Не будь байдужим!!!

ТАК! Бо (повторюю) хтось вважає, що треба, як вже багато разів було, посваритись зі своїми, щоби дати дорогу чужим

 

Воля Ваша - может оно и так...Только что-то мне ни Яник - ни Йуля "нашими" никак не кажутся. При этом они не "московские" - как бы "тягнибоковцы" ни кричали - и не "гамерикансие" - как бы не вопили краснопузые - они "свои" - т.е. только "до себе" - а на нас всех - им глубоко и смачно начхать....

 

Єдиний вихід - обирати краще серед гіршого, але саме в цьому питанні стереотпи "кращості" зовсім неоднозначні. Спробуємо зформулювати їх разом?

 

Спеціально для тих, хто вважає, що голосувати проти всіх він САМ здогадався.
"Протестный электорат – это в основном бывшие «оранжевые», «бело-красные», «желтые» и т.п. То есть люди, которые активно поддерживали революцию в 2005 году. Уровень разочарования в этом сегменте на порядок выше, чем у сторонников Виктора Януковича. Поэтому логично, что, стимулируя идею «отмщения политикам» через волеизъявление в частности и протестные настроения в целом, можно уменьшить поддержку Виктора Ющенко и Юлии Тимошенко, при этом сохранив электорат Виктора Януковича практически на том же уровне."
http://gigamir.net/pub/27126/121/

 

Ти ,кацап проклятий,хочеш спілкуватися російською ласкаво просимо до Росії

 

Дурь какая то.

 

Що не кажіть, прогрес є... Вже не "клятий москаль"...

 

Мдя...і той зі свинарнику... Отаким "десантникам" вартувало б виділити окрему гілку... разом з декотрими маріупольськими...і їм подобними...Най би хамили одне до другого,не засмічуючи...кавярні...

 

Мордовський лексикон лоховатих українськиx гопників

Дослухаючись до мови друзів, із подивом спостерігаю появу все нових і нових екзотичних слів. Вони швидко всотуються у лексикон, незважаючи на їх невідоме походження, а згодом мирно переповзають і до словника наших батьків, і на пресу, і на телебачення. Візьміть хоча б слово “лох”, або “гопник”. Смішнувате дієслово “тусуватись” побило всі рекорди вжитку, а славетні “лафа” та “лажа” вже є мало не літературними. Де вони взялися на нашу голову? Кажуть, що у них є “автохтонне”, незужите вулицею значення. Щоправда, в екзотичних мовах російських нацменшин. Є тут, висловлюючись фігурально, байстрюки з фіно-волзьких та фіно-балтських словників. “Лох”, наприклад, для фіномовних мокшан Пензенської області — просто “мужик”. Працьовита людина, з руками-граблями, часом грубувата, яку в гамірливих містах прийнято дурити (як і кожного нормального селюка). Не могло українське вухо пройти повз ніжну зменшувальну форму цього слова – “лохмандєй”. “Мужичок”, значить. Звичайно, у землеробській Україні лохами бути престижно. От навіть Президент якось хотів образити членів Канівської четвірки і сказав про них: “Нє мужикі!” Не лохи, тобто. А вони такі мужиками виявилися…

Важче справи з “гопниками”. Їх гучне ім’я поширилось не у мордовсько-українському Поволжі, а в холодних архангельських краях, у Петербурзі — Вавілоні комі-зирян (там жили Григорій Распутін і Питирим Сорокін, Іван Куратов і Валерій Сюткін). А у комі словнику є таке собі слівце “гьоп” — “бруд” по-нашому. Декламуючи вголос Тараса Шевченка, комі, мабуть, дозволяли собі жарти, і відомий рядок з вірша “До мертвих і живих” читали так: “Раби, підніжки, гьоп Москви!..” У всякому разі, у часи шаленої популярності ленінградського андеграунду 80-тих саме звідси пішли “гопники” — “брудники”, “покидьки”, “панки”, яких невдовзі завезли в Україну наші тінейджери разом з піснями ленінградського корейця Цоя, ленінградського болгарина Кінчева та ленінградського українця Шевчука. Одна з пісень гурту “Зоопарк” навіть пояснює несвідомій публіці, що таке “гопники”: “Их называют гопники, их называют жлобы!”

Однак фіно-балтські слова у словнику українських “пацанів” — це все ж таки виняток (хоча слово “пацан” теж фінського походження — від діалектного “пащан” олонецьких карелів). Справжньою окрасою мови козаків стали слова з ерзянської та мокшанської мов (їх ще звуть “мордовськими” мовами). Це пояснюється тим, що про збагачення цими словами дбали не лише патлаті тінейджери, а й їх горепашні батьки. Останніх багато саджали до в’язниць, яких чомусь було багато саме у Мордовській АРСР. Живучи у цій лісистій фінській країні, вони переймали чудернацькі місцеві слова. Якщо не на роботах у місцевих колгоспах, то прямо від охоронців мордвинів (їх-бо набирали серед місцевих мокшан). Згодом ці зеки повертались до України і щедро розсипали дивні “зонівські” слова у комунальних квартирах Донбасу та Києва: ”вертухай”— охоронець, ”лажа”— нудьга, плач (від “лажамс”), “шаріть”— тямити (“ударіть по шарам” — вдарити по свідомості від “шарьхкодемс”), “лафа” — розслаблення, “кімаріть” — спати, “гулькін нос” — дуже мало, з голубиний ніс, “заначка” — захований від вогкості (“начка” —вогкий), “нари” — трави, дерн (ліжко в’язня), “шамать” — їсти (“шама” — лице, значить)... Мало? Ось іще: “бухати (бусать)” — пити, ”ката-лажа (каталажка)” — тюрма (буквально “нудне місце”), ”не петріш” — не розумієш, “барига” — курець, “шмара” — цигарка, ”кльовий” — хороший (звідси ж “хльовий-халявний”), “оклигать” — протверезіти. Усе це буквальні переклади з живих мордовських мов. Втім, найцікавіше з цих слів – сексот. Його корінь “секс”. З мокшанської – “бруд” значить. А от пташка, що очищує від бруду дерева, називається “сексот”. По-нашому “дятел”, стукач. Так що від “сексота” до “гопніка” один крок…

Є й менш відомі “зонівські” слова: “куба”— жінка, ”крок” — міліціонер, “ламбусь” — цукор, “марс” — кров, “ряха” — будинок, “кіштандяк” — танці. Сподіваюся, після їх оприлюднення “пацани” візьмуть їх у свій “мордовський словничок”. Хоча й без того на вулицях Києва чи Сум “тусуються” “гопники” та “лохи”, для яких життя у арійській країні трипільської культури — повна “лафа”, а її “солов’їна мова” — повна “лажа”, в якій вони не хочуть ані “шарити”, ані “петрити”. Шкода, що практично на цьому їх пізнання у великих мордовських мовах вичерпуються. Руки чухаються, немов у Антоненка-Давидовича, який у 60-ті питав у землячків: “Як ми говоримо?” А й справді, пацани, якщо вже й говорити мордовськими мовами, то краще вже “кльово”, грамотно. Аби наш лексикон наситився свіжим фіно-волзьким мовним киснем, нам, щоправда, слід буде знову пересаджати пів-України у політичні табори Мордовської АРСР. А може піти до Мордовії добровільно?. Хоча б для того, щоб стати справжнім “лохом” — Лохом землі мокшанської, закоханим у ліс і землю, у гриби та ягоди...

P. S. Пацани! Є ще базар за слово “понти”. Лохмандеї так і не зашарили, що це є костромська мулька в натурі.

 

Щодо походження слова "пацан" можна ще посперечатись... Подейкують, що це слово походить з івриту, так колись євреї зневажливо називали особу чоловічої статі, в якої ще молоко на губах не обсохло (тобто чоловічий статевий орган ще замалий, щоб з дорослими мірятись). Цитую пояснення:

"Але тут необхідно зробити невеликий відступ і розповісти про походження слова «пацан». «Ви повинні знати, що більшість тюремних жаргонних слів походить з івриту, не є виключенням і слово хлопчак. Воно походить від слова «поц»- з єврейської - х*й. Отже, пацан - маленький х*й.» (цитата з книги Григорія Клімова «Протоколи радянських мудреців» стор. 184, 315)" – http://lago.org.ua/docs/traktat.htm

Та хай там як, а гопники себе досить красномовно називають

 

Ой, то треба казати "поцани"... Боремося за чистоту мови!

 

Поцанiв з жаргону ростовськiх ворiв у російську літературу ввів Шолохов.
Мене більше" капец "на ЛФ вражає .Аткудава він такий брудний в Галичині з'явився?

 

Опять про рыбу.
Вы, Вельмошановный, за проезд забашляете?

 

Моя версія - це гібрид слів "капут" і хм... як би то як його... во - "пєсєц"!

 

На діалекті капец-горбок маленька гірка, може на могилі? (Не пригадаю зараз що за діалект)
Мені " кароче, пипец я в шоке, блин (горілий)" дуже не подобаються.
"Да" чи "так" не так страшно, вважайте "Da" з румунськой, якщо москалів не любите.

 

Українська мова.

Зарядка для ума, виснаженого „українізацією”

Олександр ПАЛІЙ


Одинадцять запитань Ніколаю Лєвчєнку, який не може задовольнити своїх приробних потреб в Україні, тому що державною мовою є українська. Історику, який запевняє, що української мови не існує в природі.


Нещодавно з Донецької міськради вийшов дивовижний текст – звернення до західноукраїнських депутатів. Кількість „щиросовкових” міфів на кубічний міліметр мізків з великою імовірністю вказують на автора цього тексту – секретаря Донецької міськради Миколу Левченка.

Між тим, не слід дивуватися невігластву – адже у нас в країні, навіть через 15 років незалежності, досі немає повного видання існуючих давніх іноземних згадок про наші землі. Як то кажуть, „тиха українська ніч”. Зате державним коштом видаються книги віце-прем‘єра Дмитра Табачника, за вартість однієї з яких можна здійснити одразу кілька десятків видань.

Тож, чи варто й далі дискутувати з діячами, які замість того, щоб знати історію країни, де долею випало жити, і яка аж занадто милостива до них, пишаються своїм невіглаством?

Можливо, цим діячам вистачить поставити лише кілька запитань:

1. Як відомо, українська літературна мова сформувалася на діалектах Полтавщини і Чернігівщини. Між тим, ці території перебували у складі Польщі лише з 1569 по 1648 роки. Чи можна пояснити, як у Середньовіччі змінити мову народу менше ніж за 80 років, щоб потім її не змогли викорчувати за майже триста п‘ятдесят років терору? Адже тоді швидше російська мова є діалектом монголської, бо ж Росія була владою Монголії втричі довше – 240 років?

2. Чи відомо пану Левченку, що всі літописи Київської Русі написані церковнослов‘янською мовою, штучно створеною просвітниками Кирилом і Мефодієм на основі одного з діалектів болгарської мови, чи це для нього відкриття?

3. З якої мови походять власні назви зафіксовані у літописах в Х-ХІІІ століть (які могли бути тільки власними, місцевими, а не церковнослов‘янськими): „Лыбидь”, „Угорське урочище”, „Лядські ворота”, „Печерська лавра”, „Довбычка” і т. д.?

4. З якої мови княжі грамоти часів Київської Русі, написи на зброї, в церквах і т.д.? Наприклад, грамота князя Івана Ростиславича від 1134 року: «У име отця и сына [и святого духа]: аз, Иванко Ростиславовичь от стола Галичского, кнезь Берладськый свидчую купцем [месии]бриським да не платіт мыт у гради нашем [у Ма]лом у Галичи на изклад, разви у Берлади и у Текучом и о[уч]радох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угръськым и руськым и чес[кым], а то да платіт николи жь разви у Малом у Галичи. А кажить воевода. А на том обит. [В лито] от рождества Христова, тисещу и стъ и тридесять и четири лит місяця мае 20 день». Або, наприклад, з якої мови напис на мечі ХІ століття „Коваль Людота”? З якої мови, нарешті написи, зафіксовані в Київському Софійському соборі (ХІ-ХІІІ століття): Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.), святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже, Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Володимир (двічі ХІ і ХІІ ст.), Янъчынъ, хрест, не хотячи, геть. Ці слова й зараз можна прочитати на стінах Святої Софії.
5. Чи відомо панові Левченку, що „князя Владіміра” ніколи не існувало в природі? А, натомість, існував князь Володымер, якого названо українським ім‘ям навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди селюків-„залішан” на службі Київського князя, де ім‘я князя звучить як „Володымир”, або, принаймні, „Владымер” ( [historydoc.edu.ru] )..
6. Чи відомо, з якої мови інші імена „руськых” князів: Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило тощо? Не менш характерні імена простих людей часів княжої Русі: Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Христина. І чому князя Юрія звали „Довгоруким”, а не „Длинноруким”?

7. Чому в літописах, „Слові о полку Ігоревім” „мати городів руськых” скрізь і всюди називається „Кыив”, „ко Кыеву”, а кияни відповідно «кыянами»? І з якої мови, приміром, цей уривок: „Комоні ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєви; трубы трубять в Новигради; стоять стязи в Путивли”?

8. Чому Мелетій Смотрицький у своїй українсько-церковнослов‘янській граматиці від 1619 року пише: «Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти. Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады»? Чому в “Синонімі Славеноруській” (словнику ХVII століття) руські слова – це „даремний”, „дах”, „дмухаю”, „драбина”, „дякую”, „жартую”, „жебрак”, „журба” і т. д. за абеткою, а в „Слов‘яно-руському словнику” Памви Беринди (1627 р.) руські слова – „зараз”, „безодня”, „шаленство”, „вдячний”, „шпиталь”, „шаленство”, „зброя”, „волоцюга” тощо, на противагу „слов‘янським”, тобто церковнослов‘янським (болгарським)?

---------- Додано в 20:27 ---------- Попередній допис був написаний в 20:26 ----------

9. Лінгвісти, в тому числі й російські, відзначають у мові Древньої Русі наявність таких особливостей: дієслова на «-ти» (жити, нести й т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо й т.п.), кличний відмінок (брате, дружино, княже й т.п.), наявність м'якого «г», злиття звуків «ы» і «i» у середнє «і», перехід «е» в «о» посла шиплячих (чоловік, жона, пшоно й т.п.), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога-дорозі, жінка-жінці, кожух-кожусі й т.п.). Якби Левченко знав українську, він би вгадав, якій мові властиві ці особливості.
10. Чи знає пан Левченко „жахливий факт”, що князь Святослав Ігорович (близько 931 р.- 972 р.) уже був „хохлом”? Візантійський мемуарист Лев Диякон, який на власні очі бачив князя Святослава в 970-тих роках, так описав у своїй книзі його зовнішність: „Ось якою була його (князя Святослава) зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду... В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами". Треба відзначити, що Тож, через понад тисячу років Київський князь Святослав зі своїм „хохлятським” оселедцем робить добру справу – руйнує імперські гіпотези про українців.


11. Чи знає пан Левченко, куди зникли з білого світу чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, пермь, меря, мурома, мокша, мещера, югра, печора, зирянь, самоядь? І чому лише за 13 років між двома переписами 1989 і 2002 року в Росії одразу майже на чверть зменшилася кількість представників фіно-угорських народів?



По суті, усе це формує питання не тільки для українців, але й для Росії. Чи прагне ця країна знати про своє походження? Чи вона хоче й далі годуватися тими міфами, які були нашвидкуруч винайдені тоді, коли в цієї країни ще не було власної великої історії?


Здавалося б, відповідь очевидна. Будувати країну на фальші – значить будувати на піску.

Слід наголосити, що ніякого негативного контексту жодна правда про походження ні в кого викликати не може. На світі не існує вищих і нижчих народів. А всі культури апріорі рівні, хоч і різні.

Найвизначніший твір давньогрецького драматурга Софокла – „Цар Едип”. Герой цього твору, цар, взнає, що він насправді має інших батьків. Задля того, щоб дізнатися про своє справжнє походження, він іде на все, вигукуючи:




„Такий мій рід, і вже не буду іншим я.

Та знати мушу про своє походження!”


Важко заперечити, що такий підхід є більш шляхетним, ніж, скажімо, спроби московського царя Івана Грозного видати себе за прямого нащадка римського імператора Августа.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”

[www.oglyadach.com]

 

Знайшли кого спитати. Він рідну маму закопає, як почує від неї українське слово...

 

Дудьте ласкаві перенесіть тему у мовне питання.
Вибачте помилився.

 

Я пропустил?
Чи знае пан Левченко, что Христос был украинцем?

 

А ви вже відповіли на 12 запитань, перед тим як свої задавати?