Є така думка, що стосунки з іншими людьми віддзеркалюють стосунки людини із самою собою. І що, якщо людина сама себе не сприймає, критикує, не може себе схвалити - її оточення теж її не сприйматиме, критикуватиме і не схвалюватиме... Важко це сприйняти отак одразу, але в цьому є багато правди, і в цьому можна переконатися на практиці. Можливо - як припущення -у Ван Гога був внутрішній конфлікт і несприйняття себе самого, якісь травми, якась задавнена рана... і він так і не зміг зцілити себе - а оточення те віддзеркалювало. Іншого пояснення не бачу.
Ніколи не розумів як це пов'язане між собою. Це припущення абсолютно вірне. Тільки спочатку ж не було травми, він ніколи не ставився до людей з негативом, а коли побачив що викликає несприйняття в будь-якому випадку - тоді травма зявилася звичайно. Я скажу словами Печоріна, "Героя нашого часу": "участь с самого детства!" - Лермонтов також думав про долю! Розмірковував про людей, яким немає місця в житті, що б, і як вони не робили.
Одни мбільше, одним менше, а про боротися, мені здається шо я навчився їх розсинхронізовувати. Без резонансу їм тяжко
Опа! Пан був особисто знайомий з Ван-Гогом? А це вже дискримінація геїв та лесбійок А якщо серйозно - то сама фраза "Допоможи собі сам". То так ніби ти є не один, а двоє, й один іншому допомагає. Роздвоєння особистості, чи що?
В якомусь сенсі ми і так завжди роздвоєні. Лише народжуючись, ми є цілісними, але несоціальними - а потім в процесі соціалізації починаємо себе бачити збоку через те, що нам дорослі про нас розповідають (на цьому етапі всі дітки, не змовляючись , про себе кажуть: "він/вона їсть, грається, любить" і т.і. і лише потім починають казати "я їм, граюся, люблю"). Так як нас по-суті людьми роблять інші люди, наше оточення - ми і мислимо про себе через те оточення, ніби ставимо собі оцінки очима інших і дивимося на себе збоку. Бо інакше би не змогли нічого про себе сказати чи помислити -як нічого не може сказати чи помислити новонароджена дитина. Нас з дитинства вчать розуміти інших, слухати, вслухатися у їх (говорені чи написані) думки, почуття, поважати їх і рахуватися з ними, налагоджувати із ними стосунки і т.і. Але вкрай рідко хтось вчить слухати себе, налагодити стосунки із собою, навчитися розуміти себе так само як ми розуміємо мотивацію, душевний стан чи проблеми іншого. Коли ми дивимося на іншого- ми ж не роздвоюємо його, просто розуміємо. Так чому себе не можна зрозуміти так само? - зрозуміти що нами рухало коли ми зробили чи сказали щось, який у нас зараз душевний стан і чому... Людина, яка добре навчиться себе розуміти, ніколи не скаже фразу: "у мене чомусь сьогодні поганий настрій". Вона точно знатиме - чому (розкрутивши ланцюжок подій чи думок до місця виникнення негативу) , бо звикла себе розуміти і прислухатися. І навпаки. У людини, яка зовсім себе саму не відчуває і не вміє слухати себе, часто буде ситуація що нею гратимуть обставини, люди, емоції - а вона як м"яч буде літати і не розуміти що з нею і чому, не буде собі господарем ні свого внутрішнього життя, ні, зрештою, і зовнішнього. Як правило, самих себе розуміють в якійсь мірі всі і такого рівня достатньо поки життя спокійне і немає кризових чи тяжких ситуацій. Але коли приходить важкий час, буває, треба сісти і розібратися в собі як слід, бути правдивим - хоч то і боляче, не ховатися самому від себе, бо це тоді точно - родвоєння, коли самому собі не хочеться в чомусь зізнаватися, коли багато речей витісняються кудись далеко, коли бажане видається за дійсне і т.д.
Цими словами роздвоєння особистості нема Це все повноцінні кроки, а допоможи - це ніби не крок, а лише підтримка під руку, щоб комусь той крок легше було зробити... Йопересете, який же я зануда
Я ще не маю, хоча спеціалізувався в психологічній допомозі, провадив групи, навчав провадити різні групи. Знаєте, кожен психотерапевт мусить час від часу піти до іншого психотерапевта, щоб зняти з себе усе чим обвішали клієнти... А Анонімні алкоголіки, чи узалежнені – не можуть самі, мусять в групі а тільки станеться якась велика катастрофа то нарівні з реаніматологами кого дають – психологів, не може сама людина виходить... Хоча, з другого боку – маю стільки ж доводів, що може...
Так є і це стверджує психологія, і на це власне напрямлені техніки психотерапії і психодопомоги. Ван Ґоґ мав важку хронічну психічну хворобу, з такої себе не зцілиш, а внутрішній конфлікт він переживав дуже. Читали його листи до брата Тео. Є чудний фільм.
або заліковуються. Лише тому що людину напхають ліками або закриють в шпиталю не означає що вона вилікувалась з психічної хвороби.
Колись мені сказала в Варшаві єдна професорка,керівник клініки психічних забужень в CZD; - Мозок,то така річ,що ми навіть не уявляєм для чого він людині даний. Темні вони там,в Польщі...наші психіатри знають фсьо.
Та про що ви взагалі говорите? Хтось може чітко визначити грань, де нестандартна поведінка переходить у хворобу? То як можна все вилікувати? І чи не можна при цьому вилікувати здорового? Правильно каже Ромко: ви б взялися ремонтувати прилад, призначення якого вам невідоме, а можливості ви знаєте на якихось пару відсотків, та й то не можете розрізнити, де дія, а де побічний ефект: вихлопні гази, інерція, гальмівний шлях? Тому й лікують психіатри переважно симптоми...