НОВОСТИ.

Согласен. Вместо того что-бы нанять толковых менеджеров провели прихватизацию.

 

Резолюція ПАРЄ розкритикувала владу в Україні
Оксана Лігостова
Київсереда, 06 жовтня 2010

Припинити тиск СБУ на громадянське суспільство. Розслідувати випадки обмеження свободи слова і свободи зібрань. Не допустити зосередження всієї влади в одних руках. Забезпечити чесні – без фальсифікацій та застосування адмінресурсу – вибори на місцях.

Такі вимоги до держави Україна містить резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи, ухвалена у вівторок 5 жовтня. За рішення під назвою «Функціонування демократичних інституцій в Україні» Асамблея проголосувала одностайно: 102 депутати «за», 1 голос – проти і 6 – утримались.

Як і очікувалося, резолюція по Україні стала однією з найжорсткіших в історії ПАРЄ.

«Безпрецедентним» назвала документ лідер опозиційної партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко. «Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла безпрецедентну для своєї роботи жорстку резолюцію», – заявила Тимошенко на прес-конференції у середу. Вона наголосила на тому, що всі вимоги цієї резолюції Україна як член Ради Європи повинна виконати. «Це не факультатив – ці зобов’язання треба виконувати», – підкреслила опозиціонер. Лідерка «Батьківщини» повідомила також, що її політична сила, на виконання однієї з вимог ПАРЄ, зажадає відставки голови СБУ, а також реформування Служби безпеки відповідно до європейських стандартів.

А тим часом представники влади, на противагу опозиції, схоже, схильні вважати оцінку європейців компліментом. «Остання резолюція ПАРЄ вітає появу політичної стабільності в Україні», – заявило українське Міністерство закордонних справ в офіційному коментарі, оприлюдненому в середу. А очільник відомства Костянтин Грищенко побачив у резолюції похвалу демократії в Україні. «Вважаю, що дана резелюція цілком підтверджує очевидний для всіх факт: демократія в Україні пустила глибоке коріння», – цитують слова головного дипломата українські інформагенції.

Резолюція ПАРЄ не врахувала жодної поправки української опозиції. На цьому зробила акцент у вівторок, коментуючи щойно прийняте рішення, депутат делегації України в ПАРЄ, член Партії регіонів Юлія Новікова.

«Не було прийнято нічого, що б зробило жорсткішою цю резолюцію, запропоновану доповідачками. Жодна поправка від опозиції, яка б ужорсточила цю резолюцію, не була підтримана ні в моніторинговому комітеті, ні в залі Парламентської Асамблеї. І мені це дає змогу говорити, що той час, коли ПАРЄ, інші інститути Європи були інструментом у вирішенні якихось політичних завдань та отримання політичних дивідендів, - цей час в минулому», - заявила Новікова зі Страсбурга в ефірі 5 каналу.

Своєю чергою, експерти кажуть, що влада своїми заявами про підтримку з боку ПАРЄ намагається видати бажане за дійсне.

«Резолюція справді жорстка. Там у кожному абзаці критика», - сказав Голосу Америки професор політології Києво-Могилянської академії Олексій Гарань.

«Все дуже жорстко, дуже критично. Звідки влада взяла, що це комплімент? Ось переді мною англомовний оригінал. Так, документ складений за бюрократичними стандартами, там спершу вказується на певний позитив, прогрес. Сказано – добре, що є політична стабільність. Хто з цим буде сперечатися? Але далі, наступним пунктом, вже йдеться про те, що стабільність можлива лише за чіткого розподілу влади, системи балансів. І висловлюється стурбованість з приводу концентрації влади в руках однієї політичної сили. І так у кожному пункті: «стурбовані наступом на демократичні свободи», «занепокоєні надмірним втручанням СБУ», «стурбовані конфліктом інтересів у правоохоронних структурах». Починаючи вже з другого абзацу другого пункту – суцільна критика, прозорі натяки на те, що робить нинішня влада. Як на мене, це дуже жорстка і абсолютно критична резолюція. Причому критика в ній не захована, а пряма – прямо в лоб. Тобто влада, трактуючи цей документ як панегірик, свідомо перекручує зміст», - вважає Гарань.

Рішення ПАРЄ прокоментувала також для Голосу Америки народний депутат від НУНС, член делегації України в ПАРЄ Ольга Герасим’юк. За її словами, думка опозиції таки була врахована у документі – на відміну від поправок влади, яка намагалась пом’якшити вердикт.

«Правляча партія очікувала, що ця резолюція вітатиме стабільність влади і її досягнення на шляху до демократії. Але зараз ми бачимо, що ці слова вилучені з резолюції. Після останнього візиту в Україну доповідачок ПАРЄ – який відбувся нещодавно, буквально перед сесією – в документ були внесені великі зміни. Оскільки численні звернення преси, інтелігенції, міжнародних та громадських організацій, а також бесіди з опозицією і владою переконали доповідачок у необхідності саме такої резолюції. І те, що вона була ухвалена просто небаченою кількістю голосів – буквально один голос проти – це означає, що всі ті проблеми, які ми озвучуємо у себе в країні і які ніхто не чує вдома, тут, у Європі, помічені. Цю резолюцію можна назвати щонайжорсткішою, яку ми могли взагалі очікувати, у плані вимог до України. ПАРЄ зажадала від влади все ж таки почати виконувати свої зобов’язання, а не лише декларувати наміри. Тому казати, що це якась перемога влади, я би на місці її представників не насмілилася», - зазначила депутат.

Герасим’юк підтвердила також інформацію про те, що влада вела переговори для пом’якшення резолюції. «Вони намагалися зняти певні формулювання. Наприклад, про те, що існують «достовірні відомості» щодо порушень свободи слова, тиску СБУ на громадянське суспільство. Такі слова – «достовірні відомості» – були в проекті резолюції. Ви погляньте: вони там лишилися. Представники влади наполягали на знятті тих слів, мовляв, це не доведено: кожен випадок побиття, прослуховування, стеження. Зняття цих формулювань проводилося голосами російської делегації, яка у ПАРЄ єдина підтримує політику Януковича. І все ж вердикт залишився не тільки у тому стані, в якому ми його бачили попередньо, перед засіданнями, але й були внесені поправки, які звучали вперше. Наприклад, щодо надмірного втручання в громадське життя СБУ».

Водночас, на думку Герасим’юк, це взагалі недоречна постановка питання – хто які поправки зміг відстояти. «Я би не зводила питання до торгівлі – скільки поправок провела опозиція, скільки коаліція. Опозиція сюди до Страсбурга приїхала не для того, щоб наставляти палиці в колеса влади. А для того, щоб не відбувся регрес на шляху демократії, щоб ми його зупинили. Ідеться зовсім не про боротьбу за поправки – хто більше собі прихильників знайде – а про те, що ми повинні зупинити сповзання назад, у Радянський Союз. Куди нас Європа також не хоче відпускати. І тому я вважаю, що резолюція ПАРЄ це велика перемога тих людей, які прагнуть почути підтримку Європи», - сказала Ольга Герасим’юк в інтерв’ю Голосу Америки телефоном зі Страсбурга. http://www.voanews.com

 

Деймон Вілсон: Скасування політреформи підриває основи демократії
Голос Америки
Вашингтон

Парламентська Асамблея Ради Європи схвалила резолюцію щодо України. Оглядачі вже назвали її однією з найжорсткіших, особливо у частині аналізу функціонування демократичних інституцій України.

ПАРЄ висловила занепокоєння через повідомлення про утиски основних демократичних свобод та обмеження свободи ЗМІ. Європейські парламентарі визнали факти тиску на громадянське суспільство України з боку СБУ.

Мейліс Репс, доповідач з питань України, також висловила сумнів у законності майбутніх місцевих виборів. Крім того, ПАРЄ звернулася до Венеціанської комісії з проханням дати оцінку рішенню Конституційного суду щодо скасування політреформи.

"Підриванням основ демократії" назвав останнє рішення Конституційного суду України колишній американський високопосадовець, а тепер віце-президент Атлантичної Ради США Деймон Вілсон:

«Я бачу зараз реальну небезпеку. Будь-яка демократія повинна мати систему стримування та противаг. Не можна очікувати, що демократичні інституції будуть сильними та дієвими без їх вдосконалення. Останнє рішення Конституційного суду відкидає Україну у минуле і підриває основи цієї системи стримування та противаг. І це важка ноша для президента Януковича, оскільки він, звичайно, матиме контроль. Він може спрямувати країну або в авторитарне майбутнє, або може сказати, ні, це не той спадок, який я хочу залишити по собі. Але якщо проаналізувати деталі політичного процесу, то він не виглядає добре і українська політика погано пахне.

Рішення Конституційного суду відкриває шлях для Віктора Януковича при бажанні використати нові можливості, щоб збільшити свою владу та вплив і повернути у зворотному напрямку розвиток української демократії».

Деймон Вілсон додав, що Віктор Янукович ще має шанс пояснити як громадянам України, так і міжнародній спільноті свою позицію і чітко заявити, що він не має наміру узурпувати владу. У протилежному випадку перспективи демократичного розвитку в Україні будуть дуже примарними

 

Центральный комитет профсоюза работников угольной промышленности Украины

ПРЕСС-СЛУЖБА

83001, г. Донецк, ул. Горького, 146. Тел./факс (062) 300-23-14
01012, г. Киев, пл. Независимости 2, к. 312. Тел. (044) 278-01-96. Факс 279-00-87

официальный сайт – www.prupu.org

Администрация государственного предприятия “Селидовуголь” в одностороннем порядке отменила обязательства Коллективного договора и Отраслевого соглашения в части предоставления компенсации за коммунальные услуги трудящимся, имеющим право на получение бытового топлива, но проживающим в домах с центральным отоплением.

Как сообщил председатель Селидовской территориальной организации Укруглепрофсоюза Владимир Березовский, руководство ГП, заручившись поддержкой контрольно-ревизионного управления Донецкой области, возвела в ранг “незаконной” данную социальную гарантию. С сентября 2010 года компенсацию трудящимся объединения выплачивать перестали.

А областное КРУ еще и наложило арест на зарплатные счета ГП за то, что ранее в “Селидовугле” выполнялась данная норма. Возникает резонный вопрос, откуда у КРУ вдруг появились такие полномочия – вмешиваться в действие Отраслевого соглашения и Коллективного договора?! И почему именно сейчас? Почему раньше данная социальная гарантия не вызывала у ревизоров никаких претензий?

Селидовская терорганизация Профсоюза работников угольной промышленности Украины направила письмо в Донецкую облгосадминистрацию с требованием разобраться в действиях КРУ. Но чиновники не предприняли никаких действий для урегулирования конфликта, даже не удосужились ответить.

С 1 октября 2010 года минимальная заработная плата в Украине установлена в размере 907 грн., но зарплата в ГП “Селидовуголь” сегодня исчисляется из тарифных ставок и должностных окладов, рассчитанных еще из прошлогодней минималки в 744 грн. В этом вопросе администрация ГП не торопится выполнять законодательство, и требование Профсоюзной стороны о введении нового уровня тарифов.

“Не выполняя законодательную норму в части повышения тарифных ставок и должностных окладов, руководство “Селидовугля” не нашло ничего лучшего как пойти в наступление на права трудящихся и в других вопросах!”, - с возмущением говорит Владимир Березовский.

Ответ на такие действия администрации не заставил себя долго ждать. Трудовые коллективы ГП “Селидовуголь” активно готовятся к проведению массовых акций протеста. В своем обращении к органам власти селидовские шахтеры отмечают: “В связи с тем, что мы не находим должного понимания у администрации ГП “Селидовуголь”, мы вынуждены отстаивать свои законные права, организовывать и проводить акции протеста”.

Отметим, что еще 15 апреля 2003 года в Национальной службе посредничества и примирения зарегистрирован коллективный трудовой спор между наемными работниками и администрацией ГП “Селидовуголь”. То есть, все протестные действия трудящихся угольного госпредприятия будут проходить в рамках закона.

 

Дипломат є дипломат. Він навіть чорний колір видасть за білий.:rolleyes:

 

А вот интересно....%-) если допустим на фирме плохо продается ...к примеру мебель....:rolleyes: то кто виноват?Хозяин?Менеджер?

Стопудово!!!!!Он ..тот самый Грищенко.....то же наверное читает между строчек....)токо других....:rolleyes:

 

- А мне интересно... Если Вы допустим, капиталист, к примеру коммунистического толка, то кто должен знать за Вас, кто виноват? Как сделали, так и продали... А если не продается, значит руки не из того места растут... Вы это хотели подчеркнуть? Или я чего-то не понял?

 

Хозяин. Потому что хренового менеджера на работу взял.

 

Головний охоронець Януковича має паспорт РФ?
Оксана Лігостова
Київ
Голос Америки

Українським президентам не щастить з охоронцями. Після легендарного майора Мельниченка, скандальної слави ризикує зажити головний охоронець президента Януковича В’ячеслав Заневський.
Скандал спалахнув після публікації в «Українській правді», яка повідомила, що очільник президентської охорони Заневський є громадянином сусідньої держави. «Питання безпеки Віктора Януковича, а, отже, фактично кожен крок президента України контролює людина з російським паспортом у кишені та невідомо якими погонами під цивільним костюмом», – пише журналіст «Української правди» Сергій Лещенко в статті від 6 жовтня під назвою «Секрети на винос? Керівником охорони Януковича виявився... громадянин Росії».
Як з’ясувало видання, охороняти Януковича Заневського запросили ще влітку 2008 року, коли нинішній президент був лідером опозиції. На іноземцеві зупинили вибір, бо Янукович не довіряв українським тілоохоронцям після отруєння свого попередника Ющенка. Відтоді Заневський завжди поряд з президентом, що доводять численні фотографії під час президентської кампанії, внутрішніх поїздок та закордонних візитів. А це означає, що він в курсі всіх справ президента, має доступ до його особистого мобільного телефону і державних секретних документів.
Цікаво, що формально Заневський значиться позаштатним радником президента. На цю посаду він був зарахований після інавгурації, у березні цього року. Адже з перетворенням його клієнта з фізичної особи на главу держави Заневський вже не мав права – як громадянин іншої країни – посідати державну посаду охоронця президента України. Втім, де-факто громадянин Росії і далі залишається керівником президентської охорони.
Більше того: як з’ясувалося, людина, що відповідає за особисту безпеку президента Януковича, у себе на батьківщині вважається персоною нон грата. Про це повідомила у п’ятницю «Газета по-київськи». Як пише видання, колишні колеги відгукуються про Заневського як людину ненадійну, якій не можна довіряти. У 2002 році його виключили з Національної асоціації тілоохоронців Росії з формулюванням «за непрофесійні дії з проведення тренувального курсу та наступну деструктивну діяльність».
Коментуючи нинішню роботу Заневського, керівник московської штаб-квартири НАСТ Олексій Фонарьов заявив: «Те, що Заневський зараз працює в Україні – проблеми Служби безпеки України. З ним я не спілкуюсь. Для НАСТ персони нон грата – це люди, яких наша асоціація вважає ненадійними».
«Газета по-київськи» наводить також коментар екс-глави СБУ Олександра Скипальського, який застерігає президента Януковича від «ока сусідньої держави»: «Янукович мусить розуміти, що Заневський – громадянин іншої держави, і завжди може бути витік інформації. Громадянин Росії за Конституцією зобов’язаний служити своїй державі та своїм спецслужбам. Знаючи специфіку роботи розвідки РФ, гадаю, вони неодмінно скористаються можливістю отримати секретну інформацію з перших вуст. Навіщо президенту Януковичу чуже око в своїй команді? Кожна розвідка мріяла б мати свою людину при президенті сусідньої держави. А тут такий подарунок».
Натомість колишній начальник Управління держохорони України Валерій Гелетей у коментарі газеті заявив, що не бачить проблем. Як він наголосив, офіційно президентську охорону очолює інша людина – Костянтин Кобзар, тоді як громадянин Росії Заневський офіційно не значиться навіть співробітником Управління держохорони.
А тим часом негайно перевірити оприлюднену в ЗМІ інформацію про російське громадянство охоронця президента України зажадав голова парламентського комітету з питань безпеки і оборони Анатолій Гриценко. «Якщо інформація про російське громадянство людини, яка безпосередньо організовує особисту охорону президента, відповідає дійсності, то в цьому випадку необхідні негайні та рішучі рішення», – підкреслив народний депутат.

 

Меркель призвала Януковича прояснить судьбу пропавшего украинского журналиста
Deutsche Welle
07.10.2010

Канцлер ФРГ Ангела Меркель призвала президента Украины Виктора Януковича ускорить расследование дела об исчезновении журналиста Василия Климентьева, писавшего о разгуле коррупции в Харькове.

Через два месяца после исчезновения на Украине журналиста Василия Климентьева, писавшего о разгуле коррупции в Харькове, канцлер ФРГ Ангела Меркель (Angela Merkel) призвала правительство в Киеве к скорейшему раскрытию этого дела.

Как сообщило в четверг, 7 октября, правительство ФРГ, Меркель затронула эту тему в телефонном разговоре с президентом Украины Виктором Януковичем, состоявшемся по инициативе украинской стороны. Разговор был посвящен развитию внутриполитической ситуации на Украине после того, как 1 октября Конституционный суд этой страны объявил неконституционной политическую реформу времен "оранжевой" революции, что открыло путь к возвращению президенту права назначать премьер-министра и других членов правительства.

Федеральный канцлер в этой связи подчеркнула важность разделения властей и выразила надежду на то, что новое распределение властных полномочий на Украине будет способствовать дальнейшему демократическому развитию этой страны. Ангела Меркель напомнила, что Украина является очень важным партнером для Европы и Германии, для которых имеет большое значение ее дальнейшее развитие.

 

Віктор Ющенко: "Чия мова - того і влада"

В Україні йде «мовна війна»

Мова творить людину і націю. Як писав Шевченко: «Ну що б, здавалося, слова... // Слова та голос — більш нічого, // А серце б’ється — ожива // Як їх почує!..»

Є й інші слова. Це слова російського шовініста Василя Шульгіна, який на початку XX століття сказав: «краще вже незалежна, але геть зросій щена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури». Дуже знайомі нам слова...

Спроби витиснути українську мову з публічної сфери свідчать про зростання сили неукраїнської влади. Бо в наш час не потрібно знищувати націю фізично. Достатньо вбити її мову і культуру, нав’язавши їй чужі зразки. «Мовна війна» дуже рідко розглядається як війна і, в кожному разі, ніколи не оголошується. Культурний імперіалізм тонший за економічний, він менш відчутний і помітний, ніж політичний і військовий.

Як мовить Ліна Костенко, «нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

Саме тому, для загарбника найпершим є завдання знищити мову — а з нею і пам’ять, і волю до боротьби. Часто ми не помічаємо і не усвідомлюємо цієї війни під впливом багаторічної фальшивої тези радянської пропаганди про «гармонійність» російсько–української двомовності в СРСР. Ця псевдонаукова теорія виконувала роль демагогічного прикриття реальної більшовицької практики витіснення української мови і культури з усіх сфер суспільного життя. Двомовність — це типовий прояв євразійства або, точніше, азіопства.

Експерти — фахівці з мовних проблем ще глибше оцінюють ситуацію. Вони вважають, що підвищення статусу російської мови несе загрози суспільній злагоді в Україні.

Існування єдиної мови — технічна умова існування сталої європейської держави. Дві державні мови в Україні не можуть слугувати чинниками консолідації. Консолідуватися можна лише навколо чогось одного.

Можна стверджувати, що виживання української держави залежить від реального впровадження української мови у всі сфери державного і суспільного життя. В нинішніх умовах мова — це гарантія національної безпеки, територіальної цілісності, національної свідомості та історичної пам’яті народу.

«Немає двомовних народів, — пише польський дослідник Єжи Вєлюнський, — так, як немає дитини, у якої було б дві біологічні матері. Раніше існування явища двомовності означало, що один народ асимілює інший».

Двомовність в Україні — наслідок колоніальної залежності країни. Тому демагогічні посилання захисників панівних позицій для російської мови в Україні на принцип рівноправності мов безпідставні. Т.зв. культурна рівноправність в постколоніальних країнах іде на користь лише для колиш ньої імперської культури і є згубною для культури України, яка щонайменше 350 років пригнічувалася.

Російський колоніалізм в Україні, зрозуміло, істотно відрізнявся від класичних «заморських» аналогів — насамперед тим, що не дискримінував українців за етнічною ознакою, оскільки взагалі не вважав їх окремим етносом.

Дискримінація й навіть репресії поширювалися лише на тих українців, котрі свою етнічну (зокрема мовно–культурну) окремішність обстоювали, тобто не приймали офіційно відведеної їм ролі малоросів (регіональний варіант росіян) чи «совєтських українців» (ідеологізований варіант тих таки малоросів).

Близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови. Вже через два роки запровадження двомовності у Білорусі кількість першокласників, які навчались білоруською мовою знизилась з 75% до 38% і далі зменшується. Білоруська мова насильно стає маргінальною, «опозиційною» мовою.

Ірландці, проголосивши незалежність і піддавшись на тиск англомовних, проголосили англійську «другою державною». За якісь п’ятдесят років це практично знищило ірландську (гельську) мову, якою сьогодні в Ірландії розмовляють десь 5% населення у західних районах країни.

Положення проекту Закону України «Про мови в Україні», внесеного до Верховної Ради України 7 вересня 2010 р. лідерами фракцій провладної коаліції О. Єфремовим (ПР),
П. Симоненком (КПУ) та С. Гриневецьким (Блок Литвина) фактично спрямовані на те, щоб громадяни отримали право й практичну можливість не знати української мови, не мати з нею точок дотику у своєму повсякденному житті і не користуватись нею практично у публічній сфері.

Декларуючи «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної мови в усіх сферах суспільного життя української держави», законопроект спрямований на витіснення української мови з ужитку.

Формально законопроект «Про мови в Україні», який Верховна Рада розгляне незабаром, не робить російську другою державною мовою, але надає їй «вільне функціонування практично у всіх сферах діяльності», що рівнозначно офіційному статусу.

Автори законопроекту виходять із кількох принципово хибних постулатів.

Наприклад, як пишуть автори–коаліціанти, «російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України».

Але, відповідно до результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р. російську мову визнали рідною лише 29,6% громадян України.

«Українсько–російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства», — виправдовують свої вчинки новітні русифікатори.

Однак ті, хто так кажуть, приховують правду: українсько–російська двомовність є результатом реалізації в Україні імперської політики асиміляції українців й спроби знищення української мови у сфері публічного вжитку.

До російської мови мають застосовуватись норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин — переконують прихильники нинішньої влади.

І замовчують, що Хартія стосується лише захисту мов, що зникають — і жодним чином не може обмежувати використання чи розвиток мови державної.

Тому люди, які виступають за двомовність, кажуть неправду. Насправді вони домагаються права не знати української і взагалі усунути або й знищити її.

Як підтверджує історичний досвід, чиновники не розмовляють державною мовою лише у таких випадках:

а) ця країна окупована іншою країною.

б) чиновники зневажають народ країни, якою вони керують.

в) вони не мають достатніх розумових здібностей для освоєння мови свого народу.

Словом, висновки — очевидні. І очевидним є й те, як діють країни, які схожі з нами за своєю історією. Скажімо, у Кодексі адміністративних правопорушень Латвії передбачено, що невикористання в належному об’ємі державної мови при виконанні професійних обов’язків карається штрафами — при першому порушенні від 25 до 50 латів (приблизно 45—90 дол.), а за незабезпечення перекладу на публічних заходах — від 100 до 200 латів (приблизно 183—366 дол.).

Уже перший параграф «Про державну мову в Словацькій Республіці», нова редакція якого набрала чинності 1 вересня 2009 року, визначає, що «державною мовою на території Словацької Республіки є словацька мова. Державна мова має перевагу перед іншими мовами, які вживаються на території Словацької Республіки».

Двомовність — це дорого

Від наших громадян, особливо з Донбасу та Криму, приховують правду щодо того, скільки буде коштувати офіційне вживання російської поряд із державною.

Насправді, для забезпечення двомовності потрібні великі витрати: на папір для ведення документації двома мовами, печатки, марки, дорожні знаки, покажчики вулиць, населених пунктів. А ще — назви підприємств, магазинів, побутових приміщень, лікарень, оголошення, особисті картки тощо. Для цього необхідна величезна кількість офіційних перекладачів, а значить — нові бюджетні витрати.

 

Додаткових витрат iз дер жавного та місцевих бюджетів потребуватимуть понад 20 норм законопроекту.

Оскільки у «багатомовній» державі доведеться перекладати чимало офіційної документації, в кожному відділі міністерств, обласних і районних адміністрацій і т.п. має з’явитися перекладач. У результаті, витрати на чиновницький апарат збільшаться принаймні на 10%. У масштабах держави це — сотні мільйонів гривень щороку.

За такі гроші можна було б вирішити чимало соціальних проблем; вкласти їх у нові дороги і транспортні розв’язки, нові лікарні, дитячі садки і школи...

А ще витрати потрібно порахувати у приватному секторі: там теж доведеться робити цінники і ярлики двома мовами, турбуватись про рекламу двома мовами, — і компенсувати всі ці витрати підвищенням цін!

Прибічники «двомовності» у спілкуванні сам–на–сам визнають цю проблему, але публічно, звичайно ж, ніколи не скажуть про це.

При цьому основний тягар ляже на і без того бідні місцеві бюджети. А оскільки вони практично повсюди є дотаційними, то за політичні рішення буде платити вся країна — через перерозподіл податків з інших областей. Тут, до речі, повчальним знову є досвід наших сусідів: згідно із законом про державну мову Словацької Республіки, «витрати на всі зміни вивісок, написів та інших текстів, відповідно до закону, відшкодовують зацікавлені юридичні та фізичні особи».

Хибне використання Європейської хартiї

В Україні, на всій її території, українці становлять абсолютну більшість населення. Україна — класична моноетнічна країна, де державотворчий етнос складає 77,8% (станом на 2001 рік, — сьогодні, ймовірно, відсоток українців становить не менше 80% населення країни).

Відтак, звернення політиків до Європейської хартії регіональних мов дуже часто є лукавим.

Нагадаємо, що у Хартії чітко зазначено, що захисту підлягають лише ті «мови, що зникають»: «метою Хартії є захист і підтримка регіональних мов або міноритарних мов, а не мовних меншин». За висновками міжнародних фахівців, під дію положень хартії потрапляють лише кримськотатарська, кримчацька, гагаузька і караїмська мови. Решта мов, зокрема і російська, додаткового захисту не потребують. Швидше, українська мова — державна мова України — у певних регіонах потребує негайного захисту і підтримки.

Російська мова і культура такого захисту не потребує, бо їй ніщо не загрожує. За нею стоїть велика спільнота, вона займає величезну територію, де повноцінно функціонує в усіх сферах, де нею опікується держава, де її стан і розвиток аналізують і вивчають сотні наукових інституцій, де вона є основою потужної і, головне, живої культури.

Не все так просто з цією Хартією і в інших країнах Європи. Непростим та тривалим за часом був і процес розробки хартії, який тривав понад 35 років (з 1957 по 1992 рік).

На сьогодні Хартію ратифікували лише 17 iз 44 країн Ради Європи. Французи вже постановили, що хартія суперечить їхній Конституції.

Найбільш показовим є і той факт, що Росія, яка зараз підбурює російськомовне населення в Україні, сама не ратифікувала цей акт.

Хартію відмовились підписати Ірландія та Бельгія (приклади яких не раз згадують прихильники двомовності в Україні), а також Португалія, країни Балтії, Албанія, Греція, Туреччина, Болгарія та Грузія.

Серед учасників Хартії Україна лишається однією з небагатьох держав, що, ухвалюючи документ, не внесла до його тексту поправки, співвідносні з національною специфікою.

Та сама Словаччина, повноправна учасниця Хартії, піднесла відсоток національної меншини з 10% (як у тексті) до 20%, для можливості протидії мадяризації своїх південних районів. Європейський Союз поставився до цього, як до цілком логічного кроку, що ніяк не стримує розвитку угорської меншини у цій країні. Схожі рішення прийняли Румунія та Іспанія.

Кинули кiстку

Кістка двомовності — спосіб приховати кричущі провали в економіці.

Новий закон про мови не вирішить проблем у мовній сфері.

Регіональний статус мови, згідно з Хартією, зовсім не передбачає її виняткове використання, як це намагаються довести представники Партії регіонів, оскільки чи не кожний її параграф містить вислів «без шкоди для офіційної мови держави». Регіональна мова може дублювати офіційну мову держави, але не заміняти її.

На жаль, жодна з мов, що справді потребує захисту, на практиці не отримає преференцій (за винятком, звісно, російської), бо на їхню підтримку просто не знайдеться грошей.

На територіях, де може функціонувати регіонально мова, вся документація органів державної влади потребуватиме перекладу, як і публічні виступи посадовців. Важко уявити, що в міських і тим більше сільських бюджетах знайдуться гроші на перекладачів з української на угорську, з румунської на українську тощо.

Натомість підтримка російської передбачена майже в кожній статті законопроекту. Приміром, у всіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і російської. Дублювання іноземних фільмів має здійснюватися державною мовою, російською або регіональною на замовлення дистриб’юторів і прокатників. Зрозуміло, що прокатникам буде дешевше користуватися лише російським дубляжем.

Караїмська та кримчацька мови мають в Україні відповідно 1200 та 400 носіїв і перебувають на межі зникнення. Ромську (романі) в Україні офіційно мовою не визнано, проте вона представлена кількома діалектами та говірками.

Усі без винятку нацменшини потерпають від браку підручників їхньою мовою. Нацменшини, які мають свої держави, можуть сподіватися на культурну підтримку цих країн. У той час, як ромам, кримчакам, караїмам чи гагаузам допомагати, крім України, нікому.

Україна не може не рахуватися з 8 млн. етнічних росіян та мільйонами російськомовних українців. Але не можна знищувати єдину державну мовну політику. Не можна віддавати право обласним і районним радам вирішувати, яким буде мовний режим у публічній сфері на території конкретних адміністративних утворень.

Бо наступним кроком стане введення «регіональних» податків, створення «донецьких» чи «одеських» митниць і «місцевих» армій.

Так уже траплялося в нашій історії — і ми не маємо права допустити, щоб ця історія повторилася.

Політика щодо мовного питання, без перебільшення, формує стратегію національної ідентичності. Адже мова, система символів — це генетичний код кожної нації. Її душа, спосіб мислення, найпотужніший об’єднавчий чинник.

Лише маючи єдиний мовний та культурний простір, нація отримує імунітет від недружніх впливів зовні. Більше того, лише така єдність дає нації змогу на звершення — соціальні, економічні, гуманітарні. Без єдності творча енергія губиться на розбрат, а гору бере чужий недружній інтерес.

А ідеологам знищення в Україні української мови і культури хочу нагадати слова Карла Маркса, якого вони нібито шанують: «Чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову».

Насамкінець хотів би наголосити. Українська мова визнана і шанована у свiтi; як мова держави–засновника Організації Об’єднаних Націй, вона звучить із найвизначніших трибун світу.

Існування української держави створює вичерпні інституційні, політичні, культурні та інші можливості для повноцінного розвитку української мови.

Питання лише у тому, щоб в українській державі була й українська влада. А цього не можна досягти без свідомої позиції громадян, їх відповідального голосування на виборах, активної громадської позиції з принципових питань розвитку держави.

Віктор ЮЩЕНКО,
Президент України 2005—2010 рр.
http://umoloda.kiev.ua/number/1755/180/62149/

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Шишкіна В. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222– IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України)

Конституційний Суд України у Рішенні від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 (далі – Рішення) зазначив, що Закон України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222–IV не відповідає Конституції України (є неконституційним) у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, та поклав на органи державної влади (пункт 3 резолютивної частини) обов’язок щодо невідкладного виконання Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до тих положень Конституції України, що існували в її тексті до внесення змін Законом України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222–IV.
Стосовно Рішення на підставі статті 64 Закону України „Про Конституційний Суд України“ висловлюю таку думку.

1. Не заперечую проти мотивації і висновків в Рішенні щодо порушення конституційної процедури розгляду законопроекту „Про внесення змін до Конституції України“ від 19 вересня 2003 року № 4180 (далі – Законопроект № 4180) та прийняття його як Закону України „Про внесення змін до Конституції України“ від 8 грудня 2004 року № 2222–IV (далі – Закон № 2222), що стало підставою для визнання Закону № 2222 неконституційним (пункти 3, 4, 5 мотивувальної та пункт 1 резолютивної частин Рішення).
Проте вважаю, що в Рішенні не сформульовано чіткої правової позиції стосовно правових наслідків визнання Закону № 2222 неконституційним, не запропоновано представницькій владі правовий шлях щодо унормування конституційних положень у зв’язку з втратою чинності Законом № 2222 та мають місце неузгодженість між його положеннями пункту 3 резолютивної і пункту 6 мотивувальної частин, а також непослідовність пунктів 2, 3 резолютивної частини.
Позицію Конституційного Суду України щодо подальшого конституційного регулювання суспільних відносин і діяльності владних інститутів в українській державі внаслідок визнання неконституційним Закону № 2222 визначено в пункті 3 резолютивної та в пункті 6 мотивувальної частин Рішення. Вважається, що положення вказаних пунктів мають перебувати у системному зв’язку (сув’язі), тому аналізу в цій окремій думці підлягають саме ці частини судового акта.

2. У Рішенні зазначено: „Конституційний Суд України виходить з того, що визнання неконституційним Закону № 2222 у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та ухвалення означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222“ (перше речення абзацу четвертого пункту 6 мотивувальної частини). Таке формулювання беззаперечно вказує на позицію Конституційного Суду України про те, що після ухвалення Рішення в українській державі діють всі положення Конституції України, які були прийняті Верховною Радою України (конституцієдавцем) 28 червня 1996 року.
Проте цю позицію не зазначено в резолютивній частині Рішення. Жоден з текстів трьох пунктів резолютивної частини Рішення, які стосуються суті конституційного подання, чітко не вказують на те, що поновлено дію тих положень Конституції України, які Верховна Рада України прийняла 28 червня 1996 року, але потім вони були змінені чи доповнені Законом № 2222.
Варто зазначити, що кожна із складових частин будь-якого судового рішення (вступна, описова, мотивувальна, резолютивна) має власне, лише їй притаманне, значення. Мотивувальна частина із застосуванням певних методів дослідження повинна містити обґрунтування позиції (думки) Суду, яка в резолютивній частині має бути оформленою в конкретний вже імперативний припис. Системний аналіз положень пункту 3 резолютивної та пункту 6 мотивувальної частин Рішення не дає підстав впевнено стверджувати про те, що Конституційний Суд України „реанімував“ положення Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222.
Імперативний припис резолютивної частини рішення Суду належить до його дискреційних повноважень, тому правова позиція Європейського суду з прав людини (Рішення від 26 квітня 1979 року у справі „Санді Таймс“ (Sunday Times) проти Сполученого Королівства (пункт 49), від 31 липня 2000 року у справі „Йечиус (Jecius) проти Литви“ (пункт 56), від 28 березня 2000 року у справі „Барановський (Baranowski) проти Польщі“ (пункти 50–52), від 28 жовтня 2003 року у справі „Ракевич проти Російської Федерації“ (пункт 31) щодо юридичної визначеності стосується не лише актів законодавчої влади, а й приписів компетентних органів певної країни, які мають загальне значення і є обов’язковими до виконання на всій території відповідної держави.
Наведене вказує на наявність юридичної невизначеності Рішення у цій частині, що вказує на недотримання принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), оскільки юридична визначеність правового документа є одним із елементів цього принципу.

3. Чи можна безпосередньо з приписом Конституційного Суду України про неконституційність прийняття Закону № 2222 ув’язати „автоматичне“ поновлення дії тих положень Конституції України, які ним були змінені, доповнені та виключені?

3.1. В практиці Конституційного Суду України були рішення, коли визнання неконституційними законів про внесення змін до інших законів у зв’язку з порушенням встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення, набрання чинності (Рішення від 7 липня 2009 року № 17-рп/2009), а також норми про виключення із закону певного положення (абзац другий пункту 1 резолютивної частини Рішення від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010) обумовлювало поновлення дії раніше існуючої норми. Проте ухвалюючи такі рішення, Конституційний Суд України:
– по-перше, запроваджував казуальний, а не доктринальний підхід, тобто не визначав універсальної концептуальної позиції для будь-яких подібних ситуацій;
– по-друге, аналізував правові ситуації, які стосувалися дій Верховної Ради України як законодавця щодо прийняття законів (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України), а не її повноважень щодо внесення змін до Конституції України (пункт 1 частини першої статті 85 Конституції України), тобто коли парламент перебуває в статусі конституцієдавця.
Крім того, у згаданих рішеннях Конституційний Суд України тому й використовував казуальний підхід, що у цих справах нормоконтроль стосувався не нових регулятивно-встановлюючих норм, а тих, які припиняли регулятивну дію попередніх положень відповідного закону.

3.2. Хоча в Конституції України й містяться положення, що зміни до Конституції України мають бути прийняті як закон (частина перша статті 158), але все ж таки відокремлені повноваження Верховної Ради України стосовно прийняття „простих“ законів і тих, якими вносяться зміни до Конституції України (порівняти пункти 1, 3 частини першої статті 85). Таким чином, можна говорити про неоднаковий статус законів, оскільки, приймаючи їх, Верховна Рада України стосовно одних діє як законодавець, а щодо інших – як конституцієдавець.
Після проголошення в 1991 році української державної незалежності Верховна Рада України лише раз у 1996 році, спираючись на положення діючої у той час Конституції України 1978 року зі змінами і доповненнями (пункт 1 частини третьої статті 97), здійснила установчу владу від імені Українського народу, обмеживши надалі себе у цьому статусі. В переліку повноважень Верховної Ради України (стаття 85 Конституції України) вже нема такого повноваження, як прийняття конституції, що мало місце в Конституції України 1978 року. На різнозначення понять „установча“ і „законодавча“ влада Конституційний Суд України вже неодноразово звертав увагу у своїх попередніх рішеннях, відрізняючи при цьому акти установчої влади від актів законодавчої влади (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення № 3-зп 1997 року; абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення
№ 4-зп 1997 року; абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення № 7-рп/2001; абзаци третій, четвертий, п’ятий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення № 6-рп/2008 тощо).

 

3.3. Наявність у Верховної Ради України повноважень вносити зміни до Конституції України є лише елементом установчої влади, але він обумовлює виключне право Верховної Ради України на „остаточне втручання“ в текст Конституції України, за винятком її положень розділів I, IIІ, ХIII, коли таке право належить безпосередньо Українському народу. Однак навіть це часткове позиціювання Верховної Ради України з установчою владою підтверджує заперечення щодо дій інших органів державної влади, зокрема й Конституційного Суду України, стосовно змін чи поновлення конституційних норм. Тобто вирішувати всі питання, які стосуються дієвості положень Основного Закону України, має лише той орган державної влади, якому це „доручено“ за приписом Конституції України, а таким органом є Верховна Рада України. Такий підхід випливає із положень частини другої статті 19 Конституції України.
У Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що „влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України“ (абзац п’ятий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). Саме тому в Рішенні від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 вказано, що „на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України“ (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини). Такі приписи дають можливість зробити висновок, що „втручання в тіло конституції“ може бути здійснене лише установчою владою, а не будь-яким іншим органом державної влади та у спосіб і за формою, визначеними Конституцією України.
Конституційний Суд України, зробивши висновок про „відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222“ (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини Рішення), здійснивши конституційний перегляд існуючого устрою влади в державі, перебрав на себе повноваження установчої влади в державі, що суперечить частині другій статті 19 Конституції України.

4. У Рішенні також закладено суперечність між пунктом 6 мотивувальної частини щодо ствердження про відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України і пунктом 2 резолютивної частини Рішення, в якому зазначено, що Закон № 2222 втрачає чинність як визнаний неконституційним з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Таким чином, цей орган підтвердив, що ті положення, які були імплементовані в Конституцію України вказаним законом, діяли впродовж чотирьох років до ухвалення Рішення як належні правові норми, тому за будь-якою логікою замінити їх в тексті конституції має саме установча влада, зробивши це у будь-якій правовий спосіб – „написанням“ нових, поновленням раніше діючих тощо.
В практиці Конституційного Суду України вже було визначено правову позицію, коли остаточне вирішення казуального питання спрямовувалося в майбутнє. У Рішенні від 26 лютого 1998 року № 1-рп/1998 вказано, що визнання певних норм Закону України „Про вибори народних депутатів України“ від 24 вересня 1997 року неконституційними не застосовується до поточної виборчої кампанії (пункт 9 резолютивної частини).
Конституційний Суд України, визнавши ухвалення Закону № 2222 таким, що відбулося з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, мав би оцінити цю правову ситуацію за казуальним підходом і не запроваджувати універсальної правової позиції щодо „автоматичного“ відновлення дії попередньої редакції положень Конституції України, для якої важко (а може, взагалі неможливо) знайти належне юридично-теоретичне обґрунтування.

Суддя
Конституційного Суду України В. І. ШИШКІН „ “ жовтня 2010 року
http://maidan.org.ua

 

В Запорожье воссоздают «Полк Черных запорожцев» армии УНР



В Запорожье воссоздают Хортицкий конный полк Запорожской дивизии УНР — подразделения армии Украинской народной республики, более известное, как «Полк Черных запорожцев», и вошедшее в историю, как самая боеспособная кавалерийская часть украинской армии, которая на протяжении всей Гражданской войны ни разу не потерпевшая поражения.

Инициатор создания полка и его командир — известный запорожский бизнесмен и меценат Юрий Ружин отметил, что «цель воссоздания Хортицкого полка — собрать и сплотить людей, небезразличных к своей истории, конному делу и обеспечить им подготовку, соответствующую той, которую имели их героические предки».

«О полке Черных запорожцев, в простонародье именовавшихся «черношлычниками», в советский период незаслуженно замалчивали. А между тем именно с ними связана одна из самых героических страниц украинской истории начала ХХ века. Хортицкий конный полк, входивший в состав Запорожской дивизии, был сформирован во время Первой мировой войны (1915 г.) и участвовал в сражениях против немецких и австрийских войск. В период Гражданской войны, сражавшихся за подлинно украинские интересы конных запорожцев, небезосновательно боялись и красные, и белые, т.к. в подавляющем большинстве они были либо прирожденными казаками-рубаками, либо кавалеристами старой русской армии, которым противостоять в конном строю было крайне тяжело», — сообщил Ружин.

В свою очередь, генеральный директор Национального заповедника «Хортица» Максим Остапенко сообщил, что информация о Хортицком полке сейчас собирается по крупицам в различных письменных источниках и музейных коллекциях.

«Известно, что в отличие от большинства украинских кавалерийских частей, имел артиллерийскую батарею из нескольких орудий. Воины этого подразделения носили весьма экстравагантную униформу и давшую полку название «Полк черных запорожцев»: черные короткие жупаны, черные галифе, смушковые шапки с длинными черными шлыками (хвостами). В Запорожском областном краеведческом музее среди предметов, некогда принадлежавших этому полку, хранится уникальный экспонат — «Печатка Хортицького конного полку», — сообщил Остапенко.

Воссозданный «Полк Черных запорожцев» будет представлен уже 10 октября на о. Хортица, где откроет всеукраинский фестиваль «Покрова на Хортице», проведение которого приурочено сразу к двум событиям, значимым для истории Украины: празднованию Дня украинского казачества и праздника Покрова Божьей Матери — святой, которая всегда покровительствовала казакам.

Немного истории:

Спойлер

В период Гражданской войны Украина оказалась главным местом формирования многих национальных армий. Например, именно у нас, в Ровно, в конце 1917 года был создан 1-й Литовский батальон, вскоре переброшенный на родину и ставший основой для формирования собственных вооруженных сил. Из Киева в конце 1918 года в Каунас отбыл будущий военный министр Литвы — полковник армии гетмана Скоропадского Жукас. Из шинелей молодой украинской армии вышли будущие организаторы Белорусской народной армии (была и такая!) генерал К. К. Кондратович (Сырокомля) и ее начальник штаба — киевлянин подполковник Бородич, несколько видных офицеров эстонской и грузинской армий.

Полковник Петр Радзиньш (латыш) в украинской армии прослужил более года — с июня 1918 по август 1919-го. Он работал в оперативном отделе, был начальником штаба Черноморского коша армии УНР. Из воспоминаний, ему, как латышу, очень доверял Симон Петлюра. В своей армии он занимал должность начальника Генерального штаба. Ныне в Риге на одной из центральных улиц, напротив здания латышского военного министерства, висит роскошная доска Петру Радзиньшу — латышскому генералу и украинскому полковнику.

Но самой примечательной личностью среди иностранцев в украинской армии был не генерал и не полковник, а всего лишь поручик латыш Броже, некоторое время возглавлявший легендарный украинский полк черношлычников.

ЧЕРНЫЕ ЗАПОРОЖЦЫ

В украинскую армию поручик Броже попал случайно, впрочем, как и подавляющее большинство латышей и представителей других национальностей, сражавшихся в ее рядах. Судя по всему, он служил в Красной Армии, с частями которой оказался на юге Украины — под городом Проскуровым (ныне областной центр Хмельницкий). Здесь весной 1919 года поручик заболел тифом, был оставлен в каком-то захудалом местечке и затем подобран петлюровцами. Броже повезло: на больного случайно наткнулся друг по военному училищу, также бывший поручик Петр Дьяченко, командовавший в армии УНР конным полком Черных Запорожцев. Дьяченко решил не бросать товарища по училищу на произвол судьбы, хотя тот и был из вражеской армии, и взял с собой в обоз. Именно с полком Черных Запорожцев, или, как их называли в советской литературе, черношлычников, и связал свою дальнейшую судьбу (вернее, полтора года жизни) латыш Броже.

Полк был во всех отношениях уникальным. Во-первых — самая боевая и надежная часть украинской армии. Во-вторых, среди украинских кавалерийских частей полк был самым крупным: 300—400 сабель, 200—400 штыков да еще и собственная батарея из одного-двух орудий. В-третьих, здесь носили самую экстравагантную униформу: черные короткие жупаны, черные галифе, смушковые шапки с длинными черными шлыками (хвостами).

Черных Запорожцев небезосновательно боялись и красные, и белые. В подавляющем большинстве черношлычники были либо прирожденными казаками-рубаками, либо кавалеристами старой русской армии, которым противостоять в конном строю крайне тяжело. Командиров и комиссаров РККА в плен не брали. Да и русских — не всегда. Что касается украинцев и татар, то их ставили в строй — в Пластунский курень (батальон) полка. Этот курень в 1920 году для всей армии считался штрафным — туда отправляли провинившихся бойцов. Белых после сентября 1919 года Черные Запорожцы вообще не брали в плен, на то были свои причины: белые расправились с несколькими попавшими в их руки черношлычниками.

Вот в таком полку совершенно неожиданно очутился поручик Броже. Первое время он пребывал на правах личного гостя полковника Дьяченко. Относились к нему, естественно, с недоверием: а вдруг убежит к красным или белым? У поручика действительно были реальные возможности уйти либо к тем, либо к другим — никто его не держал. Но через несколько месяцев стало ясно: Броже добивается попасть в Латвию, а к красным и белым относится как к врагам своей родины. И тогда Дьяченко предложил ему должность помощника сначала по хозяйственной, а потом по строевой части.

ЗИМНИЙ ПОХОД

Был ноябрь 1919 года. Украинская армия в подавляющем большинстве лежала в тифу. Эпидемия начала ее косить еще в августе — под Киевом. Медикаментов не было, армия таяла и откатывалась на Волынь. Здесь ее зажали в небольшом треугольнике общей площадью в 30 километров между польским, белогвардейским и красным фронтами. Из 25 тысяч штыков и сабель осталось лишь пять тысяч бойцов, способных носить оружие. Глава УНР Симон Петлюра заключил временное перемирие с Польшей и с большей частью больных ушел на территорию, оккупированную польской армией. Оставшиеся 10—12 тысяч человек (из них свыше половины — больные тифом) во главе с генералом Омельяновичем-Павленко решили пробиться к Днепру и там поднять восстание.

6 декабря 1919 года украинская армия прорвала белогвардейский фронт и, построившись в несколько колонн, отправилась по тылам белых к своей цели. Когда же в январе 1920 года Украина была вновь занята красными, война возобновилась и с ними.

В этот поход, вскоре названный «зимним», пошел и поручик Броже. В полку в то время насчитывалось едва 220 сабель. В первые дни похода черношлычники значительно пополнились кавалеристами из остатков различных украинских частей, их сила возросла до 350 сабель. Была сформирована 4-я сотня, и вместе с 3-й они составили 2-й конный дивизион Черных Запорожцев, который возглавил Броже.

Уже в первые дни командования поручик смог отличиться. Дело было так. Армия дошла до Днепра, и командующий приказал Черным Запорожцам переправиться на Левобережную Украину. Полк перешел по льду и рысью направился к городу Золотоноше. Утром 15 февраля 1920 года дивизион Броже без выстрела ворвался в город. Конники дошли до здания гимназии, где размещался штаб красных, и начали обстрел. Им ответили ружейным огнем из соседних зданий. В бой втянулся весь полк. Половину Золотоноши заняли украинцы, половина осталась у красных. За городом разъезды черношлычников поймали местных чекистов и комиссаров и всех изрубили. Вечером полк покинул город, а вскоре по приказу командования вынужден был оставить и Левобережную Украину.

 

ЧЕРНОШЛЫЧНИКИ В ГОСТЯХ У ТРОЦКОГО

В начале апреля Дьяченко сильно покалечился — на скаку упал с резвого коня, и Броже пришлось взять руководство полком на себя. 12 апреля Черные Запорожцы ночевали на хуторе Давида Бронштейна — отца Льва Троцкого. Историограф Черных Запорожцев отмечал, что когда пришли черношлычники, хутор был еще целехоньким. Что с ним стало дальше, история умалчивает. Между прочим, Лев Троцкий в мемуарах писал, что его отец в 1920 году пешком бежал из хутора, спасаясь от преследования петлюровцев. На родину он больше не вернулся: знаменитый сын устроил его заведующим мельницей в Подмосковье. Выходит, что спасался тот именно от черношлычников под командованием латыша Броже.

В конце апреля 1920 года Дьяченко вновь принял командование полком, а Броже вернулся на должность командира 2-го дивизиона, а затем помощника командира полка по строевой части. В то время армия повернула на Запад: Петлюра заключил мирный договор с Пилсудским, по которому украинская армия становилась союзницей польской и должна была занять общий фронт на правом фланге — на Подолье и Волыни. После ряда боев 5 мая 1920 года армия Украинской Народной Республики прорвала красный фронт и соединилась с 3-й Железной дивизией УНР, воевавшей в составе польской армии.

28 августа в жарком бою ранили полковника Петра Дьяченко. Так получилось, что в полку, кроме Броже, не осталось старших офицеров из числа старослужащих. И Дьяченко снова поручил Броже возглавить черношлычников. Поручик полностью оправдал доверие командующего: черно-шлычники под его руководством захватили 54 пленных и несколько тысяч особо ценных для армии патронов, а 21 сентября отразили натиск вражеской пехоты, пытавшейся помешать украинским частям в сооружении моста через речку Збруч.

В бою 29 сентября черношлычники вновь отличились: взяли в плен более 300 красноармейцев, обоз с разным имуществом, почти 100 повозок и пять подвод артиллерийских снарядов.

2-я сотня хорунжего Редьки захватила легкое орудие, один тяжелый и шесть легких пулеметов. Успешно действовали Черные Запорожцы и в последующие дни. 7 октября в полк вернулся Петр Дьяченко, но поскольку он еще не до конца оправился от ранения, то руководство черношлычников две недели оставалось в руках поручика.

Латыш Броже покинул украинскую армию в декабре 1920 года. Он уехал на поезде, следовавшем по маршруту Варшава — Рига. В одних мемуарах есть упоминание о том, что поручика провожал весь полк Черных Запорожцев, но это несколько сомнительно — поляки вряд ли бы выпустили полк в полном составе (хотя и безоружный) из лагеря интернированных. Зато в лагере Броже устроили пышные проводы. Хоть полковник Дьяченко и писал, что первое время казаки недолюбливали Броже за незнание украинского языка, это не мешало им относиться к поручику с глубочайшим уважением за личную храбрость и воинский профессионализм.

Как будто в 20—30-е годы Петр Дьяченко переписывался с Броже, который в Латвии был начальником какого-то уезда. Но этим, к сожалению, все сведения о дальнейшей судьбе поручика Броже ограничиваются.

Ось що про них написали на сайті "Киевский милитарист":

"Это подразделение появилось еще в 1917 году и отличалось как крайней степенью национализма, так и необычайной храбростью. Именно "черношлычники" (второе название полка) спровоцировали конфликт между Армией УНР и белогвардейской армией Юга России в августе 1919 года, когда войска одновременно вступили в освобожденный от большевиков Киев.

Еще зимой 1917-1918 годов "черношлычники" носили однообразное "историческое" обмундирование в черно-серых тонах и небольшие меховые шапки с кокардами "частей смерти" в виде "адамовой головы" и с очень длинными черными шлыками. При гетмане они были переодеты в стандартную униформу. Зимой 1919 года "черным запорожцам" удалось захватить черное и светло-серое сукно, из которого было пошито новое обмундирование, которое они носили до конца года. Далее уже не удалось обновлять эту форму и "черношлычники" приобрели полупартизанский вид. Для придания себе наиболее "казацкого" вида этот боец надел длинный тканый пояс и поверх его кавалерийский поясной ремень. Он вооружен казачьей шашкой для нижних чинов образца 1881 года на плечевой портупее и кавалерийским револьвером, который носился рукояткой вперед."

 

Подполковник ФСБ перед самоубийством отправил предсмертную SMS
http://news.rambler.ru/7798489/?utm_source=regnum&utm_medium=tiser&utm_campaign=obmenka
_____________________
Ось так в них...Йшов,упав,закритий перелом...Ну майже як Кравченко.
І нікакіх слєдов!

 

Политический зоопарк.

Новым директором киевского зоопарка стал сын министра кабинета министров Андрей Толстоухов и это не случайно. На самом деле киевский зоопарк очень схож с нашей политикой.

Ну, во-первых, и там и там звери. Мы сейчас не о Тедееве и Жвании, а том, что в зоопарке сейчас пооставались только быки, козлы и обезьяны, в принципе, как и «большинство» в Верховной Раде. :o

За вход в зоопарк нужно заплатить, конечно, не столько, сколько платят за вход в Партию Регионов, но всё равно деньги. %-)

Слон в киевском зоопарке напоминает украинскую демократию. Умер ещё в начале года.

И в зоопарке сейчас период осенней линьки, и Партия Регионов на местные выборы неплохо полиняла.

У бобров начался брачный период, а Нестор Шуфрич всю жизнь, что бобёр.

В зоопарке обезьяны бросают в прохожих какашки… хотя нет… в Раде никто депутатов блока Литвина ни в кого не бросает.

В зоопарке зверям свободу не дают вольерЫ, а в Раде – ВальерА Хорошковский.

И вообще любое животное киевского зоопарка могло бы быть президентом Украины, потому что все они сидели за решёткой. :rolleyes:

С.Почесный

 

В кровавом ДТП на Днепропетровщине погибли уже 37 человек

 

Надо принудительно везде строить переезды с подниманием створок. Чтобы соблазнов не возникало.