Нова Річ Посполита

51/49

Надіслано від мого NXA8QC116, використовуючи Tapatalk

 

В антирейтингу сучасного рабства Україна посіла 7 місце

 

Надіслано від мого NXA8QC116, використовуючи Tapatalk

 

"аліменти"



Надіслано від мого NXA8QC116, використовуючи Tapatalk

 

Дивно, що для «Rzeczpospolita» українці - не мігранти, а емігранти.

«Rzeczpospolita»: Найбільше ордерів на арешт стосується українців

 

Рукостискання польського маршала Е.Рідз-Смигли і німецького аташе Богислава фон Штудніца на параді «Дня незалежності» у Варшаві 11.11.1938р.

 

Митрополит Варшавський Сава: «Об’єднавчий собор» не вирішив проблему розколу, а ще більше ускладнив її....



...Це люди без благодаті таїнства [виділено автором листа – прим. ВЗЦЗ УПЦ]...

..... Завершуючи свій лист, Предстоятель Польської Церкви звернувся до Патріарха Варфоломія із закликом:

«Ваша Всесвятість! Ваше рішення стосовно Церкви в Україні вимагає всеправославного обговорення. Тому я в черговий раз звертаюся до Вас з проханням обдумати рішення про зібрання Предстоятелів Помісних Православних Церков. …. Ми хочемо бачити, що Ваші дії об’єднують Православ’я, а не розділяють його», – резюмував Митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава.

Митрополит Варшавський Сава: «Об’єднавчий собор» не вирішив проблему розколу, а ще більше ускладнив її - Українська Православна Церква

 

Звідти: «Найпоширеніше рабство - примусова праця, примусовий шлюб, примусова сексуальна експлуатація», - йдеться у доповіді.

І яким чином ця "новина" належить до теми "Нова Річ Посполита"?

 

Соціальні та суспільні відносини цю тему абсолютно не чіпають

 

Операція “Вісла”: Як все відбувалося? (історія + фото)


28 квітня 1947-ого польський комуністичний режим розпочав операцію “Вісла”

За три місяці на захід та північ Польщі із етнічних українських територій було виселено понад 140 тисяч українців.

 

Не люблю таких категоричних тверджень, /хто там знає, що буде через два роки?/ але маємо шо маємо;

Через два роки в Польщі повністю перейдуть на газ з США і Катару замість російського

 

Цікаво.
Польша до і після окупації в 39 році була не така і бідна.

Переклад на людську мову не надибав, а перекладати лєнь.

На єзику польскім
NBP: 100 ton polskiego złota sprowadzono do kraju

На язикє руском
Польша самолетами тайно вернула из банка Англии половину своего золотого запаса

 

У Польщі розберуть черговий радянський монумент

 

Православіє у Польщі, якого, як кіт наплакав, вірно служить Кірілу. Про це пора вже знати. Це оазис ФСБ в Польщі.

 

Вони до людей, чия рідна мова — північноукраїнський діалект, мова Полісся, мова полішуків, скажімо так — в церкві говорять по-російськи.

 

ЧОТИРИ КУЛІ АНДЖЕЮ ПОТОЦЬКОМУ
(Атентат Мирослава Січинського у відповідь на виборчі фальсифікації )

У неділю, 12 квітня 1908 року, цісарський намісник Галичини 46-річний граф Анджей Потоцький приймав прохачів у будинку намісництва на Гетьманських валах у Львові. Близько першої дня до його кабінету зайшов студент права Мирослав Січинський, 20 років. Розгорнув папери і дістав револьвер. — "Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!"— вигукнув. Пролунали чотири постріли. Потоцький упав. Перша куля потрапила в ліве вухо й зачепила мозок. Наступні пробили лоб, палець лівої руки і ліве плече. До кабінету вбіг секретар. Почалася паніка. Січинський поклав револьвер на підлогу. Вийшов до передпокою і сів. За півгодини прийшов поліцейський комісар, українець Бігун. Січинський пішов до нього із зізнанням. Бігун замовив фіакр, аби відвезти його до поліції.
Мирослав Січинський народився в селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) в родині священика. Після навчання в Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті. 1907 року він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок. Вимагали, щоб посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували. Але ті пригрозили голодуванням, і за чотири дні їх відпустили.
Того ж року відбувалися вибори до Віденського парламенту. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п’ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного року знову фальсифікації — тепер на виборах до Галицького крайового сейму. У селі Коропець на очах матері й сестри, офіцери багнетами закололи кандидата до сейму селянина 27-річного Марка Каганця.
Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво 1903 року очолив граф Анджей Потоцький. Казали, що він почувається у краї, як король.
Січинський агітує по селах не голосувати на виборах за поляків. Доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького. Пістолет придбав у крамниці. Вербної неділі пішов до будинку намісництва —теперішньої будівлі Львівської облдержадміністрації. Записався на аудієнцію, аби подати ”просьбу про місце”. Чекав у черзі. Нарешті секретар покликав його. Січинський увійшов до кабінету. Потоцький сидів за робочим столом. — "Коли б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло б бути інакше,"— згадував потім. —"Він глипнув — обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований і самовпевнений".
У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари. Той лишень відмахувався. О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги. Біля пам’ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів. Розмовляти українською на вулицях було небезпечно.
Перший суд над Січинським розпочався 30 червня. До числа присяжних увійшло 12 поляків. Увечері того ж дня вони одноголосно засудили вбивцю до смертної кари через повішення. Згодом вирок скасовано: засудженого мали оглянути психіатри. Лікарі відзначили ”високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках”. 15 квітня 1909 року відбувся другий суд. Присяжні знову вимагали повішення. Ще за три місяці цісарським наказом цей вирок було замінено на 20 років ув’язнення.
В українських селах Галичини найпоширенішим іменем для новонароджених стало Мирослав, а улюбленою приказкою: ”Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє”.
Мирослава Січинського перевезли до тюрми міста Станіславова (нині Івано-Франківськ).
— Якийсь старий чоловік розкричався на мене, чому я стою в коридорі, а не під стіною, — згадував він. — З канцелярії залунав голос: ”Пане, дайте йому спокій, нікуди він від нас не втече”. Так собі спокійно, без злоби, впевнено. Як він то сказав, мені блискавкою через голову пролетіло: ”А я таки втечу!”
Уже на третій день перебування в тюрмі один із наглядачів-українців переказує Січинському:
— Ніхто відціль ще не втік, але вам ми допоможемо. Лише будьте терпеливі. Може, доведеться чекати рік-два-п’ять.
У в’язниці Мирослав щодня прокидається о п’ятій ранку, лягає о дев’ятій вечора. Дев’ять годин на день працює у столярні. У вільний час вивчає англійську. По неділях читає Достоєвського, Франка, Бжозовського, Ратцеля. Часто спілкується з начальником в’язниці — чехом.
— Тюрму згадую приємніше, ніж перебування у Віденському університеті, — запевняв після звільнення.
Тим часом офіцер австрійської армії Дмитро Вітовський і журналіст Микола Цеглинський планують його втечу. Листопадового вечора 1911 року до камери увійшов наглядач і наказав швидко збиратися. Постіль в’язня склав так, ніби там хтось лежить. Біля ліжка поставив черевики.
Січинський вийшов із камери в самій сорочці, аби потім не було закидів у розкраданні державного майна. У пивниці переодягнувся в уніформу. Удвох із наглядачем попрямували до виходу, ніби щойно закінчили службу.
На вулиці Мирослава переодягнули в селянський одяг і возом вивезли з міста. Кілька місяців він переховувався у прикарпатських селах. Далі Січинський виїздить спершу до Норвегії, тоді до Швеції. 1914 року перебирається до США. Очолював там українські громадські організації, редагував газети. У 1960-х відвідав Україну. Помер 16 березня 1979-го в будинку для людей похилого віку міста Вестленд, штат Мічиган. Мав 91 рік.

Публікація: Сергій Чаплигін
12 квітня 2016 р.

 

ОУН і вбивство Броніслава Пєрацького: що це було та як відбувалася ліквідація міністра внутрішніх справ Польщі, причетного до пацифікації у Галичині.
Один з героїв цієї історії – друкар Гриць Мацейко потрапив до неї майже випадково. Він став свідком переслідування і зупинив, як згодом виявилося, ОУН-нівця, що втікав з місця пригоди.
Тоді 12 членів ОУН, причетних до атентату, в тому числі Степана Бандеру, заарештували та на гучному Варшавському процесі засудили до страти або ув'язнення.

Замах "Гонти" на польського міністра — Локальна історія

За пів року до вбивства міністра внутрішніх справ Польщі поліція отримала інформацію про підготовку замаху. За місяць до трагічної події з Берліна прийшла депеша про велику вірогідність атентату. Ще за два тижні поліціянти спостерігатимуть, як організатор майбутнього нападу покине з бомбою Краків. І коли польські силовики будуть готові затримати Крайовий Провід ОУН, міністр дасть наказ відтермінувати арешти. Їх проведуть 14 червня 1934 року. А наступного дня український бойовик розстріляє міністра в центрі Варшави та втече з місця пригоди


"Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою за всі українські легальні партії разом взяті, — писатиме після цього газета Bunt młodych за 20 грудня 1933 року. — Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює зі страшним темпом, щоб втягнути маси в крутіж революції…"

Згодом в історії націоналістичного руху напишуть, що майбутній замах на Перацького був помстою за пацифікацію. Втім, здається, що ОУН просто шукала гучну жертву. На організаційній нараді, що відбулася у квітні 1933 року в Берліні за участи Євгена Коновальця і крайового провідника Степана Бандери, ухвалили рішення здійснити атентат у "Кавці" — так мовою підпілля позначали Варшаву. Серед потенційних жертв розглядали міністра освіти або ж внутрішніх справ. Того ж року до столиці Польщі виїхав Микола Лебедь, щоб розвідати умови майбутнього замаху. ОУН облаштувала дві конспіративні квартири в Любліні та Познані.

 

Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації” — Локальна історія

22 листопада 1918 року, після здобуття Львова польськими військовиками, у єврейській дільниці міста підпалили синагогу та розпочався погром. Грабунки та насильство, щонайменше декілька десятків убитих та сотні поранених євреїв. Упродовж останніх ста років цю трагедію у Польщі практично не згадували. У 2020-му світ побачила книжка "Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918", яку написав польський журналіст та учасник "Солідарності" Ґжеґож Ґауден

– Пане Ґжеґоже, про крах яких саме ілюзій йдеться у Вашій книзі? І чи можемо говорити, що поляки — народ толерантний?

– Книга руйнує багато ілюзій, і насамперед — моїх. Виявилось неправдою, що у Львові в абсолютній гармонії жили різні народи. Це крах ілюзій для євреїв, яким імпонувала польська культура і які виховували своїх дітей патріотами Польщі. Це зміна сприйняття подій 1918 року для багатьох поляків. Мої читачі мали враження, що їх позбавили непотрібної, а може, і зручної омани про тогочасний Львів, Польщу та минуле загалом.

Правда в тому, що поляки на початку ХХ століття не були толерантними людьми. І про це потрібно чесно сказати. Тоді панував національний егоїзм і одним із його крайніх проявів були саме єврейські погроми. Події, які відбулися наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть — передусім політичний продукт. Поляків переконували, що вони повинні бути народом панів. Із такого кута зору складно бути толерантними та визнавати права людей інших національностей.

– Якою була реакція польського уряду на погром?

– До Львова приїжджали дві урядові комісії з Варшави. Перша комісія працювала наприкінці листопада — на початку грудня 1918 року. У рапорті підтвердили, що були вбиті (щоправда, кількість жертв була заниженою) та поранені, а також те, що польські солдати ґвалтували жінок та грабували майно. Проте цей звіт побачив світ у невеликому часописі Польської академії наук аж 1984 року.

У січні 1919 року до Львова приїхала друга Надзвичайна урядова слідча комісія, головою якої призначили суддю Найвищого суду Зиґмунта Римовича. Рапорт тоді також не опублікували, а його частини я знайшов у львівських архівах.

– Чому важливо згадувати про події того часу?

– Коли шукав інформацію про погром 1918 року, вирішив, що мій обов’язок — поділитись знайденими фактами з оточенням. Моя книга — про наслідки ненависті. Книга про злочин, який є результатом націоналістичної ідеології, яка спирається на ненависть до інших етнічних чи релігійних груп населення. Книга як застереження проти політичних гасел, які розпалюють ворожнечу та призводять до погромів. Звичайно, книги не змінюють світу, але якщо читачі побачать у моїй книзі пересторогу перед ненавистю як політичним інструментом — мені цього вистачить.