Чого ж ви не сповідаєтеся, мешканцю? © мих

Насправді то не є все так однозначно. Церковні Заповіді кажуть нам - "принаймні раз на рік до Таїнства Сповіді приступати" - це мінімум, щоб хоя якось людей стимулювати.
Про часті сповіді вже не буду писати, бо вже було сказано Лілею, а от що стосується "краще рідше, але краще", то це спірне питання. Совість треба розвивати, вчитись бути "uczulonym" (як це українською?) на гріх, вміти розрізняти і класифікувати свої вчинки і тоді частота потреби у сповіді сформується завдяки нашій над собою роботі. Але раз на рік, то однозначно замало. Людина вдома прибирає частіше. то навіщо ж з душі робити звалище?
Ще одна цікава річ, яка мені особисто свого часу дуже допомогла вберегтись від рутини - від сповіді до сповіді конкретно працювати над щонайменше одною вадою і при наступній сповіді повідомити про досягнення. Особисто позбулась кількох неприглядних рис, до яких досі не повернулась (хіба зрідка )

 

Церковны заповіді кажуть..... А що про це говорить Біблія? Чи є біблійні підстави для сповіді?

 

Звичайно. Ви Новий Завіт читали? Сам Христос особисто встановив це Таїнство Ів 20, 22-23 , а Церка зобов"язує вірям сповідатись принаймні раз на рік в Пасхальний період.

 

“Тогда Иуда... раскаявшись, возвратил тридцать сребреников первосвященникам и старейшинам, говоря: согрешил я...” (Мтф. 27, 3-4).


“Тебе, Тебе единому согрешил я, и лукавое пред очами Твоими сделал...” (Пс. 50, 6)


Устная исповедь — — начинает проникать в церковный обиход в VI веке. Первоначально она появляется в виде личной просьбы отдельных иноков к своему “духовному отцу” помочь им в избавлении от того или иного порока, впоследствии же, как обязательное правило монастырского устава, дававшее руководителям монастыря исключительную возможность следить за образом мыслей и за поведением своих подчиненных. Это ни на чем не основанное нововведение, не сразу стало практиковаться у мирян.


Еще в IX веке устная исповедь пред священником являлась не обязательной, что явствует из постановлений Шалонского собора, состоявшегося в 813 году. Параграф 23-й одного из постановлений этого собора оставляет вопрос устной исповеди открытым, говоря: “Некоторые полагают, что следует исповедовать свои грехи непосредственно Богу, другие находят нужным исповедоваться у священника...” Необходимо также отметить, что речь идет здесь только об исповедании грехов, а не о власти священнослужителя “отпускать” эти грехи.


Спустя четыреста лет Латеранский собор в 1215 году объявил устную исповедь перед священником обязательной для всех церквей на западе, и только еще триста лет спустя Тридентский собор признал исповедь пред священником таинством и догматом церкви, с правом священника “отпускать грехи кающихся по его усмотрению”.


Из всего вышесказанного мы видим, что христианская церковь не испытывала решительно никакой нужды в устной исповеди в течение 1200 лет и ввела исповедь, как догмат и таинство, руководствуясь не Св. Писанием, а только политически-церковными соображениями. Приведенные выше исторические данные отвергают общепринятое, ни на чем не основанное воззрение, что устная исповедь пред священником “ведет свое начало от апостолов...”


Устная исповедь никогда не являлась следствием духовной необходимости, способствовавшей спасению души. Она оказывалась только мерой церковного принуждения в борьбе с так называемыми еретиками, отступниками и сектантами, людьми, иногда действительно заблуждавшимися, а иногда только не спешившими разделять заблуждений господствующей церкви. В большинстве случаев устная исповедь играла подсобную роль в преследовании людей, имевших мужество не следовать за церковью в ее отступлениях от Слова Божия и “от простоты во Христе”.


Вы, вероятно, спросите: Что же говорит православная церковь в защиту устной исповеди?


Она учит, что Христос дал апостолам власть выслушивать исповедь мирян, сказав: “Кому простите грехи, тому простятся, на ком останутся” (Иоан. 20, 23). Поэтому “видимыми раздаятелями” прощающей благодати являются апостольские преемники — священники...


Первые христиане каялись пред апостолами: “многие же из уверовавших приходили (к апостолам), исповедуя и открывая дела свои” (Деян. 19), они не Богу каялись, а апостолам, которые должны были сказать: “Властью, данной нам от Бога, прощаем и разрешаем”.


На исповедь христианин является как больной и страдающий человек, Бог же духовно врачует людей только чрез священников, а поэтому (говорит православная церковь), необходимо знать “отчетливо”, какой болезнью и в силу каких условий он болеет, если лечение должно быть успешным...


Что же говорит Св. Писание по каждому из трех приведенных соображений православной церкви?


Прежде всего коснемся “власти данной от Бога вязать и решать”.


Право прощать кающегося всегда являлось только божественным правом Самого Господа Бога и никогда, ни в одном случае, никому из людей не передавалось (Мк. 2, 7; Лук. 5, 21).


Христос повелевает апостолам провозглашать радостную весть спасения, являющуюся манифестом Его всепрощения. Принятие Евангелия, т. е. благой вести искупления, и было принятием прощения Божия. В обнародовании этой вести и состояла вся сущность возложенного на апостолов поручения. Они должны были идти проповедовать Евангелие всей твари, всюду свидетельствуя, что Бог спасает грешника при соблюдении последним одного условия — принять верою жертву за грех, принесенную Христом на Голгофе, довериться Божьей амнистии, оставить прежнюю жизнь беззакония и следовать за Христом в силе Духа Святого, “Которого Бог дает повинующимся Ему” (Деян. 5, 32).


Весть спасения люди могли не принять, отвергнуть, ею могли пренебречь, но тогда апостолы имели право заявить: мы предложили вам единственный путь спасения. Господь ожидал вашего покаяния, Он послал нас к вам с манифестом прощения, но так как вы сами отказываетесь от амнистии, то знайте, что ваши грехи остаются и вечно пребудут на вас, т. е. нет другого пути от них избавиться, “ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись” (Деян. 4, 12).


Вообще, мы не знаем в Св. Писании такого случая, когда бы апостолы отпускали кающимся грехи. Напротив, Св. Писание повествует о ряде случаев, когда апостолы возвещали, что “Бог во Христе примирил с Собою мир, не вменяя людям преступлений их” (Деян. 10, 4; Деян. 13, 32-38).


Больше того, нигде в Свящ. Писании не упоминается, чтобы “отпущение грехов” и “исповедание прихожан” входило в круг обязанностей апостолов или проповедующих Евангелие. Никогда, ни при одном случае обращения грешников ко Христу апостолы не “разрешают” грехов “властью данной им от Бога”. Напротив, когда ап. Павел узнает о покаянии впавшего в грех, и будучи уверен, что Христос приходящего к Нему не изгоняет вон (Иоан. 6, 37), апостол увещевает церковь в Коринфе проявить к покаявшемуся особенную любовь, говоря: “Вам лучше уже простить его и утешить, дабы он не был поглощен чрезмерною печалью” (2 Кор. 2, 7). Апостол Иаков советует верующим объединяться в молитве к Богу об освобождении их от всяких недостатков, открывая друг другу нужды, о которых хотят молиться. Он говорит: “Признавайтесь друг пред другом в проступках, и молитесь друг за друга” (Иак. 5, 16). Но следуют ли священники этому правилу? Мы не знаем случая где бы священник поведал о своих собственных грехах тому, кого он исповедует и пригласил его помолиться вместе о взаимной нужде.


Разберем теперь случай “с уверовавшими, которые открывали дела свои” (Деян. 19, 18), на что ссылается православная церковь.


Этот случай не имеет никакого отношения к устной исповеди, совершаемой пред священником. Обратим прежде всего внимание на то, кто открывал дела свои? — “Уверовавшие”! Другими словами те из язычников, кто уверовали во Христа, кто приняли благую весть прощения, и не имели нужды в “отпущении грехов”. Эти спасенные грешники уже знали, что “Кровь Иисуса Христа Сына Божия очищает их от всякого греха”. Открывая дела свои, “уверовавшие” открыто свидетельствовали пред апостолами и другими людьми о тех страшных делах, пороках и грехах, в которых жили до обращения ко Христу и от которых Христос освободил их. Так “признания” производились не только пред апостолами, но они исходили даже из уст самих апостолов. Послушайте, как ап. Павел “открывает дела свои”, говоря: “Вы слышали о моем прежнем образе жизни в Иудействе, что я жестоко гнал Церковь Божию и опустошал ее” (Гал. 1, 13). “Это я и сделал в Иерусалиме: получив власть от первосвященников, я многих святых заключал в темницы, и, когда убивали их, я подавал на то голос. И по всем синагогам я многократно мучил их, и принуждал хулить Иисуса, и в чрезмерной против них ярости преследовал даже и в чужих городах” (Деян. 26, 10—12). Ап. Павел свидетельствует о тех злодеяниях, от которых Христос его избавил, простив все грехи, призвав на служение “не человеками и не чрез человека” (Гал. 1, 1—5).




Духовный брат может способствовать осознанию греха и исповеданию этого греха пред Господом, но ни в коем случае не “прощать и разрешать содеянный грех”. Ап. Павел пишет об этом духовным служителям, говоря: “Братия! если и впадет человек в какое согрешение, вы, духовные (не говорит: исповедуйте и разрешайте властью, данной вам от Бога), исправляйте такого в духе кротости, наблюдая каждый за собою” (Гал. 6, 1—2).

http://www.bibleist.ru/biblio.php?q=&f=022.html

х.

 

Можу вам запропонувати інший документ, який для мене особисто є більш змістовним і вагомим, ніж те, що ви тут запропонували:
Іван Павло ІІ Апостольський лист у формі MOTU PROPRIO "MISERICORDIA DEI" про деякі аспекти Таїнства Сповіді.
Прошу - розширяйте кругозір.

П. С. А те що форма самого процесу сповіді змінювалась у процесі розвитку Церкви, то не є сенсація, то відома річ, яка тим не менше не свідчить про те, про що б ви хотіли, щоб вона свідчила

 

Змінювалась не тільки форма а й суть, Недарма після протестанти відкинули сповідь,
як таку що не узгоджується з писанням. Я навів історичні данні про походження сповіді і ви ігноруєте його тільки на підставі того
що матеріал написано представником протестантизму.

Спустя четыреста лет Латеранский собор в 1215 году объявил устную исповедь перед священником обязательной для всех церквей на западе, и только еще триста лет спустя Тридентский собор признал исповедь пред священником таинством и догматом церкви, с правом священника “отпускать грехи кающихся по его усмотрению”.
Чому ж для встановлення догмату знадобилось 1200 років?, якшо по вченню церкви він був заснований Христом?

Християни визнвали гріхи одні перед одними і завданням старійшин було допомогти людині вирішити проблему, але аж ніяк не відпускати гріхи, адже тільки Бог може бачити серце людини і оцінити рівень її покаяння. Про яке ж покаяння може бути мова кли люди масово ідуть до сповіді перед святами. отримують символічну покуту( наприклад прочитати н-раз Отче наш (власний досвід)) і знову ж буть робити те у чому символічно каялись, тому і свята які церка вважає найбільшим перетворюються на дні пиятики і розпусти - можна закривати на це очі, але нажаль для більшості церква і віра данина традиції, а не життєвий вибір.

 

Знаєте, ця дискусія не має змісту, імхо,
бо кожен захищає свої цінності, кому віра допомагає йти своєю дорогою щодня, для того сповідь не просто обряд,
хтось вірить але не відвідує церкву та не признає всі обряди церковні-для того просто формальність,
і один одного не переконають жодні аргументи, бо кожен їх знайде в достатній кількості, бо віра в душі а не в книжках чи установах, знову імхо.
От я хочу посповідатись, хоч не робила вже того декілька років, бо останній раз священник який мене сповідав, був "не в гуморі", розкричався по одній темі, довів до плачу і з того часу маю страх до сповіді, розумію, що то випадок, але не впевнена, що знову такого не буду, і чесно кажучи, не знаю куди піти, хотілось би з поспілкуватись дійсно з кимось розуміючим.

 

Ви у себе вдома прибираєте? Так само треба зробити порядок і в своїй душі.

 

Я й написала те "принаймні". А далі - на відчуття кожного особисто.
От чого я не розумію в українській культурі (в інших якось цього не зустрічала), то це того, що чомусь близькі та домашні дозволяють собі вказувати іншим домашнім та близьким, коли їм іти до сповіді. Яким правом? Навіть Церква обмежується порадою "принаймні раз на рік", то чому діди-баби-батьки вважають, що можуть одне одному випоминати, коли йти до сповіді? А ще краще після сповіді, коли можуть заліпити тому, хто посповідався: "і що та сповідь тобі дала?" Це ж яка зневага самого таїнства? І водночас профанація, як на мене.
Тут варто пригадати слова апостола Павла, що

Ну, миється людина взагалі кожен день.

Як на мене, частота сповіді про рівень духовності людини не свідчить і знову ж таки, ні від чого не забезпечує. Якщо я приходжу до священика й кажу, що сповідалася наприклад 3 місяці тому, то він мене замордує питаннями, притому дивними питаннями. Але питань не буде, якщо я скажу, що сповідалася 3 тижні тому. Чому?

Мені подобається, як тут підкреслюють значення молитви перед Причастям. Вона фактично є сповіддю, якщо переживати її, вдумуючись у кожне слово. "Прийшов спасти грішників, з яких перший я" - перший серед грішників, найбільший грішник, ми такими визнаємо себе перед кожним Причастям. "Без числа нагрішила я, Господи. Прости мені." - без ліку нагрішив, і визнаю це, я особисто і я як частинка усієї Церкви, але приступаю до Причастя з отими гріхами.
А молитва, яку проказує священик, подаючи кожному вірному Причастя?
Чесного, і пресвятого, і пречистого тіла Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа причащається раб божий (раба божа) [ім’я], на відпущення гріхів своїх і на життя вічне. Амінь.
В латинському обряді також є важливі слова: Panie, nie jestem godzien, abyś przyszedł do mnie, ale powiedz tylko słowo, a będzie uzdrowiona dusza moja. (На жаль, не знаю українського перекладу.)

Оці всі молитви тут особливо підкреслюють, бо вони мають велике значення й саме вони є отим "частим прибиранням" для нашої душі. Хоча й значення самої сповіді вони не затирають, ані не заперечують.

Тільки вона досі у них є, на бажання людини.
Вибачте, таки не стримаюся. Так мене іноді дивує... Скільки було глибоких духовних людей, старців, пустельників, котрі вивчали Біблію, були надзвичайно близькими до Бога й не заперечували того, що сповідь та причастя потрібні людині. А якісь організації зі сумнівною духовістю не можуть оминути того, аби не підважити чиюсь традицію, котра є невід'ємною частиною духовості. Притому духовості, про яку вони найменшого поняття не мають.

 

Гм... здається, я зрозуміла, чому вам ці прийняття соборів так очі ріжуть. Тільки ж тамтешні християни - то не свідки, вони по команді не починали робити невідомо-що. Багато речей затверджувалися вже пост-фактум, бо люди ВЖЕ робили те, що затвердилося.
Такою ж версія про те, що послання до євреїв долучили до Павлових тому, що воно в той час було дуже популярним і уявити собі СП без цього послання було важко. Оскільки стиль написання вказував на те, що його автором міг бути учень Павла, то його й долучили до Павлових.
Такого багато було, що затверджували те, що вже було в практиці. Адже зміни приймаються не так легко. Як ви це уявляєте? Собор затвердив і всі масово почали ходити до сповіді, бо Церква сказала? Я направду собі такого не можу уявити. Наприклад, у Православній Церкві було видано указ про перехід на новий календарний стиль, але люди його просто бойкотували, і дію указу було призупинено, бо люди в Церкві вільні й роблять власний вибір у багатьох речах.

Знову ж таки. ТЕ, що роблять люди, аж ніяк не свідчить про сповідь. Те, що ВИ сповідалися символічно, свідчить про вас. Ви можете і молитися символічно, й проповідувати символічно, й бути християнином про форма, але це не свідчить ні про молитву, ні про проповідь, ні про християнство, а лише і виключно про вас. Так що не треба змішувати поняття.
За Христом теж натовпи ходили. Чи ВСІ без винятку увірували? Чи ВСІ без винятку були там цілковито присутніми й аж ніяк не символічно?

А я не згідна. Бо тоді жодна дискусія не має змісту.
Для кожної людини корисно подискутувати про свою віру чи про свою Церкву, бо тоді вона ще більше розуміє, частиною чого є.
Наведу приклад зі своєї галузі. Коли я почала вчити інших людей мови (української, польської), я сама краще її почала розуміти. І так є зі всіма, кого я знаю, що вчили інших.
Тому кожна дискусія має сенс, бо з кожної хтось може винести щось для себе.

Ой, як я вас у цьому розумію! Тут дуже важливо справді розпитати людей і не потрапити до якогось вар'ята знову. Коли чую, які рани люди іноді отримують в сповіді, хочеться попросити, аби таких священиків суспендували, бо то не вибранці, а якась кара Божа. Можу порадити кілька осіб у пп, якщо би ви хотіли, бо сама нераз натикалася на таких, яким би варто було заборонити сповідати.
Он у нашій парохії у Львові зараз теж проблема, бо парох тримає з жалю одного священика, а той людей та особливо дітей до сліз доводить. Та й по самій людині видно, що він на життя ображений. Як можна такому дозволяти сповідати? Проповідувати заборонили, то й сповідати не пускайте. Вже стількох людей скривдив.

 

Тобто затверджували те що робила більшість.
Не розумію для чого між Богом і людиною повинен бути посередник. Чому ж людина
не може визнати свої гріхи в молитві? (Пс 32,5 Прип 28,13)
Перші християни визнавали свої гріхи перед старійшинами і завданням старійшин було уховно допомогти людині - жодної мови про відпущення гріхів не було (Якова 5,14-16). Якщо людина не каялась в своїх гріхах її вилучали із збору (1 Кор 5 11-13)

Я згоден із тим що людина повина визнавати свої гріхи, але не можу погодитись з тим що людина може відпускати гріхи.

 

То добре, що не розумієте. Значить, вам це не потрібно. Буде потреба, то й зрозумієте. Якщо хтось навмисне закривається на розуміння чогось, то нічого дивного в його нерозумінні суті немає.

За деякі гріхи теж вилучали, або не допускали протягом 5-10 років до спільноти. Ото були покути.

 

Я не бачу біблійних підстав у тій формі сповіді яка існує в суасній церкві.

 

Та до багатьох речей біблійних підстав немає. І не лише в традиційних церквах. Можна подумати, що все в сє має біблійні підстави. Особливо, заповнювання бланків. )
Я розумію, що традиція для вас ніщо, але Церква без традиції, як на мене, крива на одну ногу.

 

не знаю... для мене сповідь важлива... не через відпущення чи прощення гріхів(ясно, що якщо я внутрішньо не вистраждаю цей гріх, то те, що я розкажу священику буде просто "розказуванням". Важливим є певна публічність, хоч і інтимна... духовній особі я розповідаю про те, що чиню в цьому житті... так би мовити випускаю те, що сидить всередині назовні... святий отець розяснює деякі речі, говорить як правильно чинити, настановляє... іноді якщо згодом в мене є спокуса до гріха, а слова священика з голови не виходять... часто допомагає не чинити гріха...

з іншої сторони може комусь і не треба сповіді... практикуючий християнин, що не раз перечитав, осмислив Біблію і духовні книги, віра якого стійка... може й так... але людина, духовне життя якої небагате і повністю захоплена суєтою - то один із способів навернутися, осмислити, покаятись... без сповіді деякі люди так би загрузли у своїх гріхах і світських турботах, що не витягнеш....

 

Ніхто не є ідеальний. Чим більше людина має сильну віру, чим більше вона є саме практикуючим і живим християнином, тим менше вона заперечуватиме вагу сповіді. Перешкодою, аби приступити до сповіді є саме світські, земні речі. Людині дозрілій та глибокій вони байдужі.

 

Раджу почитати.
Дуже мудрий чоловік і дуже глибокий. Крім того, екуменіст практично.

Митрополит Сурожский Антоний

РАДОСТЬ ПОКАЯНИЯ
http://www.mitras.ru/pokayanie/pokayanie.htm

О ПОКАЯНИИ
http://www.mitras.ru/pokayanie/pokayanie2.htm

ОБ ИСПОВЕДИ
http://www.mitras.ru/pokayanie/pokayanie3.htm

ФРАГМЕНТ ОБЩЕЙ ИСПОВЕДИ
http://www.mitras.ru/pokayanie/pokayanie6.htm

==================

Прот. Александр Шмеман

Святая святым
Некоторые замечания о причащении Святых Тайн

http://www.krotov.info/libr_min/25_sh/shme/man_10.html

 

мало того.. чим сильніша в людини віра, тим серйозніші спокуси і випробування.. може не завжди, але зазвичай....

дякує, це дуже актуально в піст

 

А це взагалі "Богохульство" де таке є?

 

Зараз вам розкажуть. Ви й не здогадувалися, мабуть, яка страшна правда криється в тайні сповіді.