Геноцид українців поляками у фотографіях

- почитать что люди пишут, попытаться понять, уточняющий вопрос задать. Как и раньше.

Вот почитал первую страницу и не понял, о каком списке собственных грехов в целях примирения может речь идти, если по мнению многих форумчан (большого процента от активных в теме) единственным грехом обеих сторон была наивность.

 

Українці в польському концтаборі Явожно, 1945–1949 рр.


Центральні ворота в концтабір Явожно


Для ув’язнення політичних противників уряд Польської народної республіки використовував колишні нацистські "табори смерті". У 1944–1947 рр. в Польщі було утворено 1 255 концтаборів і 227 в’язниць, в яких утримувалось майже 200 тисяч осіб [1]. Одним із таких таборів був концтабір у місті Явожно, який до 19 січня 1945 р. існував як філія нацистського концентраційного табору Аушвіц. У лютому цього ж року цей «табір праці» перейшов у підпорядкування відділення в'язниць і таборів воєводського відділу громадської безпеки в Кракові, яким спочатку керував поручик Якуб Хаммершмідт, а згодом – Якуб Халіцкі.
Історія створення
Важиве значення у розбудові мережі «таборів праці» мали економічні чинники. Зокрема, найбільша кількість таких таборів, в тому числі і Явожно, розміщувалась у південно-східній частині країни на території Шльонсько-Домбровсього і Краківського воєводств, що було зумовлене потребою у робочій силі в металургійній та вугледобувній промисловості. На відміну від нацистських концтаборів, які були утворені, головним чином, для тотального фізичного знищення окремих етнічних груп, основним призначенням «таборів праці» у повоєнній Польщі була ізоляція активних і потенційних противників режиму та їх економічна експлуатація.

Концтабір в Явожно. Повоєнне фото


Відповідно до розпорядження Міністерства громадської безпеки (МГБ) від 6 квітня 1945 р. на всій території Польської народної республіки почали функціонувати централізовані «табори праці», зокрема у Варшаві, Понятові, Кресимові, Потулиці і Явожно. Ув’язнення в таборах здійснювалось на підставі постанови від 4 листопада 1944 р. «Про заходи щодо зрадників польського народу» і закону від 6 травня 1945 р. «Про очищення польського суспільства від «ворожих елементів» [2]. Концтабір в Явожно належав до 1-ї категорії таборів, де утримували найбільш небезпечних для існуючого режиму злочинців. Тут могло перебувати до 4,5 тис. осіб.
30 березня 1947 р. члени воєводського комітету уряду безпеки в Ряшеві (Rzeszów) у таємному рапорті до Державної комісії безпеки вказували на необхідність організації концентраційних таборів для українців, «які шкодять державі» [3]. У зв’язку з цим 23 квітня 1947 р. керівництво Політбюро ЦК Польської робітничої партії офіційно прийняло рішення про утворення транзитного табору Явожно для депортованих українців, запідозрених у зв’язках з ОУН–УПА.

Барак в концтаборі Явожно, 1947 р.


Концтабір Явожно складався із 15 дерев'яних бараків і мурованих об'єктів (шпиталю, кухні, лазні, комунікацій, складів та майстерень), був обведений подвійним рядом колючого дроту, а в огорожі було 12 цегляних охоронних веж з кулеметами та прожекторами. У бараках містилися триярусні дощані лежаки. Площа "табору праці" становила 6,6 га. Північна частина концтабору була відгороджена від дороги Краків-Катовіце п'ятиметровою стіною, яку спорудили в'язні. Комендантами в Явожно були капітан Станіслав Квятковський (до квітня 1948 р.) і Теофіль Газельмаєр (до лютого 1949 р.). Охорона концтабору налічувала 300 солдат і 18 офіцерів Відділу внутрішньої безпеки.

Концтабір в Явожно, 1947 р. Аерофотозйомка


Категорії в’язнів-українців
24 квітня 1947 р. у місцях компактного приживання українців (Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина) розпочались арешти інтелігенції, священиків та селян, запідозрених в нелояльності до польської влади. Накази про скерування у «табір праці» Явожно видавали управління МДБ Польщі у Влодаві, Кросні, Любачеві, Сяноку, Перемишлі, Ярославі, Жешуві, Горліцах, Томашові-Любельськім.
Майже щоденно в Явожно прибувало від декількох до кількох десятків осіб. Перші в'язні-українці почали з'являтися в Явожно ще в 1945 р. У травні 1945 р. їх кількість становила 43 особи. Хоча найбільш масово українців до цього концтабору почали завозити в рамках операції "Вісла". Перший транспорт із 16 в'язнями-українцями з Ліського та Сяноцького повітів прибув сюди 4 травня 1947 р. із Сянока. За іншими даними, 5 травня 1947 р. першими прибули 280 в’язнів із Сянока [4]. В’язнем №1 стала 18-річна Марія Баран, дочка Петра і Анни, із с. Лукова Ліського повіту.
За даними Українського архіву у Варшаві, в концтаборі Явожно в 1947 р. було ув’язнено 3 873 особи,з них – 2 781 українець (823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків). Першою жертвою Явожно став в’язень №343 Михайло Огарек із с. Чашин Ліського повіту, який помер 14 червня 1947 р.
У 1947–1948 рр. найбільше в’язнів (2 610 осіб) походило з Ряшівського, Люблінського та Краківського воєводств. Майже 50 осіб із Лодзького, Катовіцького, Варшавського воєводств прибули до Явожно в рамках заходів щодо «очищення» цих теренів від українців.
За весь період перебування українців, у Явожно знаходилося 85 представників інтелігенції. Це були священики, вчителі, урядовці, інженери, діячі культури [5]. Тут також опинилися українці-вояки з польської армії, учасники війни 1939 р. проти Німеччини та деякі колишні в’язні нацистських концтаборів. Сюди відправляли українців, запідозрених у зв’язках з ОУН, яких умовно зарахували до однієї з трьох категорій: категорія «А» – зафіксовані управлінням безпеки, категорія «Б» – зафіксовані військовою розвідкою, категорія «В» – зафіксовані командиром підрозділу або інформатором під час виселення. У серпні-грудні 1947 р. більшість серед в’язнів концтабору Явожно становили українські селяни, яких заарештували в рамках операції «Вісла». Перебували тут також особи, яких затримали під час депортації на Західні землі (території вздовж рік Одри і Ниси Лужицької з містами Вроцлав, Зелена Гура, Щецин, Кошалін) на підставі попередньо підготовлених місцевими посадовими особами відомостей про співпрацю чи симпатії до УПА.
Неповний перелік ув’язнених священиків Перемиської єпархії у "таборі праці" Явожно
(за даними з книги П. Франка «Репресоване духовенство УГКЦ»)

Отець митрат Степан Дзюбина, в’язень концтабору Явожно



Отець Ярослав Гребеняк, в’язень концтабору Явожно




Окрім українців, в'язнями концтабору були німці, фольксдойчі (німецькі національні меншини в Європі), а також представники тих етнічних груп, які були звинувачені у співпраці з нацистами. Значну частину серед них становили сілезійці, які в роки Другої світової війни підписали гітлерівську анкету про німецьке арійське походження.
Найбільшу групу становили в'язні різних національностей, які потрапили до концтабору після кількаденного перебування у повітових арештантських камерах.

В'язні концтабору Явожно на будівництві, друга половина 1940-х рр.



Умови утримання
Українців у «таборів праці» Явожно утримували в бараках №8-15, ізольовано від решти в’язнів. Чоловіки перебували у п’яти бараках, жінки – у двох.
Піднімали в’язнів о 6-й ранку. Добовий раціон харчування складався із четвертинки хліба, сирої немитої картоплі, буряку та моркви. На вечерю давали юшку, що називалася "кавою". Після "сніданку" всі йшли працювати: жінки шили одяг для потреб Міністерства громадської безпеки Польщі, чоловіки будували електростанцію в Явожно та працювали в майстерні, де виготовляли обмундирування, взуття та меблі.
Води для вмивання не було. Про особливості табірної гігієни згадував Василь Кулешак, мешканець с. Річиці Томашів-Любельського повіту: "В’язнів, голісінських, весь час б’ючи і знущаючись, гнали до лазні. На вході один стояв з милом, а інший з "гарапою". Наказали намилитися, а потім "гарапою" куди попало, і гнали під холодну воду. У бараку били, надворі били" [6]. Вже у листопаді 1947 р. у таборі спалахнула епідемія черевного тифу.
Як згадує мешканка с. Кобильниця-Волоська (тепер Любачівщина, Польща), в’язнів у Явожно били "весь час гумою по спині, по руках, по ногах, нерідко й по голові" [7].
22 травня 1948 р. до Явожно прибув транспорт з 112-ма вояками УПА, заарештованими на території Чехословаччини під час спроби втекти на Захід. Через два дні їх перевезли до Кракова у в’язницю Монтелюпіх. Більшість з них була страчена.
З травня по грудень 1947 р. у Явожно перебувала спеціальна слідча група під керівництвом майора Йозефа Біка, яка за допомогою тортур, таких як побої, електрострум, вливання води в рот чи ніс, втикання шпильок у тіло, тривале сидіння на ніжці перевернутого столика домагалася зізнання українців у їх причетності до УПА.
Під час українських релігійних свят (наприклад, 12 липня на свято св. Петра і Павла) табірна адміністрація влаштовувала «українські процесії», коли в’язнів проганяли між двома рядами наглядачів, які били їх прикладами автоматів чи дерев’яними палками.
Серед інших покарань поширеними були тривалі забіги, повзання, виснажливі стійки, часто з триманням над головою рук із цеглинами, карцер.

 

Наприкінці грудня 1947 р. розпочався процес скерування в’язнів-українців у воєводства, де мешкали їхні сім’ї. Тоді на волю вийшло майже 400 осіб.

Свідоцтво Максима Гамбаля про звільнення з концтабору в Явожно, січень 1948 р.



Свідоцтво Євгенії Терлецької про звільнення з концтабору в Явожно, 1948 р.




До березня 1948 р. табір залишило 3 тис. осіб. З весни 1948 р. розпочалось звільнення в'язнів, за винятком українського духовенства. У середині серпня 1948 р. до концтабору прибув представник Департаменту МДБ Польщі, який проводив допити священиків. Священнослужителів утримували в концтаборі до 15 лютого 1949 р., а потім вивезли до в'язниці в м. Грудзьондз. Остання група греко-католицьких священиків залишила Явожно 8 березня 1949 р.
За 1947–1949 рр., внаслідок важкої праці, голоду, хвороб, тортур з боку табірної охорони та функціонерів МДБ Польщі, в концтаборі померло понад 160 в’язнів-українців. Померлих ховали в лісі між обозом та містечком Щакова на відстані 0,5-1 км від концтабору. Поховання відбувалось без священика. На могилі не встановлювали хрестів. Тіла присипали невеликим шаром піску, який через сильний вітер швидко роздувався так, що виднілись кінцівки померлих.

Центральні ворота концтабору Явожно після його ліквідації, 1956 р.


Офіційно «табір праці» Явожно був ліквідований 7 січня 1949 р., але остаточно припинив своє існування лише у серпні 1956 р. Пізніше тут діяла в'язниця для неповнолітніх (Progresywne Więzienie dla Młodocianych w Jaworznie).
Концтабір в Явожно був місцем утримання під час слідства української інтелігенції, греко-католицьких священиків, селян та інших осіб, заарештованих під час акції «Вісла» та запідозрених у зв’язках з ОУН-УПА. На відміну від фольксдойчів, німців, сілезійців та інших етнічних груп в’язнів, українці потрапили в Явожно виключно на підставі політичного рішення Політбюро ЦК Польської робітничої партії без жодних правових підстав. Арешти і допити відбувались задовго до початку акції «Вісла» відповідно до заздалегідь складених списків «підозрілих» осіб. Керівництво концтабору часто застосовувало психологічний і фізичний тиск на в'язнів. Дотепер українці, колишні в’язні концтабору Явожно, не отримали правової та моральної реабілітації та визнання їх жертвами репресій.


http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=346

 

а причиною цього всього були російські енквдисти, які переодягнувшись в УПА, порізали поляків, з чого все і почалося.

 

Колесниченко признал поляков виновниками Волынской резни.

Народный депутат от фракции Партии регионов Вадим Колесниченко, требуя признать Волынскую резню геноцидом, утверждает, что в трагедии виноваты преимущественно поляки.

Об этом заявил ответственный за связи с общественностью киевской организации ВО "Свобода" Александр Аронец.

На своей странице в социальной сети Facebook свободовец опубликовал отсканированные страницы с переведенной на русский язык польской "Кресовой книги справедливых" (стать. Kresowa ksiega sprawiedliwych) о украинском, которые спасали поляков истребляются ОУН-УПА ". Предисловие к книге" Путь на Голгофу "написал сам регионал.

"В предисловии, в частности, Колесниченко написал:" Своего пика события достигли летом 1943 года, когда 11 июля преимущественно поляки атаковали более 150 населенных пунктов одновременно ". Таким образом Колесниченко признал, что в трагедии виноваты" преимущественно поляки ", - подчеркнул Аронец.

При этом националист напомнил позицию ВО "Свобода", которая заключается в том, что следует искать согласия по формуле "прощаем и просим прощения".

Как сообщал "Обозреватель", 148 народных депутатов из фракций Партии регионов и КПУ, среди которых и Вадим Колесниченко, подписали обращение к маршалу Сейма Республики Польша Еве Копач с просьбой признать Волынскую трагедию геноцидом польского народа.


http://translate.google.com.ua/translate?hl=ru&sl=uk&u=http://newsme.com.ua/ua/politics/1872534/&prev=/search%3Fq%3D%25D1%2588%25D0%25BB%25D1%258F%25D1%2585%2B%25D0%25BD%25D0%25B0%2B%25D0%25B3%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25B3%25D0%25BE%25D1%2584%25D1%2583%2B%25D0%25B2%25D0%25B0%25D0%25B4%25D0%25B8%25D0%25BC%2B%25D0%25BA%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25B5%25D1%2581%25D0%25BD%25D0%25B8%25D1%2587%25D0%25B5%25D0%25BD%25D0%25BA%25D0%25BE%26hl%3Dr

 

Exx.. Миху, і Ви теж таке...

 

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_42/Gileya42/I20_doc.pdf

 

"За те, що ти є українець... Спогади з років 1944-1947"




З книжки поляки довідаються чимало нового або добре від них приховуваного. Чому від мирного співіснування поляків та українців на пограниччі так швидко дійшло до жорстокого кривавого протистояння. Як почувалися відрізані від основної маси свого народу українці в Польщі і через які приниження вони пройшли?
Поняття демократичних змін, що настали на зламі 80-х і 90-х рр. ХХ ст. в Польщі, пов’язане з болісними процесами, зокрема у сфері економіки. Супроводжувалися вони інфляцією та реформами Лешека Бальцеровича, названими "шоковою терапією".
Якщо з економічних перетворень Польща вийшла гідно, то в суспільній та історичній свідомості зміни відбувалися не так швидко й ефективно. Поляки багато в чому залишаються заручниками певних стереотипів, що значною мірою відчуває на собі українська громада країни.
Книжка "Za to, że jesteś Ukraińcem… Wspomnienia z lat 1944–1947" (підготовка і редакція - Богдан Гук, Кошалін-Варшава-Перемишль, Stowarzyszenie Ukraińców Więźniów Politycznych i Represjonowanych w Polsce, 2012) може бути свого роду "шоковою терапією" для лікування таких стереотипів. А може їх і загострити – адже не всім відповідні ліки та методики допомагають.
Спомини, зібрані Богданом Гуком під одною палітуркою, українському читачеві з Польщі є знаними. Вони виходили українською мовою в "Нашому слові", "Віснику Закерзоння", у томах спогадів учасників визвольного руху "Закерзоння" та окремими публікаціями на кшталт книжки Івана Кривуцького "Де срібнолентий Сян пливе" чи "Во ім’я твоє" Анни Карванської-Байляк.

​

Відділ АК у спаленому українському селі Сагринь на Холмщині, 9 березня 1944 р.​

З посеред 24 текстів у Польщі після 1989 р. опубліковано вісімнадцять, три – в Україні і ще стільки ж походять з українськомовних видань на еміґрації. Вочевидь, українському читачеві ці спомини, зібрані разом, будуть цікаві й потрібні в такому поданні.
Але прочитавши вступ від редактора, окремий текст Б. Гука щодо засад редаґування й підбору текстів, присвячену джерельній базі історії визвольного руху на Закерзонні післямову розумієш, що головним адресатом цього видання є саме польськомовний читач. Читач, котрому треба все майже від підстав розтлумачувати – але не менш чітко, ясно, виразно й голосно.
Богдан Гук, поруч, здається, лише з Євгеном Місилом, належить до тих українців у Польщі, які мають почуття місії – місії зібрати, опрацювати й зафіксувати все, що пов’язане з українською історією земель на захід від лінії Керзона. Керуються при цьому простим принципом: "Якщо не ми, то хто?".

​

Українські етнографічні землі за т.зв. "лінією Керзона" з 1920-х рр. отримали назву Закерзоння​

Беручи до рук опасистий том "Za to, że jesteś…" розумієш, що обрана багато років тому Гуком тактика принесла добрий результат і себе виправдала. Бо розшукуючи по різних закутках колишніх упівців, в’язнів "Явожна", записуючи їхні нерідко передсмертні, а тепер безцінні спогади, Б. Гук зробив громаді українців у Польщі послугу, яку по*справжньому можна буде оцінити лише з роками.
Крім спогадів про Закерзоння та боротьбу за українське тривання на цих землях, що є вартістю самими в собі, важливими є послання, з якими автор цю публікацію відправив у руки польського читача. Їх – чимало, і тим полякам, що перебувають у полоні антибандерівських стереотипів, буде важкувато їх почути, перетравити і сприйняти.
Сам Гук про це пише так: "Польському читачеві скорше за все важко буде визнати, що українські образи, ідентичні до польських наративів про Волинь, мають право до рівнозначного чи рівнобіжного існування, і що вони є не стільки запереченням, скільки необхідним доповненням [тих польських наративів]".
Важливим видається мені слово "рівнобіжного", оскільки полякам нерідко – фактично від часів терору щодо українців Закерзоння і депортацій на схід у 1944–1946 рр. і на захід 1947 р. – бракує розуміння, що українці в Польщі були далекими від "Волині", стали заручниками не витвореної ними ситуації й розплатилися кривавою чашею за те, що всього лишень проживали на дідівських землях і не бажали з ними прощатися назавжди.
А разом з тим, трагедія українства на Закерзонні – важлива й неоминальна частка всієї польсько-української історії в період 1939–1947 рр.
Друга теза, яка проходить через усі пояснення Б. Гука та власне спомини: що УПА – це таки армія, чисельна, зі своєю структурою, чітко вираженими цілями. Навіть мапу VI Округу УПА-Захід на землях у Польщі автор подає на третій сторінці обкладинки.
Те, що для українців є цілком очевидним, для поляків таким не є. Тож і щирий приятель українського народу й України, євродепутат Павел Коваль, у своїй книжці "Між Майданом та Смоленськом" висловлює думку, що УПА та Армію крайову жодним чином не можна порівнювати, бо ж АК – то армія підкореної двома тоталітаризмами держави, УПА – додумуйтеся самі, словами нинішнього українського президента.

​

Один з керівників УПА Закерзоння Василь Галаса з дружиною Марією Савчин та первістком​

Чесно кажучи, пояснень Коваля я не зрозумів: можливо, йому стане в пригоді видана Б. Гуком збірка. "Ми не могли допустити до того, аби УПА мала опінію банди, а не повстанської армії", – говорить в інтерв’ю з Гуком, записаному 2002 р., Василь Галаса "Орлан" (1920–2002), котрий був у 1945–1947 рр. заступником провідника Закерзонського краю.
Одним з арґументів, що мав би схилити поляків належним чином сприйняти рацію українського визвольного руху, мав стати антикомунізм УПА, її боротьба з московськими та німецькими загарбниками.
Той самий Галаса стверджує: "Ми боролися проти антипольського режиму у Варшаві, як також проти антиукраїнського у Києві, бо розуміли, що маємо спільного ворога – більшовицьку російську імперію".
Не знаю, наскільки це може переконати польського читача, адже для нього вочевидь неприйнятним буде сам факт боротьби українського підпілля на теперішній польській території. Тим більше, що в реальності сама позиція ОУН та УПА з кожним роком перебування на Закерзонні змінювалася.

​

Переговори між представниками польського та українського антикомуністичного підпілля. Руда Ружанецька, 21 травня 1945 р.​

До остаточного визначення кордонів між СРСР і Польщею в аґітації ОУН ішлося про те, що саме тут для місцевих українців є Україна, і нема жодного сенсу їхати в якусь іншу Україну-мачуху. Натомість після визначення кордонів, а також із посиленням депортаційної операції риторика змінилася на захист української людності та лояльність до польської держави.
Зрештою, польський читач зможе прийняти рацію УПА в межах Польщі лише тоді, коли визнає український характер Закерзоння, визнає його околицею Західної України, як це фактично є у свідомості Б. Гука, а боротьбу УПА на цих землях – "українським повстанням".
Зрозуміло, що таких поляків знайти буде важко. Цікавить їх та конкретика, яка розходиться з інтересами польськості.
От приміром, дуже характеристичними під цим оглядом є запитання журналіста Павела Решки до депутата Мирона Сича в часописі "Tygodnik Powszechny", які стосувалися батька п. Мирона, вояка УПА: "Що робив тато в УПА? Чи він стріляв у Військо польське? Палив будинки? Був українським патріотом, котрий вважав, що там, де лежить його село, має бути Україна?".

​

Сотні УПА, які діяли на території Закерзоння​

Можна лише тим себе тішити, що через кров, депортацію, елімінацію українського населення Закерзоння ми можемо говорити про ці справи в історичному, гуманітарному, інтелектуальному, але насправді віртуальному сенсі. І читати далі одкровення від Б. Гука. А вони для польського вуха звучать нерідко як досить неприємна та гірка правда.
Приміром, досить жорсткі оцінки дає Б. Гук міжвоєнній польській державі та Римо-католицькій церкві (так само різко у спогадах висловлюється більшість записаних автором книжки оповідачів).
Ось як виглядає національна політика ІІ Речі Посполитої в одній з приміток Гука: "[вона] опиралася на помилковій під політичним та культурним оглядом інтерпретації Першої Речі Посполитої як польської держави. Тому зрозуміло, що подібна інтерпретація означала практику марґіналізації українців, євреїв та інших, кого визнано чужими та такими, що стримують розвиток польського народу та Другої Речі Посполитої як „польської" держави".
Коментуючи слова члена ОУН Івана Молодія з приводу того, що попри вікову експансію поляків на схід, етнографічна межа між нашими народами втрималася на Сяні і "ніхто не хотів і не міг змінити цієї ситуації", Б. Гук зазначає: "У польській колоніальній історіографії поняття державної, національної та релігійної експансії в Україні подається як польська, а одночасно західноєвропейська цивілізаційна місія, оплот християнства, оборона Заходу від східного варварства тощо. Поняття України найчастіше в ній замінено національно ексклюзивним польським терміном „Креси".

 

Характеристику діяльності Римо-католицької церкви маємо зі споминів І. Молодія з Пискоровичів: "Осередком великодержавної ідеї християнської країни з месіанськими нахилами була місцева державна школа та Римо-католицька церква. Методи реалізації визначених польськими ксьондзами цілей на українських землях можна окреслити поняттям церковного фронту…".
Надіюсь, що польські читачі публікації наберуться терпеливості і на тексті Молодія, котрий завершує збірник, її не закриють…
Маю надію, тому що в книжці поляки дійсно довідаються чимало нового або добре від них приховуваного. Про те, чому від мирного співіснування поляків та українців на пограниччі так швидко дійшло до жорстокого кривавого протистояння.
Хто підкопував підвалини співжиття і які були тому причини? Як почувалися відрізані від основної маси свого народу українці в Польщі і через які приниження треба було пройти на вигнанні, у "Явожно", у відстоюванні прав на власні релігійні почуття, права на гідне поховання?
Дізнаються про те, чому слово "Закерзоння" не є міфічним витвором націоналістів, а породженою обставинами об’єктивністю. Зрештою, дізнаються чимало про своїх співгромадян, лишень іншої національності.
Попри те, що укладач збірника, зважаючи на пропам’ятний меморіальний характер спогадів, називає книжку "Za to, że jesteś Ukraińcem" "неуникненно односторонньою", пише про ці спогади як про "частину польської спадщини". Оскільки йдеться про землі теперішньої польської держави, однозначно так і є. Хто має очі, той прочитає.
П.С. Книга проілюстрована світлинами із фотоархіву Центру досліджень визвольного руху
Джерело Історична правда

 

троха не в тему, але

Польський сейм відмовився визнати Волинську трагедію геноцидом


Сейм Польщі відмовився визнати Волинську трагедію геноцидом поляків.
Як повідомляється, відповідну поправку підтримали 212 депутатів з 231, необхідного для її прийняття. Проти проголосували 222 депутати з 437, які взяли участь у голосуванні, і троє утрималися.
Крім того, Сейм Польщі не підтримав поправку, якою частина депутатів хотіли встановити 11 липня Днем пам'яті жертв Волинської трагедії. Це рішення підтримали 178 депутатів, проти - 259 депутатів.

http://ua.korrespondent.net/ukraine...movivsya-viznati-volinsku-tragediyu-genocidom

переміг здоровий глузд...

 

Польський сейм прийняв компромісний варіант заяви щодо Волинської трагедії


Сейм Польщі на своєму засіданні прийняв спеціальну заяву щодо Волинської трагедії, в якій використовується фраза "етнічна чистка з ознаками геноциду".
За це рішення проголосували 263 депутати при 231 необхідному голосі. Проти проголосували 33 депутати, утрималися 146 парламентаріїв.
Напередодні голосування представники найбільшої опозиційної партії в Польщі "Закон і справедливість" (PIS) заявили про те, що не можуть підтримати заяву в такому вигляді.
У прийнятому документі говориться, що конфлікт між українцями і поляками виник у складні часи Другої світової війни, в якій зіткнулися "два тоталітаризми".
"Дії німецьких і радянських окупантів створювали сприятливі умови для ненависті на національному і релігійному ґрунті", - наголошується в заяві.
Депутати у заяві віддали данину поваги полякам, які "були жорстоко вбиті українськими націоналістами", і польським підрозділам, що боролися з ними.
Польські депутати в своїй заяві також подякували українцям, які рятували поляків під час тих подій і допомагали впорядкувати місця їхнього поховання в Україні.
Сейм Польщі також висловлює повагу і визнання приватним особам і організаціям, які "кілька десятків років постійно боролися за право на правду про Волинський злочин. Також дякуємо тим українцям, які сьогодні допомагають у документуванні злочину і вшануванні пам'яті жертв", - йдеться в заяві.

http://ua.korrespondent.net/ukraine...j-variant-zayavi-shchodo-volinskoyi-tragediyi

троха спохабили.....

 

http://www.youtube.com/watch?v=7uhPg9wB2oY

 

Деякі промовисті документи зі збірника "Україна і Польща в 30 - 40 х рока" :

Совершенно секретно

Справка

На имя "ВАЛЕРИЯ'', за подписью „ПЕТРОВА'' через корреспондента 1011 от 24.11.43 г. (вх. № 138) получена шифртелеграмма. в которой сообщается, что на основании агентурных данных в районе Рафаловка Ровенской области находится польский отряд „Пилсудчиков", который 13 ноября с.г. устроил „кровавую субботу'', вырезав украинское население в селах Колодьяк и Собыщене Рафальского района.

Подобные отряды имеются в других районах Ровенской области, дислокация которых не установлена.

Верно:

Оперуполномоченный 4 Управления НКГБ УССР Ст. лейтенант госбезопасности (—) ЗЫКОВ

[...].11.43 г.


ДА СБУ, Ф.13,оп. 1 спр. 985, арк. 8.
______________________________________________________________________________________

Протокол допроса

гор. Любомль 6 января 1945 года

Допрос начат в 23 00.

Я, оперуполномоченный Любомльского РО НКГБ лейтенант госбезопасности Кобелев, допросил арестованного Вавжицкого Станислава Ивановича

[...]

Вопрос: Расскажите, по чьей рекомендации, и каким образом Вы поступили в вооруженную группу Филипповича?

Ответ: В польскую националистическую группу Филипповича я поступил в сентябре 1943 года, в начале ее формирования. Для поступления в данную группу никакие рекомендации не требовались.

[...]

Вопрос: Немецкие карательные органы и войска делали нападения на расположение Вашей группы?

Ответ: Таких случаев, чтобы немцы нападали на нас, не было, а, наоборот, были случаи, что наше расположение на квартирах и до немецких квартир было не более 200 метров и последние хорошо знали, что здесь находится польская вооруженная группа и никогда не нападали.

Вопрос: Сколько налетов было произведено на украинские села, сколько уничтожено населения и при чьей помощи произведено уничтожение населения?

Ответ: Нападения на села производились нерегулярно и по несколько раз, участниками группы Филипповича были уничтожены полностью села Ровно, Перетирки , Полапы, Сокил, Заполье, Штунь, Высоцк, Ставки, Ставочки и ряд других украинских сел, сколько там в этих селах уничтожено населения я не знаю. Реальную помощь нашей группе по уничтожению украинских сел и населения, не успевшего скрыться при налете, оказывали в начале 1944 года русская вооруженная группа, численностью более, чем наша, а впоследствии вместе с нами ходила и немецкая жандармерия из Мациевского района.

Вопрос: Что было на вооружении в группе Филипповича и в чем обмундированы?

Ответ: На вооружении в нашей группе Филипповича были пулеметы разных систем, автоматы, винтовки и гранаты, имелась конная группа до 60 сабель. Обмундирование было у всех немецкое исключительно, только польская фуражка с орлом у каждого участника.

Вопрос: Кому конкретно оказывала помощь группа Филипповича, Красной Армии или немцам?

Ответ: Я понимаю так, что реальную помощь оказать Красной Армии в борьбе с немцами, то необходимо было участвовать как настоящим партизанам, подрывая немецкий тыл, а наша группа не была партизанским отрядом и более походила на бандитскую националистическую группу, имевшей своей целью уничтожение на территории Польши украинского и еврейского населения и, по мере возможности, создание польского государства, а поэтому немцы помогали Филипповичу, а группа последнего помогала немцам в борьбе с советскими партизанами.

Вопрос: Почему же Вы, понимая национальную вражду, принимали участие в бандитской группе Филипповича?

Ответ: Поступив в группу Филипповича, я думал, что это создается для обороны села и борьбы с украинскими повстанцами, нападающими на наши села, а впоследствии, видя все похождения группы и бандитские налеты на мирные украинские села, я уже не мог уйти из группы, боясь быть расстрелянным своими же товарищами.

Вопрос: Был ли в националистической группе Филипповича карательный орган и кто им руководил?

Ответ: Да, карательный орган в группе Филипповича был, который назывался жандармерией. Всей работой жандармерии руководил Филиппович, сюда же входило пять человек участников группы - Адам Жур, Кравчук Станислав, „Кшемиль" по имени Альбин, один из Луцка, фамилии и псевдонима не знаю, и Филиппович.

Вопрос: Чем занималась жандармерия при группе Филипповича?

Ответ: Жандармерия занималась разбором дел дезертиров, не желающих быть в группе, и разведывательной деятельностью всей группы .

[...]

Допрос прерван в 5 час. 15 мин.

7 1 1945 г.

Допросил:

0/уполномоч. РО НКГБ Лейтенант госбезопасности (—) Кобелев

ДА СБУ, Ф. 13, спр. 1020, орк. 117-121.
___________________________________________________________________________________

 

Сов. секретно

Спецсообщение

Народному комиссару государственой безопасности Украинской ССР Тов. САВЧЕНКО

Нач. „4" Управления НКГБ СССР (—) СУДОПЛАТОВ

Из района Ровно. УССР.

„Поляки, проживающие в мест. Рафаловке, Пшеброжах, Рожищах, в последнее время резко изменили свое отношение к советским партизанам и перешли полностью на службу к немцам. В Луцке и Рожищах создана польская полиция, которая усердно выполняет приказы немцев по истреблению русского и украинского населения западных областей УССР. Поляки разъезжают по украинским селам, сжигают их, убивают население и совершают грабежи. За последнее время поляками сожжены с. Тростянец, Омелено и разграблены с.с. Хапнево и Климентовка.

В Пшеброжах немцами создан отряд поляков численностью до 1200, имеющий на вооружении две 45-мм пушки, станковые и ручные пулеметы и винтовки.

Поляки распространяют среди населения провокационные слухи о якобы совершаемых советскими партизанами убийствах польского населения.

Организаторами репрессий над украинцами являются в Пшеброжах староста ЖИДКЕВИЧ и комендант РАЛИНОВСКИЙ, а также поляки ЦИБУЛЬСКИЙ, ВАСИЛЕВСКИЙ, ВРАЩАЛОВ и КЕСЛИВАПОЛЬКО.

"ПАНАС"

Начальник группы 4 Управления НКГБ СССР (—) СЕРЕБРЯНСКИЙ

ДА СБУ, ф. 13, спр. [...], арк. 22.
_____________________________________________________________________________________

Справка

за период с 19.3.1944 г. по 25.3.44 г. от "ЮХНО" на имя "ФЕДОРА" через корреспондента "1004" получено сообщение за № 3/4 следующего содержания:

По вполне проверенным агентурным и официальным данным нами установлено, что по заданию польского правительства генерала СОСНКОВСКОГО в Западных областях Украины и Белоруссии в 1943 году созданы вооруженные отряды, готовящие кадры для войны с СССР за создание Великой Польши.

Война начнется по указанию Англии и Америки после разгрома Россией немцев. Отряды сведены в воинские соединения, носят названия и номера старых польских частей. Дислоцируются в тех районах где они были до 1939 года.

Все они носят общие названия „ПЗП" - „польски звензек повстанчи"
...

Первым батальоном командует поручик "СОКОЛ", небольшого роста, блондин, носит очки. Личный состав батальона состоит из польских полицейских, служивших у немцев , дислоцируется в селе Свинарин Турийского района.

Командир второго батальона поручик "ЯСТРЕБ" настоящая фамилия ЧЕРВИНСКИЙ , родом из Варшавы, при соввласти работал учителем колонии в Турийском районе, антисоветчик.

Третий батальон носит название "КРОВАВАЯ ЛУНА" носят не конфедератки, а фуражки русского образца и кубанки, они занимаются разгромом украинских сел и уничтожением мирного населения.

При налетах на украинские села они. согласно приказа, одеты в партизанскую, красноармейскую форму и выдают себя за красных, с целью обострения отношения украинского населения к красным и затруднения продвижения партизан. Такие погромы устраивают там. где по их данным будут проходить наши партизаны. Этим батальоном командует поручик, кличка "ОЛЬГЕРТ"
...

Верно:

Оперуполномоченный 4 Управления] НКГБ УССР Капитан госбезопасности (—) ЗЫКОВ

[...] 1944 г.

ДА СБУ, Ф. 13, спр. 985, арк. 1-3.
___________________________________________________________________________________

Протокол допроса 1945 г.. февраля 15 дня. м. Рожище

Я. пом ощник оперативного уполномоченного Рожнщенского РО НКГБ, младшнй лейтенант госбезопасности Зеленов. сего числа допросил в качестве обвиняемого:

Шот Люцияна Игнатьевича. 1928 года рождения. поляка, уроженца колонии Ретовка Рожнщенского района Волынской области.
....

Вопрос: Следствие располагает данными, что Вы в период немецкой оккупации в 1943 г. являлись участником польской пляцувки. так это?

Ответ: Да. в период немецкой оккупации в 1943 году я являлся участником пляцувки.

Вопрос: Когда и кем Вы были привлечены в польскую пляцувку?

Ответ: Весной 1943 года я вступил в пляцувку. в которую меня вовлек комендант пляцувки Цихус Станислав Федорович , последний в настоящее время осужден советскими органами как изменник Родины.

Вопрос: Что такое пляцувка и ее задачи?

Ответ: Польская пляцувка состояла из мужчин польского населения. которые все были вооружены, подчинялись все участники пляцувки своему коменданту. А в целом пляцувки находились в подчинении немецкого карательного органа „СД". Из „СД" комендант получал все оружие и боеприпасы. Польские пляцувки, совместно с немецко-польской полицией и гестапо, под видом уничтожения бандеровцев ездили на вооруженные бандитские напады с целью уничтожения украинского населения, а также с целью грабежа последнего.

Вопрос: Расскажите о Вашей практической деятельности в польской пляцувке.

Ответ: Под предлогом борьбы с бандеровцами я, в числе других участников пляцувки. имея ненависть к украинскому населению, ездил на выпады с целью убийства и грабежа украинского населения.

На выпады я ездил в следующие украинские села: Словатичи. Хопнив. Суск. Свозы. Кульчин Киверцовского района Волынской области. В село Словатичи нас ехало на подводах человек 70-80. это было летом 1943 года. Подъехав к селу, мы начали стрелять по домам для того, чтобы население бросало свое хозяйство и бежало, а мы тем временем забирали их имущество, хлеб и одежду, а затем зажигали дома и уезжали из села.

В этом бандитском нападе мы забрали с собой большое количество скота, хлеба и имущества. В этом нападе принимали участие и полицейские из немецко-польской полиции. Неделю спустя комендант пляцувки Цихус Станислав Федорович собрал до 100 человек и поехали на выпад в с. Хопнив Киверцовского района, где также производили грабеж и сожжение украинских домов.

Кроме того, летом 1943 г., не помню в каком месяце, мы. участники пляцувки. совместно с немецко-польской полицией ездили на вооруженный бандитский напад в село Свозы Киверцовского района Волынской области.

Во время этого напада я лично с другими поляками в числе которых был и мой брат - Шот Вацлав Игнатьевич, поймали одну украинку - Иванюк Надежду Сергеевну, и доставили ее для расправы. По дороге, когда ее вели, она сказала мне: "Ледек" зачем ты меня ведешь, ведь ты же меня знаешь?".
На это я ответил, что она бандеровка. и ее продолжали вести. Приведя Иванюк Н. С. в круг поляков, последние стали у нее спрашивать полька она или украинка. Девушка знала польский язык и спасая свою жизнь, ответила: "полька". Но я знал ее как украинку и имея к ней ненависть, сказал всем, что она не полька, а украинка и притом сильно ударил ее вилами по голове, но Иванюк была освобождена по просьбе одного из поляков, жителя сельсовета Елизаветин Сечка Ивана, последний сказал. чтобы ее отпустили, так как он ее хорошо знает и что эта девушка не имела ничего общего с бандеровцами.

В результате бандитского напада на с. Свозы в котором принимал участие и я было сожжено почти все село Свозы заграблено очень много скота и убито несколько совсем невинных украинцев. Я лично способствовал грабежу у мирных жителей, так я выпустил из хлева одного хозяина свиней. которые были пойманы полицейскими. После напада я .лично доставлял награбленный скот в м. Рожшце в немецко-польскую полицию.

Вопрос: Следствие располагает данными, что в селе Свозы Киверцовского района Вы лично убили одну женщину-украинку во время напада на село 29 июля 1943 года?

Ответ: Во время напада на с. Свозы я никакой женщины не убивал.

Допрос окончен в 15 часов.

Протокол мне прочитан вслух на понятном русском языке и с моих слов записан верно:

(—) Шот

Допросил:

Пом. оперативного] уполномоченного

Рожищенского РО НКГБ

Мл. лейтенант госбезопасности

(—) Зеленов

ДА СБУ, Ф. 13, спр 1020, арк. 1-4.

ОСЬ ТАК ПОЛЯКИ "ВОЮВАЛИ З НІМЦЯМИ"

 

О, как.
В 1945 понимали, а в 2013 уже не понимают....
Но, надо отметить, теперь почти все галичане английским свободно владеют, чего не скажешь про москалей.

 

До чого тут галичани?
Ви хоч документи почитайте

 

Хто сказав ? (С)
Будували третий рейх, за що і керівницьтво Польської Підпільної Держави засудили в Москві у 1945 році. Що й напевно було теж справедливою помстою за усі кривди радянських і українських партизан.

вражає ідентичність совецької і оунівської "наррації"