Побут Східної і Західної України

Від естетичного побуту нічого не лишилось...

 

300 років під Москвою допомогли?

---------- Додано в 23:39 ---------- Попередній допис був написаний в 23:39 ----------

А далі класичне - від мене:

Не вірю!

 

Ну то й що? Колись давно бачив французьку комедію з Фернанделем, то там кордон між Іспанією та Францією проходив через середину зали кабачка, що знаходився в центрі маленького піренейського містечка.

 

Ага,прикольне кіно.

 

На Хмельниччині був звичай ставити хрести на перехрестях шляхів, вулиць чи вуличок. Хрест тояв дерев"яний, на ньому зав"язаний білий рушник. В моєму дитинстві таких було багато, і це дуже давня традиція, зараз не скрізь збереглася.

Нагадайте, будь ласка, що це.. знайоме, але забула.
Десь була вже тема про діалекти. Але тут - про побут.
Ще років 50 тому користувалися рублем і качалкою для прасування, треба буде з горища у бабусі забрати.. правда що з ними робити вдома?

У старих хатах на Хмельниччині веранд і прибудов не було, були невеличкі сіни з драбиною на горище, наліво -господарське приміщення (комора або стояв ткацький верстат, лежали інструменти чи зберігалося щось тощо), направо - одна велика або дві (з прохідною) житлові "кімнати". Це, до речі, такий як я бачу, своєрідний український фен-шуй: щоб житлова частина була по праву руку від входу. Цікаво ,як у інших областях? У закарпатському музеї архітектури і побуту теж у більшості житлова частина була справа. А от у волинському - двері збоку і вхід наліво..
Можливо, пов'язано з тим що вправо все робити легше і спритніше.. не знаю.

У хаті покійної бабусі ще застала жердинку для одягу, яку підвішували в кутку і через яку перекидали зверху одяг (дуже зручно, до речі). В простінках між приміщеннями (якщо було більше однієї кімнати) робили грубки - для обігріву.
В правому кутку від входу - образи з рушниками.
Долівка - мазана глиною збереглася лише у "літніх кухнях", у господарських приміщеннях, особлива риса подільського краю - домоткані смугасті доріжки з кольоровими смугами, вочевидь, зіткані зі всього "що було під рукою".. а може фарбовані - не знаю. Дуже ошатні і веселі домоткані несинтетичні доріжки.
Ослінчик -низенький стільчик на трьох ніжках, були і великі ослони, лави.
В макітрі ще й досі макогоном дідусь розтирає мак на пиріжки або вимочений зелений сирий горох на пироги (потім вмочуються у часничну підливку). Глиняні глечики для молока називалися гладущиками і сушилися на штахетинах загорожі.
До речі, лікарська рослина яка має народну назву "гладишник", використовувалася для випарювання гладущиків - щоб не заводився "грибок" і гарно вимивалося скисле чи звернуте при відігріванні на сир молоко.

Дуже цікаво укладалися стріхи - ще коли покривали соломою.
Я розпитувала дідуся і батька - вони це ще робили самі руками. Процес був такий:
обмолочену ціпом житню солому в'язали у снопики за допомогою перевесла. Діаметром десь 15 см. Батько каже, що у них (Старокостянтинівський район Хмельн. обл.) їх називали "околОт". А сам процес творення даху із соломи - "пошивати хату".
На бантини даху кріпилися "поперечини" - довгі рівні палиці чи дошки, хто що мав. За найнижчу поперечину снопики (околот) кріпилися "хвостиком доверху" - тобто так, щоб донизу був рівний край - стріха. Решта снопиків чіплялися поступово - рухаючись уздовж поперечин, піднімаючись щоразу вище: в напрямку з нижнього краю даху догори. Але снопики вище першої нижньої поперечини чіпляли вже "хвостиком донизу".
Від снопа відділялося невелике пасмо, його звивали і перекидували через поперечину, закріпляли, просовуючи через сніп. Наступний сніп після закріплення щільно присувався до попереднього.
Наверху хати "сходилися" основи сніпків. Утворювався жолобок. Щоб укріпити цей стик і попередити затікання води, робили так. За словами дідуся: на виораному полі збирали пирій (бур'ян), з якого "звивали" щось на кшталт довгого канату, наскільки я зрозуміла, що кріпився кілочками на протилежних краях даху (коньки). Коли таке ущільнення з часом прогнивало - його міняли на нове.
А от батько каже, що у них поверх стику робилася якась конструкція із тієї ж житньої соломи.. щось на кшталт "дашок на даху".

Чого ж, не лишилося?
На Київщині бувала у Миронівському районі, глинобитних хат вже не застала (думаю, якби углиб заїхати подалі від райцентру - то знайшлися б, навіть зруйнований вітряк ще був і є біля якогось там лісу), але повоєнні будувалися зі збереженням архітектури вікон - цікава така своєрідна форма, доволі вузькі, з синім обведенням найчастіше.
Думаю, вихідці з Київщини (не з міста і не з районного центру) могли б багато цікавого розповісти теж.

 

Фрезія, я был в скансенах в Украине (Киев, Львов, Ужгород) и в России (Кострома), они похожи, в центре сени, направо жилая комната, налево комора, мастерская. И шест есть на которую одежду вешали

 

Я ще помітив, що в різних регіонах України по різному сушать сіно.

 

Это зависит от количества осадков в регионе, я так думаю

 

Не знаю, ось наприклад як сушать сіно на Гуцульщині і на Бойківщині в районі Горган відповідно. Копички роблять невеличкі, гуцули нанизують сіно на сухі смерекові палі з сучками.



А на Поліссі і Волині складають копиці вдвічі більші за зріст людини і не роблять каркасу.

 

Цикаво. Белый рушник-для не грамотных.

Богатые землею помещики населяют ее таким образом: определенный для того служитель идет переманивать крестьян у бедных помещиков, прельщая их большими льготами, что удается очень легко, потому что бедный помещик заставляет крестьянина своего больше работать, чем богатые; или богатый помещик выставит на пустой земле своей большой деревянный крест, на котором для грамотных напишет, а для неграмотных проверченными скважинами означит, на сколько лет он обещает новопоселившимся льготы от всех оброков и господских работ. Ленивые мужики не перестают наведываться, где выставлен крест, на поселение слободы и, проведав, выбирают место, которое им покажется льготнее. Таким образом вылеживает мужик урочные годы в крайней лености, а к концу срока проведывает о новой кличке на слободку, ищет нового креста и, таким образом, весь свой век нигде не заводит никакого хозяйства, а таскается от одного креста к другому, перевозя свою семью.

http://magister.msk.ru/library/history/solov/solv26p1.htm

 

не дочитав до кінця. Мене не вистарчило.

Або то маразм, або "бред сивой кобылы"
Якісь дурні москальські традиції...

 

Нет украинские. Доклад Теплова о делах Малороссийских.

Такой помещик ставил «где-нибудь на пустой земле своей большой деревянный крест* с табличкой. На ней значилось, сколько лет помещик не бу* дет требовать с крестьян ни оброка, ни барщины. Крестьяне стека*лись туда толпами и селились вокруг креста. Когда истекал льгот* ный срок, они вместе с семьями перебирались в другое место, по* дыскав новый «крест». В результате богатые помещики становились богаче, бедные помещики — беднее, а крестьяне бродили из поме* стья в поместье. Нигде они не оседали надолго, не платили государ* ству налоги, превращались в пьянии, бездельников и ниших и уми* рали с голоду на тучных землях Украины.

\Исабель де Мадариага — британский историк, почетный профессор Лондонского университета\

http://www.i-u.ru/biblio/archive/madariaga_ros/03.aspx

Плохо знаете собственную историю любидрузи.

 

Та вже ні. В нас (в Галичині) вона такою не була...
Однак, якісь не народні традиції...

 

Усе зрозуміло. Катерина роздавала українські землі москалям. Вони все це і придумали
На заході хрести ставили зазвичай на роздоріжжях, щоб мандрівник помолився перед дорогою. ставили на місцях або в честь важливих подій. Багато хрестів на спомин про скасування панщини 1848, на честь хрещення русі-україни, на місці спаленої жінками корчми, так рятували жінки Ясеня (Бойківщина) своїх мужів від пянства

 

З того ж джерела:
Свободное передвижение было ограничено в 1760 г., но богатые помещики все-таки располагали средствами приманивать крестьян к себе, обещая благоприятные условия жизни.
...
Серьезным изъяном нового порядка, с точки зрения крестьян, было то, что барщину ограничить не удалось. Считалось, что ее нор мы четко установлены в каждом поместье и что раз нет жалоб от крестьян, то нормы соблюдаются. Но лишь немногие дворяне вслед за Шульцем фон Ашераденом самостоятельно вводили в поместьях крестьянские нормативные кодексы, способные хотя бы отчасти восполнить отсутствие государственных установлений. Отмерять барщину предоставили помещикам, не приняв мер для контроля за ее нормами, поэтому и современники, и историки впоследствии считали Патент 1765 г. совершенно бесполезным для крепостных. Да и экономическое положение крестьян Патент нисколько не улуч шил. Ни историки-народники, ни советские исследователи не до пускали мысли, что даже незначительное повышение правового статуса крестьянства, пусть и не сопровождающееся улучшением экономического положения, может в целом облегчить крестьянскую долю. Но ведь полученное крестьянами законное право на движимость и на обращение в суды могло повысить если не их уровень жизни, то хотя бы самоуважение.
http://www.i-u.ru/biblio/archive/madariaga_ros/03.aspx

Як можна було знущатися з селян того часу, людей-рабів, доводячи їх до "обнищания", ми знаємо і без "почетного профессора". Побут - це побут на своїй території, у своїй хаті яка тобі належить (і він був НЕ таким, яким Ви його хотіли б бачити, вихоплюючи окремі факти з загального правила - на противагу можна навести інших істориків, а таким яким ми його бачили і знаємо), а вважати побутом і звичаєм якийсь факт з історії лівобережної України, вихопивши його із бізнес-плану деяких "хитрозроблених" поміщиків того часу.. це, вибачте, не по темі. ІМХО.

 

Я ще бачила дуже багато таких самих хрестів у Берегівському районі.

 

"Любыдрузы" - це чергова обзивалка?
Якщо нотатки француза Гійома Левасера де Боплана Вам здаються вже "заїждженими", Вашій увазі можу запропонувати ще двох німців - Йогана Георга Коля та Йоганна Готфріда Гердера:

Німецький філософ-етнограф Йоганн Готфрід Гердер у своєму "Щоденнику моїх подорожей" в 1769р. писав: "Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля, колись прокинуться повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген, у далекий світ".
Але найбільш об'ємний і цікавий опис подорожі по Україні (1838 р.) залишив німецький мандрівник і вчений, основоположник антропогеографії Йоганн Георг Коль. На основі своїх записів під час подорожі Україною він видав два шеститомні твори під назвою „Подорож в Південну Росію” серед яких є книга "Україна, Малоросія". У цих творах Й. Коль подає дуже багато відомостей про географію, природу, звичаї, побут, історію, економіку, культуру українського народу[6,с.107].
Так, про минуле України він пише: "За давніх часів, коли ще велике князівство, що володарювало над усіма руськими, а центр його знаходився у Києві, малороський рід, мабуть, був найзначнішим у всій Русі. Малоросія у той час об'єднувалася під однією і тією самою владою. При розпаді давнього великого князівства утворилось багато малих малороських князівств -- Галицьке, Володимирське, Чернігівське і т.п. "
У своїх записах Й. Коль велику увагу приділяє українській етнології: звичаям, побуту, вигляду сіл, хат. Зокрема, їдучи з Московії шляхом з Білгорода до Харкова, він у захопленні від українських сіл, про що у своєму щоденнику зазначає:
"Село було безкінечно великим, як і всі українські села. Будинки тягнулись до будинків, подвір'я до подвір'я, начебто провінція була наповнена ними, із садів селян скрізь виднілися якісь червоні домашні квіти, які невиразно дрімали в зоряному блиску, жовті соняшники, якими українські дівчата прикрашали собі волосся, і рожеві троянди, які чіпляли собі під соняшником. Надзвичайним для нас було чути у цьому селі соловейків, їх так багато вони тьохкали навперебій, як канарки на кущах блаженних островів. До цього приєднувались цокотіння перепелиць, як ніде не співалось частіше, ніж в українських селах, і нарешті кукурікання тисячі далеких і близьких півнів. Наша перша піч в Україні була найприємнішою у нашій подорожі". Українці - це, мабуть, найспівучіший народ у світі, хоч вони не дарували ще Європі жодного знаменитого композитора, співають вдень і вночі, як на забавах, так і за роботою...

Одружені жінки під час найтяжчої праці безустанку співають, мов солов'ї. То непроста річ переказати читачеві лише словами цю сповнену життя картину!"
Досить детально Й. Коль занотовує свої враження: "Села дуже часто мають 5000, навіть 6000 жителів і, як правило, не менше 2000 хат"... "Селяни мають гарненькі малі будинки, за чистотою яких вони стежать, і не вдовольняються тим,щоб чепурити їх тільки один раз на місяць, як це роблять голландці,а рахують за необхідне білити їх вапном зверху донизу один раз на два тижні.через що ці будинки виглядають такими білими,мов вибілене полотно
Подібне Й.Коль відзначає про житло українців в інших регіонах. На під'їзді до Одеси він відзначає: "Я був мило вражений внутрішнім облаштуванням ззовні непоказної хати. Як добре жити в цій чепурненькій світлиці. Надворі було дуже гаряче,а тут мило і прохолодно. Повітря було гарне, свіже та запашне. Долівка застелена травою, на стінах зілля - все охайне та чепурне. Щодо цього я не можу нахвалити українців, якщо зрівняти їх з поляками та москалями".
Водночас Й.Коль звертає увагу на те, що в Російській імперії цвинтарі знаходяться в занедбаному стані, без огорож, в безладді могили, "розсипані на багато частин між хуторами" і називає їх "зловісними полями".
http://www.oocities.com/ukrgalicia/vidom_ukr.html

 

Жаль что книги Йоганна Георга Коля не изданы у нас. В России издана его книга о Москве и российские историки отмечают его точные описания быта и обычаев народов

 

А вот и москаль, З того ж джерела:

Хм..Если тильки по пьяне.

Я.К. Гильдебрандт "Путешествие шведского посольства в Украину и Турцию". 1668.

"Их женщины тоже отважны, выпивают славно, заглядывают в чарку, а работать велят мужам."

Шведский офицер Вейге, пообщавшись с мазепинцами в 1709, сообщает в своем дневнике:

"И мужчины и женщины ходят в сапогах и очень любят водку, даже знатные женщины не стыдятся выпить на ярмарке несколько мерок. "

ЮЛЬ ЮСТ (1709)

23-го. Проехав две добрых мили, я достиг пополудни Немирова. Это небольшой, почти (совсем) пустой город…Тотчас по моем приезде на улице под моими окнами появилось десять танцующих женщин. В числе их находились и старухи, предводительствовавшие (остальными). Все (женщины были) пьяны. Подобного рода зрелище здесь обычно.

И завершает повествование герр Герберштейн, "Записки о Московии". 1549.

“Ближе всего к Московии Литва. Я имею в виду здесь не одну собственно Литву, но и прилегающие к ней страны, которые разумеются под общим именем Литвы (Великое княжество Литовское). Она тянется длинной полосой от города Черкассы, расположенного у Борисфена (Днепра) до самой Ливонии. Живущие по Борисфену черкасы - русские. В наше время над ними начальствовал Евстахий Дашкевич... Ниже Черкасс нет никаких христианских поселений. На 7 миль выше по Борисфену встретим город Канев, в 18 милях, от которого находится Киев... От людей, достойных доверия, я слышал, будто девочки там редко сохраняют целомудрие после семилетнего возраста. Причины тому приводились разные, но ни одна из них меня не удовлетворяет, купцам позволяется злоупотреблять девушками, но нельзя увозить их."

Причина -опять же по-пьяни.