Геніальний гумор Павла Глазового.

ВИРЯДЖАЛА МАТИ СИНА

Виряджала мати сина
До Києва з Яготина.
У хустинку зав'язала
Півхлібини й кусень сала,
Дала йому три червінці,
Що так довго відкладала.
- Вчися, синку, - говорила, —
У науці, синку, сила.
Спеціальність як добудеш,
На заводі майстром будеш.
Син учився в профтехшколі.
Працювала мати в полі.
А щотижня - за корзину
Та й везе гостинця сину.
- На цей вузлик! На торбинку!
Ти ж, мабуть, голодний, синку!
А, бувало, із мішечка
Свіжі витягне яєчка:
- Будеш вранці пити, сину,
Як спішитимеш на зміну.
Йшли літа. Синок довчився,
Майстром став. І оженився.
Вже дали йому без плати
І квартиру - дві кімнати.
Є у шафі, є у мисці.
Є й дитинка у колисці.
Але матері не досить -
Все гостинці сину носить.
Носить клунки та мішечки:
То капусту, бурячечки,
То яєчка, то сметанку,
То сальце, то масла банку.
- Ти ж на все, - говорить, - сину,
Мусиш тратить копійчину...
Тільки син не радий, дметься,
Червоніє, треться-мнеться...
І нарешті мовив: - Мамо!
Я скажу все чесно й прямо.
Завдаєш ти нам мороку.
Подивись на себе збоку!
Лозяна якась корзина,
В дужку вставлена дротина.
Виглядають із корзини
Мішковини та торбини...
Це ж сусіди будуть знати,
Що така у мене мати.
Йдеш до нас по тротуару,
Як торговка із базару.
Ти мене шокіруєш
І компроментіруєш!
Страшно дєйствує на нєрви
Ця корзина драна.
Ну невже средствов немає
Купить чамайдана?
Викинь к бісу той мішок,
Був би він неладний.
Це ж тобі не Яготин,
А хутір Отрадний!..
Отакого має сина
Добра мати з Яготина.

 

«БРОДЯГА»

По ресторанах ходить дама,
Сумна, стривожена така.
Синка свого шукає мама,
Свого єдиного синка.
А син її, любимий Гога,
У витверезнику рида:
— Жена найдьот сєбє другого,
А мать синочка — нікогда...

 

ДУЕЛЬ

Бредуть хлопчаки жовтороті.
Між ними патлатий чувак.
Бряжчить на дешевій гітарі
І каже кумпанії так:
- Послухайте штучку, реб'ята,
На давній ізвєстний мотив.
Його я злегка подісправив,
А строчки нові сочинив.
"Любил я дєвчонку-красотку
З кудрями волос до плеча.
Ми чувства свої не таїли,
Була в нас любов горяча.
І жил я своєю любов'ю,
І брєділ лиш нею одной.
Но вот пріцепілся к дєвчонкє
Какой-то чувак доходной.
Нахального етого тіпа
То здєсь ми встречалі, то там.
За милой моєю дівчонкой
Ходив, паразіт, по п'ятам.
Однажди в саду ботанічном,
В той часті, де сосни та єль,
Застукав я етого типа
І визвав його на дуєль.
Оружия ми нє імєлі,
Но нас воспаляла любов.
Ми рвалі друг другу одьожу
При помощі рук і зубов.
Когда ми дуєль завєршилі,
То билі, в чом мать роділа.
Любов ти, любов удалая,
Ах вот до чєго довела!"
Розсипав слова, як полову, -
І весело, й гарно йому...
Кому окалічено мову -
Скалічено й душу тому.

 

ОБРАЖЕНИЙ

Сонний ледар буркотить
На печі гарячій:
- Наш сусід сказав, що я
Нібито ледачий.
Слід би духу дать йому
За брехливі речі...
Його щастя, що мені
Ліньки злазить з печі!

 

ЗДРАСТЄ, МАМА РОДНАЯ!

Син поїхав з дому
Та й прожив у місті
Більше як півроку,
Днів, напевне, з двісті.
Він в село вертається,
З матір'ю вітається:
— Здрастє, мама родная!
Как здєсь поживається? —
Мати гладить сина
По рудому чубчику.
— Як це ти балакаєш,
Любий мій голубчику?
Наче й не по-нашому,
Наче й не по-руському, —
Більш на те скидається,
Що по-малоруському. —
А синок відказує:
— Ти, маманя, тьомная.
В нашом положеніє
Разниця огромная.
Я живу у городє,
Ти всьо времня в полі.
Как же ти розтумкаєш,
Что к чєму і што лі?

 

https://www.youtube.com/watch?v=369DBVhm0zA#t=55

 

Зустрілися двоє друзів
Обидва Миколи
- Може вип’єм по маленькій?
- Нізащо і ніколи!

У тверезе товариство
Я вступив недавно –
Маю квиток з печаткою,
Плачу внески справно.

- А ти ж любив горілочку,
Казав, що то ліки…
- Тепер з нею покінчено-
Зав’язав на віки.

- А чого ж несе від тебе
Як з пивної діжки?
- Зав’язав, мабуть, слабенько –
Пропускає трішки

 

Зайчик-побігайчик
Вчитись в школі став.
Визубрив "Букварик",
"Читанку" дістав.

Якось він зі школи
Мчався через лан.
Тут йому на зустріч
Вискочив Кабан.

Перекрив дорогу й каже:
- Не біжи.
Що тебе там в школі учать - розкажи.
І гукнув Зайчисько,
Сташви на горбі:

- Про Свиню під дубом
Розкажу тобі!
Вислухав кнуряка
Байку до кінця

І спитав сердито
Зайця-стрибунця:
- А ти знаєш, погань,
Бісова шпана,

Що свиня під дубом -
То моя жона?
Я тобі, падлюка, за такі байки
Поламаю ребра й випущу кишки.

Отаке почувши Зайчик наш присів
Зразу зпереляку взяв і окосів.
Ліве око вправо, праве - навпаки
Знай кому читати і які байки!

 

ПОРТРЕТИКИ

Скажу я вам любі друзі
Замість передмови
Що случилось це задовго
До перебудови…

Портретами і квітами
Прикрашали школу -
Ждали в гості комісію
З ЦК комсомолу.

А навчалися в тій школі
Дефективні діти.
Важко з ними педагогам –
Та куди ж їх діти?

Скільки ж треба було вміння,
Розуму й кебети
Щоб тим дітям розтовмачить –
Чиї ж то портрети?

І ось уже комісія
У шкільному клубі:
-Як ви, дітки, навчаєтесь?
Як живите, любі?

Де найкраще в світі жити –
Ви знаєте, друзі?
-Знаю-знаю! – каже хлопець
В Радянськім союзі!

-А яка країна наша?
-Соціалістична!
-А партія наша яка?
-Комсомолістична!

-Молодчина… А портрети
Чиї то на сцені?
-Знаю-знаю! – каже хлопець
Отой лисий – Лєнін.

-А хто зліва біля нього?
-Отой? Бородатий?
Знаю-знаю. То – Маркс Енгельс
Ну як же не знати?

Біля сцени була дошка
Прибита диктова.
На ній - 8 соратників
Микити Хрущова…

-А хто на тих портретиках?
-Не знаю, не знаю…
-А ти краще придивися.
-Я й так добачаю.


-Невже ти цих портретиків
Не бачив ніколи?
-ААААА, вже знаю –
Випускники із нашої школи!!!

 

красивые стихи

 

Проблукав старий мисливець
В полі чистому півдня
І надибав у ярочку
Невеличке зайченя.

Взяв у руки, придивився,
А в ушах у нього - мох.
Два тампончики зелені
Виглядають із обох.

- Дивина! Заткнув хтось вуха
Чи вмудрилося саме?
Як узнаєш-розпитаєш?
Не розкаже ж, бо німе.

А зайчатко запищало:
- Не німе я, зовсім ні!
І тампончики у вушка
Мама вставила мені.

І веліла тихо-тихо
Тут у ямочці лежать,
Як мисливці в чисте поле
Повиходять полювать.

Говорила, що між ними
Є горлаті крикуни,
Наказала, щоб не слухав,
Що кричатимуть вони.

Ти, казала, й так у мене
Хворобливе і слабе,
Не хватало, щоб навчили
Матюкатися тебе...

 

Ферапонтова Хвороба

У старого Ферапонта так боліли ноги,
Що на п'ятий поверх вийти не було вже змоги.
Лікар дав йому бумажку, і прибив печатку,
Чим засвідчив, що у діда ноги не в порядку.

Що в колінах у старого скупчилися солі
І ті солі викликають нестерпимі болі.
Дуже важко Ферапонту лазить на горище,
І тому його доцільно поселити нижче.

Ферапонт поніс кербуду довідку й заяву.
Той звелів йому звернутись в житлову управу.
Звідтіля його послали у районну раду.
Там у справі Ферапонта відшукали ваду

І сказали, що немовби є ще необхідність,
Щоб підтвердив здороввідділ його інвалідність.
В здороввідділі звеліли принести аналіз,
Бо в історію хвороби дві помилки вкрались,—

Тож медогляд повторити знову необхідно
І рентгеном просвітити, чи ті солі видно.
Через тиждень Ферапонта наскрізь просвітило
І оглянуло аж двічі видатне світило.

Перший раз дало пораду грітись парафіном,
Другий раз веліло п'явку ставить під коліном.
Ферапонт по кабінетах шкутильгав поволі,
Доки в нього у колінах розсмоктало солі,

І тепер йому не треба справок та квитанцій-
Як це добре, що багато є у нас інстанцій!!!

 

Про Павла Глазового

Хто не знає вірша Павла Глазового про кухлик із влучною останньою фразою: «бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови»? А вірш цей, до речі, був написаний ще за часів СРСР! Тоді за таку відверту підтримку української мови можна було отримати клеймо буржуазного націоналіста, а то й потрапити на «дружню співбесіду» до КДБ, чи й гірше. Хто він, цей сміливий дотепник? Вікіпедія на диво лаконічна: народився, вчився, пішов на фронт, знову вчився, працював, помер. Безхмарна рафінована біографія, просто мрія комуніста! Але насправді, звісно, це зовсім не так: його доля сповнена і радощів, і прикрощів, і злетів, і падінь, і везінь, і обласкувань долі, і цькувань, ігнорувань та бідності.

Вже за походженням він був «неправильним». Його батько – заможний селянин, мати – донька священика. Глазові мали худобу, землю, дбали про господарство, шанували Бога. Та комуністи мали інше уявлення про народне щастя – все забрали, залишивши сім’ю бідувати. Одного разу Прокіп (як звали його батька) побачив, як комнезам хвацько мчав на бричці з його конями і щосили шмагав нещасних тварин. Стислося в колишнього власника серце, не витримав, спинив бричку, вихопив батога і від душі відшмагав ним комуняку. Ясно, що після цієї пригоди йому не можна було залишатися на місці, тож сім’я мерщій зібрала свої вбогі пожитки й тієї ж ночі рушила з Криворіжчини на Кіровоградщину, в село Новоскелюватку (нині це Миколаївщина).

30 серпня 1922 року в сім’ї Глазових народився син Павло. У 1932-33 рр. його сім’я пережила страшний голод, як і всі українські селяни. Тоді помер його молодший брат. Павло Прокопович пізніше згадував, як на його очах селяни намагалися прорватися до міста, а солдати в будьонівках з червоними зірками не пускали їх на потяги й завертали назад.

У 1940 році Павло Глазовий закінчив Новомосковське училище (Дніпропетровська область) і збирався вступати до вишу, але його через рік мали забрати до армії, тож він вирішив перше відслужити, щоб не переривати потім навчання. Можливо, це врятувало йому життя. Бо коли за рік почалася війна, він вже був обізнаний з військовою справою, а зазвичай студенти, яких без жодної підготовки забирали на війну прямо зі студентських лав, гинули майже всі. Війна застала його в Білорусі, в Орші, на військовій практиці. Щоб не потрапити в полон, вони з напарником взяли поштовий біплан У2, і навмання полетіли ним кудись на схід. Там їх довго й нудно перевіряли, проте не знайшовши нічого підозрілого, дозволили продовжити військову службу. Павла Глазового спрямували на захист Ленінграду, де він вистояв до останнього дня блокади. Потім відіслали до Азербайджану, звідки мобілізували аж у 1947-му, через два роки після війни.

За військову службу він отримав три ордени, проте не дуже ними дорожив – по поверненню додому віддав сусідським дітям гратися. Та тут від влади надійшла ще одна «нагорода» – його батька репресували й вислали за «колабораціонізм» із німцями, бо той, страшно подумати! найнявся до німців робочим, щоб прогодувати трьох дітей, яких він ще мав, крім Павла. У 1957 році його реабілітували, але ненависть до комуністичної влади він проніс через усе життя.

Писати Павло Глазовий почав ще у 3-му класі, проте тоді до сатири було ще далеко. Під час війни він складав вірші – військові, ліричні. Чесно описував все, що бачив на війні. Як показав їх своєму колишньому вчителю, той за голову взявся: «Ти що, за таке посадити можуть!». Павло передивився їх критично, одібрав половину й надіслав до редакції журналу «Молодий автор». Та йому знову повезло – обійшлося лише зауваженням редактора, що за такі вірші йому світить Сибір. І ось тут його перемикає – він раптом починає писати гуморески. Що не можна було казати прямо, те можна було висміяти. Там, де не можна критикувати систему, можна було піддати критиці її окремі прояви. Як він пізніше писав:

Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного.

По війні Павло Глазовий нарешті зміг вступити до вишу в Кривому Розі й писав там сатиричні оповідання для студентської стінгазети. Його друзі були в захваті, вони і вмовили його надіслати свої твори до журналу «Перець». І тут йому пощастило знову – його гуморески потрапили до Остапа Вишні, що на той час працював у журналі, і той одразу ж угледів у хлопцеві великий талант. Якраз тоді хтось винюхав, що батько Глазового був репресованим, й почав під нього підкопуватись далі, й Остап Вишня практично вихопив юнака із прірви, запросивши його до Києва на посаду заступника головного редактора «Перця» (непогана пропозиція для студента!). Там же він зміг перевестись до київського вишу на філологічний факультет і продовжити навчання.

Але тут фортуна почала потроху відвертатися від митця. В журналі було повно пристосуванців, що не знали толком української мови, ба навіть між собою говорили російською, і не мали літературного хисту ні своє написати, ні чуже виправити. Письменник виконував за них їхню працю, проте між ними часто виникали суперечки. Йому мстилися – і за дорікання, і за талант. Одного разу його таки добряче підставили. Він написав гумореску «Дорожні враження». Її довго не публікували, аж раптом через 5 місяців вона з’явилася в журналі під іншою назвою, за першим рядком «Виїздив Балабон на два тижні за кордон». Якраз тоді поїхав з міжнародним візитом до США тодішній генсек Микита Хрущов, і письменника одразу ж викликали на допит до СБУ. Проте врешті-решт йому вдалося довести, що гумореска була написана й подана до друку значно раніше, і конфлікт загасили. Та фатальним у долі Глазового виявився його начальник, Федір Маківчук, людина обмежена й малоосвічена, проте пихата й самозакохана, що лишень їздив по усяких партійних зустрічах, а Павло Прокопович мав не тільки виконувати сам всю роботу, а ще й писати для нього промови. Їхні стосунки також були непростими. Аж якось хтось написав на цього начальника їдку епіграму:

Спитав Тичину Корнійчук:
– Що за письменник Маківчук?
Тичина каже: – Та воно
І не письменник, а гівно!

Грубувато й простувато, зовсім не в стилі майстерно обробленого влучного гумору Павла Прокоповича, котрий взагалі ніколи не дозволяв собі подібної брутальності. Але ж де там було такій людині, як його начальник, розумітися на цих творчих тонкощах! Той одразу вирішив, що це справа рук підлеглого, і не просто вижив його з редакції, а й пообіцяв, що викине із Києва взагалі.

Глазовий пішов працювати на радіо, проте через півроку через наклеп колишнього начальника його звільнили і звідти. Пішов працювати в журнал «Мистецтво», у відділ «Новини кіноекрану», але й там Маківчук добряче постарався, і в 1968 році письменникові довелося піти і звідти. Проте на цей час він вже мав неабиякий творчий доробок, писав інтермедії для телебачення і репризи для цирку, а його гуморески вже тоді читав дуже популярний на той час гуморист Андрій Сова. Тож Павло Прокопович вступив до спілки письменників і почав працювати самостійно. Та тут на нього чекав ще один удар. Почалися негаразди з дружиною, з якою вони одружилися ще в 1848 році, і в 1973-му сім’я розпалася. Павло Глазовий опинився з сином в комуналці (донька пішла жити до матері), проте рук не склав, а працював, працював…

За цей час він виробив свій власний неповторний стиль – його твори лаконічні, проте місткі і влучні, що завжди поціляли в десятку і чіпляли за живе. Він міг вичерпно сказати в кількох десятках рядків те, на що іншому були потрібні сотні сторінок цілої книги. Його творіння справді цінні не тільки своїм змістом, а й художньою майстерністю. Як зізнавався сам письменник, над пошуком форми він працював дуже довго і надавав їй великого значення. Увесь удар, всю суть він спрямовував в останні рядки, що надавало твору і враження повної завершеності, і неабиякої вагомості. Опрацьовував не тільки власні сюжети, а й підслуханий десь народний гумор. Він сам це порівнював з віднайденим у природі шматком золотої руди, з якої вправний ювелір робив персня, в десятки й сотні разів дорожчого за вартість самого лише металу. Казав, що поет не той, хто може писати, а той, хто не може не писати. А писав він дуже багато, іноді по 5-7 гуморесок на день. Здавалося, що він навіть думав римами – як згадували його друзі, він часто жартував на спільних зустрічах і прямо на ходу міг щось вигадати і заримувати.

Якраз тоді почалися гоніння на українську мову. Викладачам російської платили більше, ніж будь-яким іншим, прискіпувалися навіть до схвалених радянською владою митців, доста було лише того, що вони просували українське слово – Івана Миколайчука, Сергія Параджанова, а Володимира Івасюка взагалі вбили. Що вже казати за тодішніх дисидентів – Івана Дзюбу з його працею «Інтернаціоналізм чи русифікація» та інших! Були й виклики на допити до КДБ, були й арешти, були і смерті. Глазовий завжди активно захищав українську мову, проте під нього підкопатися не могли, адже відверто радянський устрій він не критикував. Проте відчував, що ходить по лезу ножа. Як він писав:

Гадає хтось: робота гумориста –
Найвеселіша, і легка, і чиста.
Щось написав – і вже лунає сміх,
І радий сам, що звеселив усіх.
Я ж почувався на своїй роботі,
Як той циркач, що бігає по дроті,
Хитається і руки підійма,
А оступивсь – і вже його нема.

І хоч не оступивсь, але грім таки ударив. Друг його колишнього начальника, того самого Маківчука, зайняв високу партійну посаду й одразу вхопився за маестро: раптово взялися за перевірку його членських внесків і звинуватили в приховуванні великої суми грошей. Скоро помилка розкрилася (їх навмисне порахували двічі), проте цей скандал став останнім камінчиком, що переважив на шальках терезів і остаточно затвердив за ним славу «неблагонадійного», «небезпечного», «непередбачуваного», від якого краще триматися далі. Митця й раніше не дуже охоче друкували, а тепер почали негласно забороняти. Це була парадоксальна ситуація: його гуморески читалися всюди, що на великих міських сценах, що в сільських клубах, його обожнювали всі, від простих селян до інтелігенції, від нього був у захваті навіть сам Щербицький, тодішній перший секретар ЦК КПРС України, проте на його твори ставили резолюцію «не рекомендується» (для читання і друку), його збірки виходили вкрай рідко, і друкували їх мізерними тиражами, які зовсім не покривали попит. За радянської влади (в доперебудовний період) він не отримав жодної державної нагороди!

Першу нагороду за творчу діяльність йому вручили в 1988 році, коли СРСР впевнено і безповоротно почав іти на дно. О, в незалежній Україні його оцінили! Його читали, запрошували, цитували. Час від часу вручали державні нагороди. Тепер не було потреби приховувати свої думки, і він писав усе, що думає. Усе, що думає про тодішню владу, і про їхні діяння, і про нехтування українською, на кшталт:

А Данилович натуру
Музикальну має,
Віртуозно на гітарі
Грає-виграває.
Він з Табачником на пару
У бенкетній залі
Як уріже про шаланди,
Полниє кефалі, –
То аж стогнуть олігархи
І олігархині,
І розносить телевізор
Звістку по Вкраїні,
Що баланда про шаланди
Не умре, не згине.
Ось де, люди, нині слава,
Слава України!

Чи про депутатів:

Гляньте в Раду у Верховну.
Там же стільки є орлів,
Що по-нашому стулити
Не уміють й кілька слів.
Їх же, бідних, заставляють
Україні присягать.
А на кой їм Україна,
Єслі єсть Росія-мать?..

Але тут письменника вдарило з іншого боку – економічного. Видавництва позакривались, а ті нечисленні, що ще працювали, друкувати його за свої кошти відмовлялись, а своїх власних він не мав. Сам Павло Глазовий жив тоді дуже бідно, навіть вбого. Влада, звісно, після таких оцінок теж допомагати йому не збиралася. Та його врятували небайдужі прихильники його творчості, зокрема, з української діаспори. Усе, що видавалося в той період, було за їхні кошти, вони навіть допомагали йому з побутовими питаннями: їжею, одягом.

Його іноді критикували за те, що він вживав і суржик, і російську (хоча й нечасто). Але насправді вони лише надавали його творам лаконічності й виразності, бо тоді не треба було зайвих слів, аби схарактеризувати таких персонажів – уже саме вживання неукраїнської говорило за них більше, ніж усі можливі епітети і пояснення:

Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
– Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
– Зачим вона мінє нада? –
Прошипів Заноза. –
Што я – дядько тібє, что лі,
З какогось колхоза?

У вільній Україні Павло Глазовий ще встиг багато зробити. Ще написав багато чудових творів, його часто читали зі сцени, існувало навіть кілька колективів, які виконували пісні на його вірші. Він до останнього намагався популяризувати українське слово, зокрема, на Донбасі. Писав не тільки гуморески, а й лірику, і для дітей. Тематика його творів теж дуже різноманітна – від побутової (до якої він частіше вдавався за часів СРСР) та культурної до гостросоціальної та політичної (що більш характерно для українського періоду). І кожен в його творах знайде щось таке, що зачепить саме його. 29 жовтня 2004 року майстра не стало.

Джерело: Павло Глазовий - Живи українською

 

Трохи вище цю саму байку я виклав в друкованому варіанті. А тепер послухайте її так би мовити "вживу". Нікого головний "герой" байки не нагадує? Ні з ким асоціації не виникають?

 

Привіт всім любителям гуморесок, кому цікаво почитати більше подібного знайшов тут - Українські гуморески, байки, вірші, вислови та приказки

 

Всім привіт любителям гуморесок, знайшов де безліч гуморесок Павла Глазового - Українські гуморески, байки, вірші, вислови та приказки

 

Недрімайло

Йде увечері Явдоха
З кухні заводської,
Пре каструлю здоровенну
Мимо прохідної.

Вахтер Фока Недрімайло
Пита у Явдохи:
— Що несеш ти у каструлі?
— Сироватки трохи.

— Ні, — говорить Недрімайло, —
Так не буде діла.
Зараз вилий сироватку!
Сісти захотіла?

Через тиждень знов Явдоха
З кухні заводської
Пре каструлю здоровенну
Мимо прохідної.

Невсипущий Недрімайло
Кинувсь до Явдохи:
— Ти чого це знов набрала?
— Та помийок трохи.

Аж підскочив Недрімайло:
— Вже береш помиї?
Вилий зараз же, негайно,
Бо вліплю по шиї.

Ще за тиждень знов Явдоха
З кухні заводської
Пре каструлю здоровенну
Мимо прохідної.

— Що несеш? — вахтер питає.
— Кісточки для кішки.
— Викинь зараз із каструлі
І не строй тут смішки!

Недрімайло дуже пильний,
Хоч скупий на фрази.
Він затримав так Явдоху
Двадцять і два рази.

За той час, коли цей цербер
Був на караулі,
Тітка вкрала із їдальні
Двадцять дві каструлі.

 

Сьогодні психанув і замовив.
Якщо не брешуть - повна збірка (1120 сторінок)



Сидів рибак над водою,
Скоцюрбивши спину
І на голову поклавши
Велику цеглину.
Мимо нього молодичка
Бігла голонога.
Зупинилась, здивувалась:
— Вперше бачу йога!
Обдивившись молодичку
За якусь хвилину,
Поклав рибак на голову
Ще одну цеглину.
Потім третю взяв і руба
Примостив на тім’я.
— Сідай, — каже, — біля мене.
Скажи своє ім’я.
Молодичка запишалась:
— Звуть мене Галина.
А навіщо вам здалася
Ще й третя цеглина?
Зняв рибак із себе цеглу,
Поклав на травицю.
— Якщо, — каже, — поцілуєш,
Взнаєш таємницю.
Повагалась молодичка
І рядочком сіла.
— Гаразд, — каже, — поцілую.
Скільки того діла...
І вже потім, обтрусивши
Кофточку й спідницю,
Попросила: — Відкривай же
Свою таємницю.
— Та яка там таємниця...
Сиджу оце зранку.
Не клює клятюща риба,
Не йде й на приманку.
Проса, каші і макухи
Витратив торбину,
А ти клюнула вже третя
На просту цеглину.