Наскільки Львів польський?

Да, ми таки жили у різних країнах.

 

Степаничу. Не забувайте, що відношення до галичан у влади дещо різнилося. Галичани були потенційними націоналістами і ворогами. І лише систематичне виховання могло з них зробити справжню радянську людину. Може вам це важко уявити, але студенти позбувалися і стипендій, і гуртожитку. Та й на роботі враховували неналежну відданість ідеям соціалізму-комунізму...Але це все не до теми...

А щодо того, Львів польське чи не польське місто? На сьогодні, я б сказав, типове совкове.За менталітетом як влади, так і населення. А пережитки європеської культури (австрійсько-польської і єврейської) ми невдовзі успішно подолаємо.

 

Взагалі якщо тільки про місто як споруди,промисловість ,комунікації-то алгоритм був безперечно закладений за Австро-Угорщини.Бо тільки тоді місто розвивалось логічно,згідно генплану.А далі-все шкереберть,польський конструктивізм,вкраплений будь де і совіцькі хрущовки і сихови.
Так що на даний час можна точно стверджувати-не польське,не австрійське,бо в них таких міст не може просто бути.
А от з подаланням наслідків австрійсько-польської окупації краю,як справедливо помітив попередній дописувач справимось Біг, ме.Як в культурному,так і в архітектурному контексті.

 

Львів- осередок багатьох культур: польська, українська, австрійська, єврейська, вірменська... Місто настількі колоритне, щоб подивитись на нього, люди їдуть з самих віддалених куточків земної кулі.
Я прожив своє дитинство в центральній частині міста. Всім відомі львівські дворики- колодязі. Так ось коли приходило якесь свято (особливо літом) всі мешканці будинку збиралися у дворі, ставили великий стіл і свято починалося! Старші жінки ділились одна з одною секретами куховарства ( риба "ФІШ з єврейської кухні!!! До сих пір пам"ятаю її смак!), чоловіки пили горілку та пиво, діти грались між собою. Жодних суперечок між людьми тоді не виникало! Кожен розмовляв на своїй рідній мові, і як на диво всі розумілися! У мому будинку жили люди 7-ми різних національностей: поляки, вірмени, німці, росіяни,євреї,українці та навіть білоруси. Ми були однією сім"єю.
Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze, jak tu?
Tylko we Lwowie!

 

Різнилося, і на те були свої причини - покоління моїх батьків, не кажучи вже про їхніх батьків, пам'ятало життя до приходу СССР. І порівняння було не на користь останнього. Відповідно і моє покоління було інформоване від батьків і старших родичів про життя за часів до 1944 чи 1939 року. Не кажучи вже про те, що практично в кожної місцевої родини радянська влада відібрала якесь майно чи спричинила загибель, ув'язнення або вимушену еміграцію близьких людей. Тому, природньо, що ставлення до СССР і його свят було відповідним.

 

Історія повоєнного Львова: українізація чи "рагулізація"?

На створення такої теми - історико-філософської й дещо провокативної - мене, корінного львівянина, підштовхнули багаторічні спостереження за життям міста, роздуми над його життям. Одразу скажу, що усе нижче сказане - мої власні думки і власна позиція (звичайно, підкріплені історичними джерелами). Вважаю тему актуальною, і запрошую усіх до дискусії)))
...Ні для кого не секрет, що з понад 750 років своєї літописної історії Львів є насправді українським лише…останні 60 років. Засноване в часи Данила Галицького, місто, однак недовго знаходилося в складі Галицько-Волинської держави, і з середини XIV ст. практично постійно перебувало під владою Польщі, Австрії, Німеччини. Етнічний склад населення Львова в давні часи був дуже строкатим – з самого початку тут існували компактні поселення вірмен, німців, євреїв, поляків, які становили його переважну більшість.
Це суттєво позначилося на архітектурному обличчі старого Львова – дивовижної краси ансамблі створені руками італійських, вірменських, німецьких, австрійських, польських архітекторів та скульпторів. Особливий пієтет до Львова мають поляки – не стільки тому, що він належав тривалий час до Речі Посполитої, скільки тому, що перебуваючи в місті, вони постійно бачать твори своїх співвітчизників – в камені, мармурі, бронзі.
Українці ж протягом багатьох століть становили невеликий, якщо не мізерний, відсоток міського населення. Здебільшого це були представники греко-католицького духовенства, та творчої інтелігенції – художники, поети, письменники, актори.
Ситуація докорінно змінилася під час Другої Світової війни. Перед війною кількість населення Львова становила близько 300 тисяч. З них близько 120 тисяч були євреї, решта – поляки (кількість поляків суттєво збільшилася за рахунок біженців 1939 року). Під час німецької окупації було знищене практично усе єврейське населення – історія львівського гетто є однією з найтрагічніших сторінок Холокосту. В будинки і квартири, що раніше належали євреям, переселялися польські родини. Але починаючи з 1944 року, коли стало зрозуміло, що наближаються радянські війська, польське населення стало масово переїжджати до Польщі. Страх поляків перед радянською владою був настільки панічним, що їхній переїзд подекуди нагадував втечу – люди кидали роками нажите майно, аби не попасти під добру руку «визволителів». Мешканці західної України вже добре знали, що таке сталінський режим і які «блага» він їм несе.
Радянські солдати і офіцери дуже дивувалися, бачачи напівпорожнє місто, з відкритими будинками. В квартирах вони знаходили нетронуті меблі, в шафах зберігався одяг, постільна білизна, комплекти посуду, дорогі сервізи…Радянські офіцери, які розміщувалися у Львові, могли вільно займати разом з сім`ями будь-яку квартиру чи навіть будинок, і користуватися всім необхідним для життя.
Протягом 1945-1946 років львівські поляки продовжували перебиратися до Польщі. Виїжджаючи, вони розпродавали за безцінь своє майно – в цей період за символічну ціну можна було купити антикварні меблі, посуд, рідкісні картини, ювелірні вироби…
Внаслідок Другої Світової війни Львів втратив близько 80% населення, що суттєво позначилося на подальшому історико-культурному розвитку міста.
Кінець 1940-х років – початок українізації Львова. Що ж принесла древньому місту нова сторінка в його історії?
Як це не парадоксально, але Львів став українським саме завдяки приєднанню Західної України до СРСР та відповідній політиці радянської влади. Невдовзі після війни в місті розпочалося будівництво численних промислових підприємств, що викликало перший приплив українських трудових мігрантів з довколишніх сіл (де саме розпочалася колективізація)
В 1950-х роках Львів все ще зберігав свій європейський шарм. Приїжджі дивувалися надзвичайній чистоті вулиць та будинків (за цим слідкували двірники, які пройшли ще «польський» вишкіл), доглянутим паркам та скверам, затишним кафе та магазинам, в яких збереглося давнє оформлення інтер`єрів. В місті ще залишалося чимало львів`ян польського походження, інтелігенції з відповідним рівнем освіти та культури. Тому новоприбулі селяни, яких було ще відносно небагато, намагалися адаптуватися до міського середовища, засвоїти нові правила поведінки.
Радянська влада тим часом форсованими темпами перетворювала Львів на потужний індустріальний центр. Історія показала, що це було більшою мірою політичне питання, ніж економічна потреба. В часи австрійського та польського правління Львів ніколи не мав важкої промисловості – тут були здебільшого броварні та пекарні. Проте Львів славився як фінансовий, культурний, та розважальний центр – тут була зосереджена велика кількість банківських установ, а численні казино та ресторани робили місто «польським Монте-Карло», де любила проводити вільний час заможна європейська публіка. Будівництво великих підприємств, які працювали майже виключно на привозній сировині, нанесло велику шкоду екології та навколишньому середовищу Львова. Позначилося воно і на складі міського населення.
В 1960-1970-х роках в середовищі львів’ян починає формуватися виразний прошарок т.зв. рагулів. Слово «рагуль» має суто львівське походження, і означає воно колишніх селян, які, живучі в місті, не змогли сприйняти та засвоїти міську культуру та звичаї. В більш широкому розумінні це поняття означає також відсутність смаку, обмежене мислення, низький рівень виховання та культури, поєднаний із наглістю, хамством та самовпевненістю. Терміни «рагулі» та «рагулізм» в даний час відомі не лише в Галичині, але й всюди, де змогли пустити корені носії цього явища.
Масова поява подібних індивідуумів у Львові стала можливою знову ж-таки завдяки радянській політиці «стирання межі між селом і містом». Згідно з цією політикою, селяни отримали доступ до вищої освіти. Утопічні уявлення ідеологів комунізму передбачали, що отримавши освіту, селяни повернуться додому, і понесуть в рідні села світло знань і набутих навичок. У вузи хлинув поток абітурієнтів сільського походження. Але сталося зовсім інакше – відчувши усі принади міського життя, тим паче у Львові, селяни зовсім не хотіли повертатися додому. Вони надавали перевагу брукованим вулицям, безплатній освіті та медицині, магазинам і кафе, а не корівникам, городам, та туалетам з вигрібними ямами. До того ж, з`явилася чудова можливість зробити кар`єру по партійно-комсомольській лінії – інтелекту це не вимагало, головне – «правильне» класове походження.
На той час рагулі, хоч і оформилися вже як чіткий прошарок львівського соціуму, намагалися однак публічно не афішувати своє сільське походження, та пов`язані з ним звичаї та стандарти поведінки. Оскільки в радянські часи у Львові мешкало чимало представників інтелігенції, вихідців із інших регіонів та республік, культурні орієнтири були здебільшого урбаністичними, з виразним атеїзмом та інтернаціоналізмом, тому незграбні селянські прояви ставали об`єктами кпинів і загального осміювання. Рагулі могли бути самими собою зазвичай серед «своїх», в колі одноплемінників, з якими селилися переважно у «спальних» мікрорайонах чи сімейних гуртожитках.
Загалом, аналізуючи культурне середовище Львова 1950 – 1980-х років, можна сказати, що місто в цей період залишалося містом, хоч і втрачало поступово ознаки європейськості (перетворення храмів на склади та кавярні, комуналки-клопівники в особняках та великих квартирах, пам`ятники «вождям», «хрущовки», та інші радянські ноу-хау). Цей етап, однак, можна вважати українізацією Львова, коли автохтонне населення принесло в місто свою мову, але не нав`язало ще своїх звичаїв.

 

...Наприкінці 1980-х років ситуація в країні змінилася. Наростала економічна та внутрішньополітична криза, СРСР неминуче рухався до розпаду.
Відчуваючи «смутні» часи, зі Львова масово емігрували євреї, яких в місті було чимало. На початку 1990-х виїхало багато російськомовних мешканців – частково через економічні труднощі, частково через побоювання агресії з боку новоявлених «ультрас».
Середина 1990-х – період глибокого економічного занепаду країни. Чи не кожен, хто вмів добре працювати головою або руками, намагався виїхати в пошуках заробітку або на Захід, або на худий кінець до Києва. Кількість трудових мігрантів йшла на десятки і сотні тисяч. Хто ж заповнив цей вакуум?
Дубляни, Перемишляни, Бібрка, Ходорів, Рудно, Щирець, Яворів…Аборигени – мешканці сіл і райцентрів отримали можливість відчути себе правдивими львів’янами, і нарешті «вибитися в люди». Цей процес не можна назвати інакше, як рагулізацією чи навіть мега-рагулізацією Львова. Відчувши свою чисельну перевагу, та відсутність стримуючих чинників, рагулі в цей період не лише не приховують своє походження, звичаї та менталітет, але навпаки – хизуються цим. Вони почали демонстративно ігнорувати традиційні засади міської культури, перетворюючи Львів на велетенське село. На мою думку, кінець ХХ – початок ХХІ ст. увійде в історію Львова як безпрецедентна демонстрація дефіциту культури його мешканців. Тож настав час розповісти про найтиповіші прояви цього явища в повсякденному житті.
Найзаповітніша мрія пересічної рагульської родини – перебратися до Львова на стале проживання, і реалізувати себе там (дещо нагадує «американську мрію», тільки в обласному масштабі). Для цього батьки намагаються всіма правдами та неправдами запихнути своїх діточок у вузи. Звичайно, на «престижні» спеціальності – лікаря, юриста та економіста (втім, будь-який обласний вуз згодиться). Для того, аби чадо поповнило ряди студентів, в хід йдуть різноманітні засоби: зароблені в Італії чи Португалії гроші, різноманітні сільські делікатеси (туші свиней, сало, м'ясо, ковбаси, риба, гриби, сири), будматеріали, пальне, та взагалі «усе, що беруть». Завдяки цьому хабарництво і корупція в львівському середовищі виросли до небаченого рівня. Принцип «могорич – справа» вкорінився в суспільстві настільки міцно, що без подачки нині годі взяти довідку з ЖЕКа, не кажучи про вступ до вузів…і люди продовжують його вкорінювати («хоч шоколадку, але ж треба дати»). Культивується плебейське плазування перед чиновниками усіх рівнів – навіть секретарки в держустановах невдоволено фиркають, якщо відвідувач приходить з порожніми руками, та ще й насмілюється щось вимагати.
Опинившись нарешті у Львові, діти намагаються виконати наказ батьків – зачепитися там будь-що. Дівчата мріють «знайти файного хлопа», вийти заміж і «заселитися» в місті, хлопці – знайти роботу. В основу особистих стосунків покладено економічно-майновий принцип – передусім звертається увага на родину та матеріальні статки обранця чи обраниці (наприклад, якщо в нього або в неї тато працює на митниці, мама в податковій, а цьоця в на заробітках в Іспанії – ооо…то солідні люди, не можна такого шансу впустити!)
Якщо ж комусь з аборигенів вдалося реалізувати себе у Львові, то в хід йде ще один типово рагульський прояв – кумівство. Вони намагаються прилаштувати своїх родичів усюди, де тільки можливо. Особисті зв’язки та важливі знайомства, в поєднанні з могоричами, відкривають будь-які двері. Тоді як для західноєвропейської спільноти, куди ми плануємо приєднатися, це виглядає дикунством. Боротьба з корупцією по суті неможлива, тому що в правоохоронних органах так само працюють куми, свати, брати…
Ще одна риса рагульської ментальності – хамство. Воно проявляється всюди, особливо в сфері обслуговування – в магазинах, кафе, барах, громадському транспорті, лікарнях…Я був свідком того, як іноземний турист попросив офіціантку в барі приготувати йому каву, якої не було в меню, на що отримав відповідь «ви таку собі дома варіть, а мені голову не морочте!» Подібних випадків можна перерахувати десятки. Тотальне хамство виробляє відповідну поведінку, мимоволі сам починаєш ловити себе на бажанні нахамити…Ввічливість, тактовність, галантні манери розцінюються рагулями як прояв слабкості та невпевненості. Якщо матюкнувся, дав по морді – тоді ти «реальний мужик» або дівка.
Рагулів можна практично безпомилково визначити по тому, де вони проводять вихідні та свята. Зазвичай, вони їдуть до сіл – на історичну батьківщину, де працюють на батьківських городах. Це породило багато жартів та анекдотів:
«- Дівчата, ви львівські?
- Так!
- А що на вихідні робите?
- Додому їдемо!...»
Типовою рисою рагулів є їхня удавана релігійність. Вони регулярно відвідують церкву, але зовсім не тому, що насправді вірують, а тому, що «так роблять всі» (на історичній батьківщині). Для львівських храмів звичною є картина, коли під час служби Божої бабці обговорюють одяг своїх сусідів та базарні ціни на цибулю, а діточки жують жуйки, і подумки знаходяться десь дуже далеко.
Підкреслена релігійність тягне за собою «кляте» дотримання практично усіх церковних свят – не лише Різдва чи Великодня, але й Дмитра, Петра, Івана, Степана… Релігійне свято для рагулів – передусім привід не працювати. Це призводить до трагікомічних ситуацій, коли робота держустанов і навіть багатьох приватних фірм зупиняється, тому що працівники п`ють «по п`єдесєть» (насправді може бути і набагато більше). В неділю ж місто практично вимирає, більшість магазинів, ринків, розважальних закладів не працює – що абсолютно незрозуміло іноземним туристам, оскільки в країнах Європи саме неділя традиційно присвячується торгівлі та розвагам. Отже, в неділю чи в свято праця для рагулів є гріхом, але «роздушити плящину-другу» - цілком богоугодна справа.
Масове навернення до релігії позначилося на міській архітектурі – за останні роки як гриби після дощу ростуть каплички, фігурки Божої матері та різноманітних святих, причому дуже часто вони не гармонують з навколишніми спорудами та ландшафтним середовищем. Особливо вражають великі дерев`яні хрести, біля яких перехожі клякають на коліна і ревно моляться. Це виглядає дико, оскільки у Львові ніколи не бракувало храмів, де віруючі різних конфесій могли задовільнити свої духовні потреби, навіть в радянські часи. Клякання ж в центрі міста біля хрестів виглядає ідолопоклонінням і є знущанням над релігією.
Пиятика на роботі поєднується в більшості випадків з непунктуальністю, яка вже стала «візитною карткою» галичан…Запізнення на годину-дві, чи дострокове завершення робочого дня – звичне явище для більшості працюючих львів’ян, яке вганяє в ступор іноземців та гостей з інших регіонів України.

 

...Загальновідомий життєвий принцип «щоб було як в усіх» демонструє в рагульському середовищі тотальну відсутність будь-якого бажання розкрити свою індивідуальність. Бути, як усі – це означає не виділятися з натовпу, слідувати прийнятим в їхньому середовищі звичаям, не вдумуючись в їхній сенс, і взагалі не виявляти власних думок – «а то скажуть, що дуже розумний знайшовся». Це життєве кредо, окрім масового отупіння, приводить до низького рівня естетичних вподобань – якщо вдягатися, то «як усі», якщо робити ремонт, чи оформляти інтер`єр будинку, квартири, офісу – то «щоб було як в людей». Поняття моди спотворюється настільки, що це спричиняє гротескне видовище - коли більшість населення Львова носить однакове взуття чи одяг, а на речових ринках годі знайти якісь оригінальні речі, оскільки попит породжує пропозицію…Одним словом, це було б смішно, якби не було так сумно.
Рагулізм – явище настільки багатогранне в своїх проявах, що перечисляти їх усі є марною справою. Легше підкреслити те, чого ніколи не зробить справжній львів’янин в порівнянні з рагулем. Він не буде висаджувати під вікнами свого будинку грядки з бульбою та іншою городиною, тримати в місті худобу, хреститися і скидати шапку в громадському транспорті (культурні люди роблять це, входячи до храму), справляти свої потреби в під`їздах, співати серед білого дня народних пісень біля пам’ятника Шевченку, слухати на мобільному телефоні російську попсу та шансон, плювати «сємочки» на вулиці, і ще багато-багато іншого, що відділяє європейців від неперероблених селян.
В багатьох читачів напевне виникає думка – яким чином рагулізм як суспільне явище впливає на розвиток Львова? Без перебільшення можна сказати, що наслідки цього впливу є жахливими. Одне з найкрасивіших європейських міст стрімко втрачає своє обличчя. За роки незалежності у Львові було зруйновано, либонь, більше архітектурних споруд, ніж під час обох світових воєн. Будинки в центрі і прилягаючих районах активно спотворюються масовими «євроремонтами», встановленням пластикових вікон, сателітарних антен, металочерепиці. Натомість знищуються старовинні вітражі, керамічні кахлі з підлоги та стін, ліпнина, ковані грати, та інші елементи оздоблення, які надавали архітектурі Львова неповторності та краси. Знаменита львівська вулична бруківка, яка прикрашала місто, дедалі частіше зникає в невідомому напрямку, або ж вкладається після ремонтів аби як, з порушенням технології (чого варте лише жахіття на площі Ринок). А в старовинні львівські брами без респіратора заходити не варто, оскільки вони давно правлять за туалети. Перелік глобальних проблем міста можна продовжувати і продовжувати. Але їхня першопричина в тому, що Львів для переважної більшості його мешканців, включно з міською владою, є для них чужим. Вони та їхні батьки приїхали сюди виключно з метою реалізації своїх амбіцій та особистих потреб. Вони не знають і не хочуть знати історії міста, не пишаються ним, їм байдужі його проблеми. Ба більше – менталітет колишніх селян не дозволяє навіть усвідомити наявність цих проблем (бруківка нерівна, ями не заасфальтовані – ну то й що, в нашому селі взагалі асфальту нема, вулиці не освітлені – ну то й що, в нас взагалі одна лампочка на пів-села, під`їзди загиджені – в нашому сільському «сральнику» ще й не так смердить, і т.д.)
Проблема невідповідності міської влади специфічному історико-культурному середовищу, її нездатність ефективно вирішувати проблеми характерна не лише для Львова, але й для інших міст з стародавньою культурною спадщиною - Києва, Ужгорода, Володимира-Волинського, Чернігова…Їхню долю вирішують здебільшого колишні селяни з репутацією «господарників», за плечима в яких комсомольсько-партійна робота та аграрна або технічна освіта. Тоді як для збереження унікальних архітектурних комплексів, історичних пам`яток очолювати міські громади варто було б архітекторам, археологам, історикам, краєзнавцям, які б скеровували діяльність «господарників» у потрібному напрямку.
Як бачимо, українізація Львова у другій половині ХХ ст. є надзвичайно складним і суперечливим періодом в історії міста. І зараз перед українським суспільством стоїть завдання зберігти це місто для нащадків як комплекс дивовижних памяток культури та мистецтва, а не у вигляді безладних кам`яних брил. Чи вдасться нам це зробити, чи залишиться Львів містом – залежить лише від нас самих.

 

Не пойму...
Они такие же пьяницы, как и москали что-ли?

 

Вібачєйте, бо я тутово такой троха простий хлоп зі села. А шо пан хтіли тим повісти?

 

Як мені то знайомо ... )))
А ще на початку 20 століття , Львів був світовою столицею Математики ... так , так ... чого тільки вартує Стефан Банах та його функціональний аналіз.

У інтеліґенції навіть свій форум був.
Кафе, у кафе на столі лежав зошит. Кожен відвідувач вільно брав цей зошит , ознайомлювався із записами і залишав свій ... ось вам і Львівський Форум.


Як я розумію, думка автора така ... "Львів подарив світу гопів" )))

 

... і регіональною столицею медицини.

Студентів вроцлавської Академії Медичної досі навчають про львівської "школи" ортопедії і хірургії (Людвіг Ридигєр 1850-1920), також взагалі про школи методики навчання медицини.

 

Наскільки Львів зараз польський. Як Хмельницький (Проскурів) єврейсько-польський (хоча здебільшиво він був єврейський).
Хмельницький зараз український з присмаком україномовних поляків, як і Львів....

 

Львів столиця Галичини.
IMHO
Галичина (не тільки східна) в культурному сенсі не менше ніж Україна і Польща.
Ось іноді православні щось гудять-галичан христив Не Володимир, не Мешко- Кирил і Мефодій-святі і у католиків і православних. Галичани стародавніше православно католицьких розбирань.

 

The_Hunter, описанное вами явление характерно для всех крупных украинских городов, а не только для Львова. Честно вам скажу, если бы я жила в селе и мне предложили переехать в большой город, я бы с удовольствием это сделала. Неужели у вас так плохо относятся к людям из села? У нас такого нет. И качества их описали, будто это какие-то недоразвитые животные. Я лично считаю, что у людей из села есть много позитивных качеств, которых нет у горожан: трудолюбивость, простота, искреннесть, они не выпендриваются, готовы помочь. Горожане же хитрее, жаднее, черствее по отношению к другим. Я не понимаю, что плохого в том, что человек следит за модой, делает евроремонт, ставит антенну или ходит в церковь. Если бы в города не приезжали крестьяне, они давно уже бы опустели - там остались бы только "гордые интеллигенты". А кто бы работал на заводах, убирал, обслуживал население? Как по мне, лучше путь в город приезжают украинские крестьяне, чем негры и кавказцы (не знаю, есть ли у вас такое).

 

Рибко, то такий собі "львів`янин", який вважає себе капєц інтелігентом, а всі для нього - нижча раса. хоча я не впевнений, що автор писанини має право себе так виского нести (інакше не ховався би під ніком, а мав сміливість відразу прізвище назвати).
...А судді хто?

 

саме так погано - саме у вас у Києві - саме так погано відносяться до вихідців з села - вихідці з села попередньої хвилі
==
і воно у вас не просто є - воно помножене на "сталічний синдром" - тобто гіпертрофоване

не описали - ви так прочитали
але часто дійсно поводяться так, ніби керуються винятково безумовними рефлексами - а з набутих (умовних) рефлексів - більшість з царини "так не слід робити вихованій людині, що себе поважає"

і не тільки ви
але: в будь-якому суспільстві - наявні і одні, і інші. В більшій чи меншій мірі.
Тільки от увагу зазвичай звертають не на хороше - бо воно "комфортне для суспільства" - а на погане, бо це погане доходить іноді до асоціальних форм

абсолютно нічого поганого = але....
Ви ж занадто молода/зелена
а якщо євроремонт робиться "з витребеньками" і суто заради понту, причому при повному відсутності смаку у господарів, і виглядає, як карикатура, а господарі чваняться вартістю того ремонту на кожному кроці - і на всіх, хто не зробив такий ремон - дивляться зверхньо і окремо при кожній нагоді підкреслюють свою зневагу?
з церквою та іншим - те саме - суцільна показушність - красива етикетка з порожнечою за етикеткою

рибко - почитайте колись при нагоді "соціологію для чайників"

але з деякими частинами тих розумувань - ви таки погоджуєтеся?
Скажіть відверто - вас буквально один-два пункти зачіпають - а з рештою - десь ніби й згодні?
==
чи весь опус - відверта дурня?

 

Нє вєрю! (с)
Доречі, а там написано про пастушкоф і пастушек?

 

Не думаю, що це львівянин. Точніше не корінний і не україномовний, хоч українську трохи підучив.
Ніхто з корінних львівян не звинувачує в усіх бідах всіх вчорашніх жителів села, тим більше називаючи їх рагулями.
По-друге, він абсолютно ігнорував непроханих гостей які прийшли зі сходу і поселилися в найкращих квартирах ЛЬвова і які в комбінаціях ходили до театру. Щось він цієї групи не чіпає. Випадково?
І, накінець, і мова і ментальність далекі від львівської...

 

кожен хоче бути особливим (це я про тих капецінтелігентів), тому чіпляється за ті мотузочки, які йому то можуть дати... і ще шукають тим основу і причину своєї гордині...
інтелігент це насамперед людина не горда ( проте з достоїнством), і мегатолерантна... чим більше толерантний, тим більше інтелігент(с)
особисто я за збереження традицій і династій, бо це память про предків... але не сприймаю, коли це переводять у свою заслугу... подумай, що зробив ти!!? а ходити все життя напищеним когутом і вихвалюватися своїм родом то фєє