Як боротися із депресією, зневірою, розпачем - порадьте щось, люди

Все у світі відносно.

Якщо Вам так подобається, то так воно і є.

 

Це ви кого зара вмовляєте?

И колега після плящини дасть 100 баксів? Я правильно Вашу логіку зрозуміла?

 

Ну так це Клозапін...
А Ліпонекс Вам призначували? Напишіть, будь-ласка. І що пропонували ним лікувати?

Може лЕпонекс Ви мали на увазі?

 

Він самий...
То я по простому...по хлопському...
Харооошеє лєкарство...сказала єдна...психіатр..
Тоже харооошая...

 

Сказати про свій біль вголос - то значить зізнатися собі у ньому, визнати сам факт. То вже початок позбавлення та полегшення. Іноді цього досить.
Але визнати не завжди значить відпустити. Є один цікавий спосіб (трох дитячий, як хтось зауважить, але сучасна психіатрія назве то радше аутотренінгом) - сконцентруватися на своєму тягареві, взяти повітряну кульку, перенести свої переживання на неї подумки і відпустити. Хто зна, може спостерігаючи як вона зліта в небо, людина відпустить свій біль також відлетіти із ним. Треба лише справді того захотіти і повірити.

 

Може і так..
Або ісступльонно повторювати....чиколядка..чиколядка...

 

Ну що я вам скажу, розумні. Навпаки з кількістю народжених дітей депресія може прогресувати, бо є така річ про яку, особливо в радянському союзі, ніхто не говорив - це після родова депресія.

Знаєте те що тут пишуть про депресію це не те, це радше поганий настрій який можна поправити походом в магазин, або щось робити. Коли у людини депресія то їй нічого не хочеться ані працювати, ані навіть вилізати з ліжка і перебиратись з піжами в халат чи навіть приймати душ. Є бажання лише забитись у куточок і ні з ким не спілкуватись і нічого не робити. НІЧОГО!!!

Я думала що можу сама собі з тим дати раду. Нажаль не змогла. Лікар мені виписав легенькі ліки для того аби я змогла вибратись з тої депресії.

Окрім ліків я регулярно відвідую психолога і священника. Я читаю цікаву книжку у якій пише що навіть кожен монах має одного сповідника а іншого священника як свого наставника, який і служить йому психологом. Бо ж що таке психолог це людина яка допоможе вам розібратись в собі і своїх почуттях. А нажаль сама людина не може в тому розібратись, їй треба сторонній погляд на це. Якщо хтось відкидає психолога то це може бути добрий товариш. Але мені на відміну від деяких тут дівчат не допомагає холодний душ, тобто аби хтось на мене накричав чи насварив. На мене сварили ціле життя і цим можна добитись лише протилежного результату. Коли я не відчуваю що мене люблять і відносяться до мене як до особистості а не до як помітачки, спшонтачки, куховарки чи баби яка не людина і прав не має. Коли до тебе так відносяться то повчання інших лишень озлоблює і не сприймається адекватно.

А рідні часами дуже шкодять при депресії бо вони дуже часто не розуміють того стану і тим просто докоряють.

 

Хто сказав?:eek:

 

Ви молодець, що все-таки вирішили піти до психолога. Хто хто, а вас дуже розумію. Бо сама була в такій! депресії.... Я жила з людиною, яка застосовувала в нашому сімейному житті метод психологічного насилля. Це було жахливо, як згадаю. Ця людина мене просто вбивала морально. Я була не я. Два роки після того я мучилася так сильно, що просто не до слів. І всі мені дивувалися, казали, що в тебе дитина, батьки які допомагають, чому ти така? А цим вони мені робили ще більш боляче, бо я починала думати, що я погана мама, невдячна дитина для своїх батьків. Коли я пішла на роботу, мене познайомили з психологом. Який просто поговорив зі мною. Я не знаю, що він зі мною зробив - але сталося чудо. А потім знов суди, свекруха, чоловік.... і пішло, поїхало знову все по колу. І я вже цього разу звернулася до священника. Він мені дав таку віру в краще, таку надію, що все буде добре. І дійсно, так і є. Тому, треба звертатися до спеціалістів. А якщо не має можливості, то є хороші люди, які завжди готові прийти на допомогу.

 

Може в книжках про неї вивчали і може навіть десь в якихось лікарнях це питання обговорювалось, але моя сестра в 1991 році мала страшну після-пологову депресію і у найкращому пологовому будинку на той час їй ніхто не допоміг, ба навіть не сказав що робити. Вона довго з тим мучилась і ані рідні ані лікарі її не розуміли.

Це вже потім з часом ми зрозуміли що у неї була власне після-пологова депресія, а тоді всі казали - так як ти можеш?

Zoryanka,
он в мене власне такі почуття як ви описуєте, що я погана, невдячна, нікому не потрібна. А чоловік і мама давлять на мене психологічно так, що хоч застрілься. Часами просто не вистарчає сили. Але дякуючи психологу я помаленько вчусь зупиняти їх агресії а ліки мені допомагають не закриватись у собі і якось невідомо звідки з*являється бажання щось робити.

 

Але ж ви розумієте, що це не так. А чоловік з мамою знають, за що вони можуть вас зачепити, тому і продовжують в цьому ж дусі. Це є дуже важко, але за допомогою спеціаліста вам неодмінно стане хоч трішки лекше.

 

Колись давно-давно і мої так робили. Кинула тарілкою об підлогу, не тому що розізлили, а тому що треба було щось робити, того від мене ніхто не чекав, бо завжди спокійна, врівноважена. Допомогло

 

От тут файно написано, читайте і насолоджуйтеся.

 

Даю свій рецепт

Прокинулася зранку, подивилась у вікно, привіталася з небом, коли на небі сонечко то з сонечком також привіталася. Помолилася. Провела гігієнічні процедури і зробила невеличку зарадку. Кожен раз як бачу дзеркало я йому посміхаюся. Готую якийсь сніданок. Планую день і думаю лише про позитивні моменти. Тішуся дрібницям. Постійно собі говорю, що я сильна, а сильні ні у розпач, ні у зневіру, ні у депресію не впадають. Вони є сильними і я є однією з таких.
Ось і вся мудрість. Як себе налаштувати зранку так і буде. Головне не піддаватися ударам ззовні і займатися самотерапією, профілактикою таких прикрих станів як депресія, розпач та зневіра. Хоробу легше попередити ніж лікувати. Тому побільше позитиву. Горнятко завше наполовину повне, а не порожнє на половину. У всьому негативному слід бачити щось позитивне. Навіть коли дуже і дуже складно, потрібно подякувати Богу за випробування, адже Господь "випробовує тих кого любить".

 

Та я все це знаю і неодноразово читала і всі мені дивуються як я стільки років можу жити в такому пеклі і залишатись спокійною і життєрадісною, але організм людини слабий і хвороба взяла верх через останні удари які падають на мою голову один за одним. І то я не журюсь і не забиваюсь але пекло в хаті мені не дає вилізти з хвороби самотужки.

 

Марусю-мамо, і тут Вас хочуть завстидати, навішати якусь свою думку. Не піддавайтесь і не виправдовуйтесь!
Ви поступили правильно, звернувшись по допомогу. І чудово, що поділились своїм досвідом.

Депресія - то не сум. Не лінь, не риса характеру. Депресія - то хвороба. Людині в депресії властиве перебільшене почуття вини, а тут ще пораднички ....

 

Взагалі-то це "заурядний" діагноз. Завжди був. І є.

 

Дуже дякую. Оце ви власне про мене написали. Я також ціле життя догоджаю всім а не собі. Аби де бува мамі не було дискомфорту, аби чоловік не бурчав, аби діти на плакали і тому подібне. А я? то вже не має значення. І тепер просто зрозуміла що так від мене Бог не хоче.

Дякую! Стараюсь.