Поезія та проза - 2

terRen,
Нет, не увидимся.
Нечем будет увидеться.
Только здесь, понимаешь, существуют эти пленительные частности: у книг разные обложки, у людей бесконечно несхожие разрезы глаз, снег — не то, что дождь, в Дели и в Москве одеваются неодинаково, крыса меньше собаки, шумеры вымерли раньше инков — только тут все это имеет значение, и кажется, будто — огромное; а там все равны, и всё одно, и всё — одно целое. Вечность — это не «так долго, что нельзя представить», это всегда одно и то же сейчас, не имеющее протяженности, привязки к точке пространства, невысчитываемое, невербализуемое; вы не найдете там друг друга специально для того, чтобы закончить разговор, начатый при жизни; потому что жизнь будет вся — как дневник за девятый класс: предметы, родительские подписи, домашние задания, рисуночки на полях, четвертные оценки — довольно мило, но вовсе не так смертельно важно, как казалось в девятом классе. Тебе в голову не придет пересдавать ту одну двойку по литературе в конце третьей четверти — нахамил учительнице, словил пару, вышел из класса посреди урока, хлопнув дверью. Забавно, что дневник сохранился, но если бы и нет, ты бы мало что потерял — во-первых, у тебя десять таких дневников, во-вторых, этот далеко не самый интересный, вот в дневнике за второй были куда смешнее замечания; может статься, ты из всей жизни, как из одной недельной командировки куда-нибудь в Петрозаводск в восемьдесят девятом, будешь вспоминать только вид на заснеженную Онегу, где сверху сливочно-белое, снизу — сахарно-белое, а между белым и белым — горизонт, и как девушка смеется в кафе за соседним столиком, красавица, волосы падают на плечи и спину, как слои тяжелой воды в грозу — на лобовое стекло; может, ты из всех земных языков запомнишь только две фразы из скайп-переговора, из всех звуков — чиханье маленького сына; и всё. Остальное действительно было низачем. Славно скатался, но рад, что вернулся и обратно еще долго не захочется — в скафандре тесно, он сильно ограничивает возможности перемещения, приходит с годами в негодность, доставляет массу хлопот — совершенно неясно, что они все так рыдали над твоим скафандром и целовали в шлем; как будто он когда-то что-то действительно определял в том, кем ты являешься и для чего пришёл; по нему ничего непонятно, кроме, может быть, твоей причастности к какому-нибудь тамошнему клану и, может быть, рода деятельности — воин там, земледелец, философ; тело — это просто упаковка из-под тебя, так ли важно, стекло, картон или пластик; можно ли по нику и внешнему виду какого-нибудь андеда в Варкрафте догадаться, что из себя представляет полноватая домохозяйка из Брюсселя, которая рубится за него? Да чёрта с два.
Мы нет, не увидимся; не потому, что не захотим или не сможем, а потому же, почему мы не купили себе грузовик киндер-сюрпризов, когда выросли, хотя в детстве себе клятвенно обещали: это глупо, этого не нужно больше, другой уровень воприятия, сознания, понимания целесообразности. Прошлого не будет больше, и будущего не будет, они устареют, выйдут из обращения, как ветхие купюры, на которые давно ничего не купишь; потому что измерений станет больше, и оптика понадобится другая, и весь аппарат восприятия человека покажется старыми «Жигулями» по сравнению с суперсовременным аэробусом. И все вот эти любови и смерти, разлуки и прощания, стихи и фильмы, обиды и измены — это все будет большой железной коробкой из-под печенья, в которой лежит стопка вкладышей из жевательной резинки Love Is, которые ты в детстве собирал с таким фанатическим упорством, так страшно рыдал, когда какой-нибудь рвался или выкрадывался подлым ребенком маминых друзей; и ты после смерти не испытаешь ничего по отношению к этому, кроме умиления и печали: знать бы тебе тогда, какие это мелочи все, не было бы ни единого повода так переживать. Там все будет едино, и не будет никакой разницы, кто мама, кто я, кто мёртвый Котя, кто однокурсница, разбившаяся на машине восемь лет назад; личности не будет, и личной памяти не станет, и ее совсем не будет жаль: все повторяется, все похоже, нет ничего такого уж сверхуникального в твоём опыте, за что можно было бы так трястись: эй, все любили, все страдали, все хоронили, все корчились от отчаяния; просто тебе повезло, и ты мог передать это так, что многие себя узнавали; ты крошечное прозрачное стрекозье крылышко, обрезок Божьего ногтя, пылинка в луче, волосок поверх кадра, таких тебя триллионы, и все это — Бог; поэтому мы не увидимся, нет. Мы — как бы это? — срастёмся. Мы станем большим поездом света, который соберёт всех и поедет на сумасшедшей скорости, прокладывая себе путь сквозь тьму и отчаяние; почему ты бываешь так упоительно счастлив, когда кругом друзья, и музыка, и все рядом, и все такие красивые, и все смеются? Почему это будто Кто-то вас в этот момент фотографирует, снимает кадр, совершенно отдельный от течения жизни, восхитительный, пиковый, вневременной? Вот такое примерно чувство, только ты не можешь сказать, кто ты точно на этой фотографии. Это не очень важно, на самом деле. Просто — кто-то из них. Кто-то из нас. Кто-то.

---------- Додано в 22:42 ---------- Попередній допис був написаний в 22:26 ----------

Я сказал всё. Я ушел.
Четыре с хвостом - большой срок, Спасибо Тебе, Виктор Миронович, Спасибо, Мартини, Спасибо, кто в списке друзей.
АН Наун, не мельтешите, не Ваш стиль, очень Вам не идет.
Мрочкизм, Вы Великолепны в искренности, только так и и не понял, "Ты" или "ВЫ"...
Прощайте, друзья, пусть ветер дует на вас хоть с юга, хоть с востока, хоть с запада...


Кому буду нужен - знают, где меня искать.

З повагою.
Ветер.

 

Не знаю, чи є в Тебе дівчина. Коли є (чи коли буде) - намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто, щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її - небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба. Дівчина має надати Тобі змогу - кращати, а не гіршати.

Любов - то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, дужче любиш - то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю, квітку любові, я не знаю.

Не знай поганих дівчат - хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т.д. і т.п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращі коло мене (а я - коло них).

Так було і з мамою-Валею - найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращий од неї, вона - од мене. Я дякую Долі, що Валя - моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама — бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина, так схожа - у моїх очах - до моєї мами).

Василь Стус (з листа до сина)

 

А якшо без каблуків нижча за мене, а на каблуках - вища?

 

Когда я стану старой тёткой,
И стервой злой наверняка,
В кошмарных спущенных колготках,
К тому же чокнутой слегка,

Когда ходить я буду с палкой,
Чесать свой крючковатый нос,
Со старой выцветшей мочалкой
На голове вместо волос,

Ко мне негаданно нагрянет,
По злой иронии судьбы,
Мой долгожданный принц-засранец,
Мой гений чистой красоты.

Лишь глянет на меня вполглаза,
И пропадёт любовный пыл...
Ему прошамкаю: «Зараза!
Подонок! Где ж ты раньше был?»

...И он, кладя в стаканчик челюсть,
Вздохнёт, прошамкает, икнёт:
Промямлит тихо: «Моя прелесть!»
И к ножкам как кулёк падёт.

«Я шел к тебе, терпя мученья,
И много подвигов свершал,
Копил я злато и каменья,
И крохи знаний собирал.

И вот теперь тебя достоин!
Теперь, прЫнцесса, все твоё!»
...Ах, старый лысый глупый воин!
И что нам делать, ё-моё?
*********************
У этой маленькой страшилки
Мораль мы всё-таки найдем:
Пока вы можете – ЛЮБИТЕ!
А прЫнцев после подождём!

 

А все таки добре, що у Львові є вулиця Дудаєва, як би то не подобалось Полковнику

Д. ПАВЛИЧКО

ДЖОХАР ДУДАЄВ

Він народився у вагоні,
В тюремнім темнім ешелоні,
Що віз народ його в Сибір.
Йому на маминому лоні
Слізьми вмивали душу й зір.
Колеса в колисковій пісні
Збивались на слова залізні:
“Помре, нема тобі життя,
І вижбурне тебе з вагона
Повсюдносуща охорона
Вовкам сибірським на жраття!”
Та непокірна й віща мати
Дитину сповивали в шмати,
Молилася до немовляти,
Немов до Господа: “Живи!
Живи, моя чеченська крове,
Моє дитя ясне й здорове,
Вбирайся в силу і закови,
Що куті волею Москви
На серці нашім, — розірви!”
І сталося! Кайдани впали,
Джохар одкинув їх, мов грузь.
Та не на те завоювали
Кавказ російські генерали,
Щоб оддавать його комусь!
На світовому перехресті
Горить Чечня! Горить Джохар —
Великий воїн волі й честі,
І віє в очі дим і згар,
І танки сунуть, як потвори,
Вертається у вільні гори
Московського ярма тягар.
В крові свободи голос тоне
(А світ ховається в брехні!)
І знов сибірські ешелони
Москва готує для Чечні.
І для Чечні, й для України,
І для Європи — місце є,
Є кулемети й карабіни,
І дріт колючий у три зміни
Нова імперія снує!
О люди, вирослі в неволі,
Від послушенства ниці й кволі,
Чекає вас тяжка судьба,
Товарняків гулкі колеса
І тюрми від Пелопоннеса
Аж до Чукотки! Проклятьба
Й душі подвійної ганьба,
Допоки з непокірних сяєв
Не зродиться Джохар Дудаєв
У серці кожного раба!

ВУЛИЦЯ ДЖОХАРА ДУДАЄВА У ЛЬВОВІ

Зайди в цю вуличку, зайди
І поклонися низько.
Це так далеко від біди,
Та ні — це дуже близько.

Не чути гуркоту гармат,
Що б’ють в чеченські мури,
Та чути, як московський кат
Стріляє в скронь Петлюри.

Не чуть, як тисне на курок
Той, що не має пальця,
Та чути знов останній зойк
Євгена Коновальця.

Не чути, як горить Бамут,
Як стогнуть бетеери,
Та чути, як в землі десь тут
Пульсує кров Бандери.

 

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір'ю на "ти".
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
у колективних нетрях самоти.
Душа ніяк не вийде із-під варти.
То культ особи, то культура мас.
Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.
Надалі мавпа виникне від нас.

Ліна Костенко

 

Егоїстка для егоїста
Я закохана в егоїста
Років двісті, а може й триста
Егоїстка для егоїста
Варить каву, готує їсти..

Він мовчить про своє,
Курить люльку в кімнаті
Я пишу йому вірші
Трохи сонні й патлаті.
Він відкриє вікно
І запрошує сісти,
Ми разом так давно
Років двісті чи триста

Скільки бу́ло світанків,
Парасоль без дощів.
Він готує для мене
Найсмачніші борщі.
Я печу йому тортик
Із казок та історій,
Хоч й давно на солодке
В нас стоїть мораторій

Він любить весну,
Штрауса і віскі
У нього смак на золото й вино
Його жінки до мене
Всі слухняні кішки,
А він обрав мене
Мені ж на зло.

Я не вписуюся в портрет його ідеалу
Надто сентиментальна,
нестримна, жива
Люблю осінь, морозиво, каву
Забуваю казати потрібні слова.

Я закохана в егоїста
Років двісті, а може й триста
Егоїстка для егоїста
Варить каву, готує їсти
(Автор невідомий)

 

Замок
Прийди і заблукай в моїм саду,
Моїм тюльпанам промовляй руками,
І я в траву щасливий упаду;
Ні погляду ні слова поміж нами.

А мій двійник крадеться між вікон,
Проміння крові, дзеркала уламок,
Ворожить і камінним лісом замок
Довкола тебе знов росте як сон.

Де був мій сад, з’явився мур без меж,
В його бійницях темних круки крячуть,
Та зникне все це вмить, коли побачу,
Твоє лице в найвищій серед веж.

Віктор Неборак

 

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
В.Симоненко

 

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Василь Симоненко
Весна 1962

 

Досі пам'ятаю цей вірш

 

Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом, – Боже – після того чаду
і тарапати, рівної нулю, –
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, –
за небо вип’ю і за дві сосни!

Ліна Костенко

 

*****
Тихо ввійшла, всміхнулась привітно,
Закутана в пахощі сонця і м’яти,
Якщо в моїм домі не стане світла,
Знатиму: ти перестала всміхатись.
08.03.2012

"МОЄЇ ОСЕНІ ВЕСНА"
Мені ще сняться щасливі сни,
В душі сміється
сонячна струна.
Що це?
Осінь моєї весни,
Чи моєї осені
весна?..
31.03.2012
Володимир Шинкарук

 

УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами,
Їх пагіння бринить у завихренні днів.
Цілий тиждень ходжу і живу між левами,
Недаремно і місто називається Львів.

Є міста ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають, ніби коти,
Божевільно безглуздо облизують грати,
Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу,
Бо мені трішечки повезло:
Я побачив у Львові Шашкевича очі,
Кривоносові плечі, Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,
Епіцентре моїх радощів і надій,
Вибухає душа, я тебе розумію,
Але, Львове, хоч трішечки мене зрозумій.

Я до тебе прийшов із захопленням сина
Від степів, де Славута легенду снує,
Щоби серце твоє одчайдушне левине
Краплю сили вдихнуло у серце моє.
Василь Симоненко

 

***
Риси твої далекі від симетричності спокою.
В жерлі першого дотику перші вогні нестримані.
Рука потерпає в захваті, а далі стає жорстокою.
Мої оборонці втрачені, і голови їм постинані.
Напруженим тіла вигином від них відвертаюсь з
відчаєм.
В зіницях дитинно розширених рештки жалоби
прости мені.
Пальці наші сплітаються перед грозою освідчення.
Тихо. Тільки у грудях б’ються впіймані окуні.
Темно. В долонях ночі коптить маленька свічечка.
Риси твої далекі від симетричності спокою.

Ірина Старовойт, «Гронінгенський рукопис»

 

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. (Михайло Коцюбинський. Intermezzo)

 

"Не треба слів. Хай буде тільки діло..."

Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби — спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив”.

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце — в хуртовині сніжній,
Купати душу — у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
Олена Теліга

 

ЛИСТОПАДОВА ОСІНЬ (акро)

Л лються сльози дощем, знає осінь – прощатись пора,
И(І) останні барвисті листочки калина скидає,
С коро встелиться килимом білим навколо зима,
Т ільки ще листопад золотистим все листям вкриває.
О сінь з вітром пустилась в забавний веселий танок,
П адолист найкрасивішу сукню їй зшив в подарунок,
А роса вплела стрічку в волосся із срібних ниток ,
Д арував листопад їй свій ніжний, палкий поцілунок.
О дцвітають уже хризантеми пухнасті в осіннім саду,
В небі хмари частіше від нас вже і сонце ховають,
А художниця-осінь темнішою робить небес синіву

О статочно, по-літньому теплі, десь фарби зникають.
С онце пізно встає, і не радує вже так теплом,
І ховається швидко за обрій неначе тікає від кого,
Н е забути лишень – завжди осінь стрічає добром
Ь… ЛИСТОПАДОВА ОСІНЬ -це найкраща пора після літа жаркого…
Надія Ковалишин

 

КАЗКА ПРО УКРАЇНСЬКІ ПРЕФІКСИ

Жили у країні Граматиці українські префікси. Було їх дуже багато: Роз-, Без-, Під-, Над-, Від-, Між-, Перед-... І були вони поважними, і пишалися собою, бо служили Українській мові - одній з найчарівніших мов світу.
Шанували префікси порядок, вони завжди знали, де й коли стати, як змінити слово, як грамотно писатися.
Але в кожній сім'ї бувають проблеми... Префікси З- і С-, жваві пустуни, були великими друзями, їх завжди бачили разом. Як вітер, гасали вони наввипередки по палацу. Тільки й чути було: з-з-з-, с-с-с-. Не в одного з поважних префіксів аж голова йшла обертом від того гасання. А коли кликали всіх до роботи, З- і С- створювали такий безлад у країні! Уявляєте, як вони з розгону, не задумуючись, ставали коло якогось Слова! Хто перший добіг, той і став. Так, кого хочеш, можна збити з пантелику!
Поважні префікси часто соромили пустунів, закликали їх бути серйознішими, відповідальнішими, - одним словом, виховували... Особливо обурювалися префікси Роз- і Без-. "Ми теж можемо вимовлятися нечітко, але ж пишемося завжди однаково, бо інакше це було б неповагою до себе та й до інших префіксів взагалі!"
Але вмовляння не допомагали. І тоді префікси зібрали Велику наукову раду. Вони виступали з доповідями, сперечалися...
І нарешті ухвалили ПРАВИЛО:
префікс С- пишеться перед буквами К, П, Т, Ф, X,
префікс З- пишеться перед усіма іншими буквами.
І все.

З того часу префікси З-, С- і пишуться за такими правилами. Бо правила є обов'язковими для виконання.

Хіба що невігласи цього не знають. Але у нас таких немає!

Юлія НОВАК,
учениця 5-го класу середньої загальноосвітньої школи № 20 імені Олени Теліги.
м. Феодосія.