Криївка. Про ОУН, УПА та дивізійників (без жидів, москалів і КГБ-істів).

Поклав онлайнову версію фільму про соловецький розстріл.
Не новий, але дає певне уявлення.

ЗІ: в розділі є й фільм "Бандерівці", знятий товариством "Пам'ять"

 

Ось знайшов цікавий допис на "Майдані".
Російськомовний східняк ділиться своїми думками про УПА.
Цитую повністю.

 

.....

 

«Нарешті я знайшов тебе, Степане!»

Як приватні спогади допомогли відшукати захоронення кількох волинських повстанців

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

Забуте Богом і людьми невеличке кладовище на місці колишнього села Волосовка, яке було стерте з лиця землі за зв’язок з вояками УПА, цієї осені пережило справжнє паломництво. На Покрову, у день, коли, як співається у відомій пісні, саме на Волині й «родилась армія УПА», тут було освячено пам’ятники трьом рядовим народної армії, яка боролася за незалежну Україну. Цю акцію організував і спонсорував головний редактор волинського тижневика «Вісник і К», заслужений журналіст України Євген Хотимчук. Бо й починалося все з незвичайної історії його родини.

— Про те, що у мами був перший чоловік, якого звали Степаном Пархомчуком, я знав дуже давно. Ім’я Стьопка для неї, відчувалося, завжди було святим. Якось на Великдень ми з мамою ішли у церкву, і вона розказала, що Стьопка був повстанцем... Я ще запитав: «Партизаном?». Ні, відповіла мама, був у повстанцях, це були хлопці, які боролися за Україну. Тоді я ще не розумів, чому за Україну треба було боротися, але мама більше нічого не хотіла розказувати. Все ж, коли настала в Україні незалежність, вона розповіла, що загинув Степан Пархомчук зовсім недалеко від нашого рідного села Рудка-Козинська, що у Рожищенському районі, за кілька десятків кілометрів від нього. Чим менше залишалося їй жити на цій землі, тим настирливіше просила мене завезти на його могилу. Та я все, як це часто буває у нашому повсякденному житті, відказував: потім, іншим разом... У травні 1994 року мама померла, а я так і не завіз її на могилу її першого, гаряче любимого чоловіка. І всі ці роки мене переслідувала думка, чому я так вчинив, чому не знайшов часу?.. Вина сиділа у моїй душі, як скалка.

А минулої осені працівники редакції, яку очолює Євген Якович, роздобули невеличкий, всього п’ять на сім сантиметрів, знімок, на якому зображені зовсім юні Афанасія і Степан. І на редакторів день народження піднесли найдорожчий, як тепер каже, подарунок: збільшене до розмірів газетного аркуша це фото, котре ще стало й кольоровим.

— І тепер цей знімок висить у мене вдома, у моєму кабінеті. Коли брат розбирав у селі нашу стару хату, я попросив лише дві речі: шафу та старе ліжко, на якому ще мене мама народила. Цим речам не один десяток років, а вони не тільки добре збереглися — це найдорожчі для мене реліквії. А знімок з мамою і її першим чоловіком тепер весь час перед очима.

Двоє закоханих з напрочуд чистими очима ще не знали, які жахливі перипетії чекають на них у майбутньому. Та ці погляди щодня зворушували у синовій душі материн докір, що не знайшов часу виконати її останнє прохання, не знайшов і не вклонився могилі того, кого вона так любила.

Йому сказали, що Степан Пархомчук похований десь у селі Тристень. Шукати старе захоронення Євген Хотимчук почав минулої осені, коли вже настали холодні дні. Мав єдиний орієнтир: на могилі повстанця Степана мав стояти хрест з нержавіючої сталі. Довгі роки за ним доглядала дружина Степанового брата тітка Ніна Пархомчук. Та в останні десять років, відколи помер чоловік, вона вже не мала змоги провідувати ту могилу.

— Як люди сприймали ваші пошуки через багато років?

— У Тристені два кладовища і немало запущених старих могил. Тому ми шукали б дуже довго, якби не поміч людей. Принагідно почули кілька дивовижних історій про те, як вояки УПА страждали і гинули, але не здавалися. Втім, у Тристені могили Степана не виявилося, і хтось нам підказав: а може, він похований у Волосовці?.. Про таке село я, хоч з цієї округи, ніколи не чув і не знав. Це, як виявилося, було чимале село біля лісу, і вже через таке своє розташування воно було приречене на зв’язок з бандерівцями. Тут вони завжди знаходили притулок. Потім на кладовищі ми побачили чимало могил, де поховані дуже молоді хлопці, вірогідно, що це теж повстанці. І коли прийшла нова влада, то Волосовку розділили: частину людей вивезли у Сибір несходимий, а частину переселили в інші села. До мене потім приходили люди з Ловищ, з Купичева, з Тристеня та інших сіл, які казали, що родом з Волосовки. Та її вже давно нема на картах і на землі...

Пізньої осені, у лютий холод, після перенесеного у пошуках старого кладовища грипу Євген Хотимчук все ж знайшов місце, де на землі Волосовки було поховано коханого його мами.

— Серед височенних сухих бур’янів — старі могили з похиленими хрестами. І один з них — з нержавіючої сталі. Я обняв його і заплакав: «Нарешті я знайшов тебе, Степане!».
***

Спочатку Євген хотів поставити пам’ятник лише на могилі Пархомчука. А дві сусідні, його побратимів, вирішив просто прибрати і викласти довкола бруківкою. Хоч села уже давно нема, проте на старому кладовищі ще хоронять людей — вихідців із нього. Новіші могили були прибрані, на більшості встановлені пам’ятники, і лише на місці поховань вояків УПА росли бур’яни у людський зріст та кущі.

— Найближчі родичі зістарилися або забули, а молодому поколінню ті події часто також загадка. Стало гірко-гірко на душі. Не мали хлопці щасливої долі за життя, у забутті й на тому світі. Я спочатку керувався синівськими обов’язками: хотів віддати належне чоловікові, який був дорогий мамі. Але настільки перейнявся ситуацією, що вирішив: поставлю пам’ятники і на могилах чужих мені людей, бо, зрештою, й Стьопка був мені чужий. Але це були люди, які виборювали незалежність України. Це ж яку треба було мати волю, як любити Україну — і при цьому не мати ніякої надії, що ту вільну Україну ти побачиш! Зі спогадів знаю, що батько Стьопки казав: «Хлопці, у лісових кущах ви ніякої України не збудуєте! Ви дієте батогом проти обуха!». Це ж яка сила була у Сталіна, у Гітлера — а вони йшли проти тієї сили, їх били з усіх боків: і німці, й енкаведисти. Степан Пархомчук та його побратими, до речі, загинули від рук червоних партизанів... А вони — бідолахи чи герої? — вірили в Україну і боролися за неї.

На забуте Богом і людьми старе кладовище у полі на місці колишнього села на освячення пам’ятників повстанцям з’їхалося несподівано дуже багато люду. Не лише з навколишніх сіл, а й з Луцька та з-поза Луцька, майже весь редакційний колектив «Вісника і К», три сини головного редактора. Один з них тримав пам’ятний портрет баби Афанасії і її коханого Стьопки, який зіграв таку визначальну роль у всій цій історії. Як каже Хотимчук, він відчув, що є вища справедливість, бо 70 літ лежали ці хлопці у бур’янах, але їхні могили таки відшукали й упорядкували. Після панахиди співали й повстанських пісень.

— Ваша родина мала стосунок до національно-визвольної боротьби УПА?

— Зв’язковими повстанців були діти батькового брата Володимира: Василь та Ірина. Їх потім за це вивезли у Сибір і не дали повернутися на Волинь. Вже ставши журналістом, я написав про цю родинну гілку, про її долю повість, яку назвав «Вивезенці». Живучи у Кривому Розі, де й померли потім, брат і сестра надумалися в якийсь час перебудувати батьківську хату у Рудці-Козинській. Ірина викорчувала старий садок, збиралася насадити новий і тут-таки жити. Мама моя розказувала, як приїжджав на батьківщину Василь, як ішов на поїзд і все збирав, збирав яблука з батьківського саду, напихаючи їх куди можна, бо то була єдина пам’ять про батьків. Мама казала: він збирає ті яблука, а я дивлюся та плачу... У їхній же хаті був і медпункт, жив директор школи. А їм так і не віддали. І коли сестра викорчувала старий сад, то всі вони відразу й повимирали, наче щось зрушилося у Всесвіті... І хата їхня стоїть порожня, нікому вже не потрібна.

Після того, як на могилах Степана Пархомчука та його побратимів з’явилися пам’ятники, редакція газети «Вісник і К» вирішила провести акцію «Знайди могилу повстанця». Адже ще немало таких забутих останніх притулків борців за волю України навіть на території Волині. І вже є перша звістка, що у селі Хопнів Ківерцівського району є дві такі могили біля школи, проте на їхньому місці влаштували... смітник.

— А Степан, я не раз про це думаю, своєю загибеллю подарував життя мені та моєму братові, — розмірковує Євген Хотимчук. — Ось такі інколи повороти підносить життя...
http://www.day.kiev.ua/319147

 

Чому "тирили"? Спільно малювали. Як брати по духу.

Ось пісню "Все выше и выше и выше!" - тут навіть музикознавці заплуталися - хто в кого стирив. Три або чотири рази один в іншого.
Більш того, Рот Фронт на чолі з Тельманом вкрали і музику, і частину тексту в SA (не плутати із Совєтською армією).
Все ж таки скидається, що першим написав совєтський єврей на початку 20-х рр.

А це - medley (попурі):

Die Fahne hoch, die Reihen fest geschlossen,
SA marschiert mit ruhig festem Schritt.
Kam'raden, die Rotfront und Reaktion erschossen,
Marschieren im Geist in unsern Reihen mit.

Знамена подняты, ряды сплотили,
Чеканя шаг идут штурмовики.
И в их рядах все те, кого убили
Жидомасоны и большевики...

Всё выше и выше и выше
Стремим мы полет наших птиц
И в каждом пропеллере дышит – Хайль Гитлер! –
Спокойствие наших границ.

http://www.vilavi.ru/pes/150306/150306.shtml

 

Що бр... пишуть про бандерівців комуністи (без можливості прокоментувати поряд ):
Полицай... Принимал участие в уничтожении населения села Кортелисы, получившего в народе наименование «украинского Лидице». Позднее ушел в УПА. В полиции и УПА был известен под кличкой Дорош (см.: Яворiвський В. Вiчнi Кортелiси. К., 1981. С. 79).
http://kommunist.com.ua/news/news_150.html

Пошукав, що там таке було - знайшов:
"І ось командир третього батальйону 15-го поліцейського полку Юрген Голлінг таємно готує оперативний наказ про знищення сіл, уражених, як він зазначає, «бандитською заразою». Копію цього наказу у наш час передали Кортеліському музею самі німці, які побували тут на екскурсії...
Рота «Нюрнберг» втрат не має...
Слід сказати, що червоні партизани не те що не пробували захистити своїх благодійників — кортеліських селян, які їх годували, обігрівали, лікували та ставили на ноги, а навіть жодного разу не вистрілили, щоб хоч налякати карателів. Як люди кажуть, рятували тільки себе у лісовій гущавині. Зрештою, Кортеліси — не виняток у ряду сіл — жертв партизанських провокацій...
Тож пора скласти окремо список жертв Кортеліської трагедії і пошанувати їх хоча б так, як шанують 149 жертв Хатині білоруси. Хто був там, той бачив, як гарно упорядкований меморіал. В Інтернеті можна знайти усю необхідну інформацію про трагедію цього села, оглянути стенди музею, дізнатися про авторів меморіалу і т.д і т.п. А про Кортеліси, де жертви в десять разів перевищують хатинські, нічого подібного не знайдете. Чи не тому з’являються різноманітні спекуляції довкола трагедії села.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ
Кортеліси-Київ"
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=664

 

http://www.youtube.com/watch?v=JA447-nbdAE&feature=related

 

Степан Бандера їде по Вкраїні
І по дорозі рубить москалів,
Щоб не топтали західного краю
Іне співали про Леніна піснів!

Побільше жарту для москалів, і вони нас приймуть і згодяться із нами! Великороси поважають Героїв!
Єрмак, Че Гевара, Бандера -солідна трійка!

 

Ну а Єрмак то тут яким боком?
Ті двоє то так, ще Лєніна туди "сотоварищи" і партайнгеноссе Адю Шикльгрубера...

 

Ну давай Мазепу! Це-ж так просто!

 

Не давай, а давайте, це перше.
А от з Мазепою, Морзе, Ви не вписуєтесь в логічний ряд...
Що й не дивно...