Двомовність. 3-й раунд

Не надо грязи. Кого он предал? Друга шикельгрубера? Да ни боже мой! Как был верным идеалам фюрера - ТАК верным им и остался.
ТАК что - мимо кассы, шановний!

 

Да и братьёв-то убили, поговаривают, польские надзиратели, за любовь и братские чувства ОУН к польскому народу. Странное непостоянство проявили и немцы и русские. Братьев, за низачто, немцы угробили, а сестер нет. Более того, сестры дожили до глубокой старости и покоятся на стрыйском кладбище, а не в безымянных могилах Соловков. Видать хорошо охраняли немцы Стьопу, что никто не смог дотянуться до его кадыка...

 

А вы-то сами как раз и позабыли - не смотря на свои патетические возгласы - что форумляне не "брешут".
Отчего это вы меня в "брехне" обвиняете? Это вы придумали, что, раз "выжил - то у сталинистов - предатель".
Видимо - вам хорошо знаком предмет - как там, у сталинистов.
А я написал

Повторить второй раз (кстати - сегодня день нашей милиции...)? Его братья - были по-настоящему врагами нацистов.

 

Не пересмикуйте.
Разговор начался с краснодонцев, которых - за несравнеимо меньшее (тут есть те, кто отсавивает тезис о "беспощадной борьбе" между возглавляемой ОУН УПА и нацистами) - уничтожили. Уж не знаю - попали бы они в гулаг - или нет. Ответить на это нельзя - нацисты их сбросили в шурф шахты (кое-кого - живьем).
Или вспомните генерала Карбышева.

Как-то не рассказывают, что он мог дать кому-то "кусок масла"... Да и про подбное обхождение с провiдником - никто не пишет. ТАК что ваши разговоры о "выжил - предатель" - попытка сместить акцент. Не выжил - предатель, а "не был врагом настолько, чтобы была необходимость уничтожить."

 

Нет ощущения отсутствия желания выпить.

 

ЯКИХ "краснодонців"? Ви з реальними свідками тих подій зустрічалися? Не з "озвучувателями совєтських легенд", а з правдивими свідками, які мовчали до "перестройки"?
Для таких як Ви ще у 1989 році у кількох українських газетах було опубліковане спростування того недолугого міфу, а у 1991 - інтерв"ю з людиною на ім"я Євген Стахів.
Пробийте в Неті, нарешті прозрійте.
У Краснодоні справді зустрілися і, попри розбіжності в ідеологях, кілька разів поспілкувалися і агентки НКВД, і провідник ОУН, і прості саботажники-шкідники. Тільки "організованих комсомольців" серед них не було. І тіла "головних дійових осіб" за "версією Хвадєєва" чомусь не знайшли. Кого і за що розстріляли - то вже інша розмова. Хтось вкрав бензин, хтось когось сховав, а хтось потрапив у число заручників за чужі гріхи.
Уявіть собі, ненавиділи фашистів не тільки комсомольці. І що найбільш дивне - більшість тих же людей ненавиділи й комуняк. Когось розкуркулили, когось примусово переселили, у когось родину в Голодомор виморили.
Люди на вимірюються "тільки плюсом" і "тільки мінусом", або, якщо Вам ближче - нулем та одиницею.
Може годі смішити нас, Дальневосточнику? Ви якісь суто українські казки знаєте?

P.S. А чи відомо Вам, що кількох безневинних жінок, чиї імена Хвадєєв використав для своїх негативних персонажів (навіть такий бездарний писака знав, що для стилю потрібні інтриги та конфлікти) - отих жінок совєтська влада пресувала кілька десятиліть? Тільки за те, що вони були "тезками" трохи негативних персонажів.
Читайте казочки далі.

P.P.S. Приблизно у ті ж роки, генетика і кібернетика вважалися у совку "лженауками". Як Ви, такий ідейний, стали програмером? Подвійна мораль?

 

Та вся совєцька "історія" є збірником міфів.
Міф про Зою Космодемянську.

Міф про Олександра Матросова

Зрештою...

Чем кровавей родина, тем надрывней слава,
Чем бездарней маршалы, тем пышней парад.
Выползла из логова ржавая держава,
Вызверилась бельмами крашеных наград.

Плещутся над площадью тухлые знамена,
Нищий ищет в ящике плесневелый хлеб,
Ложью лупят рупоры: "Вспомним поименно!"
Склеен-склепан с кляпами всенародный склеп.

Лбы разбиты дО крови от земных поклонов,
Мы такие грозные - знайте нашу прыть:
Мы своих угрохали тридцать миллионов!
Это достижение вам не перекрыть!

Крики заскорузлые застревают в глотках,
Тянет трупной сладостью с выжженных полей,
И бредут колодники в орденских колодках,
И в глазах надсмотрщиков плещется елей.

Думать не положено, да и неохота,
Пафос вместо памяти, дули вместо глаз,
Бантиками ленточки, глянцевые фото,
Куклы на веревочках, плюшевый экстаз.

Для раба хорошего - свежую солому,
Для его хозяина - пышный каравай.
А за свой родной барак пасть порвем любому,
Так, блин, и запомните! Вольно! Наливай!

Юрий Нестеренко

---------- Додано в 19:46 ---------- Попередній допис був написаний в 19:37 ----------

Могила Неизвестного Насильника

 

Міф про Мирослава Симчича

Як це сталося, я зараз детально розкажу. Ми зробили підковою засідку, замаскувалися. В цьому була нам велика поміч – падав великий сніг. Так сиділи ми на засідці, добре перевіривши маскування два рази, щоб, не дай Боже, хтось не виявився, що ми там сидимо. Бо передчасне виявлення точно принесло б нам поразку. Тому що їх було багато, а нас мало. Якби перші машини, які під'їхали, були нас помітили, то хоч би ми по них були і вдарили, але там позаду їх було так багато, що могли нас обійти кругом й оточити. То вийшло би, що не вони в нас у засідці, а ми в них. Тому ми дуже акуратно замаскувалися й чекали.

Мороз був тріскучий, 17 градусів чи навіть більше – аж букові дерева тріскалися від морозу. Ми померзли, заклякли, але чекаємо – нема й нема. Нема. Уже й розвиднілося, вже почало світати – нема. Вже зійшло сонце – нема. Чекаємо нетерпляче. Аж коли підійшло сонце, як у нас у Карпатах кажуть, на добру кочергу, чуємо гул машин – о, слава Богу, їдуть!

Гул машин наближається дедалі ближче, ближче, ближче. Я по зв'язку дав наказ підготуватися до бою. Приготувалися хлопці до бою, затягнули кулемети. Тільки затягнули кулемети, вся зброя наготові – дивимося: з’являється одна вантажна машина попереду. А тут, де ми зробили засідку, був місток на повороті. Що ми зробили? Ми той місток підривати не підірвали, щоб не було вибуху, бо Яблунів недалеко і могли почути мінний вибух і здогадатися, що там хтось є. Ми той дерев'яний міст розібрали вручну, розкидали. І перша машина врізалася над самий обрив у розібраний міст. А видно, розвідка їм не донесла, що моста нема, та й не могло інакше бути, тому що ми його розібрали години за дві перед тим, як вони над'їхали.

Машина вперлася над самий обрив моста, за нею друга, за тою третя, четверта під'їхала, а за четвертою – легкова автомашина. Ми зрозуміли, що в легковій автомашині сидить хтось із командування. Хто він там сидів – Господь його знає. Зупинилася й та легкова. Під'їхало 12 "студебекерів", повно навантажених, як оселедців у бочці, чекістів.

А чому я знаю, що це чекісти – тому в 1968 році, коли мене взяли на дослідство, виявилося, хто то був: це був полк з каральної дивізії, якою командував Сергєй Дерґачов. Хто він такий? Він до війни працював у охороні Кремля. Його послали на Фінляндську війну, він звідти вернувся Героєм Радянського Союзу, і дали йому ґенерал-майора. Це він очолював каральну дивізію, яка виселяла кримських татар, чеченів та інгушів. Виселив татар, а відтак чеченів та інгушів, та вони цю дивізію не розформували. Вона була укомплектована, і її послали до нас у Карпати, на знищення нашого підпілля.

От хто такий ґенерал Дерґачов, що потрапив нам до рук, – я про це довідався в подробицях уже в 1968 році. Бо в 1945 році ми зробили засідку, вбили там масу більшовиків, але не знали кого. А сам я на слідстві 1948 року, коли попався, то не признався, що це моя робота. Я попався сам, посправників не було, я по справі йшов сам, і Бог мені допоміг витримати тортури: я нікого й нічого не видавав. Де можна було, все брав на себе, щоб нікого не причепити, а від решти зовсім відмовлявся, хоч і знав, що я правду не кажу, і вони то знали, але що вони зроблять? Били, можна сказати, до смерті, але я витрамав ті тортури...

Але про слідство розмову продовжимо далі, а тепер закінчу цю подію бою – найбільшого успіху в своєму житті.

Отож підійшла легкова машина, за нею й інші, і так підійшло 12 машин. Я дав команду без команди не стріляти, бо якщо відкрити вогонь по чолі колони або по середині, то зад міг би повернутися і нас обійти. Та наші нерви витримали, ми почекали, поки вони всі з'їхалися докупи, збилися – видно, сам Господь Бог їх так спресував нам на користь. Коли підійшла остання машина, я дав команду: "Вогонь!" Хлопці як відкрили вогонь! Я й сьогодні як тільки пригадаю собі – то там було так, що в ніякому пеклі гірше не буває. А чому? Тому що наша сотня була досить добре озброєна, мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, десь десятка два автоматів, десятка півтора напівавтоматичних рушниць, а решта – кріси. Були ґранати. Ми зразу як гримнули, як ушкварили вогнем, то вони кидаються в то в ту, то в ту сторону, а оточені з усіх сторін, дітися нема куди. Кидаються вліво – б'ють ті, що справа і ті що зліва. Кидаються вправо – б'ють знову всі. Кидаються вперед – з чола б'ють, назад – також дорога перекрита двома кулеметами. Їм діватись нікуди, то вони залягли й почали відстрілюватися. Але наш вогонь був такий сильний, що підняти голови ми їм не дали.

Здається, в 1991 році Василевський опублікував у львівській газеті статтю про цей бій, то на його адресу відгукнувся офіцер, який був у тому бою. Пише пану Василевському, що про той бій він дав неправильні дані. А Василевський каже, що може бути, що неправильні, бо то ж війна – буває так, буває сяк. Там, каже, вбито не 200 чоловік, як подав Симчич, а 370, ще півсотні було важко поранених і контужених. Їх забрали в Коломию і Станіслав і вони померли в лікарнях.

А всіх разом там, як написано в моїй карній справі, загинуло 405 чоловік, у тому числі командир каральної дивізії Сергєй Дерґачов, про якого я вже сказав, хто він такий був. Дивізія ця була організована спеціально з комсомольців, у більшості з тих азіатських народів.

 

Та знайомо.
Совєцька шваль ще не таке трубить.
Я,ще,працюючи в ЦДІА,отаких писульок начитався по саме не хочу.

 

І Ви, Васю, не маючи проблем з мовами, вже гнетеся під "данєцько-сєвастопольських"?
Читав я один підручник, там описується хрестоматійний приклад "негативізму":
- Сідайте.
- Дякую, лікарю, я постою.
- Ну тоді стійте!
- Стільці у вас красиві (сідає).

 

Досі не бачив фото листівки з підписом "Молода гвардія", як написано у романі. У жодному архиві або книзі.
ІМХО, підпілля було насправді, але назва "Молода гвардія" була придумана автором, він мав на це право як літератор.

 

Власники Львівського автобусного заводу, громадяни Росії - брати Чуркіни не копійки, а мільйони вивезли зі Львова з ЛАЗу, залишивши посеред заводу супермаркет з продажу побутової техніки і науково-технічний персонал з робочими за парканом заводу.

.... і увесь цивілізований світ.

---------- Додано в 13:51 ---------- Попередній допис був написаний в 13:30 ----------

Господь з Вами, це прояв Сталінсько-Гітлерівської послідовності. З інтервалом кількох років знищили усіх трьох.

Так.

 

Підпілля (у множині) були. Різні і зовсім не такі. Їх намагалися скоординувати. Від НКВД - Любов Шевцова (таємничо зникла; не виключено, що звалила з німцями) і Валерія Борц (залишилася живою, при тому що була єврейкою). Від ОУН - Євген Стахів. Саме він і знає правду, що насправді відбувалося у Краснодоні.

 

:......!!

 

Знаю, це казка про Стахова

 

Г.Жуков 28 вересня 1941 року шифрограмою № 4976 наказував всьому особовому складу, що всі сім"ї тих хто здався в полон будут розстріляні і після повернення з полону вони також будуть всі розстріляні.

Вітаю, це вже півсовка.

 

Ну, за все це Карбишев мав подякувати товаришу Сталіну, який відмовився підписувати конвенцію про відношення до військовополонених. Таким чином він поставив усіх радянських військовополонених "поза законом".