Як би ви хотіли жити після смерті?

ABDURAKHMAN, Romko, VasMT не псуйте тему!!!
Я вірю в потойбіччя, в те, що зі смертю приходить інше життя. А ще думаю, що тільки обрані Богом усвідомлено родяться на землі. Всіх решта сюди копняками випихають, щоб не залежувались на райських перинах, та не літали у будиночках
по хмариночках.

 

Читати книжки біля каміна і жити біля океану

 

От..нагадав Булгакова....

Михаил Булгаков. Мастер и Маргарита

 

Я для себе уявляю: сонце, пляж, або величезний острів, океан, сонечко сідає, теплота, природа тропічна і я попиваю апельсиновий сік на лежаку....карочє хочу в тропіках бути)))

А ще мені дуже цікаво побачити на реакцію людей як мене не стане на цьому світі: але перед тим, щоб я зробив своє життя таким, як я його бачу - досягти певних цілей, статусу і т.п. Особливо коли я вже багато чого значу у цьому житті. А потім бац і глянути: що буде якщо мене не стане в один прекрасний день. Знаєте, щось подібне як з Майклом Джексоном: цікаво побачити реальне ставлення і реакцію людей на тебе etc. Незнаю, але цікаво так глянути збоку

 

і скільки часу так думаєте лежати? не надоїсть?

 

Ви готуєтесь до 21.12.2012? До речі, це мій день народження! Всіх запрошую на святкування!
А якщо задуматись про смерть, то який все таки рай на землі!

 

І я так хочу... Дуже-дуже...

 

Я би хотів нічого не хотіти понад те, що можу. Хотів би контролювати свою хотєлку. А що хотів би, то щоб моглося. Побувати посрєдством телепортації в усіх краях, розуміти усі мови, співати як мій тато, летіти з сорокового поверха вниз і плавно опускатись на землю десь починаючи з п'ятого.

Я би зараз добряче дунув, але однаково все мусить скінчитися і почнеться черговий будень. То я би хотів накуритися і щоб будень не починався.

 

а мені після смерті найбільше хочеться не втрачати свідомість, реальність... чомусь видається що потобіччя схоже на сон, на підсвідомість... і я хоч далеко незаземлена людина, а літаю в хмарах і часто не відчуваю часу і простору - прагну щоб там я перебувала усвідомлено...
і ще найголовніше - бути з тими кого любиш.. розлука з ними вже не буде раєм..

 

Згадав анекдот:

Прокидається бомж в чистому і просторому ліжку. Білі простині, чиста наволочка, поруч столик на якому легкий сніданок - кава, печиво, серветки. І записка на столику?
- Пішла від тебе назавжди! Твоя криша.

 

Уривок з книги-автобіографії Світлани Лєвашової "Одкровення":

"...Я спокійно йшла до перехрестя, про щось глибоко задумавшись, як раптом дикий виск гальм і крики переляканих людей різко вирвали мене зі своїх «марень».
Просто переді мною маленький білий легковик якимось чином примудрився стукнутися у цементний стовп і зі всього маху лоб до лоба вдарив величезну зустрічну машину...
За якісь лічені миті із зім'ятої майже вщент білої машини «вистрибнули» сутності маленького хлопчика і дівчинки, які розгублено озиралися довкола, поки нарешті очманіло не втупилися на свої ж понівечені сильним ударом фізичні тіла...
– Це що-о?!. – перелякано запитало дівчатко. – Це хіба там ми?.. – показуючи пальчиком на своє скривавлене фізичне личко, зовсім тихо прошепотіло воно. – Як же так... але ж тут, це ж так само ми?..
Було зрозуміло: все, що відбувалося, її шокувало, і найбільшим її бажанням на ту мить було кудись від усього цього сховатися...
– Мамо, ти де?! – раптом закричало малятко. – Мамо-о!
На вигляд їй було років чотири, не більше. Тоненькі світлі косички із вплетеними у них величезними рожевими бантами, смішними «крендельками» наїжалися з обох боків, роблячи її схожою на доброго фавна. Широко розплющені великі сірі очі розгублено дивилися на так добре знайомий і такий звичний світ, який раптом чомусь став незрозумілим, чужим і холодним... Їй було дуже страшно, і вона зовсім цього не приховувала.
Хлопчаку було років вісім-дев'ять. Він був худеньким і тендітним, але круглі «професорські» окуляри робили його трохи старшим, і він здавався в них дуже діловим і серйозним. Але зараз уся його серйозність кудись раптом випарувалася, поступаючись місцем абсолютній розгубленості.
Довкола машин вже зойкав співчутливий натовп, а за кілька хвилин з'явилася й міліція, що супроводжувала швидку допомогу. Наше містечко тоді не було великим, тому на будь-який «екстрений» випадок міські служби могли реагувати досить організовано та швидко.
Лікарі швидкої допомоги, про щось швидко порадившись, почали обережно виймати по черзі понівечені тіла. Першим виявилося тіло хлопчика, сутність якого стояла стовпом поряд зі мною, не в змозі що-небудь сказати або подумати.
Бідолаху шалено трусило, мабуть, для його дитячого перезбудженого мозку це було занадто важко. Він лише дивився витріщеними очима на те, що тільки що було «ним», і ніяк не міг вийти з тривалого «остовпіння».
– Мамусю, мамо!!! – знову закричала дівчинка. – Відасе, Відасе, ну чому вона мене не чує?!.
Точніше, кричала вона лише подумки, тому що на ту мить, на жаль, фізично вже була мертва... так само, як і її маленький братик.
А її бідна мама, фізичне тіло якої все ще чіпко трималося за своє крихке, ледь жевріюче життя, ніяк не могла її почути, оскільки знаходилися вони в цей час вже в різних, не доступних один одному світах....
Малята дедалі більше ставали розгубленими, і я відчувала, що ще трохи, і в дівчинки почнеться справжній нервовий шок (якщо це можна так назвати, кажучи про безтілесну сутність?).
– Чому ми там лежимо?!.. Чому мама не відповідає нам?! – усе ще кричала дівчинка, смикаючи брата за рукав.
– Напевно, тому що ми мертві... – дрібно цокотячи зубами, промовив хлопчик.
– А мама? – нажахано прошепотіло малятко.
– Мама жива, – не дуже впевнено відповів брат.
– А як же ми? Ну, скажи їм, що ми тут, що вони не можуть без нас піти! Скажи їм!!! – усе ще не могла заспокоїтися дівчинка.
– Я не можу, вони нас не чують... Ти ж бачиш, вони нас не чують, – намагався якось пояснити дівчинці брат..."

 

Дякую за запрошення, але ми не на Колимі. Ми на батьківщині і ми щасливі. Навколо нас природа, любов і життя. І якщо у вас інша думка, то ви можливо помиляєтесь, не задумувались? Купуйте свої брендові лахи і будьте щасливі з того, якщо вдасться. А у нас, все гаразд

 

Якщо ми християни-справжні, то нашим єдиним бажанням після смерті буде життя в Царстві Небесному з Христом, в оточені святих анголів

 

а якщо ми язичники, то ми віримо в вальхалу і душу

 

Вчора розмовляли в родині про рай. Мої балбєси запитали мене, чи кицька буде в раю - кицька минулого року загинула... Я сказав, що, мабуть, будуть всі, кого ми любимо. Тоді один сказав - "і в кицьки в раю буде повно смачних мишей?... Почекайте, вона що, буде в раю мишей жерти!?" - А другий відповів - Так! Бо те, що для котів рай, - для мишей - пекло!

Отакі підліткові земні філософії...

 

ну не кажіть, сила тяжіння для всіх одна і та ж, і не важлива чи ми в неї віримо, чи ні.

 

Не заганяйте себе на слизьке, бо ви вибираєте невірні аргументи. Силу тяжіння можна перевірити публічним дослідом. А те, що Бог існує - кожний "перевірить" особистим, після смерті.