Голодомор

А може відкриті, просто ви не читали? А може архіви у Москві, не цікавились?

 

Серп і молот - смерть та голод

 

Трезуб и ворон - наш галицкий гонор.


П.С. Кроме рагулей никому больше на фиг не нужный и не интересный.

 

Ник надо с другим воинским званием, соответствующим уровню сообщений, ИМХО))

 

Прапорщік!?

 

Неінтєрєсний-неінтєрєсний, а тяне і тяне на форум. Якась бісівська сила.

 

Итог - Yarema мазохист?

 

Голод-1833 і Голодомор-1933:
відчуймо різницю в політиці влади

"...Вже загальновідомо, що голод на території України бував і раніше, але Голодомором він cтав тільки в 1933-му, за комуністів. Давайте порівняємо дії царського уряду у 1833-му і радянської влади через 100 років..."

 

Комуняки молдодці!!! Унікальні потвори! За перші 30 років свого правління примудрилися 3 голодовки зробить (21 р, 32-33 р.р., 46-47 р.р.). Ну де ще такі "хазяєва" були? В якій країні?

 

Ещё подобные хозяева были в Гамерике.

 

А може вони не зі зла? Вони ж набрали "кухарок" і люмпенів керувати країною, а вміння і досвіду ж не було...Поки потренувались, то влаштували три голодомори і поклали 27 мільонів людей на війні...Прости мене Господи...Таким не жартують.

 

Історія Голоду: "Він ще живий, бо очі відкриті, а лежить як мертвий"

Великим здивуванням стало повідомлення колег, що у Трускавці живе свідок Голодомору. Я домовився про зустріч, щоб записати спогади.

Віктор НАГУРНИЙ народився 23 листопада 1919 р. в с. Купелі Волочиського району Хмельницької області у селянській родині середнього рівня достатку: мали двох коней, одну корову з телицею, три гектари землі.

Батько врятував всю сім'ю від депортації до Сибіру, коли продав коней та виїхав на будову Дніпрогесу (Головне політичне управління не вивозило неповні багатодітні сім'ї).

У Віктора було двоє братів: старший Яків, молодший Володимир та наймолодша сестричка Марія. Йому було 13-14 років, коли родина пережила Голодомор.

Пропоную витяги з півторагодинного інтерв'ю з паном Віктором, що стосуються подій Голодомору у його селі на кордоні із тодішньою Польщею, де голод не набув великих масштабів:

-----------------------------------------------

Почалося з виселення куркулів. Це ті працьовиті люди, яким їм вчепили ярлик. Вони посіяли хліб, а зібрати його не змогли - бо були вже в Сибіру. А тут залишилися, улюблені для совєтской власті, бідняки - 50 або й більше відсотків з них тому були бідні, бо ж ледачі, гнилі, не хотіли працювати як треба!

А як зробилися куркулі? Після революції видавали пайки [земельні наділи - І.Д.]. В той період видавали по 2 га на душу населення. А в кого були діти? - в бідняка - і він одержав 10 га землі на дітей, і ще на себе - разом 12.

А якщо це був розумний - бідний, але розумний - і трудяга, то він займався тими гектарами 18 годин на добу. Він не спав! В результаті, за яких 8-10 років з 1918/1920 до 1930 він зробився заможним: вже були коні і плуг, і рало.

Як була брехлива влада, то один бідний на другого писав або заявляв [доноси до органів ҐПУ - І.Д.], що от він такий, а він такий. Той бідний сидів у буфеті і п'янствував, а багатий працював 18 годин на добу! І от в результаті кляузи, трудовому чоловікові приліпляли ярлик "куркуль" і в Сибір.

Я це пам'ятаю дуже добре, як виселяли куркулів. В 30-му році ми сиділи на вікні. А мороз був 28-30 градусів. З сусіднього села, за 2 км, везли куркулів. На "ґринджолах" [сани без бокових бортів - І.Д.] 3-4 дітей накритих периною. Пір'я з перини збилося на ноги і діти залишилися під домотканим сукном. І кричать від холоду.

А за ними біжить мати-куркулька, молода жінка, років 25-30: змучена, в кожушині та червоною хусткою оперезана. І вона ... от я сам розчулився [витирає сльози] ... плаче, бо вона не може нічим помогти своїм дітям. Їх везли 15 км. Це все спеціально робилося на їх погибель. Везли їх до залізниці, де стояв товарняк. І цілий місяць - до Сибіру. Кого вони туди привезли?

Про колгоспне будівництво: скільки існував Союз, в нас стільки й гноїли картоплю, бо про сховища ніхто не думав. Привезли зерно, картоплю та висипають з машини чи підводи до кагати. А коли дощ йде - накривають. В результатi на весну воно все зoгнило. І списали 18 кагат по 70 м довжини.
Віктор Нагурний. Фото Ігоря Дерев'яного

А нащо коней у колгоспі звели докупи?! Бідняцькі коні їли солому, а куркульські - "обрік" із зерном - і це були коні. А ота одна коняка у бідняка і та була хвора "сапом". Коли взяли тих коней докупи і не дали оброку, не було нічого - коні гризли дерев'яну огорожу! І так вони там здихали.

Там біля коней ходив такий, що не знає, що таке кінь, або що таке копито [сміється] і привіз він їм соломи. Ще й п'яний був, бо кращу солому завіз до жида, а той дав йому пляшку горілки, а сюди привіз якої-небудь і кинув на підлогу.

Для перевірки на "сап" викликали медкомісію з району, і приїхав лікар з фельдшерами і провели т.зв. "малінізацію". Ставили коней в шнурок і капали малінін в око. В хворого коня виділявся гнойовий шнурок з ока. З 400 коней хворих знайшли більше 50. Та комісія поїхала, а в колгоспі хворих коней не ізолювали.

Потім викликали комісію з Проскурова (нинішній Хмельницький - ІП), більш авторитетну. Зробили повторну "малінізацію" 80 хворих коней. А через два місяці ту комісію арештували та розстріляли як ворогів народу, що боролися проти колгоспного будівництва та радянської влади. А злочинець той, хто зібрав тих коней докупи!

У селі осіб 5, може більше, лежали попід плотами з розпухлими від голоду ногами. З тих ніг текла вода. То так дивишся: він ще живий, бо очі відкриті, а лежить як мертвий. Як батько був на будівництві Дніпрогесу, а ми майже пухли від голоду, ми, з сестрою та братом, ходили 500 м через дорогу, де лежали колгоспні кагати. В тарілочку збирали мерзлу картоплю...

Це вже не картопля була, а таке, як терте, напівгниле. Ми з середини вибирали у каструльку, а тоді брали віск на сковороду. А на неї клали картоплю і робили такі "кучмани", як тепер називають оладді, чи як? От з такого гнилля.

На ялинках у парку, де раніше поміщик жив поміщик, було дуже багато було воронячих гнізд. Ми лазили з торбами на ті дерева і ловили пташенят, поки ті ще не літали. Можна було взяти у торбу штук десять-п'ятнадцять. От приніс то додому, ошпарили і приготували. М'ясо... Крупами такого не вигодуєш, як вони хробаками. От таке курча з'їв і кружку випив юшки з наваром і таким чином жили...

-------------------------------------------

Запис спогадів відбувся 22 жовтня 2010 року у санаторії "Конвалія", він зберігається у фондах Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" у Львові, старшим науковим співробітником якого я є.

Згодом Віктор Нагурний служив у Червоній армії в 1939-1940 рр. у Пінську та бачив, як НКВД арештовували і депортували польських офіцерів та багатьох українських солдат, що служили у Війську Польському. В 1944-1945 рр. знову був на фронті.

Друга світова для Віктора скінчилася в Чехії у Подєбрадах. Лише тоді він зміг здійснити власну мрію - завершити навчання у ветеринарному училищі.

На завершення. Під час нашої розмови до кімнати зайшла жінка та просила поради, як їй лікувати домашню худобу. Пан Віктор усе пояснив: при якій температурі, які ліки давати, яку дозу і навіть пояснив, як їх вводити. Цей чоловік 23 листопада відсвяткував свій 91 рік. Дай Боже Вам здоров'я, пане Вікторе!



Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

До колективізації абсолютну більшість села складали так звані "господарі" - вони жили з індивідуального господарства, мали землю, худобу, іноді якесь виробництво на кшталт млина. Хтось мав більше, хтось менше, але НЕП давав можливість заробляти, продаючи надлишки продукції, і люди купували коней, худобу, механізми.

Земельні наділи люди отримали під час так званої "порізки", коли землю розподіляли між селянами. Це була епохальна подія для села. Ця земля передавалася далі по родині, з неї жили і жили непогано. Земля була в усіх. Не мало значення, займався селянин ремеслом чи ні, але він обов'язково обробляв землю - щоб забезпечти себе їжею.

В серпні 1929 року Раднарком (Кабінет міністрів) УРСР ухвалює постанову про ознаки куркульських господарств. Тих господарів, про яких ми говорили, почали називати куркулями - до 1929-го це слово на селі не вживалося.

Які ознаки цих куркульських господарств? Якщо в господарстві є млин, олійниця, круподерня, просорушка, вовночухральня, сушарня, шкіряний завод, шаповальня, цегельня або інше промислове підприємство, а також вітряк або водяний млин. Це те, що мала кожна родина.

Інша ознака "куркуля" - коли господарство здає в найм постійно або на сезон окремі устатковані помешкання під підприємства. Сарай під олійницю, скажімо. І третє - коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом або мають інші нетрудові прибутки або коли хтось із членів господарства бере реєстраційне посвідчення на ведення промислового підприємства. Тобто якщо людина виробляла, вона вже підлягала під цю ознаку куркулів.

Про економічні методи тиску на селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії"

 

Ще ознака "куркуля" - якщо в кустарних промислах систематично використовується наймана праця. А ми знаємо, що до ремісників завжди приходили учні, і їх уже називали найманою працею, тому що учень і вчився, і дрова носив, тощо. Наступним ударом влади по кустарях був єдиний податок: 300 карбованців на їдця накладалося, згідно з кодексом, тобто на члена родини, але не менше 1500 карбованців. Тобто якщо їх було троє, вони все одно повинні були сплатити 1500 карбованців. Це були дуже великі гроші. Або плати, або в колгосп.

Господарів змушували віддавати в колгосп усе - від землі до інвентарю. Це шокувало селян, адже була повага до майна - що є межа ("межа - святе діло"), що кожна людина має своє. Чому вона повинна віддавати ту корову чи свиню? Якщо люди не хотіли віддавати худобу і різали її, щоб її з'їсти, їх за це також заарештовували, бо худоба вже вважалася державним майном, хоча її власники до колгоспу ще не вступили.

Господарі, які стали називатися куркулями, не хотіли вступати в ці колгоспи. Для чого їм своє майно віддавати і працювати на когось, не маючи нічого в результаті, тільки одні пусті трудодні.

Трудодень - це аналог повного робочого дня, коли людина виконала норму. Цей день міг насправді тривати й кілька робочих днів. За пусті палички працювали, як казала моя бабуся. Староста вів табель, ставив ці палички... і от людина пропрацювала місяць, а їй нарахували 2-3 трудодні. Замість грошей зазвичай платили зерном. Це не стимулювало розвиток високої трудової культури та етики.

Отак село втратило індивідувальних майстрів. Зазвичай кожна родина мала свого кустаря або ремісника. Тому що до 1930-х років у багатьох селах не було крамниць. Хтось був гончарем, хтось мав олійницю, ті займалися мисливством, ті рибальством, ті шили взуття, одяг. Продуктами своєї праці можна було мінятися - ложки в обмін на глечики тощо. Або на ярмарок одвезти. У 1929-ому оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни тощо. В артілі й зганяли цих ремісників. Це ремісницький аналог колгоспу.

Коли створювалися артілі, то почалася спеціалізація. Гончар, який працював удома, сам заготовлював дрова, шукав глину, сам робив глечик, випалював і сам же продавав. Все сам - від початку до кінця. А тепер хтось тільки ліпив, а хтось тільки рубав дрова. Або тільки сировину шукав - артілі це самі мали робити. Це принижувало майстра. Якість товару значно погіршилася.

Влада змушувала майстрів працювати в колективі, але платила дуже мало, до того ж не забезпечувала сированою. Це змушувало майстрів звільнятися і йти в колгосп працювати на полі. Бо в колгоспі давали якусь баланду - борошно з водою, гичку тощо. А після 30-х років за штамп "кустар" людей переслідували.

Уявляєте, дрібному бізнесу забороняли виготовляли продукцію. За ними був встановлений нагляд. Ті ремісники, хто ще міг пошити шапку, кожух чи якесь взуття, ходили обмінювати товар уночі або тишком, щоб влада про це не знала. Оце була справді ризикована "робота в тіні", не те, що зараз. Це називалося "спекуляцією" - слівце, яке теж поширилося у 1930-х роках.

На Полтавщині була сім'я Віхтеренків - відомі майстри різьби по дереву. Вони вимерли абсолютно й не передали нікому своє ремесло.

З кравців і ткачів артілі не робили, бо влада продавала державний одяг і не хотіла конкуренції з села. Тому ці майстри мали шанс на порятунок. Коли людей розкуркулювали, в них забирали хороший одяг, а залишали рваний, старий, який треба було перешити тощо. Хтось прийде до кравця, дасть йому за роботу квасолю чи картоплину, і вже можна вижити.

Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Те, що було в селі, охоронялося - поля, ліси, ставки, річки. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

Те, що королями життя раптом стали не працьовиті люди, а ледарі і п'яниці, перевернуло селянську свідомість. Бо хто розкуркулював, заганяв у колгоспи й забирав хліб? Були місцеві активісти, а на чолі активістів завжди був хтось уповноважений з району з НКВС. Часто такі активісти говорили російською мовою, тобто були не з України (а, може, з міста). І ці активісти ходили по 10-15 разів, залякуючи, щоб людина вступила до колгоспу.

Уповноважені вибирали в селі найбільш агресивних, деморалізованих, ледачих. Це одиничні персонажі, 3-5 чоловік на середнє село - до колективізації вони навіть не мали господарства свого, бо були або ледарями, або алкоголіками.

От уявляєте, все життя вони піддавалися обструкції з боку громади, а тут такий шанс. Учора тебе ніхто не поважав, а сьогодні ти представник влади. Приходять комуністи і кажуть "Ви будете керувати в селі, розкуркулювати людей, забирати в них, тому що це треба для влади". Вони йшли на це з задоволенням, і ходили з цим уповноваженим по хатам.

А потім уже вони приходили БЕЗ уповноваженого і робили, що хотіли. І поводилися жорстоко - це була ніби така помста за те, що їх раніше висміювали, а тепер вони можуть прийти до господаря, зняти з нього останній кожух, вигнати босим на сніг і казати: "Я тебе відправлю в Сибір". Їх називали і комнезами, і комуняки, і червоношкірі, й чорношкірі, бригади, буксири.

Часто залучалися до таких бригад діти. Їх брали зі шкіл. Були заарештовані, вислані вчителі, тому що вони неправильно дітей вчили, за старими традиціями - вірити в Бога і т.д. За два місяці були підготовлені нові кадри, які відправлялися в школу. Ці вчителі працювали на владу. Вони могли шляхом контрольних робіт в дітей випитувати, чи є зерно, яким чином батьки добувають їжу для вас тощо.

Дітей залучали до конфіскацій майна, що вже змінювало дитячу свідомість. От, скажімо, вилізти на горище, куди не могли дістатися "активісти".

До голоду в селі майже не було крадіжок. Хати підпиралися або віником, або кілочком чи камінчиком. Ще раніше, на початку XX-го століття, якщо когось ловили на крадіжці - зазвичай це були конокради - то суд здійсювала громада. Зловленого вели через усе село, могли роздягнути, могли в нього кидати камінцями чи грудками, висміювати.

За 3-5 років ставлення до крадіжки у свідомості людей змінилося радикально. Після колективізації й Голодомору навіть була приказка виникла: "Ніч мати, не вкрадеш - не будеш мати".

У 1930-их з'явився термін, відомий нам із часів перебудови - "несуни". Люди вважали, що якщо вони нічого не отримали за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти, що це не крадіжка, а компенсація за недоплачене. Вони могли брати якийсь буряк. І то, його треба було вкрасти - сховати в халяви чи під спідницю, чи якусь гичку, чи зерно, борошно.

Спершу вони вважали, що це їхня плата, а потім стали робити це вже за звичкою. Пам'ятаю, як у 1980-их люди привозили з колгоспів як не фуру гички, так жому якогось для корови. Навіть не заготовляли вдома. Люди, які вважали старанну працею вищою чеснотою, бачили, що ті, хто не працюють, живуть краще. Тож навіщо працювати, якщо можна взяти?

88-90% всього працездатного сільського населення були загнані в колективні господарства, і з'являється новий соціальний тип - колгоспник. Це вони замість "Хто межу ламає, той віку не доживає" запровадили приказку "Щоб межі не знать, треба в колгосп вступать".

За 3-4 роки формується нова соціальна ієрархія на селі - голова колективного господарства, його заступники, керівники середньої ланки... Замість об'єднаного авторитету громади постав посадовий авторитет окремих осіб.

Завдяки колективізації до суспільної активності були залучені жінки. Раніше жінка займалася винятково домашнім господарством і виховуванням дітей. На новостворене свято 8 березня жінкам дарували якісь подарунки. Чоловіки виступали дуже проти, на зборах казали: "Жінки, не йдіть у колгосп, бо вас змусять здавати по 2-3 пуди хліба. Це неправильно, коли жінка працює на роботі. Жінка повинна доглядати дітей, там її робота". А після 1933 року жінки вже беруть активну участь у житті колгоспу і держави.

Руйнувалися сімейні зв'язки між поколіннями. У 30-х роках були створені ясла, щоб дітей вже не доглядали вдома. В 1932 році, коли не було чим підгодовувати тих дітей, ясла позакривали. А оскільки жінки й далі працювали в колгоспах, то старі люди й діти, які залишалися, найперше страждали від голоду. Звичай доглядати за ними зник - бо активні люди або втікали в пошуках заробітку, або працювали в колгоспі.

Руйнувалося навіть подружнє життя - за невиконання хлібозаготівель людей іноді змушували розлучатися. Це було таке покарання.

Народження, весілля і похорон - три найважливіших складових селянського життя. Те, що називається обрядовість. Змінилося радикально. Хрещення заборонялися. Люди йшли багато кілометрів, шукали якогось священика, він перевдягався в просту людину, вночі приходив, закривалися вікна, і таким чином дитину хрестили. При цьому жінки часто знищували метрики - свідоцтво про народження, в якому був запис про хрещення. Бо їх виженуть з колгоспу, і вони наразять себе на голодну смерть. Це теж формувало той підпільний, настрашений стан, який і досі можна відчути в селі.

 

До Голодомору весілля в селі гуляли сім днів. З купою ритуалів і складових. Після Голодомору багато обрядів зникло. Зник також посаг - майно, яке дівчина готувала собі до весілля. Бо його або не було, або матері відмовлялися давати майно дівчині, яка одружувалася за новими радянськими традиціями. "Выходила замуж я без иконы, без попа. Говорила мама мне, ничего не дам тебе"

Якщо дитину ще намагалися якось похрестити, то вінчання вже не так дотримувалися. З'явився такий новий тип одруження як "сходитися" - вже не казали "одружився" чи "взяв її", а "зійшлися". Щось на кшталт цивільного шлюбу.

Нову традицію весільних гулянь запроваджувало новонароджене сільське керівництво, яке просто "гуляло", без обрядів - музика, танці, горілка, і все. Це дуже чітко в селі можна було в той час побачити. І гуляли не тиждень, а день-два. Бо ж державне не своє, чекати не буде.

До смерті в селі ставилися з розумінням - є приказка "Якби не вмирали, то небо б підпирали". Але завжди була повага до покійника. Його омивали, одспівували, читали молитви над ним.

І коли прийшов голод, коли не було трун, то ховали у скринях, у якихось ящиках. Священник і тут заборонявся. Були такі випадки, що вчительку поховали за православними традиціями (вона просила), то звільнили й директора школи, і всіх вчителів. І саме після 1933 року на похоронах з'являється духова музика - оркестр як замінник священника.

Зі смертю було пов'язано й виживання - за збір трупів (доволі масова тоді робота) платили якусь норму - 300-500 грамів хліба за, скажімо, 12 мерців. Тому ж і забирали часто ще живих, щоб до норми дотягти. Це робили ті ж селяни, і важко їх осуджувати. Бо йому за цей хліб треба вижити чи прогодувати свою сім'ю. Я зараз на все це дивлюся по-іншому, ніж сім років тому, коли тільки почала досліджувати.

Були, звичайно, жорстокі люди. В моєму селі був такий Іван на одній нозі, люди навіть прізвища не говорять, витіснили з пам'яті. То він цим гаком, яким мерців тягали, чіпляв їх за підборіддя, знущався над тілами - і діти малі не могли зрозуміти, що ж відбувається Чому раніше до покійників ставилися з повагою, співали їм пісні і встеляли зіллям дорогу, а тепер тягають гаком і кидають байдуже в купу інших тіл. Цим дітям було по 8-9 років, уявляєте, яким це було шоком для них і як вони далі ставилися до мертвих?

Всі традиційні свята влада вважала забобонами, пережитками минулого, і замінювала їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ ухвалює постанову про релігійний рух та антирелігійну пропаганду. А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників.

Обкладинки часопису "Безбожник у станка" 1930-их років дивіться у розділі "Артефакти"

Замість свободи віросповідання Конституція СРСР проголосила "свободу релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди". Такою була поправка до статті 19, внесена 22 травня 1929 року. Постановою від 8 квітня 1929 року заборонялося організовувати зустрічі для дітей, молоді, жінок з метою вивчення Біблії, і церковна діяльність зводилася винятково до богослужіння.

На церкву як на державну споруду накладався податок. Люди спочатку всім селом збиралися, один податок виплатили, другий, третій. Коли не могли виплатити податки, церкви дерев'яні розбиралися, а кам'яні використовувалися під зерносховища. Збирали також підписи людей, що ніби це люди самі звертаються до влади: "Хочемо закрити колишні очаги дурману".

Я знаходила документи в архівах, коли в селі 117 чоловік - і 147 підписів про закриття церкви. І потім вже до тієї ж влади приходить знов документ із підписом людей, що ми просимо відкрити церкву.

Замість церковного робили альтернативне дозвілля - клуби чи хати-читальні, причому в тих же церквах. Партійці зганяли дівчат у церкву-клуб і змушували там танцювати. Це був такий переворот у свідомості - танцювати в церкві! - що люди ставали пригнічені, байдужі. В них зароджувався страх, який передавався ще наступним поколінням. Я думаю, що й нам цей страх перед владою передався.

Витяг з протоколу номер 48-411, засідання секретаріату Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 11 березня 1930 року:

1) Забезпечити негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні очаги дурману перетворити в будинки пролетаріату, культури і розваги.

2) Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб. Якщо вони не підлягали ніяким потребам, негайно розібрати.

3) Запропонувати в плані розгортання мережі культурно-освітніх установ, шкіл, сільбудів, клубів повне використання молитовних будинків, що закриті й мають бути закритими.

4) Закриття молитовних будинків провадити виключно за постановами трудящих.

У школах під час християнських свят проводилися антирелігійні масові заходи - були, наприклад "антивеликодня кампанія" і "антиріздвяна кампанія". 1 і 2 травня святкувалися за рахунок Дня вознесіння (його зробили робочим днем), щоб сплутати свята. Вихідним замість неділі оголосили четвер, але це так і не прижилося.

Популярне досі свято урожаю - обжинки - з'явилося за радянської влади як "справді народне". Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціалістичної реконструкції сільського господарства.

8 березня і майовки, запроваджені тоді, і тепер святкуються в деяких селах. Уже без мітингів перед сільрадою і розповідей про те, що ми досягли стільки-то, доярка надоїла стільки-то... Просто йдуть на природу і вживають алкоголь.

Масове вживання й виробництво самогону - теж дарунок Голодомору. До 1930-их алкоголь вживали на свята. На весіллях була чарка і бутель з горілкою. І якщо ця чарка по колу обійде двічі-тричі, то це й називалося "випити". А активісти, які розкуркулять людину, заберуть їжу, майно, увечері цей подвиг святкували із п'янкою. Новий стандарт святкового застілля формували, так би мовити.

 

Дітей також змушували в школі у неділю працювати, а на свята Великодня залучали до таких сільськогосподарських робіт. Були земельні наділи у школах, і на ці свята обов'язково виходили "на роботу". Проводилися різні вистави, декламації, в яких антирелігійна пропаганда загалом зводилася до брутального лайливого висміювання Бога. Також виступали міліціонери: "Кажіть батькам, щоб вони не святкували Різдва, тому що збільшується кількість пияків в цей час, відбуваються погроми, це погано".

Після 1930-их у селах припинили ткати полотно. Багато майстрів померло, а натомість з'явилися магазини. Та тканина видавалася лише тим, хто працював у колгоспі.Якщо не вистачало трудоднів, то давали менше - хоч і не вистачало, скажімо, на спідницю. І тоді ж почалася корупція в торгівлі - бо продавці часто видавали полотно в першу чергу своїм родичам і керівникам села

Тканина та була не дуже якісна, на відміну від "свого". Шкірна сировина теж - так що 1930-ті роки нам подарували ще й кирзові чоботи.

Одяг узагалі змінився - популярне на селі галіфе з'явилося пізніше, а тоді одяг просто став значно гірший. Тому що ті, хто розкуркулював, забирали одяг. Забирали кожухи, вишиті рушники, наволочки, ковдри - все, що якісне і нове.

Про те, як на Сумщині активісти продавали конфіскований одяг на базарі, читайте в проекті "Історія Голоду"

В колгоспі або сільраді робили аукціони або торги з того, що там було. І часто матері своїм дітям наказували: "Ти не здумай купувати то, бо на тому людське горе". Іноді люди збиралися, хто мав гроші, щоб викупити й повернути.

А часто це було просто розтягнуто сільським керівництвом собі додому - одяг, майно. Той реманент, який не забирали, часто ламали, щоб люди не могли собі якусь грядку зробити. Люди забирали залишки майна і їхали його десь міняти. Але якщо вони могли пробратися через заслони, могли добратися до залізничної станції, потрапити до міста, і навіть обміняти щось, то ще не факт, що вони повернуться живі-здорові. І навіть тоді до них знову прийдуть, розкуркулять і заберуть.

Ставлення до майна різко змінилося, стало байдужим - я ще пам'ятаю по селах 1980-их такі хати, де ліжко залізне, стіл, фіранки, і більше нічого. Люди зранку в колгоспі, ввечері прийшли й переночували. Не треба накопичувати, збирати, краще жити. Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура споживання їжі. Родина завжди збиралася разом, бо це був ритуал - батько на чолі, всі по черзі. Під час Голодомору хто коли встиг, тоді й поїв. До того ж змінився кількісний і якісний склад їжі, і самі страви змінилися.

Про раціон селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії"

Відповідно змінилося ставлення до батька, який уже не міг забезпечити родину харчами. він уже не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально, не міг їх наділити ані спадком, ані посагом, ані землею. Натомість з'явилася юридична відповідальність дітей за батьків."Куркульські діти" підлягали виселенню, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, то вони не могли займати керівні посади.

Канібалізм, про який так часто говорять, насправді не був масово поширений. В архівах я виявила, що за фактом канібалізму тоді по всій УРСР було зареєстровано 2 тисячі кримінальних справ. Це не було поширеним явищем, і відбувалося тільки на ґрунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, бо це навіть у ті роки сприймалося з шоком. І якщо такий факт справді траплявся в якомусь селі, про це знали на десятки кілометрів, третє-п'яте село. Всі про це говорили, додавалися деталі, змінювалися прізвища, вже говорили про якихось сусідів, знайомих знайомих.

Натомість поширеним явищем стали самогубства. Були такі випадки, що жінки часто запалювали в печі вогонь, утворювали чадний дим, закривали вікна й двері, і вся сім'я з дітьми так зводили рахунки з життям.

Масово поширилися вбивства. Переважно з боку активістів, які вірили у свою всевладність і чинили самосуди. От об'їждчик на полі побачив жінку, що підняла колоски, то він її нагайкою з металевими кінчиками. І так, що або він її вб'є на полі, або вона прийде додому, і від тих ран може померти.

Нечасто, але були й випадки помсти активістам. Але за такі самосуди одразу ж карали - це ж руку на Представника Влади хтось насмілився підняти! Взагалі ж опір був до 1933 року. У 1930-х роках було більше 400 селянських повстань на Південній Україні. Збиралися чоловіки, жінки, з вилами, лопатами, опиралися, розбирали назад з колгоспів свою худобу. А потім ходили активісти і знову її забирали. А коли вже не було сили, не було що їсти, коли посадили найактивніших...

Статистику селянських повстань в ранній УРСР і фото отаманів можна побачити у розділі "Артефакти"

З часом опір ставав пасивним - люди, наприклад, закопували зерно, змішували з землею, ховали десь в соломі. Просто мовчали, не розповідали нічого. Але через пасивний опір породжувався дуже сильний страх. І якщо люди й мали десь зерно, то боячись того, що хтось побачить і на них донесе, вони його так і не відкопували, і вмирали з голоду.

Страх - це найбільше, що ми зараз маємо наслідком від того. Люди стали замкнені і непривітні. Поїдьте на Сумщину, на Чернігівщину, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими.

Звичайно, тоді ж була й солідарність, і взаємодопомога. У кого був зайвий шматок хліба або склянка молока, то рятували сусідів або знайомих, підгодовували їхніх дітей. Я особисто опитувала свідків, вони кажуть, що досі пам'ятають, як ту бабку звали, дай Боже їй здоров'я, що вона нас врятувала тим хлібом.

Масовим явищем стали доноси. До того місцеві проблеми намагалися вирішити в селі, а не вплутувати в це владу. Роберт Конквест відносив цей феномен до психічних симптовів, які виникли внаслідок голоду. Люди боялися один одного і не довіряли навіть сусідам. Вночі, коли мололи якісь рештки, ставили на варту дитину - щоб ніхто не побачив. Про яку солідарність громади тут може йтися?

Черех страх і непевність часто доносили першими на сусіда, бо думали, що він скаже. І доноси зоахочувалися. Була премія - 10-15% від знайденого. Для окремих людей донос був способом вижити - от у них нічого немає, і вони знають, що в тебе є, то як не донести. Часто так зводили особисті рахунки. Після Голодомору донос став не ганебним явищем, а проявом громадської свідомості.

До речі, міліціонер за кожну доведену до суду справу отримував 75 рублів доплати до зарплати. 17 лютого 1933 року цей досід був поширений на всю республіку у формі спеціальної урядової установи.

Внаслідок Голодомору люди почали створювати запаси. Моя бабуся постійно зберігала сірники, сухарі і сіль - "а раптом щось?". В села не допускали товари, часто згадується про відсутність солі, якої не було взагалі, варили стару шкіру.

 

У Львові вшановують трагічні сторінки історії українського народу. 26 листопада в Україні оголошено Днем пам’яті жертв голодоморів. В цей день будуть проведені поминальні заходи. Міський голова також закликає усіх вшанувати загиблих молитвою.
http://news.lvivport.com/oficijno/17628-a-sadoviy-mi-povinn-u-molitv-vshanuvati-tih-hto-zaginuv.html


Не. Не кощунствую. Не надо грязи.
Раньше говорили про Голодомор.
Теперь уже про Голодоморы.
На сегодняшний день их сколько?
И сколько именно во Львове было?

 

сьогодні роковини

 

Я особисто пережив геноцид від Москви 46-47 років, коли в людей відбирали все для забезпечення побудови атомної зброї "3-го Риму". Мене з Подніпров'я відправили батьки на Вінничину, бо там в дідів було трошки краще. Мій батько в 47-му поїхав провідати мене, захопивши гостинця для мене в вигляді 5 коржиків. Коржики він мені не довіз, бо від голодного спазму в шлунку його почало корчити.
Маму мою в 32 році її батьки врятували тим, що відправили з сусідами молоденьку дівчину в Казахстан, де вона пробула до 44 року. Там і познайомилася з моїм батьком, який прибув в Актюбинськ з фронту за поповненням.
Царство небесне душам (по різним оцінкам - до 10млн) невиннозамордованих північними супостатами, які підтвердили свою тюркську назву - кассап (живодер, кровожерливий). голодомор 30-х років майже повністю співпав з ореолом розповсюдження в імперії української мови - від Збруча до Каспію.

 

Стоит почитать, по случаю годовщины:

Некоторые последствия Голодомора 1946-1947 годов

 

Справа молот, слева серп
Это наш советский герб.
Хочеш жни, а хочеш куй -
Все равно получишь....разводной болт с крейсера "Аврора"