Герої України (туцькалка)

Ви,вупше,вмєняємий,Візарде?
Доки можна то фуфло втулювати?
може ще фотку з "Жечпосполіта" заодно продемонструєте?
Ліпше хваліть ваших смердячих енкаведистів...
Воістину

Откуда породила их земля -
Не ведают ни Боги, ни Природа.
«Соврасок» глупых рабская порода
Опять добыла Им и нефти, и угля!

Ее Октябрь кровавый породил,
Проникший в Кремль из азиатской юрты,
Безродные советские манкурты,
Марксистско-Коминтерновский дебил.

 

Не бавсі моїм підписом,матолку

 

Это видимо было сделано из высших понятий о гуманизме и человечности!

 

Дійсно...вражає...
Тупість совкова...

 

А правда - настоящая.

Рома - фашизм - он и в Африке -фашизм.
А его прихвостни (кстати неплохое определение ) вдвойне уроды во веки веков.
Недаром на военные преступления нет срока давности.

 

Лікуємо словесну діарею.

Зверства советской власти


Харьков. Во время пребывания большевиков в Харькове [...] царил такой террор, что многие сходили с ума от всех переживаемых кошмаров. Особенным зверством отличался комиссар Саенко, к счастью, пойманный добровольцами. Расстреливали беспощадно, не исключая женщин и детей.

На двух улицах и в подвалах некоторых домов были вырыты коридоры, к концу которых ставили расстреливаемых и, когда они падали, их присыпали землей. [...] На другой день на том же месте расстреливали следующих, затем опять присыпали землей и так до верху. Потом начинался следующий ряд этого же коридора. [...] В одном из таких коридоров лежало до 2 000 расстрелянных. Некоторые женщины расстреляны только потому, что не принимали ухаживаний комиссаров. В подвалах находили распятых на полу людей и привинченных к полу винтами. У многих женщин была снята кожа на руках и ногах в виде перчаток и чулок и вся кожа спереди.



Слева труп заложника С. Михайлова, приказчика гастрономического магазина, видимо, зарубленного шашкой. Посередине тело засеченного насмерть шомполами, с перебитой нижней частью спины, учителя Петренко. Справа труп капитана Агапова с вывороченными пыткой половыми органами.

[...] последний период пребывания советской власти в городе ознаменовался необычайной вспышкой красного террора.

Харьковская Чрезвычайка, насчитывавшая до 1500 агентов, работала вовсю. Ежедневно арестовывались сотни лиц. В подвальном этаже дома, в котором помещалась Чрезвычайка (по Сумской ул.), имелось три больших комнаты. Эти комнаты всегда бывали переполненными до такой степени, что арестованным приходилось стоять.

В распоряжении Чрезвычайки имелась специальная китайская рота, которая пытала арестованных при допросах и расстреливала обреченных. Ежедневно расстреливалось от 40 до 50 человек, причем последние дни эта цифра сильно возросла.



Тела четырех крестьян-заложников (Бондаренко, Плохих, Левенец и Сидорчук). Лица покойников страшно изрезаны. Особым изуверским образом изуродованы половые органы. Производившие экспертизу врачи высказали предположение, что такой прием по степени своей болезненности превосходит все доступное человеческому воображению.


В числе других большевиками расстреляны бывший иркутский губернатор Бантыш с сыном, генералы Нечаев и Кусков и князь Путятин. По приблизительному подсчету большевиками расстреляно в Харькове свыше 1000 человек.

В концентрационном лагере на Чайковской улице вырыто тридцать три трупа расстрелянных большевиками заложников. Большевики не только расстреливали заложников, но и рубили их шашками у вырытых могил, закапывали живыми в могилы, бросали в канализационные колодцы. Подземные казематы заливались водой, в которой тонули заложники.

Установлено, что расстреляны [...] капитан Сорокин, торговец Величко.
Хуторяне И. Афанасюк и С. Прокопович, заживо оскальпированные. У ближнего, И. Афанасюка, на теле следы ожогов от раскаленной шашки.


По рассказам очевидцев, трупы зарыты во дворе дома № 47 по Сумской ул., где помещалась комендатура Чрезвычайки. Здесь должны быть зарыты трупы бывшего сотрудника "Новой России" капитана В. Г. Плаксы-Ждановича и коммерсанта Шиховского, расстрелянных в один день.

Тех, которые после расстрела еще подавали признаки жизни, Саенко собственноручно приканчивал кинжалом.



Раскопки братской могилы жертв красного террора.

Расстрелы киевлян. Киевская Чрезвычайная комиссия, руководимая Сорокиным, культивирует систему расстрелов. Убито много видных общественных деятелей, которые были обвинены в фантастических заговорах против советской власти. Из числа видных киевлян кроме профессоров Армашевского, Флоринского, расстреляны офицеры, кн[язь] Трубецкой; хорошо известный киевлянам г[осподин] Размитальский; директор городского банка Цитович; присяжный поверенный Палибин; киевские финансисты Пенес и Рубинштейн; присяжный поверенный Лурье и много других. Лукьяновская тюрьма и все другие арестантские помещения забиты арестованными.

Террор в Одессе. 400 человек за неуплату контрибуций отправлено на принудительные работы.



Харьков. Трупы убитых, сваленные в телегу.

Всюду на Украине большевики занимаются грабежом и насилиями. Так, к одному богатому мужику явились красноармейцы и потребовали от него 40 000 рублей. Тот мог дать только 4 000. Не удовлетворившись этим, красноармейцы связали мужика и его жену и принялись свечою жечь им пятки.


Одесса. [...] В подвалах одесской "Чрезвычайки" найдены орудия пыток, много трупов замученных. Среди орудий пыток обращают внимание особые приспособления цепей для растягивания конечностей. Английское командование привело в застенки "Чрезвычайки" команды своих кораблей. Орудия пыток произвели на английских матросов тяжелое впечатление.


Херсон. Население с ужасом вспоминает зверства большевистской Чрезвычайки, свирепствовавшей с приездом в Херсон двух китайцев, специалистов пыток, препарировавших живых людей, снимавших кожу с ног и рук, втыкавших булавки под ногти. В последние дни большевиками было убито много общественных деятелей с целью парализовать общественную жизнь после ухода большевиков из Херсона.

Николаев. К коменданту являются беспрестанно для регистрации офицеры, укрывавшиеся в окрестных селах и деревнях от большевиков. Они рассказывают ужасы. Пылают деревни, зажженные большевиками. Матросы уничтожают крестьянское добро, сжигают весь хлеб за невозможностью унести его с собой. Расстреливается домашний скот; разрушаются сельскохозяйственные машины. Там, где раньше крестьяне восставали против большевистских властей, большевики, не встречая мужчин в деревнях, переносят злобу на женщин и детей. Например, в одной деревне, где население перебило отряд коммунистов, большевики раздевали донага женщин и с издевательствами заставляли их идти перед пьяной толпой. Найдено много трупов детей с отрезанными конечностями.

Кременчуг. В Кременчуге продолжаются раскопки расстрелянных и замученных большевиками. Число убитых [...] доходит до 2 500 человек. Выкопана группа расстрелянных телеграфных служащих: 5 мужчин, 1 женщина. Расстрелы производились большей частью матросами. Приговоренного сажали на край могилы и стреляли в затылок. Когда могила наполнялась телами убитых, начинали заполнять следующую.


Статистика чекистского вранья

Официальные данные ЧК о расстрелянных не отражают, разумеется, и 10% реальной цифры. По ним получается, что за 1918 г. было расстреляно 6185 чел. (в т.ч. за первую половину года 22), а всего за три года - 12733; в тюрьмы было посажено в 1918 г. 14829 чел., в концлагеря - 6407 и заложниками взято 4068 (в 1919 г. - 5491). Не говоря о том, что помимо приговоров ЧК, к которым относятся эти данные (охватывающие, к тому же, возможно, не все местные органы ЧК), по существующим инструкциям "контрреволюционеры" подлежали расстрелу на месте, каковым образом и была уничтожена масса людей, оставшихся даже неопознанными (кроме того, помимо ЧК расстрелы производились по приговорам ревтрибуналов и военных судов). Но главное, что лишает приводимые цифры всякой достоверности как сколько-нибудь полные, - тот факт, что массовые расстрелы проводились ЧК задолго до официального объявления красного террора (сотнями, например, по казанской организации, ярославскому делу и множеству других), т.е. тогда, когда было расстреляно, якобы, всего 22 человека.

Хотя террор был официально объявлен 2 сентября, массовые расстрелы начались еще накануне. Представление о его ходе дают отрывочные сообщения с мест (отражающие, понятно, лишь очень небольшую часть репрессий). Здесь приводятся только те сообщения, где встречаются прямые указания на офицеров, но абсолютное их большинство не называет состав расстрелянных, а только общую цифру и общую характеристику типа "заложники", "контрреволюционеры", "буржуи", "враги пролетариата" и т.п. В это время офицеры составляли среди расстрелянных больший процент, чем в дальнейшем, особенно в 1919 г. Их арестовывали и расстреливали в первую очередь. Первые сведения о терроре, передовая статья советского официоза комментировала так: "Со всех концов поступают сообщения о массовых арестах и расстрелах. У нас нет списка всех расстрелянных с обозначением их социального положения, чтобы составить точную статистику в этом отношении, но по тем отдельным, случайным и далеко не полным спискам, которые до нас доходят, расстреливаются преимущественно бывшие офицеры... представители буржуазии в штатском платье встречаются лишь в виде исключения".

 

Фальшивку викрито через 64 роки!

У номері польської газети «Жечпосполита» нещодавно опубліковано сенсаційну статтю дослідників минувшини Ади Рутковської і Даріуша Столи, яка проливає світло на походження фотографії, що упродовж десятків років була нібито незаперечним доказом звірств вояків ОУН- УПА під час українсько-польського протистояння наприкінці другої світової війни. На світлині зображено чотирьох мертвих дітей різного віку, прибитих цвяхами чи прив’язаних колючим дротом до дерева. Вперше вона виступила, на думку дослідників цієї історії, як документальне звинувачення українських повстанців у нелюдських тортурах мирного польського населення в одному з номерів журналу «На рубежі», котрий виходив у Вроцлаві. У випуску числом 3 від 1993 року це фото супроводжувалось підписом: «Польські діти, замучені і замордовані відділом УПА на околицях села Козова, що у Тарнопольському воєводстві восени 1943 року / з архіву доктора Станіслава Кшаклевського/». Можна лише собі уявити, які почуття мали б народжуватися в будь-якої людини, яка дивилась на цей знімок: навколо дерева підвішено чотири дитячих трупи: схилені голівки, неначе посохле бадилля на огорожі, змарнілі босі ніжки, які вже ніколи не доторкнуться землі…
Ця тема уявлялась наскільки благодатною для деяких рукоблудів, що вже через два роки фото було опубліковано в праці Ш.Венгерського «Армія Крайова в округах Станіслава і Тарнополя»», але вже підписано більш конкретно: «Польські діти, замордовані відділами дивізії СС «Галичина», в районі Козови Бережанського повіту / з архіву В.Залодовича». І нарешті, апогеєм в «розкрутці» цього антиукраїнського шабашу стала ідея взяти це зображення за основу при створенні памятника жертвам, замордованим відділами ОУН-УПА на території східних земель Польщі / етнічних українських землях – від авт./ Спеціально створений загальнопольський комітет зі спорудження такого пам’ятника у центрі Варшави вже оприлюднив згадуваний проект відомого скульптора Маряна Конєчного, що спричинило неоднозначну реакцію серед польської громадськості. Виявом такого обурення став колективний лист понад ста відомих артистів, науковців і політиків Польщі до керівництва Варшави. На їх думку, цей пам’ятник , в основі ідеї якого є згадувана фотографія замордованих дітей / до речі, її ще й вміщено на обкладинці фотоальбому «Вбивства УПА польського населення: фотодокументи»/ не служитиме становленню добросусідських взаємин обох народів, поєднаних непростою історією.
Але, як стверджують автори статті, це фото ніякого відношення до сумних подій протистояння не має, а діти, зображені на цьому, не є поляками, а циганчатами. і загинули вони не від рук вояків УПА, а своєї матері ! І сталося це не під час другої світової війни, а ще у 1923 році! І як доказ. на шпальтах газети вміщено три фото з убитими дітьми: одне - із згадуваного фотоальбому, який побачив світ у 2003 році, два –з підручника судової медицини для студентів і лікарів Віктора Гриво - Домбровського, виданого у 1948 році і праці Вітольда Лунєвського, опублікованої в 1928 році, в якій описано деякі психічні розлади в судово-медичній практиці. Достатньо лише одного погляду, щоб упевнитись: це одне і те ж зображення, подане, щоправда, під різним ракурсом. Увагу учених-психіатрів привернув той факт, що убивцею чотирьох дітей циганської національності стала їхня 32-річна мати. Її чоловіка за якісь гріхи забрала поліція, циганський табір розігнали і от мати у приступі шаленства, вкоротила у такий жахливий спосіб віку своїм дітям, рятуючи їх від голодної смерті, яка, нібито, неодмінно на них чекала. Нещасну запроторили у психіатричну лікарню, випадок став наочним посібником для студентів і лікарів. Але, як виявляється, не лише для них. І тільки прагнення авторів статті докопатись до історичної правди, мужність її оприлюднити, навіть якщо вона не дасть політичних чи ще якихось дивідендів допомогли встановити істину, яка має покласти край брудним інсинуаціям. А скільки ще такої фальші з відвертою антиукраїнською начинкою блудить світом, заважаючи об’єктивно і правдиво проаналізувати непрості сторінки наших взаємин!"

 

Мало кому відомо, що найстрашніші репресії були не до, а після війни. Це добре описали бр. Вайнери у своєму романі "Евангелие от палача". Тоді винищили усю медичну еліту країни (Справа лікарів), більшість з якої була єврейської національності.

 

Це відомо всім.
Крім Візарда сотоваріщі....

 

Не лікується. На москалів ніяке лікування не діє. Вони визнають тільки фізичний вплив. Врезультаті якоїсь мутації в них відібрало розум.

 

Попробую найти опровержение - опровержению.
Если буду не прав - извинюсь, здесь-же.
Но вот что сразу бросается в глаза:
Откуда у бедной цыганской матери столько колючей проволоки?
Видимо зараннее готовилась...

 

Нормально, заглох зразу.

 

Підтасовка фактів і фальшивка інших кримінальних справ,про які вже говорено-переговорено достатньо минулими роками...

Так була польсько-українська війна...Так був,
Польсько український конфлікт.
Але це справи польсько-українських відносин і АК та ОУН.

Відділ АК на тлі палаючого села. Сагринь, 9 березня 1944 р.
Ми порозумілись без великих зусиль і продовжуємо взаємне порозуміння

 

Что-то я не вижу на трупах автографов злобных бандеровцев. Может это работа комуняк?

 

Говорять йому
- Та водоспад гуде...
Не доганяє...
Совок ж...

 

Люблю читати Семиволоса. В свому оповіданні описує дієвий засіб впливу на москалокомуняк...

"Я зростав в старовинному невеличкому містечку, і з часів, коли бігав ще в шароварчиках, мав друга Вовку.

Ми не пасли задніх і вважали себе відчайдухами. Бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, то нас тоді можливо було знайти ген-ген десь на лузі біля річки, або на стінах старовинного замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.

Вовка був трохи старшим за мене. Хоча й він і любив завжди прибрехати, але був не жадібним, таскав мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве, та й взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав, i ставився як до старшого брата.

Інколи Вовка десь знаходив та притягав пару гранат без запалiв, чи то обойму поржавiлих патронiв, або, звідкись навіть i ствол ручного кулемета без затвора. Це було для нас неабиякими іграшками. І тоді ми ставали оборонцями нашого замку вiд нападникiв, котрі малювалися в нашiй уяві.

Батько у Вовки був військовий. Тож інколи нам щастило потримати в руках справжній ТТ, і в зброї ми вважали себе неабиякими доками. Воно, може, й зовсім не так, але усіляко й тут задніх не пасли.

В старших класах ми з Вовкою, замість того щоб йти до школи, вже могли тихцем сховатися в кав'ярні за келишком вина, хоча особливо тим не зловживали.

У десятому класі, одного дня по обіді, ми так i зайшли в одну з кав'ярень. Стояла вже пізня осінь, накрапало. Та й узагалі не було якогось іншого настрою перейматися чимось марудним.

Кав'ярня розташувалася в невеличкому дворику. По обидва боки від її входу стояли наповнені землею пузаті керамічні вази із живими квітами. В залі на декілька столикiв майже нiкого не було, окрім молодої кельнерші, що поралась за шинквасом, та компанії із трьох чоловіків, якi сиділи на стільцях з високими спинками за столиком бiля вікна. Столик був вщент заставлений тарілками з недоїдками, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та графином горілки. Гультяї голосно розмовляли, i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.

Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього.

У цей час увійшов ще якийсь дядько в сiрому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, та присів за сусідній столик біля дверей – обличчям до веселої компанії та в профіль до нас. Капелюха чоловік поклав на стілець поруч й оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, над лівою бровою він мав невеликого шраму.

– Борщ i чарку горілки, – мовив чоловік кельнерші.

– Так, – відповіла дівчина, i незабаром принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Той чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.

– Што, бєндєра, борща захотєл? – несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії. – Жрі, жрі, нє подавісь!

Чоловік у вишиванці, якось навіть не глянув – мазнув оком скандаліста, і також, як здавалось, поблажливо і неуважно, оглянув іншу компанію та й випив.

– Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя... Што, самостійним стал… – продовжував прискіпатися скандаліст.

Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.

– Нє понімаєт, – прокоментував ситуацію ще один. – Об'ясні бєндєрє, – звернувся він до молодшого.

Той встав, підійшов до дядька i сперся перед ним на стіл кулаками.

– Што, свінья, брєзгуєшь разгавором?!

I раптом взяв тарілку з борщем та вихлюпнув чоловіку в обличчя.

Ми з Вовкою сиділи як мишенята, потупивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках.

Завзятий повернувся до свого столу i йому з реготанням налили.

А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак...

А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет.

Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Весельчаки повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу. По столу, мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її, і ще теплу сунув до кишені.

Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи не рухаючись.

Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть.

Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело наче віником на двір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо, я озирнувся: той чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку.

Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю, і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати.

Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями, i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері – мокрі, п'яні і сині від холоду.

Про ту пригоду ми з Вовкою не розповсюджувалися й навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було ніколи.

Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі…

…Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:

– Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.

Я, звісно, не заперечував, навіть навпаки – був радий побачити свого старого товариша. То ж, наступного дня подався його зустрічати.

З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення із неабияким животом, що ніяк не влізав в піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском. Мабуть, аби нікуди далеко не відкотився.

Вовка йшов, широко розставивши руки й з посмішкою до вух.

Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім сіли в міський автобус, з уявою про те, що наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потому ми сидітимемо біля каміну, і під тріскотіння дровець неквапно будемо вести розмову до пізньої ночі. Балакатимемо про все і ні про що. Та й, власне, неважливо про що саме.

– Знаєш, старий, – сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б... Ти як?

А що я... Бажання товариша мені було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав'ярні, в котрій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам принесли пиво.

За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі перед ним стояв кухоль із пивом.

Я ж, напередодні Вовкиного приїзду, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Покрутив її в руках – і поклав до кишені.

А тепер витяг на стіл перед Вовкою.

Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету, і я побачив на його лобі шрам. Той самий, що й тоді, стільки років тому.

Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл.

Дядько, а це був він, подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянуві на нас і промовив:

– Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, – і посміхнувся в вуса. Ми кивнули головами на прощання, та й подались геть.

Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися. А вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум'я малювали на стінах кімнати химерні візерунки.

Розмова якось не в'язалася. Тай про що було розмовляти за такої погоди. Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні…"

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", спеціально для УП

 

они расстреляли военнопленных, не крестьян и не обсчественность, а военно пленных, я конечно это не одобряю но не они первые и не они последние ...

гм, деж тогда они боролись? и с кем?

всем бы вашу уверенность ....

это вы ошибаетесь, никто не оккупировал нас, никакие чьи то войска не выбивали наши войска, никто наш флаг не менял на свой и вместо нашей администрации насаживал свою, вы улавливаете почему у нас не было оккупации ... собственно и на ЗУ ее не было, вот Галицковолынское - да оккупировали но тааак даавно ...

Пушкин тоже умер - он теперь не поэт?

та може то за окном траХтор дорогу си рие? а вы сразу - "Рюссике танки, рюськие танки " .... шутю

---------- Додано в 10:00 ---------- Попередній допис був написаний в 09:58 ----------

это кто на них вплывал? как правило разбегались, по схронам прятались, и т.д. ...

---------- Додано в 10:01 ---------- Попередній допис був написаний в 10:00 ----------

ну по этому факту никто из местных не всплакнет ....

---------- Додано в 10:20 ---------- Попередній допис був написаний в 10:01 ----------

гм .... как то не получается ....

 

А посварити?

А крестьян и общественность добрые дяди из НКВД не расстреливали?

А какой Ваш флаг?

Я понял. Вы хотите сказать, что СССР, как и Ленин, "всегда живой".

 

в Катыни? а вообще расстреливали конечно ....

мой???

откуда такое недоверие к моей способности формулировать? хотел бы я так сказать я бы так и сказал , ну может чуть красивше ....