Поділене горе - півгоря, поділена радість - подвійна

Ось він, ключ до розгадки пострадянської ментальності. Літа зрівняйлівки зробили людей скритими, замкнутими і вічнониючонарікаючими. А позбутись цього важко і ще десятиліття підуть на викорінення цієї риси, а якщо надалі будемо жити в таких умовах, як зараз, то і століття.

 

Ми часто шукаємо підтримки в людей коли погано, але в першу чергу ми маємо звертатися до Бога. Звичайно нам хочеться поділитися з близькими, але я вже зрозуміла що ніхто мене так не зрозуміє як Господь.
Крім того навішувати свої проблеми на інших-це теж не завжди добре.
А радістю можна поділитися

 

Чому ж.. от саме скритність і замкненість - явище не таке вже нове.
Ще до срср наші (та і не лише наші) предки побоювалися "гніву богів" і не поспішали хвалитися тим що у них все добре - з марновірства, чи за традицією.
А Віктор Гюго ще коли вклав в вуста "філософа Урсуса" буркітливий монолог, заснований не на страху гніва богів, а на знанні зворотнього, гіршого боку людей:
- О да, - подхватил Гуинплен, - мы счастливы.
Урсус строго повысил голос:
- Ах, так! Вы счастливы? Это почти преступление. Я уже предупреждал вас. Вы счастливы? Тогда старайтесь, чтобы вас никто не видел. Занимайте как можно меньше места. Счастье должно забиваться в самый тесный угол. Съежьтесь еще больше, станьте еще незаметнее. Чем незначительнее человек, тем больше счастья перепадет ему от бога. Счастливые люди должны прятаться, как воры. Ах, вы сияете, жалкие светляки, - ладно, вот наступят на вас ногой, и отлично сделают!
В. Гюго "Человек который смеется".

Звичайно, "вічнониючість" - це інше.

 

Перепрошую, але дуже уже сильно несе диявольським духом від цього висловлювання п.Гюго...

По-справжньому, щасливі люди і закутими у в"зниці, будуть співати і радіти:

Дiї.16:24
Одержавши такого наказа, той їх повкидав до внутрішньої в'язниці, а їхні ноги забив у колоди.
А північної пори Павло й Сила молилися, і Богові співали, а ув'язнені слухали їх.

або будуть спокійно і мирно спати, будучи ув"язненимим, так, що аж ангелам їх треба буде штурхати, щоб прокинулися:

Дiї.12:6
А як Ірод хотів його вивести, Петро спав тієї ночі між двома вояками, закутий у два ланцюги, і сторожа пильнувала в'язницю при дверях.
Дiї.12:7
І ось Ангол Господній з'явився, і в в'язниці засяяло світло. І, доторкнувшись до боку Петрового, він збудив його, кажучи: Мерщій вставай!

 

та то він не зі зла, просто напівжартома-напівсерйозно бурчав, дивлячись на щасливих наївних закоханих.. оперуючи перебільшеними метаформи і вболіваючи за їх долю у жорстокому заздрісному світі, механізми дії якого він пізнав і бачив у дії.
Який там диявольський дух...
Втім, можливо - його у романі якраз і викликали за його логічно-філософське багатослів'я і доноси на нього на допит до англійської інквізиції.

Допрос начал Минос:
- Вы выступаете публично?
- Да, - ответил Урсус.
- По какому праву?
- Я - философ.
- Это еще не дает вам права.
- Кроме того, я - скоморох, - сказал Урсус.
- Это другое дело.
Урсус вздохнул с облегчением, но еле слышно. Минос продолжал:
- Как скоморох вы можете говорить, но как философ вы должны молчать.
- Постараюсь, - сказал Урсус.
И подумал: "Я могу говорить, но должен молчать. Сложная задача".
Он был сильно напуган.
Представитель богословия продолжал:
- Вы высказываете неблагонамеренные суждения. Вы оскорбляете религию. Вы отрицаете самые очевидные истины. Вы распространяете возмутительные заблуждения. Например, вы говорили, что девственность исключает материнство.
Урсус кротко поднял глаза.
- Я не говорил этого. Я только сказал, что материнство исключает девственность.
Минос задумался и пробормотал:
- В самом деле, это нечто прямо противоположное.
Это было одно и то же. Но первый удар был отражен.
Размышляя над ответом Урсуса, Минос погрузился в бездну собственного тупоумия, вследствие чего наступило молчание.

 

Як на мене, людині треба інші люди. Тут маю на увазі християнську спільноту.
В індивідуальну віру (без інших людей, без спільноти) я не вірю.

---------- Додано в 12:20 ---------- Попередній допис був написаний в 12:15 ----------

От для мене таке поняття не існує. Бо якщо це мої брати й сестри християни, то я би такими словами їх образила.
Коли мені сумно, а мені кума розкаже, що в неї щось файно, я ніколи не матиму думки, що "найшла час, коли мені розказувати". Навпаки, її щастя допоможе мені забути про мій смуток. І я знаю, що її боку завжди є так само.
І хіба в часи смутку, кризи ми не просимо інших про молитву? То що то є, як не "поділене горе"?

Якщо кохання на рівні "людуса", я би теж радила ховатися. :girl_crazy:

 

Не пригадую де але я також десь читала що бути християнином лишень для себе і не спілкуватись з людьми це, якщо можна вжити таке слово, «неправильне» християнство. Чи може краще сказати недосконале.

Ні, я вредна і зла.