Екскурсії у Львові та області

Відповідь: Подорож по історичних місцях Західної України

Оскільки Західну Україну, вже об"їздив майже цілу, цього разу подався на південь:

Турне Бессарабією
(Затока - Бендери- Кишинів-Старий Орхей – Сороки – Ізмаїл - Вилково)​

Ну ось і настала пора відпустки-2008, а тому час вирушати в напрямку моря. Із скупенького вибору морів вибираю рідне - Чорне, проте обмежуватись вилежуванням та випещуванням під сонячним промінням власного тіла я не збирався, а тому звично для себе накидаю приблизний план подорожі Бессарабією.
І так 12 серпня увечері із зібраними туристичними «пожитками» та прекрасним настроєм сідаю у вечірній потяг. В навушниках підбадьорує «Пікардійська терція»:
«Дорога манить, вітер за спиною,
І асфальт, як масло, м'який.
Музика грає, і ніхто не знає,
Чом я веселий такий.
Бо я їду до моря …..», і вже зранку мене вітає перлина біля моря – Одеса. Хоча і неодобрюю всіляких написів на парканах, проте мене як галичанина, не можуть не радувати написи «Бандера – герой» та «Слава УПА», які спостерігаю крізь вікно вагону на під’їздах до матері-Одеси. Але тут не затримуюсь надовго, адже моїм пунктом призначення має стати смт.Затока, до якої за дві години мене доставляє електропоїзд Одеса – Білгород-Дністровський. Надалі Затока буде моїм опорним пунктом, адже тут маю можливість проживати у своєї тітки. Затока представляє собою доволі довжелезне селище, яке розташувалось на узбережжі поміж Чорним морем та Дністровським лиманом. З’єднані ці водойми каналом, через який прокладено автомобільно-залізничний міст, та який кожного вечора «трансформується» задля того аби могли пройти судна, і саме через це увечері утворюється гігантська автомобільна пробка в десяток кілометрів, яка розсмоктується доночі. Житло тут можна знайти від 35 грн. – це мінімум з туалетом та холодним душем на вулиці. Домовитись за харчування можна в санаторній їдальні за 50 грн (сніданок, обід, вечеря). Загалом інфраструктура Затоки доволі скромна і з часів совєтів мабуть мало зазнала змін, але і на такі скромні умови є доволі великий попит адже і ціна відносно невисока. В порівнянні із Кримом дуже мене порадувала кількість україномовних відпочивальників, хоча можна із впевненістю сказати, що ці краї є «Меккою» для молдаван, яких тут просто тьма (головне шо не москалі :p). Отож два дні релаксу в Затоці, проводжу, як і усі курортники – поїв - пішов на пляж і так кілька разів до вечора, у вечері перегляд фільму у відкритому кінотеатрі, для любителів нічні дискотеки…

Проте в такому режимі довго не можу жити, а тому один із днів присвячую відвідинам Білгород-Дністровська (20км від Затоки), який славиться своєю Акерманською фортецею , яка будувалася на залишках грецького міста Тіра в 13-15 столітті. Отож заплативши 5 грн. опиняюсь на території фортеці, де проводжу кількагодинний обхід вздовж-і-поперек. Збереглась пам’ятка історії доволі добре та за красою і величчю можна її поставити в порівняння із Хотинською. Фортеця розташувалась на березі лиману, у водах якого через доволі велику забрудненість води мені так і не довелось скупатись. По завершенні оглядин крокую в напрямку міського базару де купляю фрукти – диня (2 грн/грн), кавун (1,5грн/кг), виноград (6 грн./кг).

Повернувшись до Затоки наступний день проводжу в стандартному циклі поїв-пляж, і набираюсь сил для більш тривалішого походу – Молдова –Придністровська Молдовська республіка, на яку відвів 2 дні.

 

Відповідь: Подорож по історичних місцях Західної України

Продовження:

І так, суботнього ранку вдосвіта вирушаю в Одесу, задля того аби о 8 годині сісти на автобус Одеса-Бельци (проїзд Одеса-Бендери 40 грн.), який прямує через потрібну мені Придністровську Молдавську Республіку. Фортуна мені посміхається, адже я в останню секунду вскакую в цей автобус та й ще на останнє вільне місце. Пролітаємо 70 км. до прикордонного пункту Кучургани, де на митниці встаємо у чергу за єдиним великим автобусом. Водій нав’язливо пропонує зібрати по 5грн. задля того аби дати на лапу митникам і не чекати поки оформлять 60 пасажирів, які знаходяться в попередньому автобусі. В результаті такої нехитрої операції ми се ж таки простояли десь близько години і поїхали все-таки у порядку черги. Під шквалом критики з боку пасажирів, водій розгублено пояснив, що хабар не дав результату оскільки з попереднього автобусу зібрали більше грошей, а отже вони проїхали першими. В котрий раз переконався в повній корумпованості нашої митниці; ні на Придністровській ні на Молдавській митницях таких проблем не було. Ну менше з тим, нехай це буде на совісті і в стид тим особам, які керують такою «Європейською» Україною. Наступною нас очікувала митниця Придністров’я, яка зі слів одного із пасажирів є самою суворою в світі. І дійсно на митниці нас зустрічає митник (форма у їхніх митників, чи то пак прикордонників, аналогічна як і в радянських міліціонерів – мабуть на території Придністров’я був стратегічний склад обмундирування радянської міліції, який вони ефективно використовують і по нинішній день), який чемно пояснює про те куди ми вїзджаємо і що не можна ввозити. Далі всім складом разом із багажем вирушаємо в приміщення митниці де на «телевізорі» перевіряють наші пакунки. Далі усі беремо ручки та дружньо заповнюємо кожен імміграційну картку, а молдавани, як особливі друзі Придністров’я, ще й сплачують якісь побори, і ми вїзджаємо в невизнану республіку. Дороги, міста, вулиці - звичайні і відповідають нашому рівню років десь 8 тому, тобто явних ознак військового конфлікту в 1991р. тут на відміну від Абхазії не видно, проте і невизнаність республіки стримує приходу прогресу в цей край. В столиці Тирасполі на залізничному вокзалі робимо невеличку зупинку, по дорозі в око впадає ультрасучасний стадіон тираспольського «Шерифа» і далі рушаємо в напрямку західного кордону.
Місто мого призначення стало Бендери , яке є фактично кордоном і за ним вже починається територія Молдавії . Звичайно, як свідомий бандерівець я не міг оминути такого міста з милозвучної назвою Бендери, але нажаль за легендою назва міста походить від турецького слова, яке перекладається "Я хочу!" і саме ці слова сказав чоловік Роксолани, султан Сулейман Пишний, який у 1538 р. мріяв захопити це місто на Дністрі. Для української історії Бендери цікаві ще тим, що саме сюди втік після поразки шведів під Полтавою у 1709 році гетьман Іван Мазепа, який власне тут і помер.
Попросивши у водія висадити мене біля фортеці, автобус зупиняється за мостом через Дністер на якому розташовані військові блок-пости із БТР-ами, і саме тут відчуваєш, що на цій території заморожений конфлікт. Опинившись трохи в розгубленому становищі (справа- військовий блок-пост та міліцейський пост, зліва – безлюдне шоссе) прямую прямо до мурів фортеці, на території якої розмістилась військова частина. На КПП лейтенант відмовляється пускати до фортеці і пропонує прийти 9 жовтня (600 років місту), коли відбудеться відкриття для відвідин Бендерської фортеці , яка зараз перебуває на реставрації, або ж обійти в кругову (десь 1-2 кілометра) і оглянути її ззовні, що я і зробив. Бастіонна фортеця займає доволі велику площу – 20 га і складається з сухого рову, який розмістився вздовж траси, земляних укріплень за ним, мурованих стін з баштами та центру фортеці – цитаделі. Фортецю і насправді доволі інтенсивно відновлюють і вже на даний час вона має нормальний зовнішній вигляд, в серединні ж чути що проводяться будівельні роботи. І так вдосталь поблукавши та оглянувши з різних точок твердиню, вирушаю в місто. По дорозі приємно наштовхуюсь на пам’ятний знак присвячений Івану Котляревському, який у 1806 році брав участь у визволені фортеці від турецької навали. Далі фотографую пам»ятний меморіал, який очолює БМП (танк такий) і який присвячений військовим подіям 1992р. (як написано на табличці – захисникам міста, які загинули від рук молдавських націоналістів). Знемагаючи від спраги із великим затрудненням знаходжу кантор, де міняю гривні на придністровські рублі (1грн=1,75пр.руб) аби купити якогось питва та квиток на автобус до Кишинева. Приємно вразило, що на усіх банкнотах (1,2,5,10 руб) зображено полководця Суворова, а на 50-рубльовій купюрі красується наш рідненький Т.Шевченко (проте це і не дивно адже 29% Придністров’я складають українці). Випивши 1,5 літри рідини серед якого і пиво «Старая крепость», термін придатності якого 10 діб !!! (в нас такого вже і не зустрінеш) на автовокзалі беру за 25,6 пр.руб. квиток на автобус до Кишинева і старенький Неоплан вирушає в дорогу.

На виїзді з Придністров’я контроль трохи простіший – показав паспорт, здав іміграційну картку і проїжджай, на молдавському кордоні взагалі в паспорти не дивились просто зайшла симпатична кубіта у формі в автобус, кинула оком на пасажирів та й поїхали. Прибувши близько 16.30 в Кишинів першим ділом рушаю на місцевий базар, який як і зазвичай розташований біля автовокзалу, де міняю в канторі гривні на молдовські леї (1 грн.=2 леї). Оскільки підходив вже вечір в швидкому темпі сідаю на тролейбус (проїзд 1 лей) та їду до парку Штефана чел Маре (це найбільш славетний молдовський господар (князь по-нашому), ім’ям якого названо і центральну вулицю та який зображений на усіх купюрах молдовських леїв), звідкіля направляюсь до Національного музею історії Молдови де оплативши 15 лей та поспілкувавшись із контролером, яка колись була у Львові, оглядаю доволі цікаву та багату експозицію музею.

Якби не вечірня година то відвідав би ще кілька музеїв, які розміщені в центрі, але оскільки вони працюють до 17.00-18.00, тому іду на пошуки Central Youth Hostel, в якому планував переночувати, і хоча хостел розміщений в центральній частині на його пошук я витратив близько 1 години. Проте радість за відшукану будівлю швидко розсіюється, адже нажаль немає жодного вільного місця. Оскільки вже стемніло та сил шукати інший хостел, яких в Кишиневі всього лиш кілька, не було, тому за підказкою хостелянта прямую до готелю «Зоря», який знаходиться недалеко від хостелу. За 270 лей беру самий дешевий номер (2-х місний з телевізором та холодильником), приймаю душ та іду на прогулянку вечірнім Кишиневом. Звично для столиці по дорозі наштовхуюсь на будівлю президента республіки, парламенту, міністерств, кількох храмів, посольств та представництв різних європейських організацій. Хоча столиця і не вразила мене особливо, проте відчувається певна європейскість міста. По дорозі в готель заходжу на закупи в супермаркет, де близько третина асортименту товару милують око своїм українським походженням. Повернувшись в номер за вечерею переглядаю телевізор, звідкіля дізнаюсь про перші перемоги наших олімпійців.

 

Відповідь: Подорож по історичних місцях Західної України

Продовження:

Наступного ранку прокинувшись о 6 год. вирушаю на автостанцію з метою пошуку транспорту в напрямку Старого Орхея (місцина в 60км. від Кишенева), але як виявляється маршрутка Кишинів-Бутучень (23 леї) відправляється лише о 10.20год., а тому маю ще кілька годин на прогулянку вже ранковим містом. Місто з-просоння підтвердило нормальне вечірнє враження, проте трохи знітила велика кількість бездомних собак в центрі, і це на фоні рекламних банерів, які розміщені кругом на якому зображено закривавлену собаку і на молдовській мові текст (як я зрозумів, заклик щоб люди не знущались над тваринами). Прийшовши одним із перших на зупинку сідаю в мікроавтобус-душогубку. В своїй подорожі не відчуваюсь самотнім адже підсідають ще декілька таких же як і я туристів, які цілу дорогу (2 год.) розказують різноманітні туристичні небилиці. Прибувши до музейного комплексу «Старий Орхей» , проводжу кількагодинну екскурсію по скелях Петере та Бутучень, які височіють над річкою Реут, де свого часу розміщувались гето-дакська фортеця, городище Золотої Орди, а тепер нагадують про славну історичну значимість залишки скельних монастирів, церква, старовинні будівлі та ін. Тутешні пейзажі зачаровують красою і нагадують нашу Бакоту (Хмельницька область), але місцева річка невеличка та мілководна і з красою нашого Дністра не позмагається.

Під обід жара робиться просто нестерпною, знову згадую «Пікардійську терцію»:
А я хочу в Антарктиду, хоч би на мить,
Ледве ноги волочу, очі піт залива.
Знов згадаю про холодних озер блакить,
Куди їздив колись старенький трамвай.»
Оскільки автобус з даної місцевості назад був тільки один і той увечері, змушений іти кілька кілометрів до траси аби зловити попутку, щоб виїхати звідсіля. Через спеку по дорозі вже навіть не радують плантації винограду, які розляглись біля дороги і який можна було при бажанні нарвати. Довго «стопити» на дорозі не прийшлось і фактично перший ж мікроавтобус доставляє мене до траси, звідкіля маю намір потрапити до прикордонного містечка Сороки (ще близько 125 км). Місто знане, як циганська Мекка – свого часу більше 50 років тому, тут оселилось кілька найбагатших баронів, за якими потягнулось дуже багато ромів, і зараз це є така-собі столиця циганської держави. В центральній частині міста існує «циганский пагорб», де стоять крутезні циганські палаци. Але головною цікавинкою для мене звичайно ж була Сорокська фортеця (16 ст.) , велика історична цінність якої полягає в тому, що вона збереглась до наших днів такою ж, якою була створена майстрами середньовіччя. Висота фортеці зовні – больше 20 м, товщина стін – 3,5 м. По площі фортеця не займає велику площу та представляє собою круг, внутрішній діаметр якого складає близько 30м.

Циганську значимість міста відчув, ще поблизу міста Бальц, де мене підібрав мікроавтобус з пасажирами більша половина, яких складалася з осіб циганської національності (як мені сказала одна пані, дані пасажири повертались із прощі в монастир – не знав, що цигани ще й віруючі) та які з радістю зголосились доставити мене у Сороки. Пожалкував, що сів у транспортний засіб одразу оскільки «дух» свободи існування циганської нації, просто бив по ніздрям, добре що хоч місце під люком було вільне, і я висунувши голову в отвір жадібно ковтав свіже повітря. Ще більше я «полюбив» цей нарід на під’їзді в саме місто Сороки, де ми чомусь звернули на бічну польову дорогу, а не поїхали в місто. На моє запитання, та ж пані люб’язно пояснила, що ми спочатку розвеземо по-домам сільських мешканців, а потім з радістю мене доставлять до омріяної фортеці. Моя реакція можливо була б і стриманою, але вже підходила 18-00год, а це означало що в середину фортеці я вже не попаду. І так далі була 40-а хвилинна екскурсія по присілкам та хуторам, через ліси та яри, по ґрунтовій дорозі, внаслідок чого повний салон, ну і я весь відповідно в пилюці, одним словом моїй радості небуло меж. Та все-ж люб’язні роми доставили мене до фортеці, при цьому повідомивши, що останній автобус буде іти через пів години, і їде він попри фортецю. Виділивши 20 хвилин на екскурсію, спокійно виходжу до дороги з надією зустріти автобус. Та вже як пізніше довідався від перехожих, що автобуси цієї дорогою не їдуть, а відправляються з автостанції у зовсім протилежному напрямку. Зрозумівши на автостанції, що пролетів з автобусом, із прислів’ям, яке постійно крутилось в голові: «Бог не без милості, козак не без щастя», вирушаю на дорогу шукати попутній транспорт до Кишинева (а це 160 км). Більше години намагався натрапити на потрібного водія, і щастя все-таки в сутінках вечора, який настав, мені усміхнулось – мене погодились підвезти молоді люди на Опель Астрі. По дорозі поговорити із пасажирами не довелось, оскільки вони всю дорогу щось обговорювали по-молдовськи, а тому близько 23 години ми опиняємось в Кишиневі. На автостанції беру без проблем квиток на автобус до Затоки -104 леї (на протязі години до 00.00год. їх тут відправляється аж п’ять штук), проте нічний переїзд знову змусив зненавидіти митницю, яку ми перетинали аж до світання (назад ми їхали в об’їзд Придністров’я, через митний перехід Тудора-Старокозаче).

 

Відповідь: Подорож по історичних місцях Західної України

Продовження:

Відпочивши цілий понеділок в Затоці, у вівторок вирушаю знову у дорогу. Наступною ціллю турне став Ізмаїл – морський торговий порт на Дунаї, до якого я доїхав на маршрутці Одеса-Ізмаїл (через Затоку) за 40 грн. Власне Ізмаїл відомий і в історичному плані, адже свого часу тут існувала над-потужня турецька фортеця, яку в 1790 році штурмом взяв Суворов. І хоча росіяни приписують усю славу взяття неприступних мурів собі, треба відмітити, що вагомий внесок в ці бої внесли наші чорноморські козаки, які власне першими і пробили оборону фортеці. Нажаль від величних фортифікацій на Дунаї до сьогоднішнього дня не залишилось фактично нічого, адже за умовами Паризького договору 1856р. фортеця була підірвана та зрівняна із землею. Про історичні події нагадує лише турецька мечеть XVI ст. в якій розміщена діорама «Штурм фортеці Ізмаїл» (вхід 5 грн.). В честь полководця Суворова, який прославив дане місто, в центрі розмістився бронзовий пам’ятник Суворова на коні та діє Ізмаїльський історичний музей Суворова. В центрі міста зацікавив мене Ізмаїльський історико-краєзнавчий музей Придунавя (вхід 3 грн.), проте розчарування від цього закладу було неминуче, оскільки він собою представляв всього три кімнатки, і при цьому експозиція переважно присвячена тому періоду коли місто було губернією російської імперії. Негативні враження до міста доповнили дві статуї Леніну, які завмерли тут у центрі міста. Проте приємно вразив величний Покровський собор (1822р.), який розмірами та красою незвично вписується в це провінційне містечко. Загалом враження від міста якісь невиразні, і часом було присутнє таке відчуття, що тут на зміну «захудалої губернії» нічого нового не прийшло… Оскільки вже почали наступати сутінки вирушив на пошуки місця для розкладання намету. З розмов із місцевими довідався, що місць для розкладання не так вже і багато, оскільки це прикордонна зона і по-той бік Дунаю вже Румунія і фактично єдиним дозволеним місцем є район міського пляжу. На місці де колись височіли мури фортеці над Дунаєм в заростях розкладаю палатку, милуюсь вечірніми вогнями Ізмаїльського порту, спостерігаю за постійним рухом танкерів по Дунаю, які курсуючи туди-сюди розчищають дно річки для уможливлення проходу великих суден.

Прокинувшись вдосвіта пакуюсь та іду купатись до Дунаю, де вода за температурою мабуть найтепліша із тих що мені доводилось спробувати. Далі вирушаю на автостанцію де о 8 годині вирушаю в дорогу на автобусі Ізмаїл-Вилково (21 грн.). 3 години проведені в цьому спадку радянської доби під назвою ЛАЗ із паливно-горілим запахом в середині перетворили поїздку в «ходіння по муках» і лише музика, яка лунала в моїх навушниках розвіювала нестерпну обстановку в салоні і не дала мені по-серед дороги крикнути «Зупиніть автобус. Я тут вийду», хоча бажання вийти виникало і зокрема через гарнющі краєвиди вздовж дороги, яка ішла біля Дунайських заплавнів та відповідно Дунайського заповідника. Вийшовши у містечку Вилкове, яке називають українська Венеція, через те, що частина селища розміщена на острівцях серед Дунаю, розумію, що в мене піднялась температура і здавалось, що вже нікуди іти сил немає. Але зібравши всі зусилля рушаю в пошуках тур фірми «Пелікан-Тур» , яка організовує екскурсії по Дунаю при цьому оглядаю острівну частину Вилково. Нащастя довго шукати мені не довелось, адже я надибав молоду дівчину, яка була агентом фірми та просто посеред вулиці пропонувала екскурсійні програми. Оскільки, як виявилось пристань звідкіля відправляється плавзасіб доволі далеченько від центру міста, кубіта люб’язно викликала для мене автомобіль, який на всіх парах мене доставив до порту, де мене - останнього пасажира теплоходика «Пелікан» вже чекало 41 туристи. Заплативши 85 грн. за 5 годинну програму, ми вирушаємо по Очаківському гирлі Дунаю на екскурсію. Вздовж маршруту екскурсовод розповідає про унікальність та багатство «Дунайського біосферного заповідника», розказувати ж про побачені красоти – марно, там просто треба побувати… Таким чином ми допливаєм до символічного «0 км» Дунаю, тобто місця де річка впадає в Чорне море і звідкіля починають відлік судоходства по Дунаю. Висадивши десант на острівку де стоїть пам»ятний знак «0км» (за словами екскурсовода на цьому острові водяться дикі кабани, а тому нас просили глибоко в глибину острова не заходити), більшість іде купатись у водах Дунаю та Чорного моря одразу. Один молдаванин хизуючись своїм вмінням плавати та відсутністю розважливості запливає занадто далеко, де його захоплює течію з якої він не міг вибратись, а тому прийшлось двом сміливцям плисти за ним в Чорне море аби врятувати його від імовірної загибелі. Глибоко зітхнувши після цієї епопеї група сідає назад в «Пелікан» і продовжуємо екскурсію але вже у зворотному напрямку по гирлі Полуденне до острова «Квакенбург» де нас чекала кількагодинна «зелена» стоянка. Хто попередньо заплатив відповідну суму обідали місцевими шедеврами кухні та дегустували місцеве вино «Вилок» (виноград з якого його виготовляють унікальний адже росте з річкової води), решту ж купались, загаряли та відпочивали на лежаках. Оскільки стан мого здоров»я ще більше погіршився, випивши чаю з трав та з медом лягаю в тіньочку під калиною, та насолоджуюсь відпочинком під гітарний спів одного із туристів. В цей момент міні було так добре (духовно) і водночас так погано (фізично), але я однозначно розумів, що життя прекрасне. Вдосталь відпочивши та прикупивши вина (12 грн. літра) група вирушає на «Пелікані» в точку відправлення. Прибувши в порт на моє прохання господиня фірми знову люб’язно погоджується виділити для мене автомобіль, який оперативно підвозить мене до останнього автобусу Вилкове-Київ (відправлення 17-43 год).

І знову кількагодинний переїзд до Затоки (30 грн.) в якій я опиняюсь близько 22-00год. Міцний сон та спокійний відпочинок наступних півдня приводять мене більш-менш в норму, і увечері з Одеси я відправляюсь на поїзді домів.
В підсумку загальна протяжність турне склала 3000 кілометрів та близько 1000 витрачених гривень. Що ж перегорнута ще одна сторінка мого мандрівного альбому, дасть Бог не остання. До наступних подорожей…
Фото звіт тут .

 

Відповідь: Подорож по історичних місцях Західної України

оце, я розумію, розвіялися!

 

Асоціації: Високий Замок, Ратуша, площа Ринок, Криївка, Опера, кава, Австрія, Собор Святого Юра, гонор.

 

є така гарна книга Ілько Лемко Легенди старого Львова, о там багато цікавого ))

 

Екскурсії Львівською областю

Якщо Вас манять невідомі куточки рідного краю, скарби залишені нашими предками, запрошуємо Вас з друзями відвідати екскурсію
“Перлини Белзького Князівства”
з циклу “Невідома Львівщина”

На Вас чекають:
Белз. Святий каплан Вінцент заманить у столицю руського князівства, де на Вас чекає екскурсія Державним історико-культурним заповідником “Княжий Белз” з оглядом тисячолітнього міста, давніх церков Святої Параскеви (17ст.), Святого Миколая (1635р.) та єврейського цвинтаря (16ст.).

Варяж. Велетенський бароковий костел святого Марка (1688р.).

Сокаль. Місто гордого сокола манить чудовими пейзажами Бугу, ренесансним костелом Пресвятої Богородиці (1604р.) Бернардинського монастиря, перлинами галицької архітектури Церквами Миколая (1639р.), Михайла (1778р.) та синагогою (1762 р.).

Тартаків. На Вас чекає замок-садиба Потоцьких (17-19 ст.) з палацом, зведеним в стилі французького необароко, в якому гуляє привид славної своєю красою і звабою Марини Тартаковської, героїні творів Леопольда фон Захер-Мазоха;
Слід помолитися в костелі Святого Архангела Михаїла (1603р.) з копією чудотворної ікони Непорочного Зачаття Діви Марії, яка зцілила 407 людей і була коронована Іоаном Павлом ІІ.

Червоноград. В Червонограді (Кристинополі) запрошуємо до Палацово-паркового ансамблю графа Потоцького в стилі класицизму з музеєм релігії, а також до Церкви Святого Юрія Василіанського монастиря (1771р.) в класичному стилі.

Організатори: громадська організація “Підкова”, Інститут Громадського Лідерства

Екскурсія проходитиме у супроводі екскурсовода.

Вартість екскурсії – 95 грн. (для студентів, журналістів, пенсіонерів, 10% знижка).
У вартість НЕ входять: квитки в музеї, харчування. Кожен учасник екскурсії отримає в подарунок карту “Туристична Львівщина” з 250 природними та історичними пам’ятками.

Дата проведення: субота, 25 жовтня, 2008р. Виїзд о 09:00.
Зголошення на екскурсію до 22 жовтня включно.

 

Ну и что, больше никто ничего не знает?
Я в том году в б-ке спрашивала книги про Львов. Нашли парочку, Одна, мягко говоря, не очень, другая где-то 1991 года с чёрно-белыми фотками и портретом Куйбиды на первой странице. Я глянула... и быстро перевернула дальше, чтоб не смотреть на "лицо города". Но книга в целом была ничего.
Как же мы будем знать что-то об украинских городах, если о них книги днём с огнём не найдёшь?

 

...взято з книг Юрія Винничука, Бориса Мельника, Івана Крип'якевича та багатьох інших істориків...

 

Хочу сказати, що мені дуже сподобались "Легенди Львова" Юрія Винничука. Вже якось дуже файно і по простому написано. Навіть в садочку вихователька діткам читала. Може це про щось каже. Тож раджу прочитати.
А взагалі про Львів і всі його "прєлісті" треба бачити і почерпати від екскурсоводів. Ну, це моя думка.

 

Суперова книжка!!! Винничук взагалі класно пише - з галицьким гумором

 

http://lviv.biz/uk/history

 

одна з улюблених Кнайпи Львова , а на форумі ще придбала подарункове видання кнайп, але на польській мові, трохи доповнене кілька розділів нових та і малюнків більше

 

Кое-что вызывает сомнение. Например сразу бросается в глаза:
1894 -- у Львові запущено в дію електричний трамвай, перший в Україні і один з найперших у Європі.

Но в Киеве первый трамвай на электротяге был запущен 01.06.1892 года.

1894 липня 14 -- у Львові відбувся перший в українській історії футбольний матч між командами Львова і Кракова.

Вообще то этот матч относят к первому международному матчу, например http://www.ukrsoccerhistory.com/sources/pages.aspx?language=rus&page=chrono
Хотя первый клуб был создан в Одессе в 1878 году

 

Не спорю, создатели сайта могли что-то преувеличить, где-то "прибрехнуть". Но как ни крути Львов-прекрасный город, в котором я мечтаю побывать.

 

Как вы еще там не были? Я не ленюсь из Донецка приехать, а вам можно на выходные, езжайте, не пожалеете

 

Нуууу! Вы человек взрослый, а я ещё полностью от родителей завишу. Да и семья у меня небогатая...

 

Я могу вам только позавидовать, а богатство дело наживное. Когда был студентом (это 70-е гг) с друзьями ездил зимой в Домбай на лыжах кататься. Часть пути преодолевали на электричках, расходы 70-80 руб. на 12 дней (с питанием и проживанием и проездом)