Культурне життя в Донецьку

"Михаил Николаевич Петренко, уроженец города Славянск, дворянин. Жил в начале XIX века. Написал 19 поэтических произведений, опубликованных в течение 1841—1848 годов в харьковских альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Но прославил его один-единственный стих, всем известный с четвертого класса школы (а кое-кому и раньше). Это – стихотворение «Недоля», или, чтобы всем стало сразу все понятно – «Дивлюсь я на небо». Вы помните, вы все, конечно, помните:
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав!

И так далее.

Положенная на музыку В.Зарембы (кстати, кто это такой?), данная поэзия стала общеизвестной и вошла даже в украинский «оперный стандарт». В советскую эпоху было принято считать эту песню народной. Я вам больше скажу. В интернете я натолкнулся на караоке-сборник, где до сих пор она проходит по этому разряду. На самом деле, авторство Петренко никогда не было особым секретом – стоило только копнуть глубже. Потомки этого дворянского рода до сих пор живут в Славянске. Там же можно увидеть усадьбу, где он родился (по адресу Набережная, 1). Патриотов города не могут не взволновать такие строки:

Ось-ось Слов`янськ!
Моя родина,
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах.

Похоже, Петренко в самом деле был таким меланхоликом, как кажется по самому знаменитому его стиху.

Еще 30 лет назад студенты Славянского пединститута написали биографию своего лиричного земляка, который «родился в 1817 году и изучал язык и быт в Славянске и его окрестностях». Уже в наше время историк и публицист А.Добровольский, переворошив кучу архивных документов, издал книгу «Дивлюсь я на небо. Невідомий Михайло Петренко». В Славянске возникла инициативная группа, которая продвигает идею сооружения памятника Михаилу Петренко (впрочем, там дело застопорилось, хотя вроде даже уже готов проект).
http://www.donjetsk.com/life/611-eshhe-odin-udar-po-stereotipam.html

 

А почему никто не вспоминает великого человека, уроженца Донбасса - Леонида Быкова.





Л.Быков
Если ты, человек, так бесследно уйдешь, для чего ты живешь?! (с)

 

В Донецке памятник Евро-2012 исписали маркерами и помадой http://lb.ua/news/2010/11/09/73256_V_Donetske_pamyatnik_Evrpo2012_is.html

Донеччани, може підкажете, за що його так? Ніби до політики ніякого відношення не має

 

А причем тут политика, стремление обессмертить себя клинописью "Здесь был Вася" появилось в результате ликвидации безграмотности и охватило всю необъятную Батькивщину. Это тяжкое наследие большевизма

 

Так багато Вась. Тут треба методично старатися

Мабуть так

 

Вообще то тяжелым наследием большевизма я считаю ликвидации безграмотности

 

Чому ніхто? А Ви?
Мені Л.Биков дуже подобався. Зі задоволенням про нього прочитаю. А от відео - не можу: маю повільний інет. Тому всі Ваші ролики не дивилася і не слухала, на превеликий жаль.

 

Була вчора в кінотеатрі "Кінокульт" на першому дні фестивалю документального кіно про права людини, що відбувається цими днями в Донецьку.
Спочатку про негатив: людей в маленькому залі було катастрофічно мало :-( Після розмови з одним з організаторів, що відбулась відразу по закінченню стрічки, з'ясувалось, що мала кількість людей, на їхню думку, виправдовується несвоєчасною рекламою. Простіше кажучи - часу і засобів реклами замало

Тепер про саму стрічку "Я пам'ятник собі" (реж.Дмитро Тяжлов, 2009р.). Вона мене вразила як проблематикою, що піднімається в ній, так і збалансованою майстерністю режисера, оператора та відеоінженера. В першу чергу, викликає симпатію, захоплення і безмежне почуття поваги головний герой стрічки, що є воістину унікальною людиною! Пан Євген живе в звичайному західноукраїнському селі і велику частину свого життя присвятив тому, що впорядковує могили загиблих під час Другої світової війни. Причому для нього має цінність в першу чергу саме поняття Людина, а аж ніяк не національність. Таким чином, завдяки його старанням більше 100 могил військових поляків, німців, українців та євреїв, що загинули під час війни відновлені, відреставровані а дуже часто побудовані власними руками! Колосальна позитивна енергетика героя змішується з його особливою мудрістю і ця вибухова суміш променіє Добром, оптимізмом та вічною молодістю! Всім, хто цікавиться документалістикою та кіномистецтвом загалом рекомендую продивитись цю стрічку!

Донетчане! Приходьте сьогодні (четвер. 25 листопада) і завтра (п'ятниця, 26 листопада) в "Кінокульт" на 16.00. Нечасто в Донецьку можна побачити таке кіно на великому екрані! Заодно можемо познайомитись-подискутувати

 

15 лютого 2011 у нас відбулися "Стусівські читання" за ініціативою ветеранів МВС. Був присутній Дмитро Стус (син), а з ним якась ... цвірінькала російською. Переконувала нас, що Донбас говорить російською з переляку. Це, мовляв, винні вояки УПА. Радянські військові, воюючи з ними, "насмотрелися таких ужасов, что навсегда возненавідели украинский язык". За цю проповідь організатори нагодили її (одну) книгою Д.Стуса про батька.

 

а хтось може розказати де в Донецьку є якісь гуртки для дітей (чи якась недільна школа), де навчають укр. звичаїв, традицій, де можна знайомитися і спілкуватися з дітьми україномовних сімей?
Власне, цікавить це, бо є 2 дівчат (10 років), яких уже треба потихеньку вчити вишивати, гаптувати, писанки писати і пісень співати...
Буду вдячний за інфу...
Єдине, що поки мені відомо, - це пластуни... але то більше для хлопців.

 

Позвоніть 099-15-363-15 Людмила Огнєва
або скиньте свій email

 

в мене друзів повно живуть у Донецьку, але про подібне культурне життя ніхто навіть не в курсі...

 

Василь Макух

ВІДЗНАЧИВ 60 РОКІВ ЖОВТНЯ САМОСПАЛЕННЯМ​

По різному люди відзначають свята, тим паче коли це свято не родинне або рідної Батьківщини, а свято загарбника, що примушує тебе радіти крізь сльози.
Саме таким антисвятом була для Василя Макуха 60 річниця Жовтневої революції, яку готувались „із помпою” провести у Києві. Він вирішив напередодні гучної чужинської дати зробити власний акт протесту – спалити самого себе на Хрещатику. Щоби навіть байдужі українські пристосуванці помітили – ще має Україна героїв! Вона хоча і притишена, і пригнічена загальною русифікацією, але є люди кому до самісінького серця, до крові, до самозречення болить її принижений стан без рідної мови, без національних звичаїв.

Тому 5 листопада 1968 року Василь Макух облив себе бензином на Хрещатику біля будинку № 27 і підпалив…
Живий смолоскип зразу привернув увагу перехожих і викликав жах на завжди людному Хрещатику. Не відчував остраху тільки полум’яний, у прямому сенсі, патріот України. Він вигукував у натовп те, що давно наболіло на душі: „Слава Україні!” „Смерть совецьким окупантам Чехословаччини!” Бо саме навесні 1968 року радянські танки давили повсталі народи чехів та словаків, що намагались вирватись із ненависного „Соціалістичного табору”.

Хто ж такий Василь Макух? Народився 14.11.1927 р. на Західній Україні, що була тоді під Польщею. Ходити до школи не було грошей, але хлопець отримав так зване „родинне виховання”, що крім грамоти навчало головному – беззастережно любити Батьківщину. Ще підлітком пішов до лав УПА. У 18 років, поранений 8 кулями, потрапив у радянський полон, зазнав тортур, однак на всі запитання слідчих вперто твердив одне: „Не знаю”. Навіть „не знав” власного імені. Його прізвище видав хтось інший – слабкіший... Тюрма, концтабір – звичайний шлях українських повстанців. Повернувшись, одружився, мав 2 дітей, але становище зрусифікованої Батьківщини не давало спокійно жити. Почав писати листи-протести до ЦК КПУ, але відповіді не отримав, натомість підсилився нагляд з боку КГБ.
Нарешті визріло рішення, як можна виразити свій протест у СРСР, щоб про нього дізналась хоча б дещиця українців – спалити себе на головні вулиці України! Друг Григорий Ментух відмовляв од фатального кроку, але сміливець відповів: „Тільки прийнявши остаточне рішення, я відчув полегшення. На самоспалення я йду з усмішкою!”
Минуло 33 роки. Саме 5 листопада ц. р. українці Донеччини зібрались вшанувати пам'ять Василя Макуха, який є справжнім Героєм України. Здавалось би Захід і Схід – різні кутки нашої держави. Але саме в Донецьку Віктор Тупілко – учасник 1-й категорії ліквідації аварії на ЧАЕС, голова організації інвалідів „Чорнобиль – допомога” зібрав матеріал про В.Макуха і хоче видати про нього книгу. Його розповідь із хвилюванням слухали члени різних українських організацій Донеччини, зокрема студенти з „Молодіжного Альянсу”.

Нема меж справжньому патріотизму. Героя, що поклав життя заради свободи України, вшановують як на Заході так і на Сході нашої спільної Батьківщини.

Ірина Молчанова​

---------- Додано в 17:10 ---------- Попередній допис був написаний в 17:07 ----------

Ваші друзі, мабуть, не дуже переймаються українським, або сидядь тихенько

 

Ви вже донецькі вибачайте, але зразу в голову картинка прийшла:
водачка, рибка, хлебушек, газетка правда, воровачка на голове.

Надіюсь це не так

 

А что это такое?

 

капелюх такий

 

В Донецке есть уникальное место - Парк кованых фигур.
В нём собрано порядка сотни, если не больше, различных фигур, изготовленных из кованого металла.
Руками как местных мастеров, так и мастеров кузнечного дела из других стран.
Я не слышал о подобном парке ни в одном из других городов мира.
Парк расположен практически в центре города, между двумя центральными улицами города - Артёма и Университетской, в парке за зданием Горисполкома.
Туда приходит отдохнуть и полюбоваться произведениями мастеров дончане, многие приводят детей.

 

Это не цветмет, это железо, а вообще
Кавказская пленница. "Грешно смеяться над больными людьми"

 

Это не в Донецке сдают памятники в цветмет.
Это делают в других городах Украины...
Клятые коммуняки много чего поставили!
Я в предыдущем посте выложил не свои фото.
В средине июля, перед отъездом в Воронежскую область, мы с женой съездили в этот парк и свозили туда внучку нашей соседки Ксюшу. Мы эту девочку прошлым летом увезли из-под обстрелов сначала в Крым, а потом - в Воронежскую область.
В январе 2015 года её отец погиб при обстреле Донецка.
Вот мои фото, сделанные в этом парке: