ГАЛИЧИНА та її душа

Сила святої води. ТОП цілющих джерел Львівщини -
Вода, яка б’є із землі, завжди була у великій пошані, оскільки несла життя і зцілювала. Тому про джерела створено безліч легенд, а багато з них сакралізовано. Кожен особисто може вірити чи ні в історії про чудотворну силу освячених джерел, але, як сказано: «Нехай кожному воздасться за вірою його».

 

Галицьке весілля. Підбірка унікальних світлин з ХХ століття — Локальна історія
Весілля на Галичині було колоритним та самобутнім дійством, сповненим оригінальними звичаями. Святковими короваями та калачами частували гостей, обрядові деревця чи ліски щедро прикрашали до весільного дійства. Наречені вдягалися у пишні вінки та капелюхи. Барвистий одяг та інші весільні символи можна побачити і на світлинах з родинних альбомів мешканців Західної України, які вдалося зібрати дослідниками "Локальної історії".


Подружжя Якуб’яків з м. Коломия Станіславівського в-ва, 1920-ті рр.
Особистий архів Василя Гаврищука

 

"Все почалося з бабусиної січкарні": колекціонер розповів про музей просто неба
За 7 км від Львова, у селі Суховоля, знаходиться музей просто неба. Там зберігається найбільша в Україні колекція січкарень — 75 екземплярів з 10 країн світу. Музей відкрив Микола Павлишин на подвір'ї власного будинку. Про унікальну колекцію старожитностей музейник розповів Суспільному.



View: https://youtu.be/Nxs-BisDl2U

 

Чиста вода з Криничок. Золота галицька провінція — Локальна історія
Інколи здається, що довкруж Львова уже не залишилось пасторальних пейзажів та сіл, де досі люди живуть з праці рук на землі. І доля правди в цьому є, бо чимало городян прагнуть побудуватись у підльвівських селах, перетворюючи їх у котеджні містечка, де не пахне землею та свійською худобою. Але, якщо пошукати, то можна знайти дивовижні закутки, що милують око і гріють душу

Хутір Кринички заховався поміж пагорбів і виглядає цілком автентично і по-старосвітськи. Тут досі пораються на городах, пасуть худобу, їздять кіньми і тримають вулики. І все це на відстані 15 кілометрів від гамірного Львова.

 

Копаний м'яч. Підбірка світлин галицьких футболістів 1930-40-х років — Локальна історія
Копаний м'яч

“Футболь”, “фотбаль”, “союзняк”, “ніжний м’яч”, “копаний м’яч” чи “копана”. На початку ХХ століття цей вид спорту лише з'явився на Галичині. Ані точної назви, ані чітких правил ще не було. В кожному закутку грали по-своєму, що практично унеможливлювало проведення матчів між командами різних районів.

Після Першої світової війни цей вид спорту набув популярності. Українцям футбол дав можливість обіграти поляків, які щойно перемогли у війні. Футбольне поле перетворилося на місце боротьби, яке притягувало сотні шанувальників.

Аматорські команди в міжвоєнний час часто не мали необхідного одягу та грали у повсякденному вбранні чи навіть у вишиванках. Пропонуємо підбірку світлин з галицькими футбольними командами.


Футбольна команда с. Мшана. Перший справа сидить Микола Гриців, с Мшана, Городоцького п-ту, Львівського в-ва, 1936 р.
Архів краєзнавчого музею с. Мшана


Футбольна команда в Галичині, 1930-ті рр.
Особистий архів Ігоря Чави

 

Галицькі музики. Підбірка унікальних світлин з ХХ століття — Локальна історія

Народний музикант у традиційній сільській громаді був знаковою фігурою. Без музиканта в селі не відбувалося весілля, коляда, будь-які народні гуляння. В Україні, особливо в Карпатах, музикантів вважали не просто непересічними, обдарованими майстрами, а й взагалі особами надзвичайними, що володіють винятковими знаннями, вміннями й таємницями.

Крім сільських музик, у міжвоєнний час оркестри створювали при читальнях "Просвіти" та інших громадських організаціях, у радянський період – при колгоспах і народних домах. Музичні колективи можна побачити на світлинах, зібраних дослідниками проєкту "Локальна історія".


Оркестр з Городка Львівського в-ва, 1930-ті рр.
Архів історико-краєзнавчого музею, м. Городок



Оркестр Романівих, Зліва направо сидить другий Ілля Романів, стоїть позаду Яків Романів, стоїть крайній справа Тимофій Романів, м. Стрий Станіславського в-ва, 1922 р.
Особистий архів Юлії Романів

 

Село Стрілків: Миколаївський дерев’яний храм – перлина Стрийщини. Золота галицька провінція — Локальна історія

На жаль, не часто зустрінеш в галицьких селах старовинні церкви, що збереглись з давніх часів у тому вигляді, як і були зведені. Цьому є багато причин - війни, пожежі, невдалі пепебудови та реконструкції, намагання “полішити” церкву сяючою новітньою бляхою, що так не пасує давнім церквам

Тож, коли десь в мандрівці галицькими манівцями зістрічається церква, що майже незмінною простояла кілька століть – радості немає меж! Таким дивом предивним мені відкрилась церква святого Миколая в селі Стрілків, неподалік Стрия.

Неймовірної краси храм, зудований в кращих бойківських традиціях, прикрашає високий пагорб, обрисами схожий на корабель. Ця пам’ятка національного значення зведена у 1650-му році!

Церква милує око елегантною сильветкою та вишуканим дахом, критим ґонтом. Поруч постала дзвіниця, зведено значно пізніше – у ХІХ–му столітті.

Тепер у таровинній церкві не часто правиться – в селі побудовано новий мурований храм, але й про стареньку пам’ятку селяни не забувають.






Усі фото: Богдан Волошин

 

Микола Рудь – очеретяний човняр з Миколаєва

На святкуванні Дня міста Миколаєва кожен охочий міг зробити світлину на пам’ять у стилі «етно». Головним атрибутом фотозони був кількаметровий очеретяний човен на ймення «Тірас». Так колись давні слов’яни називали річку Дністер. Автор човна з очерету – миколаївчанин Микола Рудь.

На очеретяному «Тірасі» Микола Рудь вже здолав понад 30 кілометрів, плив з села Устя до села Заліски, що на Жидачівщині. Маршрут подолав за один день.
«Течія не дуже швидка, бо Дністер не був повноводний», – розповідає.
Про свою мандрівку чоловік каже, що це було водночаз і випробування човна, і зручний спосіб активного відпочинку на воді.
«Розглядати мальовничі краєвиди нашого Дністра – невимовне щастя», – каже Микола Рудь.
В амбітних планах човняра здолати два важливі «марафони»: перший – Дністром до Заліщиків (Тернопільських), та допливти по течії Дністром аж до Чорного моря.
Бажаємо мріям і планам здійснитись, а човняру – поставити особистий рекорд та потрапити до Книги рекордів України.

 

То де так файно?

 

Ріка Збруч в Ісаківцях. Декілька днів тому.

 

Я теж колись мріяв сплавиться човником до Залішиків і далі до Бокоти, коли стояв на мості через Дністер в Галичі.
Але до Чорного моря наврядчи, бо там треба через Молдову та Придністров'я.

 

А я можу взяти на малій батьківщині у сестри оцинковану ванєнку, спустити її на воду біля батьківської хати в рідному селі, в Верещицю, і за течією доплисти аж до села на Дністрі, де зараз живу. Майже під свою браму )))

А шо, прикольно було би, шо нє?

 

Балію...

 

Балія - також файно , але там в селі кажуть ванєнка )

 

Балія і ванєнка - то є дві різниці. Балія округла а ванєнка подовгаста.

 

А ще ванєнка часів мого дитинства з одного краю мала піднятий бортик, і було відразу зрозуміло, де перед а де корма)
Бахуром плавав по ріці, а бабця кричала: вилазь, бо втопишсі, і попливеш аж до Катеринич!
Тоді ті Катериничі були такими далекими і загадковими...
І чому, власне, Катериничі?

 

Бо там ставок великий, нє?

 

Ставок-то великий, але в наших краях ставком нікого не настрашиш )

Напевне, просто бабця про Повергів чи, тим більше, про Жидачів не дуже і чула)
/бо в Розвадові кажуть "втопишся і попливеш аж до Жидачева" )/