Найбільше розчарування Вашого дитинства

Якщо маєте можливість, то пошліть йому коробку цукерок, хоч якось легше стане

 

не маю його координат, нажаль

 

Згадалось, як мене обманювала старша сестра: якщо в неї появлялись нова лялька, сукня чи якась інша цікава річ, вона казала, що їй родичка з Америки скинула з літака, пролітаючи над Україною ... Я завжди хотіла піти з нею і теж собі щось зловити, а сестра мене не брала з собою.
І взагалі таких дивних історій мабуть у всіх дітей безліч було, просто зараз важко згадати

 

А мне папа часто приносил конфеты и игрушки. Я спрашивала:
- Откуда ты их взял?
- У белочки Нюры.
Я ему верила!

 

Пригадую, як мене дідусь дурив, переконуючи, що на руці 4 пальці, а не 5. Рахуємо - раз, один, два, три, чотири... Я нервувалась страшенно.

 

Якось моя старша сестра сказала, що "Дід Мороз" - то є наш тато, а я їй не повірила. Поки через пару років сама не переконалась...
А коли виросла, сама їздила снігуронькою до діток з татового підприємства.

О, згадала!
Ми часто у дитинстві приносили до хати якихось звіряок або пташенят (випавших з гнізда). Через деякий час батьки казали нам, що "зайчик втік у поле до морквички", або "пташенятко одужало та полетіло" ітд... а потім ми взнали, що вони просто вмирали. ((((((

 

А в мене в дитинстві був сусід-пі.. гомосексуаліст. До нього вночі ходили хлопи. А моя Альфа (страшенно розумна спаніелька) мала одну звичку - гавкати на них. Ну не рухала вона людей ніколи, на двірничку не звертала уваги, на електриків хіба дивилася, навіть раз батяри прожектор вкрали з городу, то вона їх проводжала поглядом, а на тих любила гавкати. От і поплатилася за свою звичку, яких мала небагато - один з тих хлопів був лікарем і отруїв собаку. Смерть була страшною, спочатку пес осліп, потім почав плакати, напомацки шукаючи людей для порятунку, врешті після годин муки здох на руках в батька. Мені тоді було 14 і тоді я розчарувався в людях. Хоче тепер вже минуло

 

Дивно )) А я наоборот, очаровался ))

 

Пригадала таке...
Це був перший, чи другий клас… В нас придумали, що найкращим ученицям в класі, вручать на урочистій лінійці з нагоди 8-го березня, для їх мам грамоту-привітання від керівництва школи. Мені сказали на виховній, що мені таке вручать, я, щаслива, розсказала мамі. А потім мені цієї грамоти не дали. Короче, ревла я довго.

 

А мені було образливо, що на останньому дзвонику в якомусь там класі давали грамоти учням, які займали місця в міських олімпіадах і відповідно висіли на дошці пошани. Нас було 10, я одна не з спецкласу. Їм всім дали, а мені нє. Бо я не зі спецкласу..

 

Той хлоп, що лікар, був таки справжнім пі:cesored:сом :

 

Подарували мені мамини знайомі маленького біленького кролика на 8 березня. Мені років 6-7 було. Назвала я його Степашою, годувала тертою морквою, сама клевер збирала, мила його, прибирала. Хіба в ліжку з ним не спала. Такий був ніжний, веселий, ластитись полюбляв. Літом ми з батьками поїхали в санаторій, а щоб Степашке не було сумно, батьки вмовили віддати його назад (Той чоловік мав кролячу ферму), мов в нього там друзів багато, він сумувати не буде. Коли ми повернулись, в мами було день народження - гості святкування, не до кролика. Й дуже смачні котлетки були... Тільки в мої 16 років тато промовився, що тоді я їла свого Степашу... Цього я їм не пробачила до сих пір... Степаша був мені другом...
ДОРОСЛІ, НЕ ОБМАНЮЙТЕ ВЛАСНИХ ДІТЕЙ!!!

 

А вы тоже его знали?

 

То не треба знати особисто, вистачає того, що він собаку отруїв.. та ще й чиюсь, а не приблуду.

 

Богу дякувати, нє.
Якби знав, то певно порвав би йому то місце, яким він грішив регулярно :::

 

:cool:Одобряю!

 

А я у школі на домашнє завання про одного вчителя "книжку" писала, як про героя Радянської Армії. Інтерв'ю брала про його геройства.
А потім ми всім класом втекли з уроку. І він, шукаючи зачинщика, по кілька разів допитував кожного з нас не геройськими методами: шантажуючи близькими людьми, залякуючи, обманюючи, морально б'ючи по найболючіших місцях. Цей кошмар тривав два тижні.
Тоді я вперше подумала про Бога.

 

Згадала дуже сумну історію:
якось ми тримали перепілок (на 11 поверсі, у звичайній квартирі). Тато зробив їм клітку, вони несли яєчки, а ми ті яєчки поставили в інкубатор (такі батьки були експериментатори). Через деякий час вилупилось декілька перепеляток. Такі мацюпуньки, як волоський горішок. А які гарнюні! Але більшість загинуло (з різних причин), а два лишились. А тут путівки у пансіонат на всю сім"ю - поїхали. Дорослих перепілок на бабусю лишили, а манюнь із собою взяли. От ми їх там годували з піпеточок, берегли та доглядали. Якось, я вийшла на балкон, а сестра (додумалась) пустила їх на підлогу, що "побігали та розвіялись". Я, нічого не підозрюючи, заходжу з балкону і - хрясь: наступила на одне перепелятко. Як я тоді ридала! Воно таке крихітне та тендітне було... ((((((((((((((((((((((((((((((((((
А друге пищати почало без перестанку та скоро теж загинуло від самотності. (((((((((((((((((((((((((((((((((((((

 

Яка сумна історія...
Коли мені біло років 10 жив у нас зайчик.Такий гарненький, бігав по квартирі, любив дивитись телевізор..Сяде навроти телека і уважно -уважно дивиться.А одного разу я заходила у ванну і не бачила, що він побіг за мною ...Забігти він не встиг, бо я його хряснула дверима...Прожив мій зайчик недовго..а тато сказав, що відвіз його в лісок до мами .І я в то вірила..а може хотіла вірити?

ПиСиТа все ж котлети з кролика страшніше..Бррррр...