Осіння депресія

ну то берем кульочок BOSS (такий чорний величезний) і кидаєм туди депресію, а далі все те саме робимо

ну або накрайняк берем її і архівуєм

 

і кидаємо на форум, мовляв "передай іншому"...

 

дуже гарна нині осінь, мені таааак подобається цьогорічна Пані осінь ...роздуми, пдсумки, кава, жовте листя...

 

Любов Бенедишин

Бабине літо

1.
Ця осінь знов, розхристана й розкута,
У тепле русло повертає дні, -
Щоб трохи безтурботною побути,
Забувши смуток, що в душі на дні.

Щоб усмішок повітряні цілунки
В долонях неба сонячно цвіли...
Цю осінь, у якої вдача юнки,
На передчасну зрілість прирекли.

Недовго їй кружляти понад світом,
Ховаючи неспокій у дими.
Хоч кілька днів кортить побути літом
Цій осені із профілем... зими.

2.
Вже серпанком не сріблиться
Небо над садами.
Шарудить опале листя
В вітру під ногами.

Осінь вичахла, змінилась
Хистом і ходою, -
Мов душа її втомилась
Бути молодою.

Раптом вивітрились зовсім
І краса, і зваба...
Шамотить дощами осінь,
Мов беззуба баба.

 

і вже прийшла зима... ех...
так холодно стало при "+1", а шо буде при "-15"? О_о

 

Чоботи будуть,во!Зранку вчора було -2.
До речі,ви помітили,листя на деревах сидить,а падає майже зелене!Парк як весняний

---------- Додано в 11:48 ---------- Попередній допис був написаний в 11:46 ----------

Чоботи будуть,во!Зранку вчора було -2.
До речі,ви помітили,листя на деревах сидить,а падає майже зелене!Парк як весняний

 

угу, є таке))

 

Найкращі ліки від осінньої депресії - зустрітися з чудовими людьми,зайти в затишне кафе.І спілкуватися так,ніби знайомі 100 літПосміятися і *підняти*серйозні теми,і знову посміятися,пригадати,скільки навкруги хороших людей,посумувати,що ці хороші *редиски* зараз не поряд...Знайти купу спільних інтересів,з цікавістю почути різницю у поглядах,і від того стати ще більш близькими...Домовитися,що про політику - ні-ні,і так декілька разівВ якусь мить *повернутися* у реальність і - а ну його,знову пірнути у вир спілкування...Відкрити,що посмішка буває осяйна до безмежності,а погляд - красномовніший від будь-яких слів...В таку мить( так буває з часом),обов*язково вигляне сонце,очі перехожих мружаться від блиску золотавого листя,небо стає чистим,майже як влітку...

........

 

Як отут,нє?

 

саме так

 

От веселки ще бракує... ну так, щоб вже зовсім...

 

http://www.youtube.com/watch?v=xnctseUDwPY

 

Босиком, по осколкам разбившихся звёзд
Убегала в туманы простывшая осень,
Ветер жалобно выл, точно преданный пёс,
На холодном и мрачном хозяйском погосте.

На краю у бессонницы нудно шёл дождь,
Умывая дороги и жёлтые листья,
На окне заржавевший и погнутый гвоздь
Наблюдал, как с деревьев слетает монисто.

Под теряющей платье продрогщей ольхой
Тихо плакала, сжавшись, промокшая нежность,
Плач неслышный и горький, почти что глухой,
Был похож на прощальную песнь без надежды.

Нерастраченной феей вошла в пёстрый сад,
Опьянённая медью кружащей метели,
Заблудившись, попала не в свой листопад,
Да и в этом - все листья давно облетели.

Босиком, по остывшему лезвию звёзд
Убегала от нежности стылая осень,
Плавно таяли дни, как расплавленный воск,
Под дождём оставляя промокшую гостью...

 

Ганна Осадко

…Час брюту відійшов, і час вина,
І осінь – як кохання - промина,
І холодно у пальці до нестями…
Звивається над домом білий дим –
Це жовтень помирає… Бог із ним!
А ми ще живемо. То й Бог із нами…

Підвищим градус – літо пом’янем:
Там не було роздвоєнь і дилем,
Зелені танці у траві високій.
Кульбаби сонця! Сонечка крапки!
Веснянки на обличчі. І руки
Твоєї у моїй блаженний спокій.

Вмирає осінь. Їй іще болить
Порожніх парків знуджена блакить,
Розтріпані ворони-намистинки,
Уплетені в гердани жовтих крон…
Ми з осінню відходим в унісон –
Щоночі, щоцілунку, щохвилинки.

Уже не повернутись, любий. Бо
Шукає місяць у ставку Лі Бо,
І сонні риби туляться до нього,
А їхні спини зимні, і вода
Густіє в тілі – чорна, як слюда
На вітражах костелу стонімого…

***

Насип мені, осене, золота в руки...подай:
копійку, людину, і небо прозоре, і віру,
і парків останню – тому що жовтневу – офіру
(прощали-прощались – аж димом просмалена шкіра) –
і спалене листя. І спомином спалений рай.

А ти ще заграй. На сопілці, на гілці, чи на
гітарі байдужій – то байдуже врешті на чому,
бо літо у комі, та ми ще поставимо кому,
бо втома важка, як наплічник, бо знову не вдома,
і голос твій голий – не голос, а сива луна.

І місяць-господар, і глід що кривавить, і гнів,
і глина господня під мудрими пальцями кличе:
“Зліпи їм подвійно – йому і для неї – обличчя,
Чотири руки (дві жіночих і пару мужичих)
Нехай обнімаються вічно. І душі богів

Вдихни у личини – наповни вином порожнечу...”
І буде що буде. Півтіні та яблунька та.
…І медом солодким напоїть його золота.
…А він золотій запечатає сіллю вуста.
А потім... вигнання із Раю?
Чи все-таки – втеча?

Бо – вибір. Бо воля. Бо попіл. Бо мовчки ідемо.
Бо сто журавлів перекреслили небо – і осінь
Заплутує вітром – чи вірою – сиве волосся.
І досі ворожить: збулося... а це – не збулося.
І досі тривожить – цей спалений запах Едему.

 

Просто відчуття...

 

ото вже всі в куртках ходют! йой! холодно капєц!! у мене взуття на зиму нема до Львова..(((треба купити, але де? в тропіках нема(( буду сподіватись, що надибаю щось у інших краях...
дивлячись на фото холодно. брр...

 

Ганна Осадко

Позачасся

...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.
Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…
І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…
І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

---------- Додано в 11:43 ---------- Попередній допис був написаний в 11:05 ----------

…На розі вулиці Надії
стоїть кав’ярня “Два стільці”…
…де нас немає…В молоці
втопились мюслі, як галери…
(сніданок юної гетери)
холоне кава… кавалери
холонуть також… плине час…
у кнайпі, де не буде нас –
бо що нам на стільцях робити?!
Бо ми – це два метеорити,
І наша доля – говорити
крізь сітки, клітки, сни, тіла –
…А потім - осінь все змела
Мітлою ночі! Проростання
Двох тіл в одне… Смішне змагання,
Де переможців не бува.
Де переможе всіх Зима.
…Вона і змила, і звела,
і завела у біло-білий
останній сад, де снігу вщерть…
…і щось тихенько шамотіла
беззубо про любов як смерть…
……………………………………
…Та знову яблуко надкусить
Черговий юний менестрель…
…На розі вулиці Спокуси
Вже добудовують мотель…

 

Г.Осадко

Бо сказано було - це осінь.
Це час долюбити.
Дожити, дожати це жито
і скласти в снопах...
А я доганяю тебе,
наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
високих, як сміх,
каблуках.

Попасти у пастки, а потім
у пастках пропасти
Униз головою - зимою -
зі мною - кортить?
З гріхом за душею, із клеєм
на склеєних ластах-
Господнім баластом -
за подих до щастя -
за мить.

Замерзнем в заметах,
обнявши не серце,
а тіло,
Судомно вчепившись
коріннями ніг за поріг.
...Душа павутинкою літа
у Лету летіла...
...Метелику білий,
склади свої крила-
Це сніг...

 

Знаешь, а осень ведь эта совсем другая...
Вроде бы листья всё те же и тот же дождь,
И небо остатки лета из луж лакает...
Но ты меня в осени этой больше не ждёшь.

Знаешь, а время идет, но вот только не лечит,
Просто секундною стрелкою меряет пульс...
Осень всё чаще уверенно ставит на нечет
И эпилоги на сердце царапает грусть.

Бродит озябший сентябрь по пустынным кварталам
Пряча в обёртку от счастья безликие дни...
Мне от исчезнувшей сказки осталось так мало –
Ливневый блюз... листопад... и ночные огни...

Алена Серебрякова

 

Осенний вечер из комнат гонит. Глядятся окна глаза в глаза.
А я не знаю, о чем мне помнить... кому мне верить... кого спасать...
Губам вовек не отведать слова. Рукам не сбросить стальных оков.
Я коронован венцом терновым. Я принял ненависть за любовь.
Струится небо и красит синим мой путь, ведущий сквозь горизонт.
А я - Мессия, и я - бессилен. Ты не приходишь ко мне на зов.
Стою - один - над горящей бездной. И что-то злое в груди болит.
Распятый бог на кресте железном давно не слышит моих молитв.
И на ладонях цветут стигматы. И коридоры ведут к петле.
Я пью из горла, ругаюсь матом. Все бесполезно. Все прах и тлен.
Осенний вечер из комнат гонит. Ложится город к моим ногам.
Я улыбаюсь в лицо иконам.
Ваш принц Отчаянье.
Ваш слуга.

---------- Додано в 09:38 ---------- Попередній допис був написаний в 09:36 ----------



Всегда в себе. Не понят. Не дослушан.
Я заперт в этот вынужденный склеп.
И голос равнодушием задушен.
И каждый шаг - напрасен и нелеп.

И каждый день - похож на предыдущий
В стихах, однажды призванных зажечь
Огонь души, тогда ещё несущий
На полуслове прерванную речь.

Я - спрятанный остаток сожалений
Без выбора других альтернатив,
Оставленный средь умерших мгновений
Без права переписки с тем, кто жив.

Но годы - то ползут, то пролетают
И, вновь пообещав последний шанс,
Во мне лишь только ярче выделяют
Их слов и дел досадный диссонанс.

Я эту фальшь за данность принимаю
И, не ропща изменчивой судьбе,
Живу, как сплю, привычно продолжая
Тоску и боль всегда держать в себе.