Іван Франко про віру на Україні Франко Іван Якович (1856-1916) Як син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Іван Франко Дві унії Добре роблять наші розумні та вчені люди, що згадують щороку і розказують простому народові про життя таких наших письменників та співаків, як Шевченко, Квітка, Шашкевич, Федькович, що своїм гарячим і чудово-красним словом будили наш народ зо сну, піднімали його до свідомості своєї людської і народної гідності. Добре роблять, що згадують і таких, що розсвічували нам нашу старовину, показували добрі і злі діла наших предків нам, потомкам, на науку, як се чинив славний Микола Костомаров. Добре би робили наші руські проповідники, якби розказували простому народові якнайбільше і якнайчастіше про життя його найліпших синів, письменників і вчених, учителів, борців у війні і борців у сеймах та радах, бо в життю і діланню всіх тих людей є зерна живої сили, живого прикладу, котрі повинні переходити в широкі верстви народні, статися живим скарбом народного життя, переходити з роду в рід. Тільки тоді, коли такі живі приклади з життя поодиноких найліпших людей будуть кожному в тямці, будуть присвічувати йому при роботі, будуть перейматися і переводитися в життя, тільки тоді можна буде сказати, що народ наш поступає наперед Смілі, розумні та гарячі люди жили в кожнім часі, але особливо поставали і вироблювалися в часах живіших рухів народних, війн, переслідувань, боротьби духовної. Тяжкі часи переживав наш український народ під польським пануванням у XVI віці. Унія Люблінська 1569 року відлучила наші землі від Литви і прилучила їх безпосередньо до Польщі, а надто йшла до того, щоб завести на наших землях польські порядки. Ціль, до котрої вони змагали, була така, щоби нашу полудневу Русь, що дісталася в польські руки, зовсім зілляти з Польщею, зробити з тих двох країн одну цілість. Нинішня Галичина була вже в польських руках віддавна; цікава річ, що тут поляки, бажаючи цей край зробити польським, почали від того, що накликали на нього німців і поосаджували їх по містах. У прочій Русі по Люблінській унії годі вже було се зробити, і для того поляки задумали дійти до своєї цілі іншою дорогого. Особливо на дві речі мали вони око. В давній Русі, а опісля і в литовсько-руській державі був такий порядок, що, крім головного князя, було там багато менших князів, т. зв. удільних. Вони повинні були слухати старшого князя тільки в деяких важніших справах, але у внутрішніх, домашніх справах свого князівства мали зовсім вільну руку. Під князями стояли дворяни (властителі більших маєтків земських), далі земляни, щось немов дрібна шляхта, врешті мужики. Мужики обов'язані були вправді давати данини князям і відроблювати певну панщину дворянам, але в прочім були людьми свобідними, мали свої власні громадські суди, перед котрі запозивано не раз навіть землян і дворян.
Унія Люблінська дуже основне змінила той порядок. Крім найстаршого князя, що відтепер мав бути заразом королем польським, вона зрівняла прочі три верстви, т. є. менших князів, дворян та землян із польською шляхтою, звела їх усіх до одного рівня, а натомість мужиків підвела також під польське прав о панщизняне, т. є. зробила їх цілковитими підданими шляхти, позбавила майже всяких людських прав. Після сього легко зрозуміти, чому, дехто з русинів, а особливо литовські князі та магнати так сильно опиралися унії Люблінській: бо вона рівняла їх з тими, що були досі під їх рукою, з дворянами і землянами; натомість дворяни і земляни всіми силами стояли за унією, бо вона рівняла їх з польського шляхтою і давала їм усі ті права, які мали шляхтичі польські. Зрозуміло також, чому по заведенню Люблінської унії ті дворяни і земляни так живо почали горнутися до польських порядків, до польських шкіл, польських книжок і т. п., що не минуло й 50 літ, а всі вони з невеликими виїмками зовсім ополячилися. За їх слідом пішли й бувші удільні князі, що по унії Люблінській поробилися руськими магнатами. Одні з них, як князі Острозькі, що стояли при Русі, швидко вимерли; іншіяк Слуцькі, Сапіги, Вишневецькі. Тишкевичі, перейшли по якімось часі також на польський бік. Друга річ, за котру взялися поляки дуже пильно, було зрівняння обрядів. Польща була в тих часах у більшій половині католицька, в меншій лютерська й кальвінська. На Литві розширене було кальвінство й соцініанство (релігія, що відкидала віру в святу трійцю); Русь була православна, хоч також кальвінство й соцініанство починало в ній ширитися. Отже, швидко по Люблінській унії заведено в Польщі закон єзуїтів, котрі взяли на себе велике діло — привернути всіх лютеран, кальвінів і православних до римського католицизму. Вони йшли до сеї цілі найрізнішими дорогами, простими й кривими: говорили огнисті казання по костелах і по публічних місцях, визивали своїх противників на прилюдні диспути і старалися коли не переконати, то бодай перекричати або хоч осмішити їх в очах нетямущих людей, писали на них сміховинні письма, вірші та вигадки і розпускали поміж народ, але що найважніше, основували школи, в яких учили молодіж у своїм дусі, підбиралися під великих панів і пань, аби мати над ними вплив, особливо опановували голови старших жінок, багатих дідичок, і наклонювали її на те, щоб у своїх добрах не терпіли ніякої іншої віри крім латинської. Нарешті здобули собі єзуїти великий вплив на польських королів, Степана Баторія, а особливо Жигмонта III, і виробили таке право, що жоден «іновірець» не міг займати найвищих гідностей і урядів державних, не міг бути сенатором, канцлером, воєводою і т. п.
До «іновірців», нарівні з лютеранами, кальвінами та аріанами, належали й православні, і на них, під впливом єзуїтів, звернулася нехіть, а далі й ненависть польських латиннйків. Правда, численні запевнення польських королів запоруча-ли православним русинам свободу їх віри, але польська суспільність не зважала на королівські акти. Вже яких 30 літ по Люблінській унії виробилася по руських містах така практика, що русини стояли там нарівні з євреями, т. є. були втиснені до осібної дільниці, не могли мати домів у ринку, належати до цехів, бути бурмистрами ані відбувати по місті процесій з образами, ані навіть дзвонити при похоронах. Сього однако ж католикам було не досить, і вони за приводом єзуїтів почали йти до того, аби всіх русинів відвернути від православ'я, а підвернути під папу. Насамперед ударили вони на руський, а властиво староримський (юліанський) календар, якого держалася православна церков, і почали силувати русинів, аби прийняли новий, григоріанський. Із-за того календарного роздору прийшло у Львові на саме різдво 1578 р. великого розруху, коли бурмистр і брат латинського єпископа Суліковського силою позамикали руські церкви. Але русини сим разом не далися, церкви повідбивали і удалися зі скаргою до короля Степана Баторія, який окремим декретом наказав полякам, аби на новий календар не силувати нікого.
Швидко, одначе, надійшла ще тяжча буря, унія церковна. Єзуїти Антін Поссевіно, італієць, папський нунцій, і Петро Скарга (властиво Павенський) та інші польські єзуїти почали писати книжки проти православних, усе те, чим православні різнилися від латинників, називаючи блудами, сплодженими темнотою та незнанням правдивої віри Христової, або наслідком лукавства греків, що буцімто не хотіли передати русинам своєї віри й науки в повній чистоті,щоб таким робом держати їх у темноті і визискувати на свою користь. Книжки розкидувано особливо між руською шляхтою, яка пильно читала їх, не маючи своїх. В однім ті книжки говорили правду: Русь була темна. З одного боку, часті татарські напади, з другого, недбальство самих русинів, а з третього – заздрість поляків зробили те, що на Русі не було шкіл, було мало писемних людей і мало книжок. Найбільшу школу робило тут т. зв. право патронату заведене поляками. Було се таке право, що православних єпископів мав право іменувати король, а священників дідич села. З того виробився звичай, що єпископами ставали не ті, яких вибрало духовенство як найгідніших, але ті, що хотіли й могли добре заплатити королеві та його урядникам за «номінацію» . Се значило, що найвищим достойником церкви не можна було статися інакше, як тільки через тяжкий гріх, середньовікової латинської церкви в Західній Європі, що спричинив там немало заколоту та розливу крові. У нас на Русі, особливо в Галичині, право патронату держиться ще й досі. На духовні посади йшли звичайно збіднілі шляхтичі, лакомі на єпископські та монастирські добра, з яких могли жити розкішно. Люди світські, жонаті або вдівці, гулящі та розпусні, часто темні та нерелігійні, а іноді навіть бувші протестанти або католики, приймали pro forma православіє і поверхове монастирське по стриження на те тільки, щоб ставати православними пастирями, компрометувати православ’я або й навмисно шкодити йому. З натури речі плило, що в кругах нижчого сільського та міського духовенства, загалом деморалізація була менша, а основи старої віри і старих обичаїв держалися міцніше.
Не можна сказати, що русини не старалися запобігти сьому лихові. Правда, не старалися ті, котрі би найбільше могли були зробити – єпископи та архіпастирі, бо їм чого іншого хотілося. Але старалися світські люди, а посеред усіми славний князь Костянтин Василь Острозький. Він то зрозумів, що без просвіти Русь не може двигнутися з упадку і православ’я не може отстоятися перед напором латинства. І ось він великим коштом завів у своїм місті Острозі вищу школу, або, як тоді звали, Академію, і запросив до її ведення славного грецького ученого Кирила Лукаріса, що опісля був патріархом константинопольським. Побіч нього працювали як учителі при тій школі також розумні і вчені русини: Герасим Смотрицький, отець славного Мелетія Смотрицького, і галичанин Іван Княгиницький*, пізніший монах Йов, основатель Скиту Манявського. Крім школи, завів князь Острозький в Острозі друкарню, в котрій видав декілька дуже гарних книжок для науки народу і оборони православ’я.
Та не сам Острозький заходився коло просвіти народу та піддвигнення православ’я. Ще раніше і тривкіше занялися тим міщани, люди прості, «хлопи, шевці, сідельники і кожем’яки», як їх з погордою прозивали шляхтичі. Вони почали по містах зав’язувати релігійні братства, при тих братствах заводити на складкові гроші друкарні і школи, спроваджувати до них учителів, письменників. Особливу силу надало братствам те, що патріарх константинопольський Єремія надав їм право ставропігії, т.є. таке право, що братства не підлягали місцевому єпископові, але тільки митрополитові і могли також безпосередньо зноситися з патріархом, а надто, що братства мали мати голос при виборі єпископа, мали пильнувати чистоту обряду православного, упоминати священників і єпископів, коли бачили, що вони роблять щось неподобне, і доносити про те митрополитові і патріархові. Перше і найславніше з тих братств було братство львівське ставропігійське, котре швидко завело у себе братську школу і покликало до неї за учителя також дуже розумного грека Арсенія, єпископа еласонського і дімонтського, завело й друкарню, де друковано головно книги церковні. Слідом за ним пішло й братство віленське (1591), мінське (1592), більське (1594), могилівське (1597), луцьке (около 1600), київське (1615). Ті заходи розбудили у нас також письменство. Крім книг церковних, почали русини видавати й книги в обороні своєї віри. І так Герасим Смотрицький видав у Острозі дуже гарну книжечку «Ключ царства небесного» в обороні старого календаря, та «Клирик Острозький», Василь Суразький видав також в Острозі дуже основно написану «Книжицу о единой истинной вере». Крім того, видав Острозький 1580р. прекрасну книгу Біблію, т.є. переклад усього святого письма на мову церковноруську.
Але власне ті заходи православних коло піддвигнення православ’я і Русі не були милі єзуїтам і їх прихильникам, і вони задумали разом скінчити все. Коло р. 1590 могло здаватися, що обставини сприяють їм якнайбільше. Митрополитом київським був Михайло Рогоза*, бідний шляхтич, що був зразу православним, потім перейшов на лютеранство, відтак за намовою єзуїтів зробився знов православним, але на те тільки, аби знищити православ’я. Єпископом берестейським був Іпатій Потій*, чоловік хоч і вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький*, розпусник і забіяка, про котрого говорили, що держав спілку зі злодіями і рахівниками, фальшував гроші і котрому в судах доказували множество різних злочинів, розбоїв, калічення людей і убійств. Єпископом львівським був Гедеон Балабан*, не ліпший від Терлецького; в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистецький*, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею. Всі ті владики дуже незлюбили собі того, що патріарх константинопольський почав живіше вмішуватися в справи руської церкви, що недавно перед тим скинув митрополита київського Онисифора Дівочку, який був два рази жонатий, заким став єпископом, особливо ж незлюбили вони братств церковних і гнівалися на то, що патріарх простим людям дав власть надзирати над ними. І ось вони почали з’їздитися і радити, як би увільнити себе від зверхності патріарха та від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть унію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого, як ми вже сказали, виключені були всі «іновірці», значить, і православні, а в котрім засідали всі латинські єпископи. Так-то постала т.зв. унія церковна, прийнята єпископами руськими в Римі 1595, а оголошена на соборі в Бересті 1596р., через що й зоветься Берестейською.
Але перечислилися трохи єзуїти та їх прихильники, думаючи, що як зловлять у свої сіті владик руських, то вже разом із ними зловлять і весь народ. Посеред усього два владики, львівський і перемиський, побачивши, до чого діло йде, відступили від нього і соталися при православ’ї. В обороні його став і знаменитий князь Острозький, виступили й братства. На собор берестейський 1596 р. прислав і патріарх константинопольський свого відпоручника Никифора протосінгела. Всі вони зібралися разом, зложили православний собор і викляли митрополита Рогозу і тих єпископів, що прийняли унію. Таким способом замість унії, т.є. єдності, собор берестейський посіяв великий роздор серед руського народу, роздор, не полагоджений ще й досі. Іван Франко. Літературно-критичні праці (1890 – 1892) Том 28
5. Сідоглавому Іван Франко Ти, брате, любиш Русь, Я ж не люблю, сарака! Ти, брате, патріот, А я собі собака. Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ти, брате, любиш Русь, Як любиш добре пиво, – Я ж не люблю, як жнець Не любить спеки в жниво. Ти, брате, любиш Русь, За те, що гарно вбрана, Я ж не люблю, як раб Не любить свого пана. Бо твій патріотизм – Празнична одежина, А мій – то труд важкий, Гарячка невдержима. Ти любиш в ній князів, Гетьмання, панування, – Мене ж болить її Відвічнеє страждання. Ти любиш Русь, за те Тобі і честь, і шана, У мене ж тая Русь – Кривава в серці рана. Ти, брате, любиш Русь, Як дім, воли, корови, – Я ж не люблю її З надмірної любови.
Монолог атеїста - Іван Франко Як же бідні, Нужденні ті казки жидівські, що нам Накинено як догми, що відмалку Кормлять нас ними, силою вбивають Їх в мозок наш і видають за верх Премудрості, за відкриття самого- Самого бога! Як же бідні, глупі Дитинячі казки, зовсім під пару Тим, що у нас старі баби говорять! Світ ще не має шести тисяч літ, Сотворений одного тижня! Люди Були розумні зразу і святі, Невинні і безсмертні! Земний рай Був їх житлом. Змія звела їх. Бог За несуразну, дітськую провину Прогнав їх з раю і прокляв навіки Їх і весь рід їх, помрачив їх розум І серце попсував, а потім, потім За штири тисячі років послав Їм свого сина – і пощо? щоб той З рук тих самих людей приняв страшну, небну смерть, і тим, що би повинно Ще більший гнів, ще тяжчеє прокляття На рід весь людський навести, тим він Мав божий гнів переблагать за те, Що яблуко Адам у раю з’їв! Безглузда казка й не забавна навіть, Бо з неї кров’ю пахне, безсердечним Гнівом, заїлістю сліпою. Бог, – Говорять наші вчителі премудрі, – І найсвятіший, наймудріший дух, І милосердний враз, і справедливий, І добрий, і страшний, отець і кат. Він любить всіх людей немов дітей, Він знає всяке серце, всяку думку, Все зна, що єсть, було і буде. Він Держить весь світ і всякую пилинку, І все, що діється, те діється лиш ним. Без волі бога волос з голови Не спаде чоловіку! Бідні, бідні, Нещасні люди, недодумки вбогі! Вас сотні літ безглуздими, пустими Словами затуманювали! Як Ваш бог розумний, пощо ж сотворив Дурних людей? Як добрий, пощо ж злу Дав панувати в світі над добром І пощо зле те сотворив? Як любить Людей і всі їх помисли і вчинки Наперед знає і в руках держить, То пощо ж людям позволя грішити І пощо за гріхи ті – незміримо Дрібні, малозначучі і дитинні – Ображен гірше деспота лихого І проклина дітей на вічні віки, Вкида в огонь пекельний, в люту муку? Огидні, несуразнії казки! Фантазії якихось людожерців! А нам говорять, що се й єсть найвища Христова правда, одинока правда, Котра спасти нас може!
Кожний має право висловлювати свою думку, але коли людина не розуміє ніц, то краще нічого не говорити. Франко помер у злиднях, хворий і непотрібний нікому. І ви, мабуть, так само закінчите своє життя. У Стрию є пам'ятник "Трьом Будителям". Я спитав, а хто це? - Ви не знаєте? - ні... - То Т.Шевченко, І.Франко і Л.Українка. То Шевченко теж намаявся за те, що не хоче знати Бога, Леся теж померла зарано від туберкульозу, хоча я мало знаю творчість, тому причину такої смерті ще не визначив.... А ось ще нагадаю про Антонича Богдана, який спочатку лестив сонцеві віршами, а потім відплатив невдячністю і теж помер зарано. Якщо ви цитуєте кумірів, які не шанували Бога, то не сподівайтеся, що все так просто зійде вам з рук( Хто шанує Бога, той буде жити в царстві Божому, де буде правити його син Ісіс Христос. Мені шкода вас, але то ваш вибір до пекельної безодні.
