145 років тому народився Михайло Грушевський, який написав унікальну "Історію України-Русі", але історичним діячем виявився слабким. "Події застали нас не свідомими членами української нації, а громадянами імперії українського походження". 29 (17 за старим стилем) вересня 1866 року народився один із найвідоміших персонажів історії України - Михайло Грушевський. Чекісти ж зафіксували його смерть за рік до самої смерті. Герой і... невдаха Амплітуда в оцінюванні ролі Грушевського в історії України хитається між його величанням "батько нації" та звинуваченнями цього нашого співвітчизника у... зраді Батьківщині. З одного боку, історик Ярослав Дашкевич визнав Михайла Сергійовича "творцем самої України". Навіть московська "Независимая газета" запевняла, що саме він "поклав початок процесу трансформації неісторичної етнографічної маси в історичну українську націю, дав своєму народу історію, яка відрізняла б його від інших народів, а передусім - російського". З іншого ж боку, генерал армії Української Народної Республіки (далі - УНР) Юрко Тютюнник стверджував: "Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію". Та навіть він визнав, що в 1917-му "Грушевського усі вважали майже за генія". Oдин із державних секретарів (тобто міністрів) УНР Сергій Шелухин радив лідерам Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) піддати Грушевського та його однодумців психіатричному аналізу "з огляду на їхню повну бездіяльність"... Та коли відкинути оцінки-крайнощі, то істина виявиться приблизно "посередині" між висновками - без неабиякого внеску Грушевського не було б ані УНР, ані сучасної Української держави, але, водночас, і через його в тому числі помилки Україна увійшла до складу СРСР з усіма відповідними наслідками для неї. Яким чином Грушевський вплинув на два різні результати? Цей "каталізатор" еволюції народу в націю загальмував її унезалежнення, вочевидь, тому, що унаслідок зміни обставин достоїнства Грушевського трансформовувалися в... недоліки. Чи могло бути інакше? Навряд, позаяк один із його соратників по Центральній Раді Володимир Дорошенко визнав: "Події не застали нас свідомими своєї мети членами української нації, а громадянами імперії українського походження". Не підданими імперії, а саме громадянами, тобто її свідомими, а не пасивними представниками. Громадянин... імперії Щонайменше почасти таким був і "творець самої України". Бо народився 17 березня 1966 року - через три роки після заборони його рідної мови в Російської імперії, унаслідок чого інтелігенти-наддніпрянці формувалися під переважаючим впливом чужоземної культури. Приміром, батько Грушевського був учителем гімназії, покликаної зросійщити Холмщину. І коли б не сприяв асимілізації українців, то навряд чи піднявся б на наступні щаблі своєї службової драбини, обійнявши посади інспектора й директора народних шкіл. А позаяк Грушевський визнав у своїх спогадах, що проголосити незалежність УНР від Росії його змусила лише агресія більшовиків, відтак принаймні почасти "громадянином імперії" був вихований і він. І цій обставині не перечить той факт, що Грушевський, як і його батько, був, водночас, патріотом України. У своїх спогадах майбутній голова Центральної Ради свідчив: "Під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського - мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття". Коли Михайло дізнався про те, що у рік його народження не вийшло жодного українського видання, то дав собі "ганнібалову клятву" компенсувати ту втрату. І зробив це навіть не сторицею - історик Омелян Пріцак запевняв, що "ніхто з українських вчених не дорівняв Михайлові Грушевському числом своїх публікацій (майже 1800, у тому числі близько 180 книжок), ледве чи багато є вчених у світі, що могли б з ним рівнятися". Причому своє оповідання "Бех-аль-Джугур" про боротьбу суданців проти окупантів їхньої країни (більш ніж прозорий натяк українцям) Грушевський опублікував у львівській газеті "Діло" ще 1885 року - коли був гімназистом. А в своєму щоденнику занотував тоді: "Гарно було б зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, любящих свою Вкраїну". Та коли вступив на історико-філологічний факультет Київського університеті, то його батько, зі слів історика Івана Крип'якевича, "наляканий тодішніми студентськими розрухами, побоюючись за гарячу вдачу сина, відібрав від нього слово, що не братиме участі в роботі ніяких студентських гуртків". І цю поміркованість свого батька Грушевський хоч і частково, а все ж успадкував. "Дав своєму народові наукову базу" Щоправда, наприкінці навчання в університеті взяв участь у діяльності нелегального товариства "Громада". І проводив на своїй квартирі таємні сходини українського гуртка у Київській духовній семінарії, яким опікувався.
А після того, як очолив 1894 року у Львівському університеті україномовну кафедру всесвітньої історії "з особливою увагою на східню Європу", ще й очолив Наукове товариство імені Шевченка, фактично реорганізувавши його в академію наук. А також знайшов кошти для "Української видавничої спілки", яка видала перед Першою світовою до 300 українських книжок. Дружба Грушевського з Франком: громадське і приватне Саме завдяки ним, а передусім - творам Грушевського, українці усвідомили себе нацією з давніми державотворчими традиціями й розпочали їх відроджувати. Відтак історик зі США Джеймс Томпсон констатував, що Грушевський дав своєму народові наукову базу національної ідеології. А водночас - був серед організаторів національного руху. Зокрема, 1899 року - одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії. Професори-засновники Української Державної Академії Мистецтв у день її відкриття, 5.ІХ.1917. Стоять (зліва направо) Г.Нарбут, В.Кричевський, М.Бойчук. Сидять: А.Маневич, О.Мурашко, Ф.Кричевський, М.Грушевський (голова уряду), І.Стешенко, М.Бурачек Натомість у 1908-му - Товариства українських поступовців (далі - ТУП), яке очолив, згуртувавши у ньому більшість українських партій і національно-громадських організацій Наддніпрянщини. Відтак професор Київського університету Флоринський уже тоді констатував, що Грушевський - майбутній... президент Української республіки. Тож не дивно, що коли він повернувся на початку Першої світової до Києва, то його заарештували й засудили як "австрійського шпигуна" до заслання у Сибіру (щоправда, за Урал усе ж не відправили - проти цього протестували як російські академіки, так і емігранти-українці у США). А коли після падіння самодержавства ТУП утворило в Києві Українську Центральну Раду, то її головою безальтернативно обрали саме Грушевського. Зі слів історика Дмитра Дорошенка, "ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство". Щоправда, хоч його навіть у енциклопедіях називають ще й президентом УНР, однак голова її уряду Володимир Винниченко засвідчив: "Ані одна Конституція Української Революції - ані Центральної Ради, ані Трудового Конгресу (парламент періоду Директорії 1919 року - ІП) не мають у собі такого інституту, ні такої назви". Саботажник? Тож Грушевського величають президентом, радше, з поваги до нього. Але й у цьому випадку істина - "посередині". Адже цей будитель України не лише вважав тоді межею своїх мрій її автономію у складі Росії, а й боровся проти цілковитого... суверенітету своєї Вітчизни. Навіть особисто зіштовхнув із трибуни Всеукраїнського військового з'їзду лідера самостійників Миколу Міхновського. "Історія України-Русі" Грушевського фактично є добіркою унікальних архівних документів із влучними авторськими узагальненнями. От би перевидати її сучасною літературною мовою... Цілковите унезалежнення України допускав лише в тому випадку, коли не вдасться домогтися автономії. Але при цьому суперечив собі, позаяк і запевняв у "слабкості масового руху" українців, і зізнавався в таких своїх побоюваннях: "Я в тих часах жив в безнастанній свідомості можливості урядового наскоку - трусу, арештування, заслання і т. д."; "всяка спроба самочинності була б задавлена прямо з садичною жорстокістю, і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації". 6 серпня 1917 року Грушевський навіть просив обрати замість нього головою Центральної Ради людину зі сильнішими нервами. Але його вмовили залишитися на своєму посту. Та навряд чи тоді радикальніше вів би себе будь-який інший лідер, обраний більшістю тої Ради. Один із її членів Микита Шаповал запевняв, що проголосити УНР змусили делегати третього Всеукраїнського військового з'їзду, котрі "почали гукати, що як Ц. Рада не оповістить скоро України республікою, то вони її візьмуть на багнети!" Але більшість солдатів-українців уже встигла розчаруватися у Раді й роз'їхатися по домівках. Тим паче, що воякам, які прибували на захист своїх лідерів, відмовляли у харчах і зимовому обмундируванні. Після того, як Україну очолив гетьман Павло Скоропадський, від активної політичної діяльності відійшов і Грушевський. Коли ж Директорія, скинувши гетьмана, не реанімувала Центральну Раду, то її екс-голова, чи то образившись, чи то й справді "полівівши", закликав проголосити в Україні "диктатуру трудового селянства і робітництва" та укласти "союз її з иншими рядянськими державами". Трагічний епілог Його прізвище навіть фігурувало у справі про путч проти... Директорії. Коли ж вона відпустила Грушевського за кордон, то розпочав переговори з комуністами про своє повернення в Україну. Заслужив на це компліментами більшовикам і закликами до інтелігентів-емігрантів "співпрацювати з радянською владою". Але після того, як вони допомогли індустріалізувати СРСР, майже усіх їх репресували. Заарештували як "керівника Українського націоналістичного центру", вигаданого чекістами, й Грушевського. А коли він відмовився визнавати ті "свідчення", які з нього "вибили" слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, то 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом - з огляду на його... смерть. Могила Михайла Грушевського на Байковому цвинтарі в Києві І все ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом... не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом... ...Академік Володимир Вернадський занотував тоді: "Я вважав і вважаю, що Грушевський зробив величезну справу для відродження українського народу... Велика постать, щоб не казали, яка залишила глибокий слід у національній самосвідомості України".
Локальна історія публікує відео в списку відтворення "Без брому з Віталієм Ляскою". 11 год · Хто такий Михайло Грушевський? Як автор ґранд-наративу української історії дійшов до політики та очолив парламент УНР? За що його називають “батьком-нації”? Про те, як Грушевського вперше арештували через дачу у Криворівні, як він на засланні писав всесвітню історію українською мовою, про те, чи вірив більшовикам, коли повертався в радянську Україну, про життя під наглядом спецслужб і легенди щодо його смерті у Кисловодську. Найцікавіші факти про життя і пригоди Грушевського дивіться у новому випуску Без брому. Інтерв’ю із дослідницею його життя та спадщини, кандидаткою історичних наук Оксаною Юрковою. Життя і пригоди Грушевського | БЕЗ БРОМУ
