Поезія та проза - 2

Василь Голобородько

Все переплутане :
голуби зліталися на бойовище
і скльовували очі мертвим воякам

Круків підгодовували на площах
малювали як вони цілуються дзьобами
і співали про них пісень

Хіба перелякаємося тільки здивуємося
і проженемо голубів із мерців
бо жаліємо круків


Наша мова

кожне слово
нашої мови
проспіване у Пісні
тож пісенними словами
з побратимами
у товаристві розмовляємо

кожне слово
нашої мови
записане у Літописі
тож хай знають вороги
якими словами
на самоті мовчимо

 

Та ти вже задовбала своїм Пізнайком.
Весь форум засмітила!

 

@Alias , Ти думаєш, вона тебе "почула" , не інакче як реклама "Познайки"

 

Та я знаю що воно нікого не чує, але вже дістала своїм спамом .Ще й модери десь поділися

 

Написал рассказик и хочется узнать нет ли в нем какого зла, допустим ли он вообще, удалить его или оставить?

Сам я разобраться не могу, помогите!

Подросток Эдик (Полтавский Саша) / Проза.ру

прошу голосовать
как большинство решит, так, наверное, и сделаю

 

люблю очень читать интересные романтические книги rozetka.com.ua/knigi/c4326572 Стихи тоже есть конечно же о романтических чувствах, но в прозе чувства лучше раскрывают писатели.

 

Жак Делиль "Сады" - 200 сторінок чудових віршів зимою почитаю
Делиль Жак

 

Осінні одкровення

* * *
Дивна птаха живе
У заростях дикого винограду.
Подеколи вона співає
Просто посеред густого листя.
Навіть зараз, восени;
Навмання посеред ночі.
І я чую в своїй мансарді
Цей спів.
І не можу його порівняти
Ні з чим іншим.
…Хіба що, він подібний
До забутого голосу жінки
З густим каштановим волоссям
Та очима кольорів
Морської хвилі,
Яка колись давно
Була моєю
І жила тут.

…І раптом я зрозумів:
Так починається
Мій сон.

* * *
Ти знаєш, сьогодні осінь.
Так приємно читати Війона
Та Рільке.
Розмовляється лише серцем
І хочеться почерпнути
Найчуттєвіших почуттів
У вічності.
Легко торкаюся правою рукою
Маленької кишеньки ліворуч
На грудях,
Де зберігаються нещодавно
Записані
Поетичні тексти осені…

Можливо, це — безсоння?
Але ні; просто не сплю
Цієї ночі.
Напевне, в передчутті
Листопаду.

* * *
Тобі сьогодні треба
Більше серця;
І трохи більше сонця,
І тепла…
Та, все одно, на осінь
Ти не сердься:
Вона негаласлива
І сумна.
І упаде листок побіля
Тебе,
І неба трохи. Осінню бринить
Сьогоднішня дорога,
Що до себе
Приводить спалах —
Сокровенну мить.

І вже зафіксувався
Порух квітки —
Вона осіння і вона
Твоя.
Вона такою не була
І влітку.
Вона — увересневлена зоря…
Осінні зорі — це така
Молитва,
Самовіддаленість твоїх
Передчуттів.
Ця зустріч із собою
Мимолітна.
І сон твій вересневий
Відлетів…

Тобі належить неповторний
Вечір.
І щедрість, обумовлена
Дощем.
Така свобода!!!
І жіночі плечі.
І сум барвистий
Міниться у щем…

* * *
Знову вірші мої
Увіходять в осінні
Неквапні пейзажі.
Знову кетяг калини
Червоний такий,
Аж гіркавоважкий.
Знов шляхетні
Ці винноосінні
Коронні купажі
Викликають цей
Драйв,
Над усі віртуозні
Смаки,
Золотий.

* * *
У цьому тумані
Зовсім незлецько.
Хтось випливає,
Звісно, зненацька,
Ніби якийсь
Обранець осені,
З львівського ранку.
…Так чудернацько.
Так чудернацько…

Де ж ті дерева
Златоголові,
Де ж ті листки
Міддю позначені?!.

У цьому тумані —
Розгублені й сови.
Так чудернацько…
…Так чудернацько.

* * *
Зближаюся з осінню.
До неї прихиляюся щокою;
Єством своїх осінніх текстів.
Я — тут. Чую, як мене сприймає
Найтонша пригасла травинка…

Листаю листи листяні листопада.
Тішуся, що вони для мене…

І бачу жінку
В багряних осінніх настроях.
Наближення до себе осіннього.
(Світить осіннє око). До неї.

Люцина залишається зі мною
У віддаленому горіховому гаю;
— Аю; — аю; — аю! Люцина.
Я спізнаюся з осіненою тінню;
Єднаюся з нею через оцей
Принишклий вечір. —
І через його терпеливість
До раптового короткочасного дощу.

Я — тут. Я приятель найтоншої
Пригаслої травинки;
І тішуся цією приязню.

Зустрічаю жінку в неймовірному
Богемному вбранні; Люцина.
У кольорі винної сльози,
Осінніх медитацій барви.

Найшляхетніші осінні стани;
Вони повертають нас до себе.

Осьінь.

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ
м. Львів

 

Штири дні тому обходзів уродзіни. 60 літ вже му бамкнуло.

 

Сьогодні, 21 березня, Всесвітній День Поезії.

Сиві гриви зірниць,
вузлувата дорога...
Чую клич: "Озирнись!"
Озиратись - на кого?

Лиш опока золи -
золотими степами,
що всуціль заросли
соляними стовпами.

Під копитом змина
понадземна відплата
і старі письмена,
і нові письменята.

Незатуплений гнів
підтинає коріння.
До комонних огнів
промовляє каміння.
Ігор Римарук

 

А це один з моїх улюблених - Поль Верлєн

Осіння пісня
Неголосні
Млосні пісні
Струн осінніх

Серце тобі
Топлять в журбі,
В голосіннях.

Блідну, коли
Чую з імли -
Б'є годинник:

Линуть думки
В давні роки
Мрій дитинних.

Вийду надвір -
Вихровий вир
В полі млистім

Крутить, жене,
Носить мене
З жовклим листям.

Переклад Кочура

І ще Верлєн

"Тихенький дощ падає на місто... Артюр Рембо"

Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!

О, ніжно як шумить
Дощ по дахах, по листю!
У цю тужливу мить
Як солодко шумить!

Відкіль цей плач, не знати,
В осиротілім серці?
Ні зради, ні утрати,-
Відкіль журба, не знати.

Найтяжчий, певне, сум -
Без гніву, без любові,
Без ревнощів, без дум -
Такий нестерпний сум.

В перекладі Рильського

 

Вірші краще читати мовою автора. Тому що це навіть не пісня, а шансон... Chanson d'automne. Пісня - це для всіх. А шансон - для обраних. А мені осінь блюзом лунає

Красою вабить осінь золота,
та щось в душі лунає блюзом сумно,
мабуть тому, що вже не вперше так,
прийде вона і кожен рік зникає.

Хоч посміхнеться іноді мені,
і ніжно приласкає на прощання,
від того може чую блюз в душі,
що вабить, та даремно на останок…

 

29 березня 1881 р. в с.Білі Ослави на Гуцульщині народилася галицька поетка М. Підгірянка (Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська) Померла 20 травня 1963 р смт Рудно під Львовом. Похована у Львові на Личаківському цвинтарі.
Творчість Марійки Підгірянки добре знана в довоєнній Галичині і на Закарпатті, де жила і творила поетеса. До наших часів дійшла поема Мати Страдниця, ілюстрована А.Манастирським , збірка Відгуки душі (дві інші збірки пропали у воєнні часи) і багато віршів по галицьких і закарпатських журналах.
«…Вся земля вбирається у затишному закуткові жіночої душі. Образи виходять в неї повні й закінчені… М.Підгірянка споріднюється з П.Тичиною з тою різницею, що ритми поетеси мають в собі якусь жіночу хрупкість і легкість". Так відзивався про поетку Євген Маланюк.
На жаль, на сьогодні творчість М.Підгірянки ще не знайшла свого серйозного дослідника.
Марійка Підгірянка. Opera Selecta
http://apspp.soc.univ.kiev.ua/index.php/home/article/viewFile/639/541

І кілька поезій

МАТИ

Хто тебе так щиро любить,
І вбирає, і голубить,
І кладе у постіль спати?
Мати.

Хто стеріг тебе від злого,
Відмовляв собі усього,
Щоб тобі віддати?
Мати.

Хто тебе узяв за руку
І до школи на науку
Вів, щоб розуму навчати?
Мати.

МОЯ МАМА
Снилось мені ясне сонце,
Що в хаті світило, –
А то лиш так моя мама
Дивилася мило.
Приснивсь мені легкий вітрик,
Що пестив колосся, –
А то мені моя мама
Гладила волосся.
Снилась мені ягідочка,
Як мед – солоденька, –
А то мене цілувала
Мама дорогенька.

Сипле сніг
Сипле, сипле, сипле сніг…
Мов метелики сріблисті,
Ті сніжинки білі, чисті
Тихо стеляться до ніг…
Сипле, сипле, сипле сніг…

Сипле, сипле, сипле сніг…
Тихо, легко і спроквола
Покриває все довкола, —
Ні стежок, ані доріг…
Сипле, сипле, сипле сніг…

Сипле, сипле, сипле сніг…
Вже присипав доли, гори,
Вже весь світ, мов біле море,
Біле море без доріг…
Сипле, сипле, сипле сніг…

На чужині
День розсвітає і минає,
Мов немає
Кружевом чорним тьма кружляє,
День спиває.

Мов сова, сіра мряка сіла,
День згасила,
Пухнасті крила розпустила,
Все закрила;

Мов заслонила за горою
Все собою:
Мій край коханий, долю мою,
Любов мою.

Мій край чудовий, гори горді,
Річки сині.
І я мов човен на розводді,
на крижині;

І я мов човен, що без керми,
без весельця,
Туга доходить до дна серця,
До дна серця…
1916

ВЕСНЯНИЙ РАНОК

Ніч до краю добігає,
І місяця сяйво блідне,
Дрібна зірка допрядає
Своє прядиво послідне
і вже гасне.

Над Бескидом, над верхами
Бліде небо рожевіє,
Біла хмарка берегами
Рубці рубить, золотіє,
В сяйво ясне.

Сонце день розповиває,
Загоряєсь кожна гілка,
Ліс прокинувся, співає,
А вівчарика сопілка
Десь щебече.

Ранній вітер збив крильцями,
Почав срібні роси трясти,
Веселкові дуги класти,
Шум метати над кущами
У ліщину.

Розігрався ярий ранок,
Розсміявся, розспівався,
Метеликів скликає в танок,
Квіточками заквітчався,
Йде в гостину.
1928

ЗОВ
Простір зове — я слухаю,
Простір зове — я лину.
В крутіж пливку, розбурхану
Мене взяв як пилину.

Не лічу хвиль, не бачу меж,
Не тямлю на літа,
Як ти мене так обіймеш,
Земле моя свята.

Втону в твій чар — пугар без дна,
Втулюсь у збіжжя лан,
Наче краплиночка дрібна
В безмежний океан.

За мною жаль, за мною біль,
За мною все життя —
Притулюся до рідних піль
Щаслива, як дитя.

1938

В ТАКІ ХВИЛІ

Вже кінця добіга
Життя зхмарене
І беззвучно рида
Серце зранене.

Ще збира серед нив
Чуття бодреє
Щоб ніхто не зранив
Серце гордеє.

Щоб ніхто не почув
Мого стогону,
Щоб мій спів не загув
Серед гомону.

Не шукаю в імлі
Сяйва зірочки,
Пригорнусь до землі
До матіночки.

Тисне щось під грудьми
Тремтить серденько,
Ох, прийми, обійми
Рідна земленько!

Ох прийми, не лиши
В ту хвилиночку,
Пригорни, вколиши,
Як дитиночку!

1959

 

Хочете знати більше?
Коммунарец Проза Майбуття Майбуття. Своїх не здаю.

 

Такого Антонича я не знав

Марш молодих

вперед! вперед!
прямо зір
прямо хребет

мов лук мов лук
вітер з гір
бурі бескет

орлиний лет
до дальніх мет
моря згук дощів гук

прямо зір
прямо хребет
мов лук мов лук
вперед! вперед! –

кроків грім
валить в брук
хмаролім
мов п’ястук

за домом дім
мов дуб мов бук
цементу лім
тріскіт рук

з каском каск
чоботів ляск
за крісом кріс
крісів ліс

за шишаком шишак
червоний мак
червоний мак

за каскетом каскет
блиск ракет
сіть тенет
за кастетом кастет

вперед вперед
прямо зір
прямо хребет

мов лук мов лук
рух рук рух рук
рух ніг рух ніг

ніхто ще не знеміг
за каскетом каскет
за кастетом кастет
вперед! вперед! --

піт з чіл тече
гаряча тягар
важенний дубар
спка поклала на плече

тече з чіл піт
на шиї гніт
на хребет паде
цілий світ

піт стигне в лід
спека та лід
до нас гряде
ритм обійма
жар та зима
піт лід гніт

на хребті мов скриня тяжить
важка як світ

як земля
кров кров горить
одна мить

над нами небо
під нами поля
чи з нами бог чи не бог

гей там вперед!
прямо зір
прямо хребет!

рукам не вір
ногам не вір
м’язи стягни
колін не гни

сни збери в гімни
снами гримни
в мури в брами
в тами імли

кини ляк злий
позад себе не диви
наче молот
б’є кров до голови

наче голод
тяжать усі кістки
гаряча літр
ссе кров мов п’явки

грязь боліт
путає хід ноги
м’язи стягни
колін не гни

п’яний ритм пісні
ногами трісни
в кам’яні береги

зір мов блеск зір
прямо хребет
ногам не вір
гей там вперед

літ до мет літ до мет –
вперед іди
раз два три

це є наш ритм
в повітрі ритий
це є наш такт
так так так

це є наш спів
гнів гнів гнів
наш ритм наш такт наш спів

у ритмі дух
твердий мов брухт
крицевий рух
наш ритм наш такт наш спів наш рух –

вперед! вперед!
ніколи назад!
рине ряд

лине вал
як плав як плав
вал лав вал лав
вал тіл вал ніг вал рук
б’є в брук б’є в брук б’є в брук

плавом пливе
хмарою суне
бурею дуне
вітром рве

дебелий ряд
все вперед!
ніколи
назад! –

наче грім
хмаролім
залізним кроком
тіл потоком

спітнілим трудом
вперед ідім
світ наш дім

раз два три
виритий в бронзі ритм –
пірвати світа інертність!

вперед! вперед!
гей прямо зір
прямо хребет

мов лук мов лук мов лук
чоботами вдарити

в вічності брук! –
позір!! – рівняй ряди!! –
машеруємо в безмертність!

Лютень 1931
Б.-І.Антонич

 

@iso, ви не читали "Зачем жил человек?" Виктора Колупаева? Я спочатку перелякався, але...
А Антонич мені сподобався. Пізніше почитаю його. Подякував.
До речі. Він пише білим віршем без рими. Знайоме звинувачення?

На посошок: замисліться над строкою
"як за Шевченка, знову поять пісню хмелем."

 

Переважно ні. Він дуже різний.

СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ

Це правда: кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші багряніш від рож
горять у пам’яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто й мріяли, й жили,
кохались у суворості, як ми у гулях,
і ваші очі сяли вічністю, коли
у серці, мов зоря, застрягла біла куля.
Грудень 1934.

ПЕРША ГЛАВА БІБЛІЇ

Коли співав ще камінь, мали крила змії
і Єва одягалась в черемхове листя,
тоді буйніший і хмільніший вітер віяв
і море сяяло під зорями сріблисто.

Коли із яблуні зірвала Єва місяць,
у раї збунтувались буйногриві леви,
Адамові сини по світі розійшлися,
здвигаючи міста і тереми для Єви.
4 квітня 1935

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував "Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,
де небо сонцем привалило білі села,
цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,
як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
16 квітня 1935

У віці 28 років його не стало.

Не читав

 

Колишня студенчеська гумореска:
Студент завалив іспит і каже професору:
- Якщо задам загадку і ви відгадаєте, то хай так і буде все. Але якщо не відгадаєте - то мені ставите "добре" і я кажу відповідь.
- Добре, - погодився професор.
- Як забити хробака в землю?
Професор не здогадався і здався. Поставив студенту "добре" у залікову.
Відповідь така, каже студент:
- Треба хробака розтягнути і залити його епоксідною смолою, а коли засохне, то можна і в землю забити.
Наступного дня професор зустрічає того самого студента і каже:
- Давай залікову, - і ставить "відмінно" замість "добре", потім дістає червінця і дає студенту - а це від моєї дружини.

То вам за хрущів подяка і вірша.

 

А Колупаєва прочиьтав. сподобалося. Але не більше

 

Так, зараз він не в пошані, хоча добро завжди було не всім досяжне. І духовно і матеріально. А ми продовжимо цю нелегку справу і ... нехай всі зачекають!
Пропоную нове оповідання. Безкоштовно. "Майбуття. Золота сережка."