Найбільше розчарування Вашого дитинства

Поділюся і я своїм тяженьким розчаруванням. Воно припало на мій підлітковий вік, який у часі збігся із переломними подіями початку 90-х. Я виховувалвся у дуже патріотичній родині і змалку мені було прищеплено, що існуючий порядок – чужа мова довкола, лєніни-брежнєви на стінах – то все несправжнє і тимчасове. І от, коли наприкінці 80-х почалися перші виступи демократичних сил, мітинги, я, 11-літня дітвачка, без чиїхсь коментарів зрозуміла, що ось – почалось... Разом з батьками слідкувала за виступами на мітингах народних провідників-поетів, нерідко сама потрапляла у вир вуличних зрушень. Одного разу вирішила я трохи поглибити свої знання творчості моїх тодішніх ідеологічних кумирів – поетів Лубківського, Братуня. Набрала в бібліотеці купу їхніх збірок, вмостилася, щоб перечитати... І мало не зомліла: на кожній сторінці – поеми про неозору і любу нам комуністичну країну, маленьку червону книжечку, що в нагрудній кишені гріла його серце, високопоетичні описи безкраїх колгоспних ланів, на яких завзято працюють рум’яні, усміхнені трудівниці...
Я ридала кілька днів. Мама мене заспокоювала: дурненька, вони мусіли дочіпляти ті „паровозики”, бо інакше не видали б жодної книжки. Але я вже знала про Стуса. Вважаю це моїм найжорстокішим уроком історії літератури.

 

Найбільше розчарування було у 9 классі, подруги обіцяли прийти до мене на новий рік, я готувалася , прибрала хату, приготувала іжу,накрила стіл , випхала батьків до друзів святкувати, а вони не прийшли.
Пішли до іншої дівчини, бо у тої був старший брат і він запросив до себе купу друзів хлопців і сказав що сестра може привести своїх дівчат. Вони потім за мною зайшли, годинці так в 2 ночі, але я зробила вигляд що сплю

Було дуже боляче, особливо коли зрозуміла, що подруги навіть не зрозуміли, що образили мені. Так у мене не стало подруг.
Ні вони залишилися, але моє ставлення до них змінилося, а згодом я зрозуміла що їм потрібні були мої мозги на контрольних.

З часом зявилися нові друзі, але близьких подруг у мене так і не зявилося, зате є близькі друзі хлопці - з ними простіше

 

найбільше розчарування в мене зараз - те, що дитинство проходить...(((

 

то іллюзія, воно нікуди не дівается, мені ось уже 15 рік все 16 і 16 :girl_crazy:
просто візьміть і не відпускайте те дитинство.

 

це воно так, але коли починаэш розуміти, що є речі, які зовсім від тебе не залежать і ніхто з твого оточення не може їх виправити і допомогти тобі... і коли лицем в лице стикаєшся з реальними проблемами, то тут не зарадиш - це перелом)

 

То коли таке стається, прошу пані? Бо в мої тридцять з гаком мене часто звинувачують у дитинстві, от сиджу, чекаю

 

Глянула на аву - верю!

 

На том месте, где сейчас новый банк (за пам. Мицкевичу Адаму) было здание.
Там был магазинчик.
В витрине стоял ЦВЕТНОЙ телевизор.
Иногда его включали.
И цена стояла - 700 рублей.
Ходили с пацанами - смотрели - и РАЗОЧАРОВЫВАЛИСЬ,,,

 

те, що воно закінчилось

 

Розчарування дитинства ?

Шкодував за космічною Лайкою, що її неможливо було врятувати, повернути на Землю. От, думав, садюги-вчені!

І наша старенька вівчарка на ім"я ласка тоді ж померла.
Бабуся дуже обережно натякнула на безсмертя душі.

А ще - веселе розчарування:

Жили ми тоді в Ашхабаді і стояв там пам"ятник Леніну.
Сам "бовван" ніяких емоцій не викликав, але постамент із мозаїчними туркменськими килимами - притягував.
Страшенно хотілося зазирнути - а що всередині ?

Екскурсовод знайшовся: старший хлопець з сусідньої вулиці.
За пачку морозива він повів мене туди, відірвав ззаду дошку і я проліз.
Що я побачив? Биту цеглу, павутиння і сухе лайно. Чесне слово !
Було то десь у 58 році. Мені було 6.