба.
Вверх монету бросать,
Выбирая из данных маршрутов,
Где и что потерять –
Друга, голову или коня.

И опять, как и раньше
Не раз, я сегодня решаю,
На монету, не глядя –
Соврёт, даже встав на ребро…
С перекрёстка шагнуть
Мне куда, чтоб к цветущему маю,
Выйти, встретив тебя,
Всем лгунам-перекрёсткам назло.

Нет монеты такой,
Что решила бы все – без вопросов,
Спички все коротки –
Я уже их давно не тяну.
Чёт ли? Нечет?..Прошёл...
Оставляя другим перекрёсток,
Я шагаю на свет…
Не хочу провалиться во тьму.

***

Навалилась тоска,
Как плита и ломаются плечи
И не греет вино
И не радует солнца восход.
День растает и снова
Ненужно-бессмысленный вечер
Ко мне в гости, как будто случайно,
Опять забредёт….

И опять будем пить,
И неспешно дымя сигаретой,
Я ему расскажу
О дорогах и дальних краях,
О полярных ночах
И как нежно и ласково лето,
И о синих, как море,
Блестящих сапфиром, глазах…

Расскажу о забытых –
И чёртом и Богом – деревнях,
О сияющих светом неона
Больших городах,
Почитаю стихи,
Напишу пару строк «на колене» -
О себе и о нем
И о Ней и о наших делах…

Он устанет и я
Провожу его - двери закрою…
Попытаюсь уснуть -
Ты мне ночью сегодня приснись…
Мы прорвёмся с тобой –
Мы видали порой не такое…
Календарь полегчал
На ещё один сорванный лист.

Файфер