Не знаю, чи пасуватиме воно до цього розділу, але якось мені сюди зараз пасує. Просто іноді, коли читаєш чиюсь біографію, якісь слова сильно западають в душу і хочеться ними поділитися з іншими. От для цього ця гілка і є.
Відповідь: Особистості На бульваре Шапнель к чумазой девятнадцатилетней девчонке подошел мужчина, и "влюбленная" парочка направилась в отель. Вид у девушки был такой жалкий, что он спросил: "Зачем ты это делаешь?" "Мне нужно похоронить дочку, не хватает десяти франков",- ответила она. Мужчина дал ей деньги и ушел. Единственная дочь Эдит Джованны Гасьон умерла, и больше детей у нее не будет. Она переживет четыре автомобильные катастрофы, попытку самоубийства, три гепатические комы, приступ безумия, два приступа белой горячки, семь операции, первую и вторую мировые войны, сведет с ума толпы мужчин и умрет в 1963 году, не дожив до пятидесяти. Ее будет хоронить вся Франция, а оплакивать - весь мир. На ее могиле напишут: "ЭДИТ ПИАФ".
Відповідь: Особистості В трудные военные годы многие парижские модницы лишились своих парчовых платьев и боа из страусиных перьев. Вместо этого Шанель предложила им простые блузки рубашечного покроя и прямые до колен юбки - копии моделей собственного незатейливого, но всегда актуального гардероба. Парижанки с восторгом приняли "элегантную простоту от Шанель", а в начале 50-х годов модниц, признавших стиль Шанель, можно было увидеть уже по всей Европе. Причтенный костюм, кокетливая шляпка, закрывающая пол-лица, высокий каблук - образ элегантной, уверенной в себе сексуальной дамы без возраста. Не хватало лишь последнего, едва уловимого, но необходимого акцента - капли духов, которые бы подчеркнули этот имидж. Тогда Шанель создала парфюм, ставший самым известным в мире и признанный потомками произведением искусства. Свои духи Коко назвала "Шанель N 5", Всю жизнь она считала пятерку своим счастливым числом, неизменно приносящим ей удачу. Не случайно свои новые коллекции она всегда показывала именно пятого числа.
Відповідь: Особистості О-да... Коко была великой женщиной... Запомнила ее фразу - У женщины могут быть морщины на лице, но не на колготках. И это точно.
Відповідь: Особистості Джим Клакр - James H. Clark Пишуть що у нього було важке дитинсвто, також він не зміг поступити у ВУЗ в результаті чого пішов у армію. Відвідував нічні курси аби отримати бали, котрих не вистачало йому для поступлення у вуз. Нарешті отримавши бажане він поступає в універ Нового Орлеану. Тут він здобув бакалавра та мастера(Master, пишуть що то може співпадати із магістром) з фізики, також отримав доктора(PhD) з комп'ютерних наук. Працював у інших вузах. Основною його науковою роботою був геометричний ковеєр, а саме поєднання програмного та апаратного забезпечення для швидкого відтворення просторових малюнків, тепер модного 3D. За основу було взято дослідження групи, якою він керував у універі Стенфорда. 1982 він із декількома випускниками Сенфорда створює фірму Silicon Graphics або SGI. Коментар : тобто власне в цей час зародилась технологія GL, зараз на більшості комп'ютерах використовують стандартезовану OpenGL. Згодом втративши позицію в SGI, він із Марком Андрісеном, автором веб бровзера Mosiac створює фірму Netscape. Коментар : Отже він також доклався до інтернет технологій. Хто знає колись дуже відомий бровзер Netscape Communicator, згодом був опенсорснутий і засновано спільноту Mozіlla, відомі творіння Mozіlla, Firefox, ThunderBird, SunBird, Minimo та інші. Згодом зацікавився медичними речами, а саме ведення обліку та інших медичних операцій за допомогою цифрових технологій. Також він є відчимом(father-in-law) одного із співзасновників всім відомого Youtube. Текcт із вікіпедї http://en.wikipedia.org/wiki/James_H._Clark
Відповідь: Особистості Івасюк Володимир Михайлович Володи́мир Миха́йлович Івасю́к (*4 березня 1949 — †середина травня 1979) — український поет і композитор. Один із основоположників української поп-музики. Автор ста семи пісень, п'ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Коментар : одна з моїх юлюблених пісень "Мила моя", власне у виконанні композитора http://iwasyuk.narod.ru/mp3/Ivasiuk_-_Ya_Pidu_v_Daleki_Hory.mp3 А за Лєніна(Леніна) то взагалі мовчу, героїчний вчинок, за що його звісно покарали. 1971 режисер Роман Олексів знімає в селищі Яремча перший український музичний фільм «Червона рута», в якому головні ролі виконують Софія Ротару й Василь Зінкевич. Докладніше можна почитати тут http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D1%81%D1%8E%D0%BA та тут http://www.ivasyuk.org.ua/(тут також є посилання, де можна завантажити музику) Ось таку попсу я люблю слухати.
Відповідь: Особистості Працьовитість Володі вражала всіх: і рідних, і знайомих. З Києва приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю: грав по шість–сім годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з … електростанцією. Йому, одному з небагатьох, «світила» золота медаль, якби не прикрий випадок, який уперше зіштовхнув його із системою, що потім ще не раз демонструвала свій хижий вишкір. Івасюк із друзями гуляли парком, і хтось із них вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Коли ж хлопці полізли знімати картуза, незакріплений вождь раптом упав із постаменту й розбився. Усі потрапляють до міліції, невдовзі відкривають «справу Володимира Івасюка», постає питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Зрештою, скандал «зам’яли», але в атестаті з’явилися «четвірки» з історії СРСР та суспільствознавства. Це не завадило Івасюкові блискуче скласти вступні іспити до Чернівецького медичного інституту. Однак стати студентом йому не судилося: хтось повідомив про «справу», і 31 серпня 1966 року, замість вручення студентського квитка, його звинуватили в тому, що він «нечесним шляхом пробрався у лави радянських студентів» «Ми з Володею дружно жили, — згадує Галя. — Брат був старший за мене на два роки. Дружив із двома сусідськими хлопцями. Я за ними «хвостиком» бігала. Але Володя ніколи мене не соромився. На випускний вечір купив мені плаття і черевики. Возив на море, в гори на лижах кататися, у Прибалтику. Половину свого першого гонорару віддав, щоб я на канікули в Пітер з’їздила. Хотів усе показати. А який вродливий був — синьоокий, з кремезними плечима. Шкода, що не встиг одружитися». деякі факти із життя Івасюка - цікава людина із непростою долею
Відповідь: Особистості То уривок із ще не віддрукованої статті у новому журналі, що має назву "Своя музика" кому попаде на очі - прочитайте, має бути цікаво.
Білокур Катерина Василівна 25 листопада (7 грудня) 1900р. — 10 червня 1961р.) — самобутня українська художниця, стиль живопису якої важко віднести цілковито до декоративного живопису. Це її неповторний напрямок. Про життєвий шлях і творчу долю можна знайти інформацію і в мережі. (До речі, там де на фото вона з палітрою -це чистої води позування.. розводила вона фарби переважно на шматках битого скла, які були під рукою. Це вже наприкінці життя її дарували полотна і палітри). Але я була вражена її пророчими словами, написаними в листі до редакції газети.. і мимоволі з гіркої іронії захотілося назвати цей її лист отак: живим і ненародженим Олесям Бузинам... Лист Катерини Білокур до редакції газети "Радянська культура" (пізніше виходила під назвою "Культура і життя") (з книги Миколи Кагарлицького "Катерина Білокур очима сучасників. Спогади. Есеї. Розвідки з архіву художниці", 2000р., в дужках подані виправлення і доповнення автора) (виділення шрифту - мої) Ми, колгоспниці, чесні працівниці зелених полів, широких ланів, хочемо(о) винести подяку отому товаришу чи товаришці В. Малині (за статтю) у вашій же таки газеті за четвер, 22 травня, що він заступився за ту чудову красу - і музику, і спів. Це іще прошлого року (в оригіналі "прошлий рік"), навесні, прийшовши з городині (ми уже літні і уже працюємо на городині), упоравшись і вдома, ми усі вечором збирались до куми, до Катерини, до Вернигори, бо у їх радіо таке велике, так ми і збираємось послухати. А послухати було що, бо саме перебирали в Києві і вибирали, що між молоддю виконували, - і музику, і спів, щоб послати аж у Москву на всесвітній фестиваль. От і оголосили, пробачте, забули як воно, стерво, називається, чи пародія, чи інтермедія, - ні того, ні другого ми не знаємо, як воно називається, а попитали Тимоша, куминого Катерининого сина (він такий путній і совісний хлопець, що як оре він трактором, так так уже по совісті, що, вірите, як оре, то не тільки понад дорогою, а й понад болотом та понад озером, де майже ніхто і не заходить, а й там пооре без огріхів), от ми його і запитали опісля, що таке інтермедія та пародія? А він нам і відповідає, що біс його знає, гаразд, каже, не знаю, а знаю, що це якась насмішка. Ото є такі люди, що ні до чого не здатні, щоб що створити прекрасне, а щоб іти працювати - ледачі. От візьмуть вони яку прекрасну річ, оплюють її, осквернять і в грязь затопчуть, а тоді підніму(ть), показують людям - підспівують, підтанцьовують, хихикають, викручуються і кажуть, що це їх твір... Та, люди ж добрі! Так нехай - можна і посміятись, ну, як який голова колгоспу пиячить, а діло не робиться, то про такого , у кого є кібеть (простонародне, означає "голова на плечах") то можна і написати. А навіщо ж оплювали-осміяли отаку красу незрівнянну, як "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського?! І хто ж до цього додумався? (Це) не те, що якийсь там неосвічений колгоспник, а студенти.. Дніпропет(ровського) гірничого інституту, здається, Сафонов та Борисюк (от старі наші голови забули). Як їм не соромно, тим студентам, що перші плюнули на ту красу?! Скільки на їх витратила коштів держава та і батьки! Та скільки вони прочитали книг! Та ото вони тільки того і навчились, що осквернить такий чудовий класичний твір?! Отож у той вечір ми сиділи і слухали, як ті студенти перехрестили і Карася, і Одарку. І слухали, і плакали, що, напевно, в С. Гулака-Артемовського здригаються і кістки, в могилі лежачи, а душа його витала і плакала. Як він любив Україну, свою батьківщину! І створив для неї таку чудову перлину як "Запорожець за Дунаєм" - такий чудовий вінок минулого! І врешті така наруга! А це кумин Катеринин Тиміш і каже на тих студентів: "Це (з оригіналу вилучено "каже") свого роду стиляни, це (те ж саме) - люди, в яких нема нічого прекрасного, які не розуміють культури рідного краю. Вони заради дурненького смішку осміють, оплюють і талант, і красу рідного краю і всі прекрасні фібри людської душі і серця. І самі ж тоді будуть гигикать." Цього робити не можна, як писав тов. Малина. Так от, тому товаришеві з Полтавщини виносим(о) подяку, що він заступився за культуру. А до вас, дорогі товариші і працівники редакції "Радянська культура", і (до) всіх мистецтвознавців і музикознавців, і всіх т(их) хто стоїть на службі, на захисті мистецтва і культури, велике прохання від нас, колгоспниць, щоб ви заступились, щоб ви заборонили оті неподобства і нахабні насмішки над такими талантами, над такими великими творцями. Бо їм як нічого не сказати, так вони сьогодні осміяли твори С. Гулака-Артемовського, а завтра осміють твори Т.Г.Шевченка, а тоді Котляревського і інших, і інших. Що ж тоді буде? І не буде тоді у нас нічого прекрасного! І не буде культури, бо дійсні творці не будуть творити: нащо, мовляв, як нема у ріднім краї йому шани! А вам, товариші студенти, чи мо', вже які наукові працівники, здається, Сафонов та Борисюк, ну та ті, що перші додумались осміяти твір С. Гулака-Артемовського, не гарно так, шановні, робити, коли у вас є кибеть, то ви створіте своє, рідне! А ви висміяли українську культуру! Не слід так робити! А якщо ви стільки учились і нічому не научились, а тільки і навчились що сміятись над тим, над чим сміятись не треба, то краще ви ідіть у який-небудь колгосп. Не слухайте тих що кажуть: "Е, що там у колгоспі - в гної копирсатися?" Е, в гної копирсатися теж справа благородна. А ви розкидайте гній по полю, та гарно його приоріть, так, як оре Тиміш куми Катерини, то яке тоді вродить буйне колосисте жито і пшениця, головасті буряки, і картопля, і цибуля, помідори й огірки! Треба робити лише те, що корисне нашому народові і морально, і духовно! Як ото кажуть у селі: нате і мій глек і капусту, щоб і я була Химка. Може, воно що і так, а якщо не так, то ви, люди учені, простіть, будьте добрі, мені, неосвіченій селянці колгоспниці. І може, у цім моїм писанії яке слово і не до речі вставлю, то ви, люди учені, не подивуйте...
Наталя Давидовська народилась у Києві 4 грудня 1953 року. З дев'ятилітнього віку мешкала у Львові, де після закінчення середньої школи навчалась три роки на філологічному відділенні Львівського університету. 1973 року складає вступні іспити до Московського літературного університету ім. Горького, який закінчує у 1978 році. Працювала в московських, київських видавництвах та часописах. 1986 року повертається до Львова. Видала поетичні збірки "Пташиний грай", "Очевидець", "Мої міста", "Народжена у грудні", "Сад вічності", "Фрески". Одухотворена жіночність, філософське осмислення жіночого начала світотворення, космічна його клітинність – є сутністю поетичного космосу Н.Давидовської, члена спілки письменників України… Приблизно в 1996 поетеси не стало, вона відійшла у віці 43 років...
Без наведення біографії хотіла би розмістити тут інтерв'ю Григорія Булаха з Сергієм Паражановим. Деякі слова Маестро- просто пророчо-страшні (виділення - мої).. Є над чим подумати і помислити. МАЕСТРО КОСМОС Зустріч із Сергієм Параджановим за кілька місяців до його смерті Григорій БУЛАХ «У світі є дві речі, які тим більше вражають, чим більше думаєш про них. Це — небо, сповнене зірок над нами, і — закон моралі усередині нас». Імануїл Кант — Жодних інтерв’ю! Жодних! Глибока пауза. Важкий аритмічно-надривний вдих крізь зранені захриплі груди: — Для України? Жодних? • І, як відлуння отого хрипу, з північної стіни — суворий Божий лик і перст пересторожливий — Жодних!.. — Чому? — Не хочу! Приплющені очі. У зламі синіх вуст, як у ечміадзінського монаха, застиглий спазм болю. — Вони знищили моє життя… і все… Різкий відкид голови, як від бік правого плеча. — біблійного Профіль — біблійного пророка-страдника. Високе, порубане кривими зморшками чоло, на тлі древньої ікони, інкрустованої уламками порцеляни, чорного базальту й парчі, здається опроміненим якимсь космічним сяєвом. На скроні темно-синя п’явка. Пульсуюча. Жива. — Замість того, щоб дати мені змогу зняти «Inttermezzo», зняти «Слово…»— кинули мене на п’ять років у тюрму. Без звинувачення і слідства… Глибоко закашлявся. Лівою вхопивсь за груди. Грубий светр прочавився крізь пальці. — Кого я не влаштовував? Шелеста? Щербицького? Чи когось іншого? Надаремне мене сьогодні про щось питати. Все стерто і все забуто!.. Сергій Параджанов. Біль. Неупокореність. Страждання. Самота. Чи — Космос?.. • Він змучено відкидає сиву голову назад. За плечима скрипнула гнута спинка венеціанського стільця. А з-під густих кострубатих брів до високої стелі — смолянисто-чорні й округлі, як у Святого Георгія з кахетинських фресок християнської церкви Алаверди, натомлені, в червоній оправі набряклих червоно повік, очі, що мов зумисне підфарбовані тотальним недосипанням кривавиць. Він мовчить. Про що мовчить? Чиї обличчя виринають пере ним? Які міста, країни, обрії, світи? Мені лиш видко, як в його очах тремтять разючо схожі на далекі зорі вогники вірменської люстри, прикутої ланцюгами до надтріснутого неба його високої батьківської оселі. З розщелини отого неба, немов крізь прорване шатро пустельника-вигнанця, оддає грудневим холодом і темрявою, у глибині якої — уламок далекої зорі… А далі, там, у потойбіччі — Космос… З напіввідкритих вуст глибокий, на єдиному суцільному подихові, надсадний зойк: — Вай! Вай-вай… Як тяжко… Ці короткі, надривні зойки звучать не жалібно-благально, а іронічно. Отак глузувати над смертю уміють, мабуть, лише вірмени… • Розшукати його в Тбілісі здається ніби й просто. Насправді ж — це не так. Телефонний довідник: — Не значиться. Спілка письменників: — Адреси не маємо. Телецентр: — Жодного уявлення. Будинок кіно: — Невідомо. В якійсь лікарні. Кіностудія: — Точно не знаємо. Кажуть, у Москві. Так, у (Москві…) Інститут легенів. Здається, на операції… Перехожий: — Параджанов вдома. Кето Месхі — 10. Туди, — махнув рукою в небо,— туди, на ту он гору,— а на прощання, зоддалік, гукнув: — привіт Маестро Космос! — Від кого? — Від усіх! — і, мабуть, відчуваючи, що буде запитання «Чому Маестро Космос?», вже імпульсивно прокричав: — Бо він не земний… Камінний брук, немов із середньовіччя. Вузькі зигзаги покручів пливкого тротуару і височінь. Шалена височінь! Невідомо куди. І кожен раз на запитання «Де вулиця Кето Месхі?», зустрічне запитання: «Ви до Параджанова?» Вражаюче! Узгір’я бере круто вгору, сягаючи у піднебесся дахами древніх забудов, похмурої неторканості хмар. Дорозі цій увись, здавалося, ні краю, ні кінця, як щедрості зустрічної і зовсім юної ще картвелянки, з долонь якої світився запашний тбілілаваш: «За хліб у нас не платять». Всміхнулась, очима зблиснула і додала: «Ви до Параджанова?». Ну, просто неймовірно! Це було схоже скоріш на кимось зрежисовану зумисну гру… Мій супутник Родіон Єфіменко був знічений до краю. Розгублено розвів руками і в одчайдушші зупинив старезного грузина, вирішив зламати цю гру лукавим запитанням: — Пробачте, батьку, а чи не знаєте ви, де Параджанов тут живе? Старий грузин спинився, поправив на голові сванетку, зімкнув до купи дуги брів і, тицьнувши вздовж вулиці самшитовою палицею, сказав: — Как не знат? На Кето Месхі, дарогой, на Кето Месхі десят. І пішов. А Родіон підкошено присів на виступ камінного паркану, дістав цигарку і зареготав: — Фантастика! Скажи кому, й не повірять. Диво! Так може бути тільки в Сакартвело! Старий двоповерховий будинок на Кето Месхі, 10, відомий багатьом. Відомий понад усе тим, що двері будинку не мають замків. Слово «замок» взагалі несумісне з жодним порухом душі господаря. І це не примха, а характерна риса і нього ще з дитинства. Обидві київські квартири — також не замикалися ніколи. Про це у Києві теж багато хто знав… Уявіть, якою мукою були для нього оті стонадцять тюремних кованих замків… Кінооператор Сурен Шахбазян, якось простуючи по Брест-Литовському проспекту, спинився посеред тротуару, і, знявши капелюха, звів очі до неба й прокричав на всеньку площу Перемоги: — Привіт вікнові Параджанова! Перехожі, поспішно перебігаючи через перехід, здивовано лиш озирнулись, а він всміхнувся і додав: — Так! Господар оселі поки що у тюрмі, але колись на цім будинку відкриють меморіальну дошку першому в світі кінорежисерові, який не мав на власних дверях жодного замка! Нехай це знають всі! — і засміявся голосно, весняно. Кетомесхетинська вуличка, тиха і вузенька, впирається бруківкою у невеличке параджанівське обійстя. Мансардою назвати другий поверх аж ніяк не можна, хоча . покрівля так круто спадає на майдан великої веранди, що вікна дивляться у двір, немов з-під капелюха. Невеличка і похила хвіртка чорного кову прочинена. Мініатюрний напівовальний двір. Посередині недіючий фонтанчик. Правіше від входу — розп’яття дерева з залізним баскетбольним німбом для м’яча, дванадцять ажурно-литих сходинок, а потім круто вгору — іще сімнадцять, в обрамленні сліпучо-білих поручнів. І вже при самім вході на веранду, раптова несподіванка — шляховий знак «вхід заборонено», який читається, як знак «без усмішки — не входити»… Оригінальність господаря вчувається і ще здалеку… Так скільки ж тих доріг зійшлось на цім порозі? Гуде в провислім дроті вітер грудня і шкреботить десь на стовпі бляшанка ліхтаря, а трохи вище — захмарене грузинське надвечір’я. До цямрини дверей зосталось кілька кроків, та все ж не віриться ще й зараз, що тут, за цими вікнами живе, вмира, народжується й мучиться — Художник і Пророк, ізгой і містифікатор, кінорежисер XXI віку — Параджанов. • Здається, ще вчора, на цьому древньому тбіліському узгір’ї, в старім, розхитанім літами і вітрами дворищі, юрмилися похмурі реставратори-майстри. Вижв’якував фуганок, млоївся ацетонно-нітро-фарбний дух, просотувавсь аж до кісток крізь гупотняву молотків, так схожих, часом, гукотом глухим на стукіт в чорне віко… Та все ж таки, оддаючи при тім, казково-млосною ядучістю, котру не раз пожадно й так любовно пив, утисячне схилившись над монтажним столиком… То що ж на цей раз у кадрі? Зустріч? Чи прощання? Він лежав горілиць на пістрявому гуцульському ковралові, мов на розпластанім крилові беркута, що ніс його кудись у вись… Очі міцно склеплені, а на мембрані жовтих тіціанівських повік — бринів дрібний танок карпатських похоронних мар і тихий схлип стояв, мов дощ, над ізголов’ям у Івана… Цей схлип, цей стукіт усе частіш і все настирніш не приходить, а проривається у пам’ять із далеких «Тіней…», з високих гір і полонин, то німбом вогняним гуцульської ікони Богоматері, то згубленою з вінка Марічки стрічкою небес, що таїною святиться у похоронному вінку, то любистковим згубним чадом жаги земної Палагнених зіниць… Невже ж за все, як за любов, платити треба тільки болем? Майстри оновлювали прогнилі поручні і сходини, пілястри і поміст, веранду і острішок, і лиш до стелі, до тріщинки на ній, доткнутися не смів ніхто. Бо там, по той бік тліну — вічна таємниця волі й замурувати вихід той єдиний, означило би: смерть! Для всіх земних то просто тріщина на стелі для нього ж то — вікно у Космос! Його очі спалахнули, брови — зімкнулись, а стиснуті пружинисті слова, відчувши волю, забриніли, мов тектонічний сплеск. Здіймались груди високо і рвучко, а конвульсивний жар уже опікав вуста. Суцільний вир експресії ніс його, повергнутого навзнак, і він хрипів, закашлювавсь, кричав: — Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже… Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім… (далі - буде)
Руки вп’ялись у залізне пруття ліжка. Він жив чи грав страшний спектакль? Не знаю. Але слова були такі вогнисті, що друзк окалини, здавалось, так і порскав жаром. — Заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені на дорозі й вважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь і залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Він якось ураз ослаб, примовк, перейшов у штиль. Гаряча голова качалась на подушці вліво-вправо, із пересмаглих вуст чувся тільки шепіт: — Скрізь я стрічаю твій погляд: твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів і форм, застрягаєш в моїх зіницях. Я не можу розминутися з тобою… Ти не тільки ідеш поруч зо мною, ти залазиш усередину мене. Ти кидаєш у моє , як до власного схову, свої страждання і свої болі, розбиті ; надії і свій розпач. Свою жорстокість і звірині інстинкти. Весь ; жах, увесь бруд свого існування. І Яке тобі діло, що ти мене мучиш? І враз схопивсь на лікоть. Скуйовджений, захеканий, беззахисний. Залізне ліжко хилитнулося, мов човен, мов колиска. На шиї жила напнута, як мотуз, розпечені до крові очі, сповнені вогню. Забуто біль вирваної легені, забуто серця спазм, живучий грім пробудженого голосу, здавалося, стрясав не тільки цю хатину самоти, а й цілий світ: — Відчинити вікна! Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А люди йдуть. За одним другий і третій і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі… Сонце! Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні? Ловлю останній промінь, продовжую тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з усміху дитини, з очей коханої. Простяг наперед тремтячу руку і перстом, як багнетом, хвилинну тишу наколов, очима зблиснув: — Вам хочеться сучасності? Ось вона! Ходиш між людьми, як між вовками. Одне — стережешся. Скрізь нашорошені вуха, скрізь простягнені руки. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть одне одного. Як нам ще світить сонце і не погасне?! Як можемо жити? Він перевів подих охриплий і важкий. Відкинувся навзнак. Рука, у лікті зігнута, упала на чоло, з-під рукава палючо-сива борода. — У цього диво-чоловіка є все! Михайло Коцюбинський! Яка поезія! Яка правда! Це ж є сьогоднішній наш день. Я в цьому й зараз весь, і це моє нездійснене, моє убите intermezzo серед безладдя, тиші і чистоти… І справа не в мені, бо не лише мене, окрадено нас усіх! Україна, боже, яка країна! Прекрасна і страшна! «Повія ханів і царів», не знаю, хто сказав, але разючо точно! Здається, Бажан. Яка земля! І це тавро — Чорнобиль! Цей сатанинський геноцид! Потрібно відійти хоча би на два роки і ти побачиш все… Цей жах, цю безнадію… Він захлинався, кашляв і стогнав. Цей монолог, цей шквал експресії думок, це безкінеччя рваних кінострічок оповивало його і душу, а він, в нестямі, то шматував, і то зточував сюжети, і вже ніяких сил, щоб зрозуміти — де він, де Коцюбинський, де нездійсненне intermezzo, яке спіралилось, горіло і жило… Це був лише прелюд і параджановського аудовізуального кіно, один лише штришок і поезії його видінь. В міжбрів’ї рисочка тремтіла, здригались кутики гарячих вуст. Здавалося, з далекі видива не полишали ще і його очей. — А що, майстре, дала вам, …Україна? — Дуже багато… Жалість дала до себе… Вай! Вай-вай! Як пече! У мене рана аж звідси і сюди… І Україна… Боже мій! Українське весілля, село, музики, стрічки, коровай, наречена і жених, а вишиванки! Це щось чаклунське й неосяжне. Це ж… «обалдеть». І страшно! Страшно зняти сьогодні весілля в Києві і на Полтавщині, це просто — страшно! Зіщулив очі, витягнув шию, й одвернув обличчя до стіни — Драч. Поет. Такий поет! І мусив стати псом сторожовим. Гавкать мусить, «щоби вона не спала…» Замість поезій — мусить воювати… І, як прокляття, через віки — одне і те ж… Я сорок років це читав. Який жорстокий братовбивчий час! Вбивають люди одне одного… А як же страшно — ховати братів! Як страшно боронити рідну мову! Як жаль мені скривавленого Павличкового серця! А музики — нема! Живопису — нема! Кіно — нема! Нема нічого, порожньо на Україні! Дві-три прем’єри в опері і все. І найтрагічніше — коли ти зрозумієш це — тобі вже буде шістдесят!.. — А виходу? — Нема. Убито все! Убито в тридцять третім… тридцять сьомім, пізніш… і потім… а тепер? Нема у вас Тичини, Бажана. Смута! Один лиш Драч, як божевільний, . буде бігать на пуантах по гілочках убитого мистецтва і все… Ніде нічого, навіть в спорті — нема нічого! Як мені нагадує усе це ігрища! Віки чинилася гра якась із Україною — жорстока і страшна. Криваві ігрища! Корида! Народ і тепер собою зайнятий, зневіривсь. Він навіть зараз ще не знає, що і учинили з ним… Я теж ні в що давно ні в що уже не вірю! Хіба що у єдине — в РУХ! Це щось таке живлюще і нове… як струмінь крові молодої… це… На мить примовк. Шукав якогось відповідника, якогось усеохоплюючого слова… Губу до крові прикусив… — Який знеможнюючий біль! Мов шпага в тім’я по ефес… І раптом — усмішка, і ока зблиск як з-під крила, і борода, як та кульбаба, зацвіла… Немов страшної бурі вихор впав. І стало тихо так, як після землетрусу. І стало мертво. В піддашші затріщало. На стелі чорна змійка видовжилась. Край звивистої тріщинки — залізний гак, як вічний ствердний знак свідоцтва Грузино-Імеретинської Вірменсько-Георгіанської єпархіальної консисторії його древнього роду, що і вістрився тепер лише на нім. — Мій рід уже вимер весь… А скільки їх, цих мертвих родів зарито в землю України? Мільйони! Лишились тільки тіні, та й ті зникають… На гакові край материної пісні гойдається колиска його долі. І чути скрип тоненький і далекий, мов бавиться з фіранкою десь вітер. В колиску хтось поклав до узголов’я одщипнутий цупкий листок, у хаті пахло ладаном і лавром. Крізь тріщинку у небі материна пісня… — Я цей сценарій писав усе життя — «Сповідь». Мій сценарій — це Смерть. Моя Смерть. Я вже знімав. — Там,— знеможено поворухнув напіввідкритими повіками у бік розчинених дверей, зашторених давньовірменською портьєрою із золотою бахромою, яка спадала довгою фалдою на безжиттєву руку білосніжно-гіпсової гіперскульптури лисоголового молодика у натуральний зріст в екіпіровці під наполеоновський стиль одягу, що було авторським ідеалом якогось мюнхенського скульптора. Цей «ідеал» у вияві найблагороднішого натуралізму, при всій своїй казковій філігранності, естетичного зворушення чомусь не викликав, скоріше — жах. Цей «білий чоловік» мені здавався двійником єсенінського «чорного». Переступати поріг таємничої напів-освітленої кімнати було і моторошно й страшно. — Там я народився,— долинає навздогін хриплуватий голос,— а далі, правіш від входу, є ще одна кімнатка. Там портрет жінки… і хлопчика з дівчинкою — то я. Це один зйомочний день. Там моя мама. її грає Софіко Чіаурелі. Правіше, друга моя сестра — покійна. Сестри вмерли обидві. Стіна притемненої вузенької кімнатки обвішана акуратними рядами фотографій, етюдів і картин, на шафі ювелірні старовинні речі, їх сотні, як і по свій величезній оселі. Вони прийшли сюди з усіх віків, зі всіх часів. Тут все: Богоматір і дитя, Святий Георгій, ангели, численні колажі, репродукції, фрагменти фресок, хрести, ікони, погруддя, вази, бронза, торси, канделябри. Це потаємне сховище ідей, думок, тут усе — від таємниці Тіціана, до усмішки Фелліні, Антоніоні і Тарковського. Тут усе реальне перенесення в площину нереального, лишаючись неторканим і вічним під таємничим знаком святого торжества. Давуча тиша і великі, з-під легкої вуалі, очі Софіко. Вона вся в чорному вбранні, але обличчя світиться неймовірним світлом злагоди й тепла. Такою була його мама, як тихе світло з Космосу… Рука конвульсивно нишпорить по грудях. Пальці міцно зжужмлюють в кулак рубець широкої торочки грубов’язаного темно-коричневого светра. Долоня стискає серце, а вуста сміються: — Який біль! Навіть видумати не можна такого болю. Мені вирвали гнилу легеню. Тепер тут порожньо, зоставсь лише страшний ! нестерпний біль. Усе горить. На кульбабових вустах, немов у вбитого пророка, закам’янів осінній усміх і якась гірка печаль в затаєних очах. І незрозуміти, чи і це була лише чаклунська мить, чи | тривало вічність. Усміх згас. — Не можу більш лежати. Набридло! (далі буде)
Скинув із колін важкого сірого халата й, повільно опустивши на долівку ноги, взуті в грубезні повстяні чижми, сів посеред ліжка, зіпершися на руки. Скуйовджений, стримлячий їжма на всі боки, сивий чуб посеред потилиці не пригладжував. Під очима чітко вгадувалися напружені півкола набряклих і мішків. Погляд зупинив на величезнім гобеленові, що затуляв собою майже всю стіну, сягаючи від низу аж до стелі. Частина гобелена ховалась за масивним шифоньєром. Не відриваючи очей від напівоблізлих барв, замислено сказав: — Це фреска із собору. Мистецької вартості не має жодної. Міщанська річ. Початок дев’ятнадцятого століття. Правіше, там, і за одороблом цим, ховається олтар. В центрі — Свята Ніна. Божевільна Ніна і Георгій. Внизу — народ. Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного… Рабство починається з мовчання… У шибку хтось постукав. Він стрепенувсь. Поправив светр, накинув шарф через плече. — Я сам. І обережно так, як ніби в нім і була вмонтована крихка скляна, колба, повільно звівсь на ноги і, високо здійнявши голову, поніс у космах закам’янілий сивий вітер до світлиці, а звідти — широким коридором до вхідних дверей. Зітхнули штори на вікні. В кімнаті стало порожньо і тихо. Здавалося, і що всі предмети потьмяніли і якось враз примеркла сутність їх, напруга і значимість. Осиротіло все: півмісяць лаваша посеред столу, піали, чайники, ікони і святі. Світилися життям і чистотою лише єдині очі хлопчика на фото біля входу. Хлоп’я, а поруч нього — мати з обличчям лагідної ночі. Правіше на стіні — батько. Він в чорному вбранні. Обличчя європейця, а очі — впевненого сходу — глибокі, спокійні і сумні. Такі, як у кожного вірменина… Гортаю втретє товстезну паку і фото. Прислав їх нещодавно до Маестро з Києва кінорежисер; Іллєнко. Це фотопроби фільму «Зона». Колючий дріт, сторожові вишки, округлі головешки прожекторів, знеможені обличчя в’язнів, холодні очі вартових, чорні контури німих шеренг і безкінечна сутінь, без жодної ознаки на життя. Зона. Похмура і холодна правда. Десятки фотопроб, і все довкіл єдиного обличчя, яке повинно стати суттю решти всіх… Пересторога у очах , залізний злам губи і вовчий скісний погляд, зцілені вуста і вибугрені м’язи на виснаженім довгастому, як у коня лиці. Тюремна уніформа, напруга в кожній позі, розвороті, рухові. Та все це тільки оболонка, лиш зовнішня ознака прихованих вулканів, таємниць. Добра? Злоби? Гніву? Під уніформою десь б’ється серце. Яке воно? Ображене і скривджене чи підле і підступне? В якій шпариночці душі заховано той тихий детонатор, що тільки мить,— і грізний вибух прихованих енергій збуремить усе єство в нестримність втечі… А зараз в об’єктиві, як у зіницях злючених вівчарок, відбилося одне лише лице. Чиєсь життя і чиясь доля. Сценарій «Зона», як і шість інших, Маестро створював не в романтичнім кабінеті — у тюрмі! Йому, ще в’язню на той день, вручать вирок, і він скаже потім: «Вирок я не став читати. Я попросив Любимова: — Ти прочитай мій вирок. Він. прочитав і сказав: — Це потрібно поставити в «Komedi France». — Позавчора була від нього телеграма з Москви. Запрошує поставити там п’єсу… будь-яку. Поставити в театрі на Таганці… Але мій стан… Я чую, абсолютно дикий… Я з нього, мабуть, уже не вийду… Лишитися, бодай на мить, в господі Маестро Космос означає — раптово розтопитись, напівзабутись, зникнути, перетворитися в якусь дрібну деталь всесвітнього колажу… І в той же час, ще по дорозі на цей Олімп суцільних таємниць, вчував, як непомітно наростало гравітаційне поле незримих сил, як невідомий досі магнетизм чиєїсь спраглої душі, її присутності близької, уже п’янить і обертає в глибинах почувань усталені уяви про світ, буття і час Парабола тбіліського узгір’я, як несамовитий вир, несе єство у ірреальне маєво небачених площин, і від того лету наступає така блаженна моторошність, яка з’являється лиш під гіпнотичним телескопічним оком Всесвіту. (Кажуть, що коли кількома місяцями пізніш, над здивованим Тбілісі з’явився НЛО, то довгий час загадковим вогняний стовбур з космосу, освітлював обійстя на Кето Месхі, 10). Під стогони і викрики, що межували з лайкою, господар дому вкочувався у кімнату, мов сива куля місячного сяйва крізь туман. Скупі, але виразні жести рук уривчасті вірменські фрази, адресовані напевне лише собі, удаване бурмотіння змішувалися з грайливим невдоволенням, заповнювали кімнати усталеним життям, предмети починали дихати теплом і загадковістю. За ним ішов чорнявий молодик з великою картиною в руках. На полотні — стіл, накритий рудою скатертиною, а навскік по ній — одинадцять безладно кинутих гвоздик. — Це «Поклоніння Ван-Гогу»,— сказав художник, зніяковіло зупинившись посеред кімнати, не знав де прилаштувати своє творіння. Нарешті рушив до велетенського комоду, і зіперши раму на барокове різьблення, полегшено зітхнув. — Тут можна? — Що це? — запитав господар. — Поклоніння Ван-Гогу,— ще раз повторив художник. — При чому тут Ван-Гог? — Не знаю. Я через нього хотів торкнутись Параджанова. Це моя інтерпретація «Прогулянки в’язнів». — А ви також спробували тюрми? — Ще ні. Це мій дарунок вам. Останніх слів господар, мабуть, вже не почув, бо був десь там… в такій позареальній глибині, що вже двоївсь на власне «я» і позатканевий фізичний біль. Тепер було їх двоє. Один страждав, другий — всміхавсь і, глибоко зажуривши у кришталеву старовірменську вазу п’ятірню, мов той чаклун, перебирав священні божества каштани-скарабеї, щоб сипонути ними по столу сузір’ям видобутого знаку таємниці магії числа. З-під чорних брів вже фосфорились очі. Широкий, завжди засервірований на шість осіб, круглий, на півкімнати стіл, завалений в додачу всілякими карафками, піалами, чашками, дрібнотою розеток, ложечок, серветок… Легеньким порухом лівої руки, в оздобі перстня золотого, посунув велетенський червонопузий чайник, поклав край срібно-золотої таці три апельсини і, розламавши навпіл тугий гранат, поклав на плетиво цупкої скатертини великий | гострий ніж. На попелястій цямрині ошкурка іскрилася сльоза граната. Вона наповнювалась, круглішала, а коли видовжилась, щоб вже зірватися з пружка, була підхоплена миттєво сталевим блиском леза. Тепер вона засяяла ще яскравіш і болючіш, мов крапля крові. Здавалося, що ще найменша мить, і другий той, що відмежований від «я», зненацька прохрипить оклично: —«Камеру!». І буде дійство. Живий колаж із хаосу, ще хвильку тому, з таких собі предметів, тепер вже вибудованих у логічний ряд, творив сюжет, картину, образ, метафоричний символ, сповнений якоїсь одкровенності. А крапелька тремтіла уже на самім метрі, мов потривожена була струною серця Саят-Нови. — В Москві мене розітнули частково, у Києві — навпіл. Маестро обіперся долонями об край столу. Застиг. Фосфоричний погляд сконцентрований на краплі темно-червоної сльози. Пасьянс думок, розсипаних по скатертині, продовжував ще жевріти. Маестро повертався з Космосу… З яких тризог він плив? З яких галактик і світів? Що клекотало в кратері його душі? Вулкан сплеснувсь: — Яка страшна ця Україна! А судді хто? Ну хто вони, щоб ув’язнити на п’ять років? Де вирок був? Де звинувачення було? І як вони мене звільнили взагалі? Вчуваючи у горлі спазм, він поспіхом відпив ковток вина і, не відриваючи від вуст фужера фабурже, із захлинанням голосно: — Вони не могли мене вбити! Не могли! Бо є ще європейська преса… Христос із золотою родимкою в міжбрів’ї міцніш притиснув до грудей малесеньке ягнятко. В кімнаті стало чути удари серця маленької істоти. … (далі буде)
— Мене кличе до Києва цей чоловік. Кашпіровський. «Загою рани всі»— говорить. А як загоїти всі рани України? Смутні часи! А скільки вбивць було? А суд? Чи буде суд над ними? А скільки ж їх лишилося з чинами, пенсіями, віллами? Невже вони гадають, що все мине? О, ні! Народу пам’ять — неубиєнна! Про що ж повіда і вона? Про що повіда нам голосом солом’яних дзвонів, голосом спраглих криниць і голосом тіней? Ні, не забутих предків — розстріляних, утоплених, убитих? Одна брехня! Всіх обдурили, обікрали, знищили, девальвували, перетворили всіх у натовп нігілістів, котрі забули все — історію свою! Які життя обірвано? Які долі знівечено? Все це гидотно! Все це… Ну, ось ти, скажи мені про долю Бажана. Я бачив його дружину, я з нею говорив. Вони збирали все життя живопис. Пуссен. Сезанн. Жив болями свого народу. А скільки він зробив для України? Для кіно? А хто з вас зна його «Сліпу»? Ламали всіх, але ж не всі падлюками були. Коментувати тяжко це, бо це процес Системи, та чи не рубіж нахабства, коли біля пам’ятника Шевченка, вже після похоронів, плаче дружина Бажана? Він був уже похований. Вона теж стара, їй теж недовго жити. Вона не знала, як їй бути, кому передати колекцію його речей. Візьміть все це й створіть музей поета, повісьте, на стіну шинелю й карту. Але ж поет був! Шевченко — на грузинській мові, Шота — українською. Поет — був! Так, їх зламали: тичин і бажанів, драйхмар, фальківських, плужників і рильських. А хто ж лишився? І чому? Кого іще назвати поетами із тих, хто жив, творив і славословив? Понакуповували собі дейнек і, зачинившись на замок, поетами зробились, а стуси в той час — вмирали… Різниця є між ними й Бажаном? А хто не встиг цього зробити? Живе нудно! А зі мною що зробили? Зі мною що зробили? Ну, хто такий Макоша, щоб загнать людину на п’ять років у тюрму? Яка страшна ця нація! Сьогодні я мушу зруйнувати свій будинок лише тому, що хтось там мислить по-іншому. Яка жорстокість! Ух. — Яким вам бачиться майбутнє України? — Ніяким не бачиться мені! Все, що є сьогодні, так буде через сотню років. Нічого відбутися не може. — А що причиною тому? — Ви не могли б спитать щось розумніше? — І все ж таки? — Характер український. Хуторянство і боягузтво! Навчилися лиш знищувати одне одного і все. А мужніх — одиниці. Про Західну цього вже не скажу. То зовсім інший континент… Туди з намордниками — зась! — Ну а кіно? Сучасне є кіно? — Його, на жаль немає. Стагнація, кваша, порожнеча. Порожнеча від усього! І виходу — ніякого! Не допоможе тут ніяка революція, ні соціальна, ні культурна. Усе це гра шалена, це ігрища eпoxи зі зламаним хребтом. Ніхто не розуміє і не знає, що з ними зроблено було… А студія! Бідашна студія! І хто вже не ламав їй в’язи! Приходить напівграмотна людина і все одразу до коліна… Тьху! Народ — не чіпати! Місто й так зруйнує все… Маестро, зібравши все своє зусилля, звівсь на ноги. Спазми вже здавлювали не тільки горло, а й груди. Задихаючись, дістався до комода. Шарпонув шухляду. — У мене є один глушитель, що відбирає усі болі. Із ФРН. Знесилено-урівноважений пошук ліків наростав як лавина. За мить він гнівно вижбурнув усе з шухляд. Папірці, шкатулочки, мензурки й каламарчики підлітали аж до стелі, падали на долівку, розкочуючись навсебіч. І раптом — пауза. Стоп-кадр. І вибух. — Покрали! Покрали ліки всі,— трясе над головою порожньою коробкою,— це вже тут хтось шукав наркотиків! Яка мерзенність! Замість того, щоб вкрасти цей шедевр — рукою на розп’яття Ісуса Христа,— забрали ліки! Оце вже все! Кінець! А ви мені там щось про Україну… коли ось тут ладу нема. Дістав із жужмища паперів ощадну книжку. Розгорнув. Дивився довго в напис і, якось, вагаючись, прорік: — Тут я відклав десять тисяч на мої похорони… Відкинув книжку на комод. Якусь хвилину стояє мовчки, задерши голову до стелі й приклавши руку до грудей, немов прослуховував удари серця. Хвиля болю відпустила його душу і він продовжив тихо і спокійно: — Режисура наша вимордувана цілковито. — А можна реанімувати? — Тепер це неможливо, потрібні люди, розумні люди, таланти, потрібен Довженко. — Талант приходить? — Талант формується у середовищі. Найсильніший засіб середовища — заповзятливість. Ну, прийшли, скажімо, оцей Петя, Ваня, Коля. Кому й нащо потрібні ці базіки? Немає в них нічого, тим більше — українського. Назвіть мені хоча б одного талановитого режисера. Система вбила все. Загинула вся режисура. Маса наша страшна. Наша маса. У нас немає режисерів. І трапилось це одночасно скрізь, на всіх студіях. Спочатку хвалять, співають дифірамби, а потім забувають навіть назву фільму. Вай-вай, ось тут горить усе. І знову кульбабовий усміх. Печальний, загадковий. — А що зробили б ви, якби прийшли… коли б вернулися на Україну? — По-перше, цього не може трапитись ні в помислах, ні в діях. Цим розпоряджатись міг лише один Довженко, розпоряджатися студією. — Ви часто буваєте на Україні? — Часто. У мене там син, дружина, друзі… На одного стало менше… Немає Сурена Шахбазяна, талановитий оператор. Дудар Моргієв був на похоронах Сурена. Поховали на Байковому. Куліджанов із сином приїздив на похорон. В останні відвідини Києва я був на могилі Юри Тимошенка. Печальне видовисько. Вражаючий один лиш спокій. Дружина приїхала з Китаю, була два роки у Шанхаї. Вона чарівна. Прибула на мої похорони… Син приїде на Новий рік. Світлана і Суренчик. Запала тиша і мовчання. Було чути, як десь за вікнами щось шкряботіло біля даху, і сумно нявкав кіт. На веранді грюкнуло. Скрипнули вхідні двері. Двоє молодих пришельців, як вихор, увірвалися в кімнату, а ще спритніше поперед них — гігантський кіт. Він самочинно й завчено зіскочив на коліно до Маестро, облизнувся і владно став оглядати всіх присутніх. — Юра? — не озираючись спитав Маестро. — Так,— ствердно відповів. Поставив на краю стола каструлю, привітавсь за руку, чмокнув у чоло. — Це Юра Мгоян —«Ашік-Керіб»,— сказав Маестро, розлущуючи каштан і не відриваючи очей від купки скарабеїв,— а хто з тобою? — Мій друг фотомайстер. Він їде в Грецію. Назавжди. — Чому він їде до Греції? — підвів брову Маестро. — Я буду вільний там,— поспішно відповів фотограф. — Іще один шукає волі. Її потрібно здобувати життям і працею. — Я хочу волі творчої. — Майбутній президент тобі це забезпечить… — Сумніваюсь. — Чому? — Мені потрібна воля зараз. Творча воля. Я від сьогодні стопроцентний грек,— дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед Маестро,— ось! — Дивно. Мені здавалось, що ти турок. — Це тільки зовні, а тут я,— стукнув кулаком у груди,— грек! Напівгрузинський, але грек. — Ти будеш сумувати за Тбілісі. — Ні. — За Грузією… — Не знаю. — Будеш! Я міг зробити це ще тридцять років тому… — І не змогли? — Не забажав. — Чому? — А так. Щоправда, я полишаю Тбілісі теж… — В яку країну їдете? В країну — Батьківщина. Вже все спаковане і спродане вже все. Лишається в цім домі поки що тільки «Сповідь». Вона й гальмує мій від’їзд. А ще — ця тріщинка на стелі… Ці меблі теж туди від’їдуть. Вірменія закупила тисячу моїх робіт. Вони вже стали власністю Вірменії. Під виставку постійно діючу дають дванадцять кімнат, чотири зали. Там буде створено музей. Мені дають два замкових приміщення з чорного й червоного каменю. В центрі міста, поряд із церквою. Речі вже поступово забирають до Єревана. (далі буде)
— Вірменія зустріла вас, мабуть, з обіймами? — Вона така ж, як і Україна. Вірменія прийшла до цього, коли я трупом став… Виставку робила перша Грузія. І перший руку Шеварднадзе простягнув… Ви хотіли бачити Париж і останнє фото Тарковського,— звернувсь до мене. — Там, справа, в тій кімнаті є кована скриня, а в ній оранжова шкатулка. Візьміть. Відчиняю шкатулку. Стокгольм. Біля високої гранітної стіни у шкірянім блискучому жакеті — Андрій Тарковський. — Ви з ним товаришували? — Так. Коли він від’їздив до Парижа, я був у тюрмі. В останні роки він жив у Єревані. Це складна і страшна доля. Маестро простягає руку до шкатулки, перевертає на долоню. В руці з’явився невеличкий стосик одноформатних фотографій. Одну із них подав мені. — Тут усе пов’язано з Тарковським. Ось хороший портрет. В кадрі саме лиш обличчя. Тривожний погляд, розвітрений чуб, погляд різкий і скісний, немов у в’язня-втікача. — А ось Тарковський із сином Андрієм. Об’єктив зафіксував невеличку кімнатку, ліжко, білосніжне покривало, високі подушки. Тарковський напівлежить. Ліва рука безсила і суха поверх легкого простирадла. Окуляри трохи осторонь руки. Хлопчик сидить на ліжкові біля батька, дивляться один одному у вічі. Над ліжком крадеться краєчок вікна. Крізь легку гардину прозоряться далекі дерева. Тарковський у халаті. Шальовий ковнір розстебнутий, на шиї видно ланцюжок. — Через тиждень він помре. Це останнє фото Андрія Тарковського. А це вже я в Парижі з французькими кіномитцями. Ми йдемо дорогою до могили Тарковського. Тепер його могила в іншому місці. Він був спочатку похований в чужій. В могилі російського офіцера, бо не було місця. Перехований на тому ж кладовищі, де й Хуцієв. Оце його нова могила. На освітленій сонцем доріжці невеличкий гурт людей, а серед них, у чорнім балахоні з палючою сивою головою — біблійний Параджанов. Над могилою Тарковського різьблений дубовий хрест, повитий білими перлами. — Мені ці перли подарували парижани. Вони коштують 40 000 франків. Я поклав ці перли на могилу, на хрест Андрія Тарковського. Кажуть, що вони лежать там до сьогодні. Ніхто не підозрює, що перли справжні. Під цим хрестом лежить феномен, академія. І зрозуміти це в двадцятім столітті — не дано. Нас розділяє з ним тисяча сонячних років. Параджанов усміхавсь, а може плакав… Обличчя страдника, напіврозкритий рот, як у мученика в спеку на хресті, тавро зморщок, густих, як блискавки, від вилиць до очей, вогнисто-сива борода й сухі, опалені вуста. Ми були загіпнотизовані його згорьованим терпінням, а він усміхавсь. І це було жахливо. Згадавсь чомусь страждаючий філософ-стоїк Посідоній, котрого несамовитий біль примушував в нестямі битись, корчитись і скреготать зубами, а він, бажаючи обдурити свій біль, кричав, здійнявши голову до неба: «Можеш робить зі мною все, що хочеш, та все ж я не скажу, що ти єсть біль!». Будинок хилитнувсь. Люстра стрепенулась. Маестро, не видихуючи з грудей повітря, кресонув по стелі криваво-чорними очима. Зі стелі посипались піщинки. В цю мить до нього підступила, мабуть, чи не найсильніша хвиля болю. Відкинувши знеможену вогнистосиву голову назад, завмер, застиг у венеціанськім кріслі, затиснувши в кулак торочку светра біля горла. Вимкнув світло. Над Тбілісі пророкотав важкий грудневий грім. Вікна спалахнули затяжним ультрафіолетом блискавиці, кімната сповнилась хрестами чорних рам. Космічним шквалом засичала злива. Ми всі закам’яніли, а він усміхався до неба. Зі стелі падали на чоло Маестро важкі краплини, котились по щоках, і, зависаючи на фосфоричній бороді і вусах,— тремтіли, мов потривожена гранатова сльоза на вістрі гострого стилета… Вікно у Космос було відкрите навстіж. У кімнатах стояла темрява і тиша. І тільки контур голови, плечей і рук усе ще фосфоривсь якимсь дивовижним нереальним світлом. Великі і важкі, як ртуть, краплини падали на його чоло. Холодну моторошність порушив голос: — Грім на голі дерева—прикмета препогана… І знову тиша. — Що каже Космос вам, Маестро? Хоча би кілька слів: Народ. Система. Завтра і сьогодні. — Система — це грім на голі дерева… Горбачов — талановита і трагічна загадка. І яке це має значення, що він є мічений? Христос був мічений також. Іскаріотам це не заважає… В країні — смута… Народ сп’янів, дихнувши киснем… Не вмре ніхто, доки є що ділити і розподіляти… Так було і буде завжди… Хто у нас працює і мало отримує, всі будуть ситі, всі обдурені і всі виживуть без ікри і французьких булочок… Найвищий витвір наш, казав Монтень, жити відповідно до розуму… Але в імперії мертвих програм і лозунгів — не майже неможливо… А Україна? Я Україні ще помщусь… Помовчав і додав : — …Любов’ю! …Кімнату сповнило важке зітхання. …Ми бачили, як умирає геній.
Я чомусь не можу читати і дивитись "пафосні" речі. Особливо ті, в яких автори маскують свої бажаня за видуманими словами, які вони вкладають в уста реальних людей... Це вірменин Параджанов говорить про обов"язковість "українськості" для українських митців? Говорить нібито оцими словами - "Ну, прийшли, скажімо, оцей Петя, Ваня, Коля. Кому й нащо потрібні ці базіки? Немає в них нічого, тим більше — українського."? ---- Дурня. Параджанов казав - "Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював на Україні і збираюся вмирати у Вірменії". Він був людиною світу, і через казку-дійсність, через марево-реальність, через костюм- наготу показував не лише Україну, а весь Всесвіт людини і людства... "Об'іконення". Ось ще одна біда Україна. Творення ікон з людей. Справжня ікона темніє від часу, зникає все другорядне, і у неї залишаються лише ЖИВІ ОЧІ. Ікона "штучно створена" - "затемнюється" штучно, одразу. І - сліпне ще при народженні. Я чомусь не можу читати і дивитись "пафосні речі". Параджанов і його твори такими не були. Вони були тонкі, дивні, могутні, таємничі. І водночас зрозумілі мільйонам людей. Зрозумілі, бо правдиві. А правда Параджанова і про Параджанова була всякою. Лише пафосною вона не була.
