Львівська шляхта

Це розлога розмова про українських шляхтичів із Наталією Яковенко, докторкою історичних наук.
Ми говорили про непідручниковий образ української шляхти. Адже в українській історіографії шляхтичі нерідко постають пристосуванцями чи ренегатами.
Які шляхтичі були в Галичині, наскільки легко було шляхтичеві стати впливовим чи працював соціальний ліфт і чи передбачав шляхетський статус певний рівень освіти. Про це та інше у розмові.

Наталя Яковенко: “Cвоїх князів у Польщі не було, усі вони — руські, тобто українські” — Локальна історія

 

А поляки про це знають?

 

А полякам то тре знати?

 

Про шляхту. Справжню.

Роки, що минули під засиллям радянської влади, лишили по собі жахливий відбиток на ментальності та культурі нашого народу.
Він почав себе сприймати з ракурсу не власної автентичності, а з подачі північного сусіда, чи то пак "старшого брата" ...

Українець - це такий пузатенький дядечко, як не у брилі, то в смушевій шапці, в шароварах та з пляшкою сивухи, шматком сала і куснем ковбаси.
І одягнутися він зі смаком не вміє, і ні про шо не думає, лиш якби поїсти та випити.

І жінка українська - молодиця гарна, та теж - лише з кочергою та з макітрою, повною вареників.

А слово "інтелігент" - це не для українця.
Поняття шляхетства було витерте з історії, а значить з ментальності.
А Україна мала свої давні шляхетні роди зі своїми маєтками, родовими гербами та історією.
Там панували свої культурні та етичні традиції щодо виховання синів і дочок. Шляхетські діти отримували хорошу освіту, обов'язковим було знання іноземних мов, для дівчаток - гра на музичних інструментах, у домах були приватні бібліотеки.

До не родової інтелігенції завжди належали священники, вчителі та лікарі. Часто їхні діти ставали відомими митцями, як от дочка греко-католицького священника Соломія Крушельницька, яка стала зіркою світової оперної сцени. Такого ж походження і не менш відомий оперний співак Модест Менцинський, що був родичем родини львівських композиторів Колесів. Коли я брала інтерв'ю у Миколи Колеси, то побачила у вітальні на стіні фотопортрет М. Менцинського з автографом "Микольцьови від вуйка Модеста". Модест Менцинський виступав у Лондоні в Королівському театрі Ковент-Гарден, згодом - став творцем шведської вокальної школи.
Таких прикладів ще можна навести не один. Зрештою - один із найвизначніших шляхетських родів - рід графів Шептицьких, який дарував українському народові велетня духу і думки - митрополита Андрея!

Як же ж його поливала брудом радянська влада!

Адже він не просто був духовним провідником нації, а ще й нащадком української аристократії, про яку треба було забути назавше. А будь-яка згадка про митрополита Шептицького несла спогад і про його рід. Не такими треба було показувати українців.

Українська класична література донесла до нас твори, де було зображене життя бідних селян з усім його стражданням, бідністю, нестатками: кріпаки, наймички, покритки. Так. І це - наша історія. Але прочитайте спогади іноземців (французів, німців у 17-18 ст.) про українців та український побут, родинні традиції та відносини. Там показане дуже цивілізоване, культурне суспільство і відразу ж як антипод - приведено російське.

Але література, де акцентувалося на митарствах, була вигідною в контексті виправдання революції, яка ніби то відбулася задля блага бідних.. І от вже після неї "бідних не стало". А насправді не стало багатих і шляхетних нащадків давніх родів і просто
українських патріотів, бо їх знищили, репресували, зробили все, щоби українці вважали "Мой адрес - не дом и не улица. Мой адрес - Советский Союз".
У великій мірі це вдалося.

У Радянському Союзі ми не чули слова "шляхетний".
Воно асоціювалося з буржуазним ладом.
І це - таки досить смішно.
Адже вже само собою виходить, що пролетарський - не шляхетний.
Але вся справа в тому, що шляхетність, це не лише наявність родоводу. Це - перш за все і природне відчуття внутрішнього такту і - вихованість, культура поведінки в певних колах. Повага до старших і вчителів (Вона є нині?).

Це - тяга до науки і читання книжок, до відвідування театрів та музеїв, філармоній та концертних залів.
Не треба бути нащадком графа, щоби свою дитину декілька разів на рік повести кудись із вище перечислених мистецьких закладів.

Ви завважили, що люди перестали вбиратися в театр?
У чім за хлібом вибіг - в тім і в театр прийшов.
Це - демократично... ніби.

А насправді, це добкання всіх естетичних канонів краси і моменту. Це - мікс будня зі святом, де свято стає чимось посполитим, не винятковим. Де, особливо, жінка не має шансу відчути себе жінкою. В одвічних джинсах, светрах, футболках, кросівках, таких зручних для заведеної господарської машини, вона безальтернативно провадить своє життя між роботою і хатою, а відвідування (не похід) театру стає справді черговим походом, як до магазину чи на базар.

Правда, є ще весілля і ювілеї. І так виходить, що сьогодні ресторани стали храмами культури. Туди одягають вечірні сукні, роблять зачіски і витягують, нарешті, із коробки дорогі парфуми, бо куди ж іще?

Я не проти ресторанів і їхніх відвідувачів у гарному вбранні.
Але я проти відвідування театру, чи філармонії, чи концертного залу "в чім з роботи вийшла".
Це - не шляхетно.

Але в пролетарському середовищі "сойдёт".
30 років, як ми вийшли з тієї совєцкої стайні, де тримали народи, як худобу, в неволі, а як комусь не подобалося - везли "на бойню." Кидали в ясла кожному "жмут сіна", бо хіба ревуть воли, як ясла повні? І все - ні на крок зі стайні. Найдоступніша заграніца - Болгарія.
Який Єгипет? Це десь на Марсі! Яка Туреччина? Хіба - на карті.
Пригадую вітчизняні одяг і взуття, черги за імпортом з драками і сварками. Якість і естетичність вітчизняних виробів була жахливою. Ні на дотик, ні на колір, ні на крій... Жодної естетики. Пролетаріат не мав одягатися, як буржуї.
Стайня завалилася.

Багато в чому люди змінилися на краще.
Але рис шляхетності так і не набули.
Ба навіть і не прагнуть. Ба навіть - багатьох це дратує, бо напружує, бо думати треба. А для джинсів і светрів думати не треба.
Але часто люди кажуть:"А життя якесь таке монотонне!
День на день подібний."
А чого ви хотіли?
День і має бути подібний на день.
Це ви - щодня однакові.
А так весь час немає бути.

Змініться хоч раз у пів року.

Подивіться на артистів не на екрані, а з 7 ряду, і увійдіть у театр у вечірній сукні, на підборах із клатчем у руці, а не з торбою. Бо вже й самі від неї мало чим відрізняєтеся. Така сама розхристана роздойма, якій всюди треба і вона нікуди не встигає.

А шляхетна жінка нікуди не спішить.
Вона не жене, а пливе.
Вона не гупає всією підошвою, як солдат на плацу, а цокає обцасиком, як секундна стрілка на годиннику.
Вона не задерла писок, а втаємничено припустила повіки, легко, час від часу, виринаючи з під повік привітним поглядом.

Її дамська сумочка цнотливо тулиться до стегна, а не теліпається, як тайстра в жебрака.
Такими українки були.
І такими бути можуть.
А чи хочуть?
А чи знають, що такими були і можуть бути знову?

Чи вичавимо ми зі себе оцей меншовартісний стереотип, нав'язаний нам із-зовні, сірої буденщини та побутового примітивізму?
Чи ця колективна зацофаність розчиниться колись у прагненні до кращого життя, яке вимірюється не лише вмістом ваших холодильників та фото біля пірамід? (Нічого не маю проти ні продуктів, ні фараонів).

Чи відкриєте ви для себе, нарешті, архітектурні красоти вашого міста, чи покажете ви їх своїм дітям, а чи пірнувши у чергове авто, так і житимете між брамою свого під'їзду, світлофорами, та дверима своєї роботи і супермаркету?

Пролетів мимо - тому і називається "Пролетаріат"...
Пролетів мимо життя...
Іншого не буде.

Мирослава Сидор
11.01.2022