Допоможи собі сам...

Мені вже погано від цього. Здається це всім стереотипам стереотип.

 

Слушно.
Ніхто чомусь не згадує про ті обмеження, які на того хто сам собі допомагає накладують ті ближні, які його оточують. Теоретично кожний може собі допомогти, але практично нас пов'язує те що ми не є самі по собі і від нас залежить не тільки наше особисте життя, але і життя наших близьких і рідних.
Добре, звичайно, покинути всіх і піти собі допомагати самому.. але якщо від тебе чекають допомоги ті хто поряд - то що, відмовити їм? Допомагати найперше собі - а потім їм, чи навпаки?..

От і виходить, що теоретично ми всі можемо багато чого. А практично багато в чому часто довелося б переступити через ближнього (який від тебе залежний) для цього.
Ті, хто ризикують покинути сім'ю "як собі знають" і зайнятися вкладенням свого таланту - часом отримують бонуси ще при житті (а про їх егоїзм щодо родини потім всі судять поблажливо - "ну, він же геній.."), а часом.. всяк буває.

 

Послухайте, але ж та притча не для бізнесу.

Я думаю, що тут йдеться про життя. Хтось загубив те, що у нього було, хто шо мав, з тим і залишився, а хтось шось досяг.

Причому тут ризик?

 

Це ще якась інша тема - кар'єра чи родина.

 

Та воно то так, але приклад наведено чисто бізнесовий. Та й ще описано реалії сьогодення: хто має тому додасться, а хто не має - тому відніметься. Прямо як у нас: багаті багатіють, а бідні бідніють.

 

Так а як можна допомогти собі так, як ти сам для себе вважаєш за потрібне, не рахуючись з іншими людьми навколо?..
Це може тільки людина без родини. ІМХО.
Всі решта пов'язані по рукам і ногам саме відповідальністю перед немічними батьками, дітьми і багатьма іншими людьми, які потребують щоб їм допомагали. В такому разі допомога собі ускладнюється ще більше і більше.

 

Хіба що хтось полишить близьких і піде допомагати чужим про людське око, щоби набрати собі балів і зробити імідж. Хіба в житті не так часто буває?

 

Не бачу ніяких причин рахувати що в самотніх людей є якісь переваги в житті, це нісенітниця просто, їм живеться вдвічі важче.

 

Якщо хтось відчуває себе впевнено і вміє вкласти гроші вигідно, пустити їх в діло - молодець, звичайно.
Але той хто не відчуває впевненості у собі щоб ризикувати тим, що має, і не бажає чого доброго втратити все через свою невмілість - чому заслуговує на покарання?.. Якби він подивився на інших і бездумно ризикнув вкласти теж і собі гроші і прогорів, втратив усе бо та справа виявилася неприбутковою.. тоді б заслужив кару за легковажність.
Кажуть, не впевнений - не обганяй. Хтось ризикує всім, що має, хтось не ризикує.. хто скільки в собі впевненості почуває - так і розпоряджається своїми багатствами.

Але якраз вони і можуть допомогти самі собі найпродуктивніше - бо більше нікому віддавати перше місце.
Всі інші мусять не лише собі допомагати і не лише "себе створювати" ,"своє життя змінювати" .

 

Взагалі як на мене не принципово. Близькі якраз можуть бути самодостатніми і якраз допомагати, а не відволікати. Та і для чого власне вчать жити більшість вчень? Для ближнього. Однаково допомогти потрібно собі для того щоб потім присвятити себе ближньому.

 

От-от. Уявіть собі, що сусід поїхав у відпустку і залишив вам певну суму грошей, щоби за час його відсутності з порожньої квартири злодії не вкрали. А ви швиденько вклали його гроші "в дєло" і прогоріли. Що тоді будете йому казати, як оправдовуватися? І чи потрібні йому ваші оправдання? Як на мене, то ця притча недоречна.

---------- Додано в 14:48 ---------- Попередній допис був написаний в 14:46 ----------

Справа в тому, що самотня людина ризикує тільки собою, а не собою і своїми близькими.

 

Для внутрішньої драми це не така велика різниця.

 

а хіба християнин може почуватися невпевнено?

 

Ну чому не велика? То як для кого. Якщо допускаю, що через мій вчинок може постраждати крім мене і моя сім"я, то зайвий раз задумаюся, чи вартує воно того. Хоча дійсно, зустрічав людей, яким все пофіг: і дружина, і діти, і батьки. І вони поступали так як їм особисто в даний момент вигідно. Ну то що ж, Бог їм суддя.

 

Але ж не відміняється.

Звісно шо ми не можемо стрибнути через голову (хіба деколи) і в кожного є свій максимум визначений обставинами. Суть не в тому шоб поставити собі неможливу ціль і йти до неї Суть в тому шоб ставити собі маленькі, досяжні цілі і їх виконувати. В тих цілях повинна бути і допомога близьким. Хіба то не принесе задоволення?

 

Однобоко. Допоможи собі сам. В людини можуть бути внутрішні протиріччя, комплекси, травми. Внутрішня драма навіть може бути від того що людина хотіла б створити сім'ю, але не може. Переживання за родину - це нормальна нефорсмажорна емоція, до того ж члени родини взаємно переживають один про другого, тобто все-рівно кожен сам по собі.

 

Невпевнено, тобто правильніше було б сказати не самовпевнено, повинна почувати себе кожна здоровомисляча людина, незалежно від віросповідання. А то буває йдеш собі впевнено зробити якусь справу, а тут бац! і цегла з даху впала. Але ж був впевнений.
Самі ж щойно казали, що:

То хіба ж можна бути в чомусь до кінця впевненому?

 

Чому ж ні. Добрий християнин може бути поганим бізнесменом, бо в бізнесі діють закони економіки, і їх незнання не завжди зможе покриватися дивами згори.. ну, раз "пронесе", другий - а на третій брак знань призведе до того, до чого призводить брак знань.
Окрім як вірити і бути християнином, у житті практичному ще треба вчитися, знати як що працює, вміти застосувати знання на практиці.. не підготувавшись до екзамену християнин не тільки не може почувати себе впевнено, а і не повинен. (здається, це називається "надмірне уповання" )

Абсолютно вірно.
Я теж так вважаю.
Просто інколи ці досягнення через тиск обставин такі мікроскопічні, що збоку видаються тупцянням на одному місці і нездатністю собі самому допомогти. Але важливо щоб людина сама відчувала відповідальність за те в якому вона себе підтримує стані - бодай внутрішньому, навіть якщо не можна зробити багато.

Якщо видні хоч якісь позитивні результати допомоги, якщо залишається час для особистого життя чи чогось важливого особисто для себе - звичайно що так.

 

Так розумієте в чім справа. Коли ставити собі велику мету то зразу виникають струднощі різного роду, які мішають її досягненню (в тім числі і то шо ми не одні і ше за когось відповідаємо і т.д.) і як результат - наша мета стає недосяжною і ми від неї відмовляємося і кажемо "не судьба". Якшо ставити маленькі і їх по змозі досягати то крок за кроком, крок за кроком........
Короче так і до тої великої доберетеся і потім диву дивуєтеся як то так шо раніше то було неможливо, а зараз от ше 2-3 маленькі проміжні цілі, рік-два-три і буде щастя .

Кстаті от вам і до питання про фаталістів і прагматиків.

 

Ви мабуть просто не зрозуміли, або ж я незрозуміло висловився. Маю на увазі, що допомогти чи собі сам, чи комусь можна і потрібно, але не за рахунок інших і не ставлячи інших під загрозу.